1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії




Назва1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії
Сторінка1/25
Дата конвертації27.02.2013
Розмір3.2 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

^ Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.

З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

^ Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості:

  1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

  2. Своєрідність ставлення до Вед.

  3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

  4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

  5. Народження логіки.

  6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.


2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.
3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

^ Перший період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

^ Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

^ Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).
4. Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи) уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'яті (школа Платона) - земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
5. „Лінія Платона” і „лінія Демокрита” в філософії античності.

Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).

Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

6. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.

Початковою точкою розвитку Античної філософії був філософський матеріалізм. Матеріалізм в Античній філософії розвивали Емпедокл, Анаксагор, Левкіп, Демокрит, Епікур. З’являється багато матеріалістичних філософських вчень. Детермінізм – вчення, згідно якого все в світі відбувається за визначеною причиною, тобто, все в світі обумовлено. Плюралізм – філософське вчення, яке розглядає в основі буття декілька незалежних начал.

Давньогрецький мислитель Фалес із Милета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Хоча ідея Фалеса про "першосущності" представляється нам тепер наївної, але з історичної точки зору вона майже революційна, тому що в положенні "усе з води" була дана "відставка олімпійським богам", тобто в остаточному підсумку - міфологічному мисленню, і прокладений шлях до природного пояснення з. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні (що значить "безмежне"). Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря. Великим діалектиком античного миру є Геракліт. Все існуюче, учив він, постійно переходить із одного стану в інше: "все тече, усе змінюється". Виникнення й зникнення, життя й смерть, народження й загибель - буття й небуття - зв'язані між собою, вони обумовлюють і переходять друг у друга. Геракліт же розумів, що поточна ріка, "змінюючись, спочиває". Відповідно до його поглядів, перехід явища з одного стану в інше відбувається через боротьбу протилежностей, що він називав вічним "загальним логосом", тобто єдиним, загальним для всього існування законом. Геракліт учив, що мир, єдиний із усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється й закономірно гаснучим. Діалектика З, що враховує обидві сторони явища - і його мінливість і його незмінна природа, не була адекватно сприйнята сучасниками й піддавалася вже в античності найрізноманітнішій критиці.

Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
7. Стихійна діалектика (Геракліт)

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
8. Етика Сократа.

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: „Пізнай самого себе”, і „Я знаю, що нічого не знаю”.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання.

Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції( наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.

Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.
9. Ідеальна держава Платона

Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях( ідеях), заснував свою школу в Афінах – Академію.

Оригінальні думки у Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”.

Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шалений частині, чеснота якої в мужності, - стан воїнів( стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розглядаючи форми державност, Платон визначає дві „правильні” з них – монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, 4 неправильні – беззаконну демократію, теократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі „Держава”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це „правління кращих”(аристократія).

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди.
10. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

^ Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд­ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто­тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч­чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

^ Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

  1. Закон тотожності.

  2. Закон усунення протиріччя.

  3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
11. Етика стоїків.

Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 рр. до н. є.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у су­спільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повся­кденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відпові­дальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, приро­ді. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, неви­багливість, невблаганність, мужність і таким чином можна вироби­ти ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність пе­реживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого на­пряму в філософії, як скептицизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл. 360—270 рр. до н. є.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Основним принципом етики стоїків є усвідомлення пануючої в світі необхідності і підкорення їй, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. Цей принцип має різні форми вираження: жити в злагоді із природою; жити доброчесно; жити розумно. Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої моральної свободи. "Краще гідно вмерти, ніж не гідно жити" (Сенека).
12. Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я". Середньовічна філософія включає три етапи :

- апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики - захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.
13. Апологетика: примат віри.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).
14. Патристика: віра для розуміння.

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.
15. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.
16. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати “остання” і головна ціль – Бог.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Схожі:

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії icon1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії
Перші філософські школи І течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст до н е в Стародавній Індії,...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconЕкономічна думка стародавнього світу
Зародження економічної думки збігається зі становленням людсь­кого суспільства. Початок викладу історії економічної думки пов'яза­ний...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії icon"Анархізм в Росії: теорія І практика"
З цього приводу у теорії філософської та правової думки існують два біполярних напрями: державницький та антидержавницький, які у...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconЯкі дві партії були у Індії?
Хто розробив план, за яким територія Індії передбачалося поділити за релігійною ознакою?
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії icon"Техніка як соціальний феномен"
Осмислення їх значимості для історії І кожної людини стало задачею філософської думки. Зараз філософія техніки І філософія науки...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconФілософія арабського Сходу
Особливість філософії Арабського Сходу, як складової частини релігійного світогляду, не може вплинути на оцінку культурного надбання:...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconСпецифіка та основні школи філософії стародавньої Індії
Філософія стародавньої Індії заснована на священних книгах Ведах, що становлять собою чотири священні книги
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconВікторія (англ. Victoria, ім'я при хрещенні Александріна Вікторія,...
Сполученого Королівства Великобританії та Ірландії з 20 червня 1837 р., імператриця Індії з 1 травня 1876 р. (проголошення в Індії...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії iconГребенястий крокодил вид крокодилів, найкрупніший з ряду. Представники...
Представники виду поширені в Австралії, Японії, Камбоджі, Китаї, Індії, Індонезії, Філіпінах, Таїланді, В'єтнамі та багатьох інших...
1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії icon"Стародавній Єгипет (укр.)"
Групи сирійських племен, які вдерлися до Єгипту І завоювали його більш як на століття
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка