Курс лекцій «основи економічної науки»




НазваКурс лекцій «основи економічної науки»
Сторінка10/44
Дата конвертації28.02.2013
Розмір6.22 Mb.
ТипКурс лекцій
uchni.com.ua > Економіка > Курс лекцій
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44


Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними. Будь-яка складна система, очевидно, володіє множиною структур, пов’язаних між собою. Сталі взаємні зв’язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, й формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать:

– економічні відносини;

– продуктивні сили суспільства;

– механізм господарювання.

Основною, найважливішою ланкою економічної системи є економічні відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини (які водночас є структурними елементами економічних відносин).

^ Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини – це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.

^ Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина – мета суспільного виробництва і соціально-економічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва". Людина – не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно будувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.

^ Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових – заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Однак, головною продуктивною силою суспільства є люди, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: – по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; – по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; – по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями. Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку. Факторами розвитку продуктивних сил є: всебічний розвиток людини, розвиток освіти і науки, розвиток техніки і технологій, удосконалення організації та управління.

Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.

Третій структурний елемент економічної системи – механізм господарювання – це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини – відносини власності і поверхневі – організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини – правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання – це механізм дії та використання економічних законів.

Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.
^ 3.2. Відносини власності

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Власність у юридичному трактуванні – це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об’єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб’єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.

^ Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ.

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:

1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;

2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;

3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;

4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;

5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;

7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій. Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності. Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності. Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.

Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів. Так, тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами і різновидами власності (рис. 3.1).


^ Тип власності

Суспільна

Приватна

Змішана




^ Форма власності

Державна

Колективна

Індивід.-

трудова

З найманою працею




^ Вид власності

Загальнодержавна

Муніципальна (комунальнана)

Кооперативна

Акціонерна

Партнерська

Власність громадських організацій

Власність релігійних і культових організацій

Одноособова

Сімейна

Індивідуальна з застосуванням найм. праці

Монополістична

Корпоративна

Державно-колективна

Державно-приватна

Приватно-колективна

Спільна з залученням іноземного капіталу

Інші


Рис. 3.1. Основні типи, форми і види власності в економічній системі
^ Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Наприклад, акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

^ Приватна власність – така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності та її юридичної форми. Право власності – це зовнішня, або юридична, форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси та явища. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності. Це свого роду "правила гри" – правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретно (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.

^ Пучок прав власності – це правова теорія, яка використовується для визначення природи об’єкта власності, згідно із якою об’єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов’язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю. Найбільш повна специфікація пучків прав власності визначена відомими західними економістами Р.Коузом, А.Алчіаном, А.Оноре та ін. ще на початку 1960-х рр. і включає в себе 11 пунктів:

– право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

– право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

– право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

– право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

– право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

– право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

– право на передачу благ у спадок;

– право на безстроковість володіння благом;

– заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;

– право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

– право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

^ 3.3. Суб’єкти економічної системи

Економічна наука виокремлює шість основних суб’єктів сучасних економічних систем:

– домашні (сімейні) господарства;

– підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;

– сектори економіки;

– кластери;

– внутрішні регіони;

– регулятивні інститути.
Домашні господарства

Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. В економічному плані під цим розуміється група осіб, які пов’язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання. Тому саме поняття “домогосподарство” близьке до поняття сімейне господарство у традиційному розумінні: сім’я – це люди, пов’язані родинними зв’язками, мають спільні доходи і спільно їх використовують (сім’я може складатись і з однієї людини). Отже, домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї або групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку та одержує натомість кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, а також капітал, землю тощо. Формування в домашніх господарствах споживчого попиту – необхідна умова стимулювання розвитку будь-якої економіки. Домашнє господарство є одним з найактивніших суб’єктів економічних відносин суспільства, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного виробництва.
Підприємство

В XVIII – на початку XIX ст. основним економічним суб’єктом вважався індивід. Він розглядався як інструмент багатства та могутності держави. Однак, уже з кінця XIX ст. в якості активних і потужних економічних суб’єктів стають групи людей, які функціонують у складі різноманітних об’єднань – підприємств (фірм). Під сучасним поняттям «підприємство» розуміється самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має дві обов’язкові економічні ознаки: по-перше, виробництво продукції або послуг для задоволення суспільних потреб; по-друге, одержання прибутку (доходу). Розрізняють такі поняття: організаційна форма підприємства; економічна форма підприємства; тип підприємства.

Підприємства мають такі ознаки:

– виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарств);

– організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

– фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначати напрямки економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрямки розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Організаційна форма підприємства – це спосіб взаємозв’язку окремих елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З цієї точки зору підприємства можуть виступати як заводи, фабрики, комбінати, трести і т. п. Економічна форма підприємства являє собою господарські або економічні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне, кооперативне, акціонерне тощо. Різноманіття економічних та організаційних форм підприємства розвивається у межах історично визначених відносин власності, що характеризують тип підприємств: приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні (кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. У сучасній економічній теорії фірма – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність. Нею може бути як велика корпорація, так і невелика компанія.
Сектори економіки

Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва і є узагальненою характеристикою якісного рівня розвитку економічної системи в цілому. Сектор економіки – велика частина економіки, якій притаманні схожі спільні характеристики, що дозволяє виокремити її від інших частин народного господарства у теоретичних та практичних цілях.

За формами господарювання розрізняють приватний, державний та інші сектори економіки. ^ Приватний сектор економіки – частина економіки країни, що прямим чином не перебуває під контролем держави. Його складають домогосподарства і фірми з приватним капіталом. Приватний сектор поділяється на корпоративний, фінансовий та індивідуальний сектори економіки. Державний сектор – частина економіки країни, яка повністю контролюється державними органами та перебуває у власності держави. Державний сектор економіки складають: освіта, охорона здоров’я, сфера соціальних послуг, громадський транспорт, національні і місцеві державні підприємства та державні корпорації.

На Заході для осмислення направленості економічного розвитку країн ще в 1930-х рр. була розроблена теорія секторальної структури економічної системи (теорія структурних змін), авторами якої стали відомі економісти А.Фішер і К.Кларк. На основі досліджень західних економістів, ураховуючи постіндустріальні тенденції в економіці, у тому числі значення інформації та торгівлі, що постійно зростає, організаційно-функціональну структуру сучасних національних економік можна подати у вигляді п’яти секторів, що поєднують такі галузеві ринки:

– первинний, або видобувний, сировинний – галузі видобувної промисловості та сільського господарства (вугільні, газові, нафтопереробні, гірничорудні підприємства, заготівлі деревини, рибальства, сільського господарства, гірничо-збагачувальні тощо);

– вторинний, або обробний – обробна промисловість та будівництво (нафтопереробної промисловості, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та металообробної промисловості, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, промбудматеріалів, легкої та харчової промисловості);

– третинний, або інфраструктурний – промислові послуги та послуги щодо забезпечення життєдіяльності людини (залізничного, повітряного та водного транспорту, зв’язку, електроенергетики, водопостачання, теплопостачання тощо).

Подальший розвиток поданої теорії супроводжувався виокремленням із третинного сектору ще двох. Зокрема, російський вчений В.Іноземцев виокремив як:

– четвертий, або розподільчо-обмінний – фінансів, страхування, операцій з нерухомістю тощо;

– п’ятий, або соціально-управлінський – медичних послуг, освіти, спорту, туризму, науки, інформації тощо.

В цілому, класифікація галузевих ринків за секторами економіки дозволяє проаналізувати структуру національної економіки, визначити необхідні напрямки її вдосконалення, розробити ефективні методи та інструменти стимулювання розвитку галузевих ринків у межах пріоритетних секторів економіки. Серед основних пропорцій, що визначають секторальну структуру, можна виділити: співвідношення між підприємницьким сектором, сектором домогосподарств, державним сектором та зовнішнім сектором в створенні та розподілі ВВП країни; співвідношення між частками приватної, державної, колективної та змішаної форм власності; співвідношення між організаційно-правовими формами підприємницької діяльності з урахуванням рівнів концентрації й централізації виробництва та капіталу (між кількістю та обсягом виробництва великих, середніх та малих підприємств). На галузеві пропорції, окрім наукового-технічного прогресу, впливають рівень витрат на інноваційно-інвестиційну діяльність як на загальнодержавному рівні, так і на рівні конкретних підприємств; величина та кваліфікаційна характеристики залучених трудових ресурсів; економічні фактори; інтеграційні процеси та міжнародний поділ праці в умовах глобалізації.

Фахівці часто та умовно розрізняють реальний та фінансовий сектори економіки країни. В реальному секторі економіки створюються товари і послуги, а фінансовий (грошовий) покликаний обслуговувати сектор, в якому реально виробляється продукція. Інколи виділяють внутрішній та зовнішній сектори економіки. Внутрішній представляють національні товаровиробники, які націлені на внутрішній попит, а зовнішній сектор складають підприємства-експортери.
Кластери

Зростаюча кількість досліджень по всьому світу свідчить, що географічна близькість відповідних економічних видів діяльності дає можливість сприяти більш високому рівню продуктивності та інновацій у тому чи іншому регіоні. Кластери, тобто розташовані у безпосередній своїй близькості кінцеві виробники, постачальники, постачальники послуг, дослідницькі лабораторії, навчальні заклади та інші установи у певній економічній сфері, є важливими рушійними факторами розвитку економічної системи не лише регіонального, а й макро- та міжнародного рівня.

Поняття кластеру у західній літературі було введено в економічну теорію відомим американським економістом М.Портером, який визначав цю структуру таким чином: “кластер – це сконцентровані за географічною ознакою групи взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаних з їхньою діяльністю організацій (наприклад, університетів, агентств зі стандартизації, а також торговельних об’єднань) у певних сферах, які конкурують між собою, але разом з тим ведуть спільну роботу”. Таким чином, аби бути кластером, група географічно близьких і взаємопов’язаних компаній і зв’язаних з ними організацій повинна діяти у певній сфері, характеризуватися спільною діяльністю і взаємодоповнювати одна одну.

Необхідно відмітити, що кластерний розвиток економіки – це певний інструмент бізнесу. Ринково орієнтоване суспільство формує правила діяльності своїх господарюючих суб’єктів через закони, взаємовідносини, банківський сектор, інститути підтримки тощо. Тому кластер, існуючий в рамках даних правил – це не що інше, як особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об’єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною.

На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб’єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:

– наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи;

– територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;

– стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;

– довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.

Таким чином, кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території.
Внутрішні регіони

В сучасних умовах ринкових трансформацій задля забезпечення необхідних для економічного розвитку національної економіки різноманітних ресурсів і доходів перед регіонами багатьох країн особливо актуалізуються проблеми самовизначення в загальній системі відтворювальних відносин. Необхідність управління економічним розвитком в регіоні обумовлена в першу чергу загальними недоліками функціонування ринкової економіки, її націленістю на отримання економічного ефекту та ігноруванням проблем соціальної справедливості. У свою чергу, регіональна структура національної економіки виступає певним індикатором участі економічних районів, регіонів та інших територіальних утворень у створенні та споживанні сукупного суспільного продукту і ґрунтується на поглибленні територіального поділу праці та спеціалізації.

Розглядаючи методологічні аспекти, важливо визначити понятійний інструментарій категорії “регіон”. Адже в науковій літературі немає чіткого визначення даного поняття, що є однією із причин різноманіття напрямів та методологічних концепцій у сучасних регіональних дослідженнях. Загалом, поняття “регіон походить від латинського кореня “regio, що у перекладі означає країна, край, область. Цей термін з’явився ще у другій половині XIX століття для позначення країни, області.

В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та “район ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто.

У західних країнах термін регіон практично не використовується. Буквальний зміст слова регіон – це район. Називати регіоном ті чи інші території прийнято у випадках, коли вони мають якісь специфічні ознаки щодо інших територій. Із визначень представників російської економічної науки (С.Барзілов, В.Сігов, М.Некрасов), концептуальними параметрами, що обумовлюють поняття регіон є: географічне положення (розташування, величина території та кількість населення); виробничо-функціональні особливості (специфіка переважаючих видів діяльності); соціологічні особливості (норми спілкування, поведінки). У сучасній економічній науці найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми регіону: регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок (ринковий ареал), регіон-соціум.

Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. У багатьох державах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації та федералізації). Одна із головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки.

Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Розміщення філіалів корпорацій, їх механізми ціноутворення, розподіл робочих місць та замовлень, трансфертів доходів, сплати податків спричинює значний вплив на економічний стан регіонів. У найменшому ступені, ніж сучасні корпорації, регіони володіють значним ресурсним потенціалом для саморозвитку.

Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Вказані три парадигми у теорії регіону охоплюють проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання та соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Вивчення проводиться у розрізі соціальних груп із їх особливими функціями та інтересами. Даний підхід ширше економічного. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу.

Ефективність державного управління економічним розвитком в регіоні передбачає дослідження проблем взаємозв’язку регіональної економіки та регіональної політики. При цьому необхідно чітко розуміти, що регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Регіональна політика держави – це сфера діяльності з управління економічним, соціальним та політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто пов’язана із взаємовідносинами між державою та районами, а також районів між собою. Її головна ціль – створення умов для входження в ринок усіх зацікавлених регіонів, підприємств та громадян, для розкриття і розвитку їхніх цільових здатностей і підприємливості з врахуванням територіальної специфіки.

Проблема створення всезагальної теорії раціонального розміщення економіки по території країни поки не вирішена. Мають місце лише окремі спроби врахувати фактор розміщення при налагодженні раціональних економічних зв’язків. При цьому обґрунтування розумного розміщення галузей і виробництв базується на аналізі потреб країни в цілому і окремих районів у певних видах продукції, наявності виробничих потужностей, сировинних, паливно-енергетичних і трудових ресурсів.
Регулятивні інститути

Інститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. У більш широкому значенні термін “інститут” застосовують для позначення організацій або установ, що формують соціально-економічне середовище ринкового господарства, а також різні неформальні відносини, регульовані традиціями, неписаними правилами поведінки, досягнутими угодами тощо. Тобто інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи.

В організаційній структурі системи державного регулювання економікою виділяються інституціональні структури державного управління, наприклад, банківська система (Центральний банк, державні, комерційні банки), фінансова система (сукупність місцевих, державного бюджетів) тощо. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Серед економічних та адміністративних інститутів можна виокремити податкову систему, системи державного кредитування, субсидування, пенсійного забезпечення, ліцензування, ціноутворення, штрафних санкцій тощо. За способом дії регулятивні інститути державного регулювання економіки поділяються на планові та ринкові регулятори. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44

Схожі:

Курс лекцій «основи економічної науки» iconО. І. Салтовський основи соціальної екології
С16 Основи соціальної екології: Курс лекцій. — К.: Мауп, 1997. — 168 с. — Бібліогр в кінці лекцій
Курс лекцій «основи економічної науки» iconРобочий тематичний план навчальної дисципліни “основи економічної...
Курс “Основи економічної теорії” пропонує студентам базові концепції економіки. Метою другої частини курсу (5-й триместр) є розкриття...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconРобочий тематичний план навчальної дисципліни “основи економічної...
Курс “Основи економічної теорії” пропонує студентам базові концепції економіки. Метою першої частини курсу (4-й триместр) є розкриття...
Курс лекцій «основи економічної науки» icon“Введення в курс “Основи економічної теорії”
Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії
Курс лекцій «основи економічної науки» iconКурс лекцій з біохімії розділ «біохімія ферментів» для студентів...
Курс лекцій з біохімії. Розділ «Біохімія ферментів» / укладачі: Л.І. Гребеник, І. Ю. Висоцький. – Суми: Сумський державний університет,...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconТема Теоретичні основи економічної інформатики
Сутність економічної інформатики. Поняття економічної інформації. Багаторівнева структура економічної інформації, її загальні властивості...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconМ. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах)
На нашу думку, основне, що потрібно пересічному громадянину знати про право це його поняття, яке випливає з сутності права, форми,...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconМ. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах)
України, які регулюють повсякденне життя громадян, їх відносини з державою І між собою в різних сферах діяльності. Усі ці відносини...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconЗакономірності економічного життя
Економічна соціологія на перехресті економічної та соціологічної наук. Метод економічної соціології. Проблеми економічної соціології...
Курс лекцій «основи економічної науки» iconОпис дисципліни “гроші І кредит”
Міждисциплінарні зв’язки. Навчальний курс "Гроші І кредит" входить до циклу загальноосвітніх економічних дисциплін І спирається на...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка