Реформатською Церквою "А я знаю. Викупитель мій живий"




Скачати 300.15 Kb.
НазваРеформатською Церквою "А я знаю. Викупитель мій живий"
Сторінка1/2
Дата конвертації27.02.2013
Розмір300.15 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
  1   2


Знання Іова

Вісник Евангелія
Видається Ужгородською Реформатською Церквою





"А я знаю. Викупитель мій живий"
(Іов 19:25).



Іов, перебуваючи в стані крайнього відчаю, звертається до непорушності Божої справедливості та правди. Будемо розуміти слова в їх євангельському значенні бо ніяке інше значення не пояснить належним чином зміст слів патріарха. Звідки ще він міг черпати розраду, якщо не з надії на майбутнє життя і славу?

I. Іов мав вірного друга за межами своїх нечутливих друзів. Він називає Його своїм Викупителем і на Нього розраховує у своїй біді.

Це слово івриту можна перевести в трьох значеннях, а саме:
^ 1. Його родич Господь.


Найближчий. Жоден з родичів так не близький, як Ісус. Жоден не може бути ріднішим, жоден - добрішими.

Він ним став добровільно. Він брат не з примусу, а по доброті серця. Він Сам одягнувся в наш образ, тому Він більше, ніж брат.

Без сорому визнає себе таким. "Він не соромиться називати їх братами" (Євр 2:11). Навіть коли вони покинули Його, Він як і раніше вважає їх Своїми "братами" (Мт 28:10).
Він такий на віки віків. Хто відлучить нас? (Рим 8:35). Ні смерть ні життя , ніяке створіння нас не відділить від Господа нашого каже Апостол Павла. Це є нашою надією.

^ 2. Його захисник Господь і від смерті.
Тому що захистить:

Від будь-якого неправдивого обвинувачення, знаходячи виправдання нашій душі. Диявол не зможе звинуватити нас. Ісус Христос той, що відплатив за нас.

Від будь-яких колкостей і глузувань, бо "хто вірує в Нього, не посоромиться" [1Пет 2:61].
Від конкретних звинувачень. Несучи наш гріх і ставши нашою праведністю [1Кор 1:30], Він Ісус Христос виправдовує нас. Від звинувачень сатани. "Господь нехай заборонить тобі, сатана!" (Зах 3:2). "Скинений той, хто братів наших звинувачував." (Об явлення Іоана12:10).

^ 3. Його Викупитель Христос.
Спокутував його від рабства. Відшкодував втрачені маєток, права і радості.
Спокутував двояко: і заплативши життям, і подолавши ворога. Іов має реальне багатство серед абсолютної бідності. Коло могили ми бачимо що людина ніщо з собою не візьме з цього світу. Скаб усопших у Христа. В цій надії ми прощаємось від брата нашого.
Іов говорить: "мій Викупитель"; іншими словами: "Все втрачено, але мій Викупитель - все ще зі мною і живе для мене". Він має на увазі:

1. Я приймаю Його як такого, віддаючи себе в Його руки.

2. Я колись відчув Його владу і надіюсь, що все буде добре і в смертний час мій , оскільки Він мій Захисник.

3. Я в усьому з Ним навіки. Тільки Він моя єдина надія - і в житті, і в смерті. Я все можу втратити, але не спокутування мого Бога, спорідненість мого Спасителя.

4. Іов мав живого родича у вмираючій сім'ї.
"Викупитель мій живий". Він визнає великого Господа як вічно живого. Наш Викупитель живий. Наш Божественний Захисник перебуває в силі нескінченного життя.

IV. Іов керувався незламною вірою, опинившись в невизначеному становищі. "Знаю". Ні тіні сумніву. Все під питанням, крім віри. Віра дала йому переконаність. Віра надає свідоцтва; вона робить реальним і дари і дозволяє нам знати майбутнє наше.
Випробування не змусили його засумніватися, що Викупитель живий. Вони не торкнулися ні відносини до його Бога, ні серця його Викупителя, ні життя його Захисника. Чи володієте ви таким великим знанням? Дієте ви в згоді з міцною вірою? Благочестиво поклонімося в цю годину нашому люблячому Родичеві Господу Ісусу. Під час кризових випробувань віруючі

1) вибиті зі звичної колії життя і змушені шукати свого Бога, свого Спасителя,

2) приречені шукати в собі надійне і непорушне знання - "знаю",

3) поставлені перед необхідністю вхопитися вірою за те, що пропонується заповітом благодаті - "мій Викупитель";

4) змушені жити, покладаючись на невидиме - на живого Спасителя і Його пришестя в день призначений.

Святий Дух відкрив патріарху майбутній стан - Самого Близького живого Родича, майбутній суд, воскресіння і вічне виправдання святих. Велике світло надії влився через вузьке вікно, і Іов, втративши тимчасове, придбав нескінченне.



^ До ворожки не ходи…




Річ у тім, що шарлатанство і різного роду цілительство не стоїть на місці а розвивається і вдосконалює свої методи задурення і зацікавлення. Сучасні «цілителі» говорять по сучасному і своє ремесло пояснюють не середньовічною термінологією, а новою, псевдонауковою. Розповідають про безлику дармову енергію, котру потрібно вміти черпати і використовувати на свій лад. Про позитивні і негативні енергії якими можна маніпулювати за допомогою кишенькового приладу, та інше. За такою маскою людям буває досить важко помітити темне обличчя, яке стоїть за всім цим. Один письменник з цього приводу сказав, що найбільшою хитрістю диявола є те, що людина не вірить в його існування. З цим варто погодитись, тим більше коли ця людина нецерковна і повністю незахищена від сторонніх «темних» впливів. Існує й інша категорія людей, які хоч і є віруючими, але досить легковажними. Такі люди легко вірять у будь-що, і тому щиро вірять, що екстрасенси і вся когорта цілителів, є обдарованими людьми, правда невідомо ким обдаровані і незрозуміло за які заслуги. Так інколи думають про себе і самі «цілителі». Деякі ж свідомо йдуть обманним шляхом. Але всі вони загалом не можуть зрівнятись із Божими святими. Ніхто з екстрасенсів, чаклунів і цілителів не проходив, та й не намагався проходити, довгого та важкого шляху очищення душі від гріхів та пристрастей, яким роками, а то й десятиліттями ішов кожен християнський подвижник.
       Про очищення від гріхів і пристрастей, багато «цілителів» навіть ніколи і не чули, а свої паранормальні якості говорять, що отримали якось нечаяно: у спадок, завдяки якимсь вправам, чи внаслідок контакту із «Космосом», який за їх же словами є поняттям досить розпливчатим і тому під ним можна розуміти будь-які сили. Та якими б словами не називали і якими масками б не прикривали чаклуни джерело своїх сил Святе Писання оцінює їх діяльність досить категорично і однозначно: «… сам сатана набирає вигляду ангела світла, а тому не велика річ, коли й слуги його набирають вигляду служителів правди; але кінець їхній буде по ділам їхнім» (2Кор. 11, 14-15).

Велика кількість новоявлених цілителів пропонують лікування біополем, запевняючи пацієнтів, що вони віддають свою власну енергію. Скільки ж цікаво в них є тієї енергії щоб за гроші направо і наліво її продавати? Але якщо і припустити можливість психофізичного контакту між екстрасенсом і його пацієнтом то, знову-таки виникає цілий ряд запитань. За даними лабораторії А.Г. Спіркіна енергія направлена від чаклуна до пацієнта не є безликою але несе в собі інформацію про свого власника. Відповідно, якщо «чаклун» є людиною порочною, то відповідно і нічого чистого і світлого передатись від нього не може. До того ж при такому «контакті» не виключається можливість і духовного вампіризму, простого викачування людських сил і грошей. Ні для кого з християн не повинно бути таємницею, що екстрасенсорика, біоенергетика та інші форми окультизму являються різновидами чаклунства спорідненого із чорною магією. Навіть самі чаклуни визнають, що їх ремесло являється лише верхівкою айсберга для них самих незрозумілого і невідомого.

На завершення хотілося б сказати, що не варто обманювати самих себе, возносячи сучасних цілителів до рангу Богом обраних людей. Це далеко не так, і їх «дари» аж ніяк не від Бога. І якщо ми вважаємо себе християнами, то повинні узгоджувати своє життя із Святим Писанням, а там ясно вказано: «Не повинен знаходитись у тебе той, хто проводить сина свого, або дочку через вогонь, віщун, знахар, ворожка, чаклун, чорнокнижник, що викликає духів, чарівник і той, хто викликає померлих; бо мерзенний перед Господом усякий, хто робить це» (Втор. 18, 10-12).


Москалюк Константин



^ Про піст в церкві




Людина, що збирається вирушити в дорогу, мусить знати мету своєї мандрівки. Так і з Постом. Піст — це насамперед духовна подорож, а мета її — Пасха, "Празник з-поміж празників". Піст — приготування до "звершення Пасхи, істинного об`явлення". Відтак маємо передусім спробувати збагнути зв`язок Посту з Пасхою, оскільки ця пов`язаність виявляє нам дещо вельми істотне, дещо вирішальне у всій нашій християнскій вірі і житті.

Чи треба пояснювати, що Пасха — це не зміримо більше, аніж щорічне ознаменування і пошанування минулої події?

Кожен, хто пережив бодай раз у житті ту єдину в світі радість великодньої ночі, "світлішої від сонячного дня", розуміє це. Але про що та радість? Чому ми можемо співати: "Нині все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні"? В якому сенсі ми "смерті святкуємо умертвління, пекла знищення, іншого життя вічного початок"? На всі ці запитання є одна відповідь: Нове Життя, яке майже дві тисячі літ тому просіяло з гробу, було дане всім, хто вірує в Христа. Воно було дане нам в день нашого хрещення, коли, як мовить апостол Павло, ми "поховані з Ним через хрещення в смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми почали ходити в оновленні життя" (Рим. 6:4).

Отже, на Великдень ми святкуємо Воскресіння Христове як те, що відбулося і продовжує відбуватися з нами, бо кожен з нас отримав цей дар нового життя, отримав здатність прийняти його і жити з ним. Дар цей радикально змінює наше ставлення до всього на світі, включаючи смерть. Він дає нам змогу радісно проголошувати: "Смерті немає!" Хоча тут ми ще лицем до лиця зустрічаємо смерть, і колись вона прийде по нас. Та ми віримо, що своєю власною смертю Христос перемінив саму сутність смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Пасхою — переходом у Царство Боже, перетворюючи найбільшу з трагедій у остаточну перемогу: "смертю смерть подолав" (розтоптав, знищив Своєю смертю смерть). Христос вчинив нас співучасниками Свого Воскресіння. Ось чому ми викликуємо: "Христос воскрес, і життя торжествує, Христос воскрес, і мертвих більше немає".

Така віра Церкви, стверджена і доконана незчисленним сонмом святих. А все ж хіба не помітно з власного щоденного досвіду, що надто рідко ми дійсно маємо ту віру, що ми постійно губимо і зраджуємо те Нове Життя, отримане як дар, і що в сутності ми живемо так, ніби Христос не воскрес із мертвих, як наче ця непорівнянна за своєю вагомістю подія нічого для нас не значить? Причина цього — наша слабкість і неспромога жити постійно "вірою, надією і любов`ю" на тому рівні, на який вивів нас Христос, коли Він сказав: "Шукайте найперше Царства Божого і правди Його" (Мт. 6:33). Ми якось забуваємо про це, нам завжди ніколи, ми такі занурені у щоденні турботи, а через те забування слабнемо. Забудькуватість, падіння, гріх роблять наше життя знову "старим" — нікчемним, темним, позбавленим будь-якого сенсу: безглузда мандрівка до безглуздого кінця. Ми примудряємося навіть забути про смерть, і ось зненацька, посеред нашого вельми приємного життя, вона приходить: жахлива, неминуча, німа. Зрідка ми усвідомлюємо певні свої гріхи і каємося, та все ж не присвячуємо себе тому новому життю, яке Христос об`явив і дарував нам. Ми живемо так, ніби Христос ніколи не приходив. І це достеменно гріх, глибочезна трагедія і біль нашого номінального християнства.

Коли це усвідомимо і визнаємо, аж тоді здобудемо силу пізнати, що таке Пасха і чому перед нею потрібен Піст. Лише коли знайдемо спромогу осягнути, що всі літургічні традиції Церкви, весь цикл її богослужінь існує передусім для того, щоб допомогти нам знову побачити і спробувати на смак це Нове Життя, від якого ми легковажно відступаємося, яке зраджуємо, і, покаявшись, повернутись до нього.

Чи можна любити і бажати те, чого не знаєш? Чи можемо ми підносити над усе щось таке, чого не відаємо, радість, якої не спізнали? Одне слово: як шукати нам Царство, про яке не маємо жодного уявлення?

Церковне богослужіння від самих початків і дотепер залишається єдиним входом у те Царство, єдиним способом прилучення до Нового Життя. Церква відкриває нам через богослужіння те, "чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його" (1 Кор. 2:9). Пасха є центром цього богослужбового життя, його серцем, його вершиною, сонцем, що проникає все своїм промінням. Щороку відчиняються двері у сяйво Царства Христового, нам дарується передчуття вічної радості, що жде нас, слави і перемоги, які незримо уже наповнюють цілий всесвіт. "Смерті немає". Все церковне богослужіння побудоване довкола Пасхи; тому літургічне річне коло, послідовність свят і постів стає мандрівкою, прощею до Пасхи, до кінця, що є водночас і початком; кінця всього старого і початком нового життя, постійним переходом із світу в Царство, явлене у Христі.

Однак старе життя, сповнене гріха, марнотності, не так-то легко перебороти й змінити. Євангеліє очікує і вимагає від людини зусилля, до якого у теперішньому своєму стані вона зовсім не здатна. Нас кличуть на бій з невидимим, до мети, до нового стану життя, який перевищує нашу спроможність. Навіть апостоли, коли слухали науку свого Наставника, в подивуванні запитували Його: "Як це можливо?" І дійсно, нелегко відмовитися від приземленого ідеалу життя, що складається з повсякденних турбот, пошуку засобів для існування, задоволень, всього, що перебуває надто далеко від мети — досконалості: "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний" (Мт. 5:48). Світ всіма своїми земними речами говорить людям: будьте щасливі, живіть безтурботно, ідіть широким шляхом. Але Христос в Євангелії каже нам: ідіть шляхом вузьким, шляхом боротьби і страждань, бо то єдиний путь до справжнього щастя. Без допомоги Церкви як зважимося ми на цей страшний вибір, як зберемося розкаятися і повернутися до того світлого і радісного, що його кожен рік дає нам Церква саме у Великдень? Ось тому потрібен Піст. Це — рука допомоги, простягнена нам Церквою, школа каяття, що єдина в силі приготувати нас до того, щоб зустріти Великдень не лише як дозвіл їсти, пити і відпочивати, але як дійсний кінець старого, вітхого в нас, як вступ у нове життя.

В перші віки християнства головним завданням Посту було приготування "оголошених", тобто новонавернених християн, до Хрещення, яке здійснювалося під час великодньої літургії. Та навіть якщо Церква рідко охрещує дорослих і сам інститут "оголошених" вже не існує, головне значення Посту залишається те ж саме. Бо ми, хоча хрещені, постійно розгублюємо і зраджуємо те, що одержали при Хрещенні. Ось чому Великдень — це наше щорічне повернення до власного Хрещення, і Піст саме готує до цього повернення, до поступового і невтомного зусилля, яке веде нас до Пасхи, до остаточного переходу в нове життя у Христі. Ми збагнемо, що богослужіння Великого Посту досі зберігають свою особливість повчання, мов би приготування до Хрещення, і це не археологічні залишки минулого, але щось дійсне й суттєве для нас. Оскільки Піст і Пасха щороку постають для нас новим осягненням і здобуттям того, що дається людині при особистому вмиранні і воскресінні в Святому Хрещенні.

Подорож, проща! Проте як тільки ми вступаємо у "світлу тугу" Посту, одразу бачимо — далеко, далеко попереду — кінець шляху. Цей кінець дороги, його мета — радість Великодня, вхід у сяйво слави Царства Небесного. І те, що ми прозираємо вдалині, це передчуття Пасхи, освітлює "тугу Посту", перетворює її в "духовну весну". Ніч може бути довга і темна, але весь час подорожі нам здається, що таємниче й сяйливе світло зорі овиднює небокрай: "Не позбав нас надії нашої, Чоловіколюбче".
Бажання

Задовго до початку Посту Церква звіщає нам про нього і кличе розпочати приготування. Знаючи недостатню зосередженість і жахливу "світськість" нашого життя, Церква відає і нашу нездібність швидко змінитися, перейти від одного духовного переживання до іншого.

^ Про Закхея (Лк. 19:1-10). Це історія чоловіка, що був надто малого зросту, аби побачити Ісуса, але таке велике мав він бажання побачити Його, що заліз заради цього на дерево. Ісус відповів на його бажання і зайшов у дім чоловіка. Така перша тема, що говорить про бажання. Людина йде за своїм бажанням. Можна навіть ствердити, що людина сама є бажанням, і ця головна психологічна правда про людську природу визнається в Євангелії: "Де скарб ваш, — мовить Христос, — там буде й серце ваше!" (Лк. 12:34). Сильне бажання перемагає природну обмеженість людини. Коли вона пристрасно чого-небудь хоче, то звершує таке, на що "нормально" вона нездатна. Будучи "малий на зріст", Закхей сам себе перевищив. Тому питання лише в тому, чи вірне бажання людини, спрямоване воно до доброї мети, чи, за словами екзистенціаліста атеїста Жана Поля Сартра, людина — "даремна пристрасть".

Бажання Закхея — вірне, добре, він хоче побачити Христа, наблизитися до Нього. У Закхеї ми знаходимо перший символ розкаяння, адже покаяння починається з того, що людина знову усвідомлює глибину будь-якого бажання: спрага, бажання Бога, Його справедливості, бажання справжнього життя. Закхей — "малий", нікчемний, грішний і обмежений; і ось його бажання перевершує і перемагає все це. Він зусиллям привертає увагу Христа, приводить Його у свій дім.

Оце і є перший заклик Церкви: ми повинні бажати того справжнього, закладеного в самій глибині нашої душі, визнати спрагу Абсолютного, що присутнє в нас, усвідомлюємо ми це чи ні, і воно, коли ми відвертаємось і відриваємо своє бажання від Нього, перетворює нас і справді в "даремну пристрасть". Та якщо достеменно глибоко, достатньо сильно бажаємо, Христос нам відповість.

 

Смиренність

Митарь і фарисей. В євангельській притчі (Лк. 18:10-14) показано людину, цілком задоволену собою, яка гадає, що вона виконує "весь закон", всі вимоги релігії. Цей чоловік самовпевнений і пишається собою. Хоча насправді він викривлює і не розуміє сенсу вимог релігії. Він дозирає в них лише виконання зовнішніх обрядів і оцінює своє благочестя залежно від суми грошей, які він жертвує на храм. Митар, навпаки, принижує себе, і його смиренність виправдовує його перед Богом. Якщо ж існує насправді моральна якість, на котру нині зовсім не зважають і навіть заперечують, то це саме смиренність. Культура, цивілізація, в середовищі, якої ми постійно перебуваємо, пробуджує в нас почуття гордості, зарозумілості, самовиправдання. Вона побудована на тому, що мовляв людина здатна досягти всього самотужки, і навіть вбачає у Богові Того, хто винагороджує, якби платить людині за її досягнення і добрі справи. Смиренність, покора — як властивість особиста чи спільна, етнічна чи національна — числиться ознакою слабкості, не гідної справжньої людини. Та навіть у церквах наших хіба не видно того ж фарисейського духу? Хіба не хочеться нам, щоб усяка наша пожертва, всяка "добра справа", все, що ми робимо "для Церкви", було визнано, поціновано, стало відомим?

То що ж таке смиренність? Відповідь на це запитання може видатися парадоксом, оскільки заснована на дивному твердженні: ^ Господь Сам смиренний! Проте кожен, хто знає Бога, хто споглядає Його у Його творінні і в Його спасенних діяннях, розуміє, що смиренність — воістину божественна властивість, сама суть і сяйво тієї Слави, що нею сповнені небо і земля. В нашому людському розумінні ми схильні протиставляти славу і смиренність, вбачати в останньому якийсь гандж, недолік чи слабкість. За людськими поняттями лише наше невігластво чи брак знань можуть викликати в людині почуття покори. Сучасній людині, вихованій на суспільній гласності, самовпевненості, нескінченному самозвеличанні, майже неможливо пояснити і втлумачити, що в дійсності правдиво досконале, істинне, прекрасне і хороше є водночас природно смиренне, оскільки завдяки своїй довершеності воно не потребує публічності, зовнішньої слави, якоїсь пропаганди. Бог смиренний тому, що Він досконалий; Його покора і є Його славою і джерелом усього достеменно прекрасного, високого, джерелом добра і досконалості, і кожен, хто наближується до Бога і впізнає Його, відразу прилучається до божественної покори і її краси. Саме через свою покору діва Марія, стала радістю цілого світу; те ж можна сказати і про всіх святих і про кожну людину в рідкісні хвилини її спіткання з Богом.

Як стати смиренним? Для християнина — відповідь проста: споглядати Христа, Втілену Божественну Смиренність, Того, що в Ньому Бог явив раз і назавжди всю славу Свою у покорі і всю покору Свою у славі. Христос сказав у ніч Своєї найвищої покори: "Тепер ось прославився Син Людський, і в Ньому прославився Бог" (Ів. 13:31). Смиренню навчаєшся, споглядаючи Христа, Котрий сказав: "Навчіться від мене, бо Я тихий і серцем покірливий" (Мт. 11:29). Врешті-решт смиренню вчишся, розмірюючи і порівнюючи кожне своє слово, кожен вчинок, все своє життя з Христом. Тому що без Нього справжня смиренність неможлива, тоді як у фарисея навіть віра стає гордістю; в своєму фарисейському шанолюбстві він вихваляється власне людськими, зовнішніми досягненнями.

Приготування до Посту розпочинається прощенням, молитвою про отримання смиренності, оскільки смиренність — це початок правдивого покаяння. Смиренність — насамперед і найбільше є відновленням, поверненням до істинного стану речей, до вірних понять. Покаяння отримує поживу від покори, і покоpa, висока божественна смиренність — це його плід і вершина. "Тікаймо від фарисейської зарозумілості (пишномовного багатослів`я) і навчімося митаревої величі слів смиренних...". 

^ Покаяння відчини мені двері, Життєдавче, зранку бо лине дух мій до храму святого Твого, храм бо мій тілесний весь осквернений, але, як Щедрий, очисти Твоєю милістю.

На стежки спасіння настав мене, ,бо плотськими гріхами осквернив душу мою і в лінощах все життя моє прожив, але Твоїми молитвами очисти мене від всякої скверни...

Множество заподіяних мною гріхів лютих згадуючи, , жахаюся страшного дня судного, але, сподіваючись на милість милосердя Твого, як Давид, взиваю до Тебе помилуй мене, Боже, з великої Твоєї милости.

 

^ Повернення до Отчого дому
У притчі про блудного сина (Лк. 15:11-32)дня йдеться про покаяння людини, що повертається із самочинного вигнання. Нам оповідають про блудного (морально заблукалого) чоловіка, що пішов у "далеку країну" і там розтратив усе що мав. Далека країна! Це єдине визначення стану людини, яке маємо сприйняти і осягнути, коли наближаємося до Бога. Людина, котра цього ніколи на зазнала, бодай малою мірою, котра ніколи не відчула себе вигнаною від Бога, від справжнього життя, не збагне, в чому правда християнської віри. Людині, яка почувається вповні "удома" в цьому світі і жодного разу не пережила нестерпної туги за іншою Правдою, годі зрозуміти, що таке розкаяння.

Каяття нерідко перемінюється в тривіяльне, байдуже об`єктивне перечислення гріхів, як визнання своєї вини перед законним звинувачувальним актом. Сповідь і розрішення гріхів розглядаються як щось юридично законне. Однак не береться до уваги те істотне, без чого ні сповідь, ні розрішення гріхів не мають правдивого значення і сили. Це "щось" саме і є почуття віддалення від Бога, від радості спілкування з ним, від істинного життя, створеного і даного нам Богом. Та зовсім інше — раптом усвідомити, що я заплямував і розгубив свою духовну красу, що забрів далеко від свого правдивого життя, і щось найкоштовніше, чисте і прекрасне остаточно зламано в самій моїй життєвій сутності. І, попри все, тільки таке усвідомлення і є справжнім покаянням і разом з тим палким бажанням повернутися назад, знову віднайти загублений "дім". Я отримав від Бога багаті дари: передусім — життя і можливість втішатися ним, наповнювати його значенням, любов`ю, знанням; а згодом — у Хрещенні — Нове Життя Самого Христа, дар Святого Духа, мир і радість Царства Небесного. Я отримав знання Бога і в ньому — знання всього сущого, силу і можливість стати одним із синів Божих. І все це я розгубив і продовжую далі губити не тільки у всіляких гріхах і заблудах, але й у найбільшому з-поміж усіх гріхів — втраті моєї любові до Бога, віддавши перевагу "країні далекій" перед найкращим домом Отця.

Та ось тут якраз Церква нагадує мені про те, що я покинув і загубив. І вслухаючись у її голос, я пригадую. "Від Отчої слави Твоєї віддалився я безумно, в безчесті розтративши багатство, яке Ти передав мені. Тому голосом блудного сина взиваю до тебе: згрішив я перед Тобою, Отче Щедрий, прийми мене в покаянні і зроби мене одним із найманців Твоїх".

І коли я отак все пригадую, я знаходжу в собі і бажання, і силу для вороття: "...я повернуся до Щедрого Отця, зі сльозами волаючи: прийми мене, як одного із найманців Твоїх...".

Псалом 136:

 

Над ріками Вавілонськими — там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!.. Як же зможемо заспівати Господню пісню в землі чужинця? Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, — хай забуде за мене правиця моя (моя права рука зі всією її вправністю і хитрістю). Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам`ятати, якщо не поставлю Єрусалима над радість найвищу свою!..

 

Це псалом вигнання. Його співали євреї у вавилонському полоні, згадуючи своє святе місто Єрусалим. Він став назавжди піснею людини, котра усвідомлює себе вигнаною від Бога, і усвідомлюючи це, стає знову людиною, котра ніколи не може досягти повного задоволення в цьому занепалому світі, адже за своєю природою і покликанням завжди шукає, як прочанин, Досконалості.

Цей псалом відкриває нам значення Посту як прощі, покаяння — повернення у дім Отця.

 

^ Страшний Суд
Христос передав Своїм апостолам учення не про особисте, індивідуальне спасіння, але дав їм нову заповідь — "любіть один одного". І додав: "По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою". Отже, любов є підвалиною, самим життям Церкви, котра, за словом Ігнатія Антиохійського, є "союзом віри й любові", гріх же, навпаки, завжди є відсутністю любові, розділенням, роз`єднаністю, війною всіх проти всіх. Нове життя, дане Христом і передане нам Церквою, — це передусім життя примирення, злучення воєдино розсіяних, відновлення любові, зруйнованої гріхом. Та чи під силу нам хоча б покласти початок поверненню до Бога, примиренню з Ним, якщо ми не навернемося до єдиної нової заповіді любові? У Христі зникає різниця між живими і померлими, бо в Ньому усі живі. Він Сам є Життя, і це "Життя є світло людей" (Ів. 1:4). Люблячи Христа, ми любимо всіх, хто в Ньому; люблячи тих, хто в Ньому, ми любимо Христа; це - закон Церкви і прозоре пояснення її молитв.

Євангельське читання притчі Спасителя про Страшний Суд (Мт. 23:31-46). За яким законом буде Христос нас судити, коли настане цей день? Притча відповідає: за законом Любові, не лише з гуманітарної турботи про абстрактну справедливість щодо анонімних "бідних", але й конкретної, особистої любові до людини, будь-якої, котра з волі Божої зустрінеться на нашому життєвому шляху. Це розрізнення дуже важливе, бо нині християни дедалі частіше схильні ототожнювати християнську любов з політичною, економічною і соціальною турботою про людей; інакше кажучи, вони підмінюють піклування про конкретну людину турботою про анонімних осіб, що належать, приміром, до такого-то класу, націй і т. ін. Ми не кажемо, що подібна турбота не потрібна. Зрозуміло, що християни, які беруть на себе відповідальність громадянську чи професійну, повинні турбуватися, в міру своїх можливостей і розуміння, про соціальне, громадянське життя, робити його більш справедливим, рівноправним і в основі людяним. Безперечно, всі ці уявлення мають християнське коріння і, вірогідно, спонукані християнством. Проте християнська любов як така — це все ж інше, і цю відмінність слід розуміти й обстоювати, якщо Церква мусить виконувати свою особливу, невід`ємну місію і не перемінюватися на якесь суспільне агентство, що ним вона ніколи не стане.

Християнська любов — це "неможлива можливість" розгледіти Христа в іншій людині, хто б то не був; в людині, котру Бог за своїм вічним і незбагненним промислом вирішив ввести в моє життя, бодай на кілька миттєвостей, не лише як привід для "доброго діла" або філантропічної вправи, але як початок вічного спілкування з Самим Богом. Насправді любов якраз і є тією таємничою силою, яка крізь все зовнішнє, випадкове в іншій людині — її вигляд, соціальне становище, етнічне походження, інтелектуальні здібності — досягає душі, єдиного особистого кореня людської істоти, частини Бога у ній. Бог любить кожну людину, оскільки Він один знає неоціненний і абсолютний скарб, душу, людську особистість, яку Він дарував кожній людині. Таким чином, християнська любов стає участю у цьому божественному віданні і даром божественної любові. Любов не буває безособовою, оскільки вона є якраз чудесним одкровенням особистості в окремій людині, особистого і єдиного посеред спільного, звичайного. Це одкровення того, що в ній гідне любові, що дане їй Богом.

В цьому сенсі християнська любов подеколи — протилежна суспільній діяльності, що з нею нерідко в наш час самі християни її ототожнюють. Для суспільного діяча об`єкт його любові не особа, а назагал людина, абстрагована одиниця, взята з не менш абстрагованого людства. Тоді як християнин любить людину, знаходячи в ній особистість. Там особа сприймається як людина, а тут — людина розглядається саме як особистість. Суспільного діяча не цікавить особа, він зазвичай жертвує нею заради "суспільного блага". Може видатися, і не без підстави, що християнство вельми скептично ставиться до безособового "людства", однак воно зраджує себе і чинить с гріх кожного разу, коли нехтує піклуванням про окрему особистість і позбавляє її любові. Бачення суспільного активіста завжди футуристичне; він діє в ім`я справедливості, порядку, досягнення щасливого майбутнього. Християнство мало переймається картинами майбутнього, але всю силу свою спрямовує на теперішню мить, коли потрібно виявити любов. Обидва ці підходи не заперечують один одного, але їх не можна змішувати. Безсумнівно, християни є відповідальні за земне життя, і вони не можуть зректися цього. Діяльність суспільного активіста належить всеціло земному життю. Але мета християнської любові — поза межами земного існування. Вона сама собою — промінь, що виходить з Царства Божого; вона проникає і пересягає всі обмеження й умовності земного світу, адже її рушійна сила, як і мета, і завершення — в Богові. І ми відаємо, що єдина справжня, преображаюча перемога у цьому світі, котрий "у злі лежить", це перемога любові. Правдива і вірна місія Церкви — нагадати людині про цю особисту любов і про покликання наповнювати грішний світ любов`ю.

Притча про Страшний Суд мовить про християнську любов. Не кожен з нас покликаний працювати для людства, але кожен отримав дар і благодать любові Христової. Ми знаємо, що всі люди потребують цієї особистої любові, визнання їхньої власно єдиної неповторної душі, в якій все творіння Боже відображається неповторно унікально. Нам також відомо, що у світі є хворі, голодні, яким було відмовлено в такій особистій любові. І врешті-решт ми знаємо, що яким би вузьким та обмеженим не було наше власне існування, на кожного з нас покладено відповідальність за якусь крихітну часточку Царства Небесного, саме завдяки тому, що ми маємо цей дар любові Христової. Таким чином, ми будемо судимі за те, чи взяли ми на себе цю відповідальність, виявили милосердну таку любов чи відмовили в ній. Бо "що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили" (Мт. 25:40).

 

Прощення

 

Вигнання Адама із раю. Ця назва властиво підводить підсумок всьому приготуванню до Посту. Тепер ми знаємо, що людина була створена для життя в раю, для того, щоб пізнати Бога і спілкуватися з Ним. Гріх позбавив її цього блаженного життя, і існування людини на землі зробилось вигнанням. Христос, Спаситель світу, відчиняє двері раю кожному, хто йде за Ним, і церква, показуючи нам красу Його Царства, перетворює наше життя у прощу до небесної вітчизни. Отже на початку Посту ми уподоблюємося до Адама.

 Піст визволяє нас від уярмлення гріхом, від полону цього світу. Однак в євангельському читанні йдеться про умови цього визволення (Мт. 6:14-21). Перша умова — піст: відмовитися від вимог і примх нашої зіпсутої природи як чогось нормального; зробити зусилля для вивільнення духу від диктату плоті, матерії. Для того, щоб піст наш був правдивим, достеменним, він не повинен бути показним, лицемірним. Відтак мусимо пам`ятати: "щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в тайні" (Мт. 6:18). Друга умова посту — прощення; "Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець" (Мт. 6:15). Перемога гріха, головна ознака його панування у світі — це сварки, незгоди, відчуження, ненависть. Тому перший пролом у фортеці гріха — це прощення: повернення до єдності, згоди і любові. Променисте всепрощення Самого Бога просіяє між мною і моїм ворогом, коли я йому пробачу. Простити — це значить відкинути всі порахунки і розрахунки, віддавши їх Христові. Прощення — дійсне вторгнення Царства Небесного в грішний і спокривлений світ.

 

"Світла туга"

Для багатьох, якщо не для більшості християн Піст складається з певної кількості формальних, переважно негативних правил: утримання від скоромної їжі, танців, можливо. Ми до такої міри відчужені від правдивого духу Бога, що подеколи майже неспроможні осягнути, що в Пості присутнє щось інше, без чого всі ці правила втрачають головну частину свого значення. Це інше найліпше годилося б означити як особливу атмосферу, настрій, тобто стан духу, розуму й серця, який впродовж семи тижнів наповнює все наше життя. Потрібно ще раз наголосити, що мета Посту полягає не в тому, щоб примусити нас до відомих формальних зобов`язань, але в тому, аби пом`якшити наше серце, щоб воно стало чутливим до духовної реальності, відчуло досі приховану спрагу спілкування з Богом.

 

Великопісна молитва Єфрема Сиріна

Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед молитв Посту. Ось текст цієї молитви:

 ^ Господи і владико життя мого!

Дух лінивства, безнадійності, владолюбства

і марнослів`я не дай мені.

Дух доброчесности, смиренномудрости,

терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму.

Так, Господи Царю,

даруй мені бачити провини мої

і не осуджувати брата мого,

бо ти благословен єси на віки вічні.

Амінь.

Олександр Шмеман


  1   2

Схожі:

Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconУроку: «Зведені таблиці Excel»
Мета для учнів: впевнити себе, що я можу, я вмію, я знаю. Я знаю, що таке зведена таблиця, я знаю, де вони застосовуються, я вмію...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconАкт розриву з Константинопольським патріархатом І об‘єднання частини...
Київської митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Релігійна спільнота, яка постала внаслідок Б. у., стала називатися...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconФормування ключових І предметних компетентностей молодших школярів: дидактико-методичні аспекти
Тому коротко можна визначити, що компетентнісна освіта — особистісно-діяльнісна. Звичний результат навчання: «знаю що…», змінюється...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconАнкета туриста для подачі документів
Я погоджуюсь на те, що мій закордонний паспорт під час поїздки мій паспорт буде знаходитись у керівника групи
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconВикористання комп’ютерної програми «Живий звук» у роботі над розвитком...
Сучасні підходи до навчання дітей з порушеннями слуху передбачають урахування технічного забезпечення навчально-корекційного процесу....
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconЧому я вирішив написати цю книгу? Не знаю. Скільки років пройшло,...
Дописався. Що за нею мені невідомо. І не те щоб невідомо, просто я не знаю як це описати, де знайти потрібні слова. Це неможливо...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconТема уроку: Вікна „Мій комп’ютер” та «Провідник»
Якщо на робочому столі 2-чі клацнути на піктограмі “Мй комп’ютер”, відкриється вікно “Мій комп’ютер”. При цьому відкривається вікно,...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconКонкурс «Мій рідний край»
Святі нагородження переможців Міжнародного конкурсу учнівської та студентської молоді «Мій рідний край-2012», котрий об’єднав учнівську...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconУрок з української літератури в 6 класі з теми: Богдан Лепкий. «Видиш, брате мій »
Тема: Богдан Лепкий. «Видиш, брате мій» Історія написання твору. Відображення святого почуття любові до рідного краю, болючі спогади...
Реформатською Церквою \"А я знаю. Викупитель мій живий\" iconУсний журнал «Градизьку мій! Повік я в полоні твоєї краси» Підготували:...
Наша зустріч присвячена знайомству із селищем Градизьк, його історією та сьогоденням. Ми запрошуємо вас в подорож сторінками усного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка