Економічна думка стародавнього світу




НазваЕкономічна думка стародавнього світу
Сторінка4/6
Дата конвертації27.02.2013
Розмір0.78 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Економіка > Документы
1   2   3   4   5   6
Адама Сміта (1723—1790), видатного англій­ського економіста, представника класичної школи політекономії, ста­ло узагальненням мануфактурного періоду розвитку капіталізму. За часів А. Сміта Великобританія перетворилася на економічно найрозви­ненішу країну світу завдяки швидкому розвитку промисловості, по­яві капіталістичних відносин у сільському господарстві, експансії зов­нішньої торгівлі. Зазначені процеси дали змогу цьому геніальному економісту проаналізувати новий капіталістичний спосіб виробниц­тва та притаманні йому економічні відносини. Працею всього життя А. Сміта схала книга "Дослідження про природу та причини багат­ства народів" (1776), у якій раніше нагромаджені людством еконо­мічні знання узагальнені й перетворені в систему економічної науки на засадах загальних теоретичних принципів. А. Сміт, як і інші пред­ставники класичної школи, користувався методом логічної абстрак­ції. Він прагнув дослідити внутрішні зв'язки економічної системи, приховані "взаємовідносини" економічних категорій, тобто застосо­вував ендотеричний метод дослідження. З іншого боку, вчений нама­гався показати конкретну картину економічного життя, виробити ре­комендації щодо економічної політики, дослідити видимі процеси конкуренції виробників (екзотеричний метод). Двоїстість і непослі­довність економічної теорії А. Сміта відзначав К. Маркс, високо оці­нивши першу її складову й нехтуючи другою. Економічна думка Заходу схвально поставилася до таких визначальних ідей цього видат­ного економіста, як свобода людини, особи, вільна конкуренція, не­втручання держав:! в економіку. Саме ці принципи стали теоретич­ною основою сучасних концепцій економічного консерватизму, нео­лібералізму, соціального ринкового господарства. Тому на їх аналізі варто зупинитися докладніше.

Вихідним пунктом своєї теоретичної системи А. Сміт визначав "аб­страктну" людину, якій від природи притаманний егоїзм. Дотриму­ючись постулатів теорії природного порядку, А. Сміт запевняв, що людьми рухають виключно егоїзм і думка про власну вигоду, користь для себе. Люди, які обмінюються працею та її продуктами, роблять послуги одна одній, керуючись лише прагненням до особистої виго­ди, — від інших мотивів поведінки "економічної" людини А. Сміт аб­страгується. Дбаючи про власні інтереси, кожна людина сприяє до­триманню інтересів усього суспільства, зростанню продуктивних сил. "Невидима рука", яка керує складними взаємозв'язками господарсь­кої діяльності людей, визначена А. Смітом таким чином: "Він (інди­від— О. Н.) має на увазі лише свій власний інтерес, дбає лише про власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спря­мовується до мети, яка зовсім не входила в його наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити їм" [45, с. 32].

Економічне життя, на думку А. Сміта, підпорядковане об'єктивним закономірностям, які не залежать від волі й свідомих прагнень людей. Таким чином, А. Сміт визнає стихійні й об'єктивні закони економіч­ного розвитку, але ототожнює природний порядок з капіталізмом вільної конкуренції. Суть системи природної свободи він сформулю­вав так: "Кожній людині, яка не порушує законів справедливості, на­дається право абсолютно вільно дбати ... про свої власні інтереси та конкурувати своєю працею й капіталом з працею й капіталом будь-якої іншої особи й цілого класу" [ЗО, с. 180].

Теорія поділу праці А. Сміта була відповіддю на запитання: що пов'язує індивідів-егоїстів у єдине суспільство? А. Сміт показав, що коли кожна людина спеціалізується на виробництві одного предмета, усі індивіди стають залежними один від одного, а суспільство стає трудовим союзом, побудованим на поділі праці та об'єднаним цією працею. Визнаючи "природною" схильність людей до обміну, А. Сміт стверджував, що за умов приватної власності та поділу праці кожен стає торговцем, а суспільство — торговим союзом. Учений визнавав, що обмін товарами є обміном продуктами розподіленої праці, а єди­ним творцем багатства є людська праця. Він проаналізував способи підвищення продуктивності праці, що існують завдяки поділу праці:

1) підвищення майстерності окремого робітника;

2) збереження часу в разі переходу від одного виду роботи до іншого;

3) сприяння технічному вдосконаленню виробництва та виникнен­ню машин.

Свій внесок у теорію вартості А. Сміт почав з розмежування двох аспектів товару: споживної та мінової вартості. Споживну вартість він розумів як природну властивість товару, а мінову — як створену будь-якою працею у сфері матеріального виробництва. Учений опе­рує поняттям "цінність" у двох його значеннях:

1) як корисність речі ("цінність у споживанні"), тобто здатність за­довольняти людські потреби;

2) як можливість придбання інших речей шляхом обміну ("цінність у обміні").

Аналізуючи переважно мінову вартість, А. Сміт розрізняв природ­ну та ринкову ціну товару. Природна ціна — це середня ціна товару за умов вільної конкуренції, тому вона є найнижчою. Ринкова ціна формується на основі попиту й пропозиції, відхиляючись від природ­ного рівня. Монопольну ціну А. Сміт визначив як найвищу, що фор­мується природним або штучним шляхом: у першому випадку через виключні географічні та кліматичні умови, у другому — унаслідок на­дання державою привілеїв і пільг.

В А. Сміта можна знайти чотири протилежні теорії вартості, які "мирно" уживаються та поєднуються. Спершу вчений визначає вар­тість витраченою на виробництво товару працею (трудова теорія вартості). Згідно з іншою теорією вартість визначається кількістю праці, що купується за даний товар, тобто визначення вартості пере­носиться у сферу обміну. На думку А. Сміта, два варіанти визначен­ня вартості (працею, що витрачена, і працею, що купується) майже ідентичні. Він неодноразово зазначав, що трудова теорія вартості може бути застосована лише в докапіталістичних умовах, бо за капі­талізму закон вартості порушується. За умов капіталістичного ви­робництва, писав А. Сміт, обмін здійснюється безвідносно до вит­рат праці, а тому вартість поділяється на заробітну плату, прибуток і ренту (третє визначення). Ігнорування постійного капіталу як скла­дової вартості дістало назву догми Сміта. Останнім, четвертим ви­значенням вартості в А. Сміта є таке: "Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого доходу, так само як і будь-якої мінової вартості" [50, с. 59]. Зведення вартості до до­ходів прямо протилежне трудовій теорії вартості.

А. Сміт започаткував класовий поділ суспільства за критерієм від­ношення до засобів виробництва. Кожен клас отримує свій головний доход: робітники — заробітну плату, капіталісти — прибуток, влас­ники землі — ренту. Крім первісних доходів у результаті виробниц­тва існують ще й вторинні як наслідок перерозподілу. Заробітну пла­ту — доход робітника — А. Сміт оголошував продуктом праці, або природною винагородою за працю. Категорію заробітної плати він розглядав позаісторично, але не обмежував її фізичним прожитко­вим мінімумом людини, наголошував на значенні співвідношення сил робітників і капіталістів у встановленні заробітної плати. Вихо­дячи з трудової теорії вартості А. Сміт визначив прибуток як про­дукт неоплаченої праці найманого робітника. В іншому випадку він розумів під прибутком доход промислового капіталіста, що зали­шився після сплати ренти земельному власнику та відсотка власнику грошового капіталу. Прибуток розглядався як породження всього авансованого капіталу, а його отримання визнавалося кінцевою ме­тою капіталістичного виробництва. Земельну ренту, як і прибуток, А. Сміт проголосив відрахуванням із продукту праці робітника, на­голошуючи на її значенні як виключному доході землевласника. Він пов'язував існування ренти з багатьма чинниками — від монополії приватної власності на землю до визначення ренти як результату дії сил природи чи як джерела вартості.

На відміну від фізіократів, які вважали продуктивним лише капі­тал, зайнятий у сільському господарстві, А. Сміт увесь суспільний капітал розглядав як продуктивний. Згідно з трудовою теорією вар­тості капітал визначався як вартість, що приносить прибуток на ос­нові експлуатації найманої праці. Бачення капіталу як нагромаджено­го запасу для розвитку виробництва зумовило його поділ на основ­ний і оборотний (А. Сміт першим запровадив ці терміни). Під оборот­ним капіталом він розумів товарний і грошовий капітал, тобто капі­тал у сфері обігу. Продовольство, матеріали, готові вироби, гроші — це елементи оборотного капіталу країни. Гроші вчений пафосно на­зивав "великим колесом обігу", проте зазначав, що доход суспільства набирає форми матеріальних товарів, а не "колеса", яке їх переносить і поширює.

У теорії відтворення А. Сміта розглядається два основних показ­ники — чистий доход, що є ртіленням справжнього багатства країни (у сучасній економічній теорії — національний доход), і валовий до­ход (сукупний суспільний продукт). Конкретизуючи погляди Ф. Кене стосовно механізму суспільного відтворення, А. Сміт чітко розрізняє грошову та матеріальну форми чистого доходу: перша складається з доходів усіх класів (прибутку, ренти, заробітної плати), які форму­ють фонди споживання та нагромадження, а друга представлена ви­робленими предметами споживання й засобами виробництва. Разом з тим підкреслюється, що це не дві складові, а лише дві форми вира­ження того самого суспільного багатства. Суттєво, що А. Сміт роз­глядав повноцінний процес розширеного відтворення, а нагромад­ження капіталу визнавав головною умовою збільшення суспільного багатства.

Таким чином, сформульована в назві книги мета А. Сміта — з'ясу­вати сутність та причини формування багатства — була досягнута. Він пояснив механізми зростання приватного та національного (су­спільного) багатства на основі поділу праці, теорій вартості, класо­вого поділу суспільства, теорії доходів, капіталу та відтворення. Зна­чення економічної теорії А. Сміта важко переоцінити: уперше була по­будована цілісна система економічної науки; набрали нового змісту старі й були введені нові економічні категорії та закони; були чітко сформульовані принципи економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя, свободи конкуренції. А. Сміт став за­сновником систематизованої науки, генератором нових ідей, які бу­ли сприйняті й розвинуті наступними поколіннями економістів: від Ж. Б. Сея та Д. Рікардо (початок XIX ст.) до А. Маршалла (кінець XIX ст.), В. Ойкена та М. Фрідмена (кінець XX ст.).

Контрольні запитання та завдання

1. Які об'єктивні процеси економічного життя спричинили виник­нення класичної шкоди?

2. Кому класична школа завдячує своєю назвою?

3. Поясніть значення основних теоретичних положень класичної школи.

4. Дайте визначення принципу "Іаіззег Гаіге".

5. Порівняйте економічні погляди В. Петті та П. Буагільбера.

6. Охарактеризуйте основні положення фізіократичної школи.

7. У чому полягає значення "Економічної таблиці" Ф. Кене?

8. Поясніть вислови "економічна людина", "невидима рука".

9. Визначте основні складові економічного вчення А. Сміта.

10. Поясніть теорії вартості та доходів А. Сміта.

11. Чим відрізняється класовий поділ суспільства за Ф. Кене та за А. Смітом?

12. Обґрунтуйте історико-економічне значення праці А. Сміта "До­слідження про природу та причини багатства народів".


^ Тема 5

Розвиток ідей класичної школи

(перша половина XIX ст.)

Різноманітність економічних поглядів "смітіанців"

Розвиток ідей класичної школи в Англії (Т. Р. Мальтус, Д. Рікардо)

^ Розвиток ідей класичної школи у Франції (Ж. Б. Сей, С. Сісмонді)

Завершальний етап розвитку класичної політичної економії

Видання книги "Дослідження про природу та причини багатства народів" А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки еконо­мічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постій­ного пошуку нових ідей і теоретичних рішень. Жодному з послідов­ників А. Сміта — економістів першої половини XIX ст. — не вдалося охопити весь спектр економічних проблем. Кожний з них досліджу­вав лише окремий напрямок економічної науки. До найвідоміших "смітіанців" належать Т. Р. Мальтус і Д. Рікардо в Англії та Ж. Б. Сей і С. Сісмонді у Франції.

Економічне вчення А. Сміта хоч і було всеохоплюючим, але зали­шалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції). Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі. Господарська прак­тика поставила перед економічною теорією нові проблеми: насампе­ред з'явилися такі незнані соціально-економічні явища, як кризи перевиробництва та безробіття, існування яких не вписувалося в існу­ючу "смітіанську" схему й потребувало належного теоретичного об­ґрунтування. З цим пов'язаний перехід від проблематики багатства до досліджень сфери реалізації, причин кризових явищ, соціальної нерів­ності тощо. Дотримуючись хронології, розпочнемо з Т. Р. Мальтуса.

^ Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості про­тиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вар­тість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зарахову­вав витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці. Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни това­ру, а офера обігу — такою, де цей надлишок з'являється за рахунок продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен, хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто прибуток завжди лишається нереалізованим. Вирішення проблеми ре­алізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств на­селення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці "Прин­ципи політичної економії" (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує за­кон Ж. Б. Сея (який ми розглянемо далі), аргументуючи невідповід­ність між попитом і пропозицією категорією "недоспоживання".

Т. Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення ("Дослід про закон народонаселення", 1798) у зв'язку з виникненням економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існуван­ня значною частиною робітників. Ідеологічне підґрунтя його книги — боротьба за обмеження впливу соціалістичного вчення, проти вимог рівномірного розподілу матеріальних благ між усіма верствами насе­лення. Т. Р. Мальтус вважав (подібно до китайських філософів), що уникнути бідності широ :их народних мас можна шляхом морально­го виховання й освіти на ;елення, а "закони про бідних" лише усклад­нюють ситуацію, оскільки привчають людей до безвідповідальності та утриманства.

Т. Р. Мальтус спробував відкрити "вічний" закон народонаселен­ня, базуючись на концепції спадної родючості ґрунту, згідно з якою засоби існування людей не можуть зростати швидше, ніж в арифме­тичній прогресії. Учений стверджував, що аналогічно до природи, де рослини й тварини здатні безмежно розмножуватися, населення збільшується в геометричній прогресії. У невідповідності темпів зро­стання населення та засобів існування Т. Р. Мальтус і бачив свій "вічний" закон, який діє постійно, неминуче прирікаючи надлишок населення на нестатки, голод і смерть. Закони природи він механіч­но переніс на суспільство, хоча на відміну від живої природи світ лю­дей не тільки витрачає та споживає, а й виробляє та збільшує своє багатство.

^ Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці "Трактат політичної економії" (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули до­ходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробіт­ну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов'язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7 % працездатного насе­лення) [31, с. 37—38]. Свого часу теорія трьох факторів була цін­ною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове зна­чення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу неокласичної виробничої функції Кобба — Дугласа, запропоновану в 1928 р.:

Y=AKaLB

де У — обсяг виробленої продукції; А — коефіцієнт, що враховує до­даткові умови виробництва; К, L — виробничі фактори — відповідно капітал і праця; а, B — показники, що мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (L) на 1 % обсяг продукції збіль­шується на а % (B %) при постійному факторі L(К).

Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармоній­ність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз пере­виробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можли­ве лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюєть­ся недовиробництвом в інших.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спросту­вали це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зов­нішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та аль­тернативних (передусім кейнсіанських) методів.

^ Сімон де Сісмонді (1773—1842), з одного боку, започаткував дрібно­буржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого су­спільного ладу, а з іншого — продовжив класичну економічну тради­цію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну пла­ту тільки як різні форми користування продуктами людської праці. Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По-друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ото­тожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби ви­робництво повністю відповідало доходам суспільства.

Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживан­ням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить спожива­ча. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає значно повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіта-гасти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслі­док збереження частини доходу для виробничого нагромадження. У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостат­нім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.

Економічні праці ^ Давіда Рікардо (1772—1823) були написані в пе­ріод промислового перевороту, переходу від мануфактурної промис­ловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці "Начала політичної економії та оподаткування" (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядко­вується закону вартості та іншим об'єктивним законам. Він послідов­но дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі дохо­ди утворюються у виробництві. Предметом економічної науки Д. Рі­кардо вважав визначення законів розподілу суспільного багатства. Методології вченого бракувало історичного підходу в економічних дослідженнях.

Д. Рікардо, підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошу­вав, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикла­дена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання. Ціну Д. Рікардо розглядав як грошо­вий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов'язував з відхилен­ням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.

Проблема розподілу, як відзначалося, займала провідне місце в еко­номічній теорії Д. Рікардо. Як і його попередник А. Сміт, Д. Рікардо стверджував, що праця (категорії робочої сили він не знав), як і будь-який інший товар, має природну та ринкову вартість. Динаміка заро­бітної плати має натуралістичне пояснення: вона залежить від родю­чості землі та зростання чисельності населення. Якісно новий підхід Д. Рікардо полягає в розмежуванні реальної та номінальної заробітної плати: "природна" ціна праці визначається не грошовою величиною заробітної плати, а кількістю й асортиментом споживчих благ, які можна придбати за ці гроші. Спостерігається також ідейна близькість поглядів Д. Рікардо й Т. Р. Мальтуса: їх єдність у тому, що встановлен­ня заробітної плати повинно контролюватися виключно ринковою конкуренцією, а не втручанням держави у сферу трудових відносин і прийняттям "законів про бідних".

Ціна товару, як і в інших класиків, у Д. Рікардо представлена су­мою заробітної плати, прибутку та ренти. Під рентою він розумів частку продукту землі, яка виплачувалася землевласнику. Глибокий аналіз природи й динаміки ренти поєднався в нього з фактичним розумінням і поясненням лише першої диференціальної ренти, пов'я­заної з переходом до використання гірших земель, та здогадкою про існування другої диференціальної ренти, пов'язаної з інтенсифіка­цією сільського господарства. У цілому теорію ренти Д. Рікардо (як і Т. Р. Мальтус) виклав на основі закону спадної родючості землі, згідно з яким кожна додаткова витрата праці в сільському госпо­дарстві приносить меншу, або спадну, віддачу (у подальшому, зокре­ма в маржиналізмі, сфера застосування цього закону була поширена на всі без винятку галузі, а сам закон стали називати законом спад­ної продуктивності факторів виробництва). Спадна родючість ґрун­ту спричиняє підвищення цін на продовольчі товари, що збільшує ренту землевласників і заробітну плату робітників. Звідси Д. Рікар­до робить такий висновок: норма прибутку неухильно знижується (рента + заробітна плата + прибуток = сукупний продукт, де дві перші складові зростають), що спричиняє падіння норми нагромад­ження та загальну тенденцію до стагнації капіталістичного вироб­ництва. Єдиний протидіючий фактор, здатний загальмувати цей про­цес, — технічний прогрес виробництва.

Слабким місцем економічної системи Д. Рікардо було питання про капітал, який він проголошував вічною категорією. Д. Рікардо зробив крок уперед у розумінні основного та оборотного капіталу, проголо­сивши вирішальним чинником поділу швидкість зношення. Пробле­ма реалізації суспільного продукту розглядалася ним так: можливість загального перевиробництва заперечувалася, а перевиробництво ок­ремих товарів сприймалося як наслідок особистих прорахунків під. приємців.

Багато уваги Д. Рікардо приділив аналізу грошей та грошового обігу, підкреслюючи специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості інших товарів і засобом обігу. Досліджуючи гроші в пізніх працях, учений повністю відходить від трудової теорії, підтри­муючи й розроблюючи кількісну теорію грошей. Д. Рікардо пише, що вартість грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей в обігу безпосередньо встановлює рівень цін на товари.

Ще одна визначна ідея Д. Рікардо — теорія порівняльних переваг (витрат) — стосується сфери міжнародної торгівлі. Вона допомогла з'ясувати, як виникає зовнішньоторговельна спеціалізація окремих країн, чому торгівля є взаємовигідною навіть тоді, коли одна країна має значно вищі витрати виробництва (праці), ніж інша. Цікаво, що з моменту опублікування "Начал ..." до 30-х років XX ст. ця теорія існу­вала як здогадка, без належного теоретичного доведення, хоча по­всюдно підтверджувалася на практиці (тільки в 1933 р. шведський еко­номіст Б. Улін обґрунтував теорію порівняльних переваг за допомо­гою математичного інструментарію та факторного аналізу).

Один з послідовників Д. Рікардо ^ Джеймс Мілль (1773—1836) зро­бив кілька практичних висновків з теорії ренти, вимагаючи держав­ного привласнення земельної ренти. Джерелом вартості він визнавав не тільки живу працю, а й нагромаджену, уречевлену в засобах вироб­ництва. Тому між робітниками й капіталістами існують відносини рівних товаровласників, і кожен з них отримує відповідну частку ви­робленого продукту.

^ Джон Мак-Куллох (1789—1864), фактично визнаючи працю джере­лом вартості, давав її довільне тлумачення. Він визначав її як будь-які дії та операції незалежно від того, ким або чим вони виконуються — людьми, машинами, силами природи. Прибуток, таким чином, розг­лядався вченим як частина вартості, створена капіталом.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов'я­зується з представником рікардійської школи ^ Джоном Стюартом Міллем (1806—1873). У його "Основах політичної економії" (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезу­ються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впро­довж п'ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж. С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудо­ву теорію з іншими теоріями (Т. Р. Мальтуса, Ж. Б. Сея, Н. Сеніора).

Для методології Дж. С. Мілля характерним було різке протистав­лення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов'язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об'єктивними, а закони розподілу пов'язував із суб'єк­тивними діями людей та історичними умовами.

Категорію вартості Дж. С. Мілль розумів як "загальну купівельну силу, владу, яку дає володіння цим предметом, над товарами, що продаються , стверджуючи при цьому, що вартість товару визнача­ється вартістю витрат виробництва [37, с. 172]. Цікаві думки вчений висловлював з приводу впливу ціни товару на попит; саме вони стали основою сучасного аналізу еластичності попиту. Ренту Дж. С. Мілль визначав як компенсацію, що сплачується за користування землею; він виступав на захист теорії ренти Д. Рікардо. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, відносячи до нього майстерність, здібності та інші якості робочої сили. Як і Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль дотримувався думки про можливість безкризового розвитку капіта­лістичного виробництва, але вважав, що падіння норми прибутку може спричинити депресію й застій в окремих галузях виробництва.

Важливу роль у соціально-економічній концепції Дж. С. Мілля ві­діграє визнання певних переваг комуністичних асоціацій, але перехід до них він вважав малоймовірним. Поглядам ученого найбільше від­повідали вдосконалена система приватної власності, соціальне парт­нерство, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків, колек­тивне володіння капіталом. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж. С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе вит­рати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального за­безпечення, а також регулювати оподаткування.

Полеміка навколо економічних ідей класичної школи представле­на у працях Н. В. Сеніора в Англії, Ф. Бастіа у Франції та Г. Ч. Кері у США. Внеском Нассау Вільяма Сеніора (1790—1864) в політекономію була теорія утримання. Витратами виробництва вартості він оголо­шував два елементи — працю та капітал, трактуючи їх суб'єктивно. Працю Н. В. Сеніор розглядав як "жертву" робітника, який витрачає певний час і силу, а капітал — як "жертву" капіталіста, яка зводиться до утримання від невиробничого, непродуктивного споживання сво­го капіталу. Винагородою за такі "жертви" є відповідно заробітна плата й прибуток. Як буржуазний ідеолог Н. В. Сеніор виступав про­ти скорочення робочого дня, висунувши так звану теорію останньої години, згідно з якою прибуток створюється тільки за останню годи­ну робочого дня працівника, а в перші години лише відтворюється спожита вартість авансованого капіталу.

Особливу популярність в 40—50-х роках XIX ст. мав ^ Фредерік Бас­тіа (1801—1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечу­вав соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. "Усі законні ін­тереси гармонійні. У цьому—основна думка мого твору", — писав він, маючи на увазі свою працю "Економічні гармонії" (1850) [4, с. 168]. Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на "теорію послуг" Ж. Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. "Послугу" капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є "відстрочка в спожи­ванні". Земельна рента надається як плата за "послугу" землевласни­ка або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розгля­дав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту — як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього — це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалент­но обмінюються "послугами".

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав ^ Генрі Чарлз Кері (1793—1879). На відміну від Ф. Бастіа він пов'язував її із за­хистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США. Згідно із законом розподілу Г. Ч. Кері частка робітника у вартості (національному продукті) завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталу збільшується не тільки абсолютно, а й відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно падає. Звідси випливає справжня гармонія інтересів усіх класів суспільства. Г. Ч. Кері довів, що з розвитком ка­піталізму цінність праці збільшується. Всесвітня "гармонія націй", яку проповідував учений, передбачала органічне поєднання земле­робства з промисловими мануфактурами та обмеження діяльності монополій.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіоз­ною постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію "великого Майстра". Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визна­чали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні пробле­ми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовніш­ню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об'єднує "смітіанців" беззастереж­на віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існу­вання потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у пе­реваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.


Контрольні запитання та завдання

1. У чому своєрідність учених-"смітіанців" і проблематики їхніх досліджень?

2. Чи можна вважати універсальним закон народонаселення Т. Р. Мальтуса?

3. Поясніть сутність теорії "третіх осіб".

4. Кому належить теорія трьох факторів виробництва? У чому вона полягає?

5. Поясніть закон Ж. Б. Сея. У чому полягає його значення?

6. У чому суть теорії недоспоживання С. Сісмонді?

7. Охарактеризуйте трудову теорію Д. Рікардо.

8. Дайте визначення "порівняльних переваг".

9. Наведіть особливості економічних поглядів Ф. Бастіа і Г. Ч. Кері. 10. Чому економічну теорію Дж. С. Мілля вважають еклектичною?
Тема 6

Основні напрямки критики класичної школи

(перша половина XIX ст.)

Соціально-економічне вчення утопічного соціалізму

Дрібнобуржуазна критика економічних основ капіталізму

^ Економічні ідеї історичної школи в Німеччині

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можли­вості існування відмінних думок і поглядів. Початок XIX ст. став пе­ріодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро кри­тикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем. Серед таких напрямків розрізняють:

• утопічний соціалізм;

• дрібнобуржуазну критику капіталізму (відому під назвами еконо­мічного романтизму, реформізму, анархізму);

• історичну школу в Німеччині, започатковану Ф. Лістом.

Соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон і Ш. Фур'є у Франції та Р. Оуен в Англії виступили з викривальною критикою капіталізму, указавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Ідеаль­ний суспільний устрій вони називали по-різному: так, А. Сен-Сімон іменував його індустріалізмом, Ш. Фур'є — гармонією, Р. Оуен — комунізмом. Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів пе­реходу до суспільства соціальної справедливості, а своїм завданням вважали розвиток свідомості та пропаганду своїх ідей. Утопічний со­ціалізм відзначав протилежність класових інтересів* але заперечував політичну боротьбу й революцію, прагнучи перетворення суспільних відносин мирним, еволюційним, компромісним шляхом.

^ Анрі Сен-Сімон (1760—1825) проголосив освіту рушійною силою розвитку суспільства. Ідеї класичної політекономії про природний порядок він протиставив ідею розвитку. На думку вченого, еконо­мічні фактори, такі як діяльність людей у виробництві, форми влас­ності, мають в історичному процесі велике значення. Він розрізняв такі епохи: ранній період, рабство, середньовіччя, сучасний період і золотий вік.

Концепція суспільного розвитку А. Сен-Сімона була ідеалістич­ною, тому що в основу його було покладено науку, розум, ідею. Про­те в "надрах" його ідеалізму є й деякі матеріалістичні положення, на­приклад: "Встановлення власності — суть, саме цей інститут є осно­вою суспільної будівлі... Закон, який встановлює владу й форму правління, не має такого значення й такого впливу на добробут націй, як закон, який встановлює власність, регулює користування нею"[48, с. 88, 354—355].

Майбутнє суспільство А. Сен-Сімон називав індустріальною систе­мою, яка розвиватиметься на базі великого промислового виробниц­тва. Промисловість має розвиватися за певним планом; управління нею здійснюватиметься з єдиного центру. Плани розвитку промисло­вого виробництва й розподілу продукції складатимуть вчені; промис­лові капіталісти, які мають багатий досвід, організовуватимуть управління, робітники працюватимуть. В індустріальній системі А. Сен-Сімон обстоював збереження капіталістичної власності, вис­тупаючи проти землевласників і лихварів. Він хотів, щоб капіталісти працювали як організатори виробництва, але не мали жодної влади й перетворилися з капіталістів-власників на капіталістів-трудівників. У програмі А. Сен-Сімона разом з плановим веденням господарства центральне місце посідає принцип обов'язковості праці для всіх. На його думку, дії держави мають бути спрямовані на розвиток науки, мистецтва, промисловості, нової релігії. Пропагуванням учення А. Сен-Сімона займалися його послідовники, які на відміну від учителя ка­тегорично були проти приватної власності, пропонували скасувати право успадкування.

Ідеї французького соціаліста-утопіста ^ Шарля Фур'є (1772—1837) були викладені в його праці "Новий господарський суспільний світ" (1829), де зазначено, що суспільство у своєму розвитку пройшло стадії дикості, патріархату, варварства й цивілізації, причому в кожній ста­дії можна виокремити періоди дитинства, зростання, занепаду й ста­ріння. Період зародження капіталізму визнавався початком цивілі­зації. На думку Ш. Фур'є, з розвитком великої промисловості буде до­сягнуто такого рівня виробництва, який забезпечить перехід від ци­вілізації до гармонії. Перехід до нового суспільного устрою він ста­вив у залежність від усвідомлення всіма людьми його необхідності. У творах Ш. Фур'є значне місце приділено критиці капіталізму, а особ­ливо капіталістичної торгівлі, спекуляції, економічних криз, анархії виробництва, бідності трудящих мас. Кризи капіталістичного вироб­ництва він прямо називав лихом від достатку. Аналізуючи економічні процеси цивілізації, Ш. Фур'є передбачав заміну вільної конкуренції монополіями. Він навіть запропонував власну класифікацію моно­полій, визначивши такі їх види: колоніальна, кооперативна, або мо­нополія замкнених об'єднань, казенна, або державне управління.

Справедливе суспільство, за планом Ш. Фур'є, складатиметься з асоціацій виробників (фаланг), утворених без примусу, і стане без­класовим і гармонійним. Землеробство відіграватиме вирішальну роль, буде основою ладу, а промисловість задовольнятиме його по­требам. Продуктивність вільної праці асоційованих працівників знач­но зросте завдяки появі такого стимулу, як творче змагання праців­ників колективу.

^ Роберт Оуен (1771—1858) — представник англійського утопічно­го соціалізму — був радикальнішим від Ш. Фур'є та А. Сен-Сімона завдяки повному запереченню приватної власності. Соціальна про­грама Р. Оуена відрізнялася практичною спрямованістю. Він висунув цілий перелік пропозицій щодо поліпшення умов праці й побуту ро­бітників, розробив англійське фабричне законодавство в частині об­меження робочого дня та заборони нічної праці жінок і дітей. На думку Р. Оуена, держава повинна охороняти інтереси трудящих. У своїх теоретичних побудовах він спирався на трудову теорію вар­тості Д. Рікардо. Висновок Р. Оуена Пуп такий: продукт праці має належати тим, хто його виробляє. У сучасному капіталізмі він бачив суперечності між працею та капіталом, зростанням виробництва та зменшенням споживання. Він пропонував знищити гроші як штучну міру вартості та запровадити еквівалент трудових витрат — "робочі гроші". Р. Оуен спробував реалізувати цей проект, організувавши "базар справедливого обміну", який швидко затоварювався неходо­вими продуктами, а за квитанціями отримувалися ті товари, які мож­на було вигідно продати на ринку.

Р. Оуен вірив, що на зміну капіталізму прийде нове суспільство, яке він називав комунізмом і створення якого пов'язував з прийняттям розумних законів та освітою населення. Комунізм, за визначенням Р. Оуена, є виразом абсолютної істини та справедливості. Первісною ланкою комунізму, який базується на суспільній власності, має стати кооперативна община. Проте всі кооперації, які Р. Оуен створював в Англії та США, розпадались і перетворювались на капіталістичні ко­лективні підприємства.

Ідеї А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена — економістів, філо­софів, соціальних реформаторів XIX ст. — набули поширення та мали суттєвий вплив на наступну соціально-економічну думку багатьох країн, стали витоком марксизму, соціал-демократизму, соціально-інституціонального напрямку, теорії індустріального суспільства.

На початку XIX ст. почалося формування дрібнобуржуазного на­прямку в економічній думці Західної Європи. Як зазначалося, заснов­ником цього напрямку став С. Сісмонді, погляди якого об'єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. У розвитку соціально-економічних поглядів С. Сісмонді можна виок­ремити два періоди. Спочатку він був смітіанцем: пропагував ідеї А. Сміта, виступав за свободу конкуренції та вільну гру інтересів. Але у головній своїй праці "Нові начала політичної економії" (1819) С. Сісмонді вимагав не економічної свободи, а державного втручан­ня, спрямованого на повернення до дрібного товарного виробницт­ва, цехової організації ремісників і патріархального сільського госпо­дарства. Критикуючи капіталізм з позицій дрібного буржуа, він упер­ше розглянув проблему суперечностей капіталізму та його соціаль­них наслідків і цим суттєво доповнив учення класиків. С. Сісмонді дав нове визначення політичної економії, а саме: "Матеріальний добро­бут людей, який залежить від держави, становить предмет політичної економії" [49, с. 148]. Вчений заперечував абстрактний метод класич­ної школи та існування об'єктивних економічних законів, а саму по­літекономію зводив до проблем економічної політики держави.

С. Сісмонді прагнув знайти теоретичне вирішення найгостріших проблем капіталістичного суспільства — соціальної несправедли­вості, постійної бідності та безробіття. Визнання ним усіх доходів (прибутку, ренти, заробітної плати) формами користування продук­тами праці заклало фундамент для критики існуючого механізму роз­поділу. Проте аналіз кризових явищ, невідповідності між сукупним попитом і сукупною пропозицією спонукав ученого піддати сумніву можливість ефективного застосування ідеології економічного ліберіалізму. Вихід із кризового стану С. Сісмонді бачив у державному регулюванні ринку, перерозподілі доходу на користь найбідніших верств населення. На його думку, сама держава повинна ліквідувати велике капіталістичне виробництво, відновити дрібнотоварний ук­лад господарства.

Якщо С. Сісмонді завершив у Франції класичну теорію політичної економії, то ^ П'єр Жозеф Прудон (1809—1865) став засновником ідей реформізму та анархізму. У праці "Що таке власність?" (1840) він заявив, що "власність — це крадіжка", тобто "право, що суперечить природі та розуму", але засуджував не стільки власність (навіть за­хищав володіння), скільки зловживання нею [43, с. 14, 17]. Ідеалізм методології П. Ж. Прудона проявився в розумінні виробничих відно­син як втілення "абсолютного розуму", а економічних категорій — як безплідних ідей.

Ідеалістичний метод дослідження наклав відбиток і на теорію вар­тості П. Ж. Прудона: з одного боку, вартість визначається працею, з іншого — розуміється як вічна й абстрактна категорія. Вирішальним пунктом економічної системи П. Ж. Прудона була теорія "консти­туйованої вартості". Товар виключався з дослідження, а вартість про­голошувалася носієм двох протилежних ідей: вартості споживної та мінової. Споживна вартість є втіленням достатку, а мінова відобра­жає рідкісність. Суперечність між цими тенденціями зникає через "конституювання" вартості, тобто синтезу, що виникає за умови екві­валентного обміну. Для цього, вважав П. Ж. Прудон, необхідно ви­робляти товарів стільки, скільки потрібно, і створити умови їх реалі­зації. П. Ж. Прудон висунув проект реорганізації обміну та встановлен­ня безгрошового товарного господарства шляхом уведення "робочих грошей" — квитанцій та дарового кредиту. Вершиною економічних ілюзій П. Ж. Прудона був заклик до відмови від держави як соціаль­ного інституту та захист дрібного приватного володіння.

На відміну від вчених Англії та Франції, вчені-економісти Німеч­чини взагалі не сприйняли визначальні ідеї класичної школи, побудувавши власну систему "національної економії". Це пояснюється тим, що буржуазні економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40—60-ті роки XIX ст., а прусський шлях розвит­ку ідеалізував феодальне минуле країни. Молода національна буржу­азія прагнула об'єднання Німеччини, пов'язуючи його з силою пруссько-юнкерської держави й активним втручанням в економіку. Від­ображенням цих особливостей політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста (1789—1846) і представників історичної школи.

Головний твір Ф. Ліста "Національна система політичної еконо­мії" (1841) присвячений проблемам національної єдності Німеччини й перетворення її за допомогою протекціонізму на першорядну інду­стріальну державу, здатну до економічної та політичної експансії на світовій арені. Економічна програма вченого була різко опозиційна до класичної школи політекономії з її орієнтацією на фритредерство як економічну політику держави. Ф. Ліст стверджував, що економіка окремих країн розвивається за власними законами, і тому для кожної країни характерна своя "національна економія", завдання якої зво­диться до визначення найсприятливіших умов для розвитку продук­тивних сил конкретної нації. Держава повинна проводити політику "виховного протекціонізму", тобто забезпечувати швидкий індуст­ріальний розвиток через установлення урядового мита. Добробут на­ції, на думку Ф. Ліста, зумовлюється не кількістю багатства, а ступе­нем розвитку продуктивних сил. Продуктивною працею він визнавав не тільки виробничу діяльність, а й управлінську, наукову, освітню та мистецьку.

Найповніше особливості німецької політекономії відображені в пра­цях представників історичної школи Бруно Гільдебранда (1812—1878), Вільгельма Рошера (1817—1894) і Карла Кніса (1821—1898). Ученню класиків про природні закони історична школа протиставила прин­цип історизму, який заперечував діалектичний розвиток суспільства та будь-які якісні зміни й визнавав лише еволюційну форму розвит­ку. Еволюціонізм історичної школи не визнавав об'єктивних еконо­мічних законів та історичного характеру розвитку товарно-грошо­вих відносин. Політична економія, таким чином, зводилася до вив­чення історії народного господарства. В основу періодизації історії народного господарства Б. Гільдебранд поклав спосіб обміну; він розрізняв три фази: господарство природне середньовіччя, грошове та кредитне. Останнє було ідеалом Б. Гільдебранда; він визнавав кредит силою, що здатна перебороти панування грошей і капіталу, перетворити сучасний капіталістичний світ на світ справедливості. Метою політичної економії проголошувалося не теоретичне дослід­ження економічних явищ та формулювання висновків, а каталогіза­ція й опис історичних фактів. Історична спрямованість цієї школи виправдовувала існування залишків феодалізму в економічному житті Німеччини.

Специфіка тлумачення економічних явищ представниками історич­ної школи виявилась у всебічному піднесенні значення етичних, пра­вових, психологічних і політичних чинників, відведенні саме їм ви­значальної ролі в господарському розвитку. Класична ж школа, як відомо, рушійною силою розвитку суспільства визнавала економіч­ний егоїзм, особистий матеріальний інтерес. Національна економія закликала вивчати національне господарство, розвиток якого зале­жав від природних умов, характеру народу й державних установ. У тлумаченні основних категорій політичної економії представники історичної школи обмежувалися повторенням ідей класичної політ­економії. Наприклад, В. Рошер у книзі "Начала народного господар­ства" повторював теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея і зво­див вартість товару до його корисності. Цікавою була власна ідея В. Рошера про існування "неречових капіталів" — професійних нави­чок і вмінь, організаторських здібностей і управлінської майстерності.

Багатоманітність думок і поглядів історичної школи визначила те, що її ідеї присутні як у концепціях маржиналізму та інституціоналіз­му, так і в теоріях фашизму та шовінізму. Безпосередньою послідов­ницею цієї школи стали нова історична школа 70—80-х років XIX ст. у Німеччині та соціальна школа політекономії.

Контрольні запитання та завдання

1. Укажіть основні напрямки критики класичної школи.

2. Охарактеризуйте утопічні погляди А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена.

3. У чому полягає наукове значення економічних ідей утопічного соціалізму?

4. Порівняйте критику капіталізму С. Сісмонді та П. Ж. Прудона.

5. Чому німецька історична школа була найбільш суттєвою альтер­нативою класичним поглядам?

6. У чому полягають принципи історизму та еволюціонізму?

7. Поясніть вислів Ф. Ліста
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Економічна думка стародавнього світу icon1. економічна думка стародавнього світу та середньовіччя. Меркантилізм
Процес вивчення курсу історії економічної думки багато в чому залежить від вдалого використання та співставлення раніше отриманих...

Економічна думка стародавнього світу iconУроки з курсу історії стародавнього світу Урок № Тема: «Вступ. Що...
Мета: Сформувати уявлення учнів про періодизацію історії та відлік часу. З'ясувати особливості епохи стародавнього світу як першого...

Економічна думка стародавнього світу iconФакультет фінансів
Литвин З. Б. Функціонально-вартісний аналіз: навчальний посібник. – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 130 с

Економічна думка стародавнього світу iconОбсяг: 34ст (Times New Roman14, інтервал – 1,5) Ціна: 60грн
Дане положення світова економічна думка визнає як незаперечне, дискусії ведуться лише щодо ступеня такого коригування

Економічна думка стародавнього світу iconРегулювання річного потоку товарів, послуг І доходів на макроекономічному рівні
Сучасна західна економічна думка розглядає безперервність виробництва в масштабах суспільства через модель економічного обороту продуктів...

Економічна думка стародавнього світу iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів географія
Соціально-економічна географія світу” є формування в учнів, що навчаються в класах академічного рівня, системи географічних знань,...

Економічна думка стародавнього світу iconЗошит з історії стародавнього світу для 6-их класів: плани підготовки...
Посібник, який пропонується Вашій увазі, орієнтовано на учнів 6-х класів загальноосвітніх закладів України

Економічна думка стародавнього світу iconМіжнародна економічна система
Які з нижчеперерахованих країн світу відносяться до відповідної класифікаційної групи за методикою, прийнятою Міжнародним валютним...

Економічна думка стародавнього світу iconДо уроків з історії стародавнього світу 6 клас
Древний Мир содержит материалы по истории далеких веков, забытых цивилизаций и стран. Имеются подборки материалов по Древней истории...

Економічна думка стародавнього світу iconНавчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів історія україни. Всесвітня історія
Періодизація історії людства. Своєрідність епохи стародавнього світу як першого періоду в історії людства. Історичні джерела. Відлік...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка