Щегельська А. М., викладач української мови та літератури




Скачати 211.56 Kb.
НазваЩегельська А. М., викладач української мови та літератури
Дата конвертації19.12.2013
Розмір211.56 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Інформатика > Документы

Сходинками душі


Україна,

родина,

любов і буття

Поетичний альманах №4

Рецензенти: Щегельська А.М., викладач української мови та літератури, Фурман В.А., викладач іноземної мови

Комп’ютерне оформлення: Ковальчук Т.О., майстер виробничого навчання

Державний професійно-технічний навчальний заклад

«Кам’янець-Подільське вище професійне училище»



Моя Батьківщина – моя Україна!
Чи сонечко гріє,

Чи дощ накрапає…

Тут квіти жевріють,

А небо – безкрає.
Як можна забути

Країну єдину –

Свою Батьківщину,

Свою Україну?!
Ці ріки і трави,

Луги розмаїті

Лісів величавих

І моря блакиті?
Озера казкові

І радісні діти…

Стежки барвінкові

І райдужні квіти…
Тут мамина пісня,

Тут моя родина.

Моя Батьківщина!

Моя Україна!
Стріли гармати,

І шаблями били, -

Її не зламали,

Її не згнобили!
В бою виживала

Твоїх синів сила.

Твоя добра слава

Ніколи не згине!
Нехай на чужину

Повернеться доля,

Туди ж душа лине,

Де люба її воля.
І в хмуру годину,

І в щастя хвилини

Ніяк не забуду

Мою Україну!



Одна

Одна сьогодні й назавжди.

Одна в холодні темні ночі.

Я не скажу тобі: «Прийди».

Ти – наче місяць уві сні.

Я – наче зірка, що згасає.

Нащо приснився ти мені

У тому сні, що вже не має?

Спустошена душа моя,

А серце завмирає.

Навіки була б я твоя,

Тепер печаль в очах ховаю.

Ну що ж, це те, чого шукав,

Чого бажав усім ти серцем?

Та ти одного лиш не знав -

До мене ти вже не вернешся…

Тепер все байдуже мені.

Одна…Одна…Я не боюсь.

Чи ти забудеш все, чи ні,

Пробачу та не повернусь.
Торпан Ілона 30 група



^ Перше кохання

Чому так сумно на душі?

Запитую себе я знов,

І плачу іноді вві сні.

До мене линула любов.
Кохаю щиро, мов дитя

Твої уста та ясні очі.

І тільки ти – моє життя,

І бачу я тебе щоночі.
Люблю тебе лише одного,

Про тебе лише мої думки.

Не покохаю більш нікого

І через довгії роки.
А засинаючи я мрію,

Щоб ти зігрів своїм теплом.

Та зігріває лиш надія,

Що ми зустрілися ізнов.


Україна

Тебе не зраджу я ніколи,

Люблю твої ліси, річки,

Тобі я поклоняюся додолу

І запалю ясні свічки.
Моя ти ненька-Україна,

Тебе я більш за все люблю,

Ти моя рідна Батьківщина,

За тебе Бога я молю.
Свою історію ховаєш

У наймогутніших лісах,

Ти наче квітка розцвітаєш,

Ти - гордість у моїх очах!
Бабінська Настя 30 група


Мрія моя -

^ З тобою дружити.

Мрія моя -

З тобою у парі ходити.

Мрія моя -

Тебе полюбити.

Мрія моя -

З тобою ніколи не розлучатись.

Мрія моя…



^ Любов шкільна уже пройшла

І серця уже нема.

Замість серця м’якого - камінець твердий,

Який не знає жалю

І скривдити може

Найдорожчу людину свою.

Я ж забути його не зможу,

Я ж його люблю,

Я жити без нього не можу.

І в нічку темну,

Сумну й похмуру

Я думаю про нього

І почуття його.

Чи любив хоч коли,

Як разом були?



Поспішай кохати

Треба кохати спочатку,

Бо потім пізно буде…

Не насміхайся із дівчини,

Що поруч з тобою іде,

Бо може вона коханням

Твоїм єдиним буде.

Тому поспішай кохати,

Поки дівчина живе.

Твоє перебування із нею

Змінить тебе.

А ти і не помітиш, коли це буде,

Коли він покохав дівчину,

Що поруч із ним колись йшла.

Та пізно, дарма, вона вже померла…

Перед тим, як померти, вона обіцяла йому,

Що у вітрі він знайде любов її святу

Після її смерті сумної.

Він ходив на пристань кожного дня,

І вітер немов шепотів

Замість неї янгольським голосочком,

Який був у неї,

Я люблю Лондон

Усією душею…

Не забувай мене і любов мою!

Коли вітер сильний здійнявся,

Лондон сказав – я люблю тебе Джені,

Вибач мені, що не усміхаюсь без тебе,

Бо ти померла і усмішку забрала

Мою з собою,

Навіки любов моя із тобою…
Грицюк Наталя 20 група



^ Ти прийшов…Я тебе не чекала…

Мовчки в хату до себе проводжу,

Як завжди, горять свічки, холоне кава.

Та простити я тобі не можу.

Ти забув, як казав: «Не потрібно!»?

Ти забув, як казав: «Відійди!»?

Що у тебе вже інша, рідна,

Що у тебе любов назавжди.

Бачив ти, як я гірко ридала,

Проклинала любов знов і знов,

Як я мучилась, як я страждала,

Коли ти до іншої йшов.

А тепер ти мене умовляєш,

І благаєш тобі все простити,

Чом помилкою ти називаєш…

Це вже пізно, не зможу простити,

Свою гордість стоптати в багні,

Коли підло ти зрадив мені?

Зовсім зла я тобі не бажаю,

Хоч ридала не раз у вікні.

Все стерпіла, тому що знала -

Справедливість ще є на землі.

Ось ти кажеш, що дуже кохаєш,

Що загинеш без мене в біді.

Це покара, це ти відчуваєш

Те, що я відчувала тоді!



Забудь про те, що я живу

Забудь про те, що я живу.
Забудь, що дихаю тобою.
Сьогодні-завтра я помру,
Встеливши сльози пеленою.



Пробач, що вабила тебе,
Що кликала на шлях тернистий!
Над гробом кинь мені слівце,
Що вижнеш лан любові свій зернистий...

Пробач, що з року в рік люблю,
Що серденько тебе не відпускає,
Що в Бога прошу я, молю:
Нехай тебе оберігає.

^ Ти не один, забудь усе!
Я підіймусь і полечу,
А ти скував, зв’язав мене.
Я стану вороном, коли помру.



Як в церкві ти почуєш дзвони,
Що проведуть мене в останній шлях,
Поглянь на небо, хоч крізь заборони,
Побачиш ворона, то я - цей птах.

^ Лежу на камені і дивлюсь, як тікають хмари

Лежу на камені і дивлюсь, як тікають хмари,
А поряд і вода кудись біжить.
Думки у голові, немов примари,
Кричать мені: "Спіши! Спіши любить..."

^ По тілу імпульси пробіглися холодні...
Дівочі сльози капають в душі.
Навколо речі ці сумні, самотні
Ведуть поета у його вірші...

Жовті квіти тут втекли від світу,
Заховалися по інший бік ріки.
І я тонко чую мову цвіту,
Що летить до серця крізь віки...

^ Нестерук Інеса 31 група



Думки про майбутнє

Якось недавно були у мене
Думки нестримано дурні
.
Та згадувати їх не треба,
Вони всі сірі та сумні.
Прийшла весна, зелена дивність.
І ось зустрілися в мені
Та суб’єктивність й об’єктивність,
Що завжди поруч у житті.
Я зараз в стані хвилювання,
Що буде далі у житті,
Що те приємне малювання,
Аж ніц не змінить в майбутті.
Але якщо щось кардинально зміниться,


^ Я все прийму, так має бути.
А може, потім і батьки аж не натішаться,
Якщо так треба - буду жити!

Олійник Сергій, група 33




^ Сльози холодні листопад сумний,
Проливає на листя пожовкле.
А воно помирає і падає вниз,
Наскрізь тими сльозами промокле.

І нема в нього сили для того, щоб знов
В теплім вітрі весело шуміти.
А лишається тільки у трансі, немов,
Вниз до смерті повільно летіти.



^ Плаче й плаче листопад сумний,
Бо лишається листя все менше,
І не з'явиться більше листочок новий,
Хоча може від цього і легше.



Бо не треба чекати і вірити в щось,

^ Залишилось лиш плакати гірко,
І дожити до того, як вітру порив,
Зірве з неба останню зірку.



Вона впаде донизу з останнім листком,
І згорить в небесах на світанку.
І листопад холодний загине в ту мить,
В світ зима прийде того ранку.




Я?

Я - листок пожовклий,
Що зірвався з дерева.
Я і чорне світло,
Я і біла темрява.



^ Я - холодне серце,
Що навік спинилось,
Я - сльоза, що в небі
Раптом опинилась.

Впала і розбилась
На мільйон уламків
Об прозорі стіни
Повітряних замків.

^ Крізь розбите дзеркало
Я прорвався поглядом,
Я принісся жертвою
І забувся спогадом.




Там, де не падають зорі

Там, де не падають зорі,
Там, де час непорушно стоїть,
Моїх сліз там солоне море
Існуватиме сотні століть.



^ А на березі сліз - пустеля:
Сірий попіл замість землі.
А над морем – вітер, як скеля,
Сотні років безмовно стоїть.



Угорі десь небо багряне,
У тім небі холодні зірки,
В моїх венах порожніх тане
Надповільно морок густий.

^ Серце рветься у вічність галопом -
Я на березі моря лежу.
Ось нарешті безумним кроком
перетнув я останню межу.



Загойдались у небі зорі
І зірвались донизу вмить.
У криваво-багряному морі
Моє тіло холодне горить.


^ Савицький Богдан група 32




Повітря, зайди в мої груди

Повітря, зайди в мої груди,
проткни мене всю, дай волю,
дай щастя. Дай спокій забути.
Тебе так бажаю, тебе так бракує,
Без тебе погано, без тебе нестерпно.
А вечір зимовий тут поряд крокує
І дивиться знову на мене так зверхньо.



Захлинутись від болю

Захлинутись від болю,
Задихнутись від непорозумінь.
Ні свободи, ні волі
І ніяких життєвих змін.
Ні поваги, ні жалю,
Навкруги тільки сірий світ.
У полоні печалю,
Я пошлю тобі цей привіт.
Розучилися слухати,
Розминулись дороги життя,
Це мовчання порушити
І поринути у забуття.
Нема прагнень до кращого,
нема сили чекать,
Хочеться чогось справжнього,
Але треба шукать...


^ Якби в небо злетіти...
Ні, в людини немає крил…
Ні любові, ні жалощів…
В цьому місті суцільних стін.

Остафійчук Юлія 31 група


^ Ти щоночі приходиш до мене,
Збоку падаєш і шепотиш:
“Твоя смерть мене сюди жене,
Чому ти звідси не біжиш?”.

А я продовжую лежати,
Дивитися на образ твій,
Знайомі риси споглядати
І згадувати, що був ти мій!..

^ Край мого ліжка на колінах
Від болю нагинаєш спину.
Стискаючи троянду у руках,
До ранку плачеш без упину.



А я мовчу і тишею тебе вбиваю,
Хоч ангел смерті – ти, не я.
Мені здалось? Чи я тобою граю?
Мій демон-ночі мав колись життя?

^ Так ось чому тебе я пам’ятаю!
В минулому житті був ти і я була?
Ні! Не лети! Зажди! Згадаю!
Ти полетів й заснула я...




Для твоїх рук, твого мовчання я живу

Для твоїх рук, твого мовчання я живу.
Благаю: "Принеси нектар у мої сни!".
Я щось шепочу та мене не розуміють
Ні демони, ні боги, ні слони...



І тільки ти почуєш ці слова,
Зведеться замок в горах крізь пустелю.
Здригнулась янгола рука,
Якого мармуром скували біля стелі...



У сутінках сховалась я в вагоні,
Що понесе мене до Смотрича-ріки.
І тільки ти, а решта всі - сторонні
крадуть мою любов і наше МИ...

^ Слободянюк Мирослава 10 група






Думи мої, думи мої…

Княгиня Ольга, мій святий рід

Йшли до Христа через страшні навали.

Ми - християни, прадід мій і дід,

На честь княгині і мене назвали.
Я горда тим, що на Русі зросла.

Моя колиска – Україна калинова.

Вкраїнське серце в мене і душа,

Її співуча і найкраща мова.
В мого народу дух не був рабом,

Були в гармонії свобода і духовне.

Чому ж тепер зневіра заповзла?

Хто між людьми посiяв зло гріховне?
Богатирів родила нам земля,

Була во благо і старим, і дітям.

Тепер на ній бур’ян, а не рілля,

А кращі землі у багатих цього світу.
В них шахти, санаторії, ліси…

На все добро вони наклали лапи.

Проснись, народе мій, проснись,

Бо й за повітря скоро буде плата.



Почорніли спориші

(Матері моїй присвячую)

Край дороги, при межі,

^ Зелені спориші.

І стежинонька виднілась

Через тії спориші.
Йшла матуся по стежині

Крізь весняні спориші,

І раділа небу й сонцю,

І дорозі при межі…
Красне літечко пройшло,

Відшуміло, відцвіло.

Не до співу солов’ю

У калиновім гаю.
Край дороги, при межі,

Пожовтіли спориші.

У матусі край віконця

Тяжко стало на душі.
Осінь-зиму привела.

Вітер хмари розрива.

Мама зойкнула тихенько

І тихенько відійшла.
Стали чорні спориші,

Чорно в мене на душі…

- Мамо, що тобі болить?

Тиша… Сніг летить, летить…




Киця

Я пухнаста киця,

Сині оченята.

Мене дуже любить

Малесенька Ната.

Я сиджу на ганку

І хвостиком граюсь,

З’їла Натину сметанку,

Лапкою вмиваюсь.

Прибігає Наточка,

Плачуть оченят очка:

- Кицю, що ти наробила?

Ти мою сметанку з’їла.

- В тебе з’їла я сметанку,

Бо я встала на світанку.

Ти поспи ще у затишку,

Принесу тобі я мишку



^ Бываешь, память, ты такой хорошею,

Когда забыть про горестные дни,

Всё сыпешь, сыпешь теплою порошею

Минуты счастья, радости одни.
И я тебе прощаю нехорошее,

Души измученной безмолвный стон

За то, что помнишь золотое прошлое,

За мною прожитый когда-то сон.



Весна

Назустріч сонячній купелі

Ще не розкрилася ця мить.

Весна ще ніжиться в постелі

І прокидатись не спішить.
Та вже вона бринить в повітрі,

Защебетали горобці,

Дівчата начебто розквітли -

Яскраві курточки, штанці.
І кожен день, неначе пісня,

Зринає, шириться, дзвенить…

Весна іде і, слава Богу,

Її нічим не зупинить!
Чернишова О.С., старший майстер






Ось плаче літо у долонях...

Ось плаче літо у долонях...
Ось вільний птах у небесах...
Ось серця стук відчують скроні,
І впаде небо в стомлених очах...

Ось на земному просторі літа
Танцює юнка танець смерті.
В волосся вплетений вінок із маргариток,
А босі ноги травами обтерті.

Танцює танець; знає, що востаннє,
Останнє па землею пролягає.
Я знаю, що буває з сонцем на світанні,
З душею, коли тіло покидає...

Танцює юнка танець смерті,
А вітер грається зі станом...
Сліди її минулого вже стерті...
Останній подих змішаний з туманом...




Я ненавиджу понеділок!

Я ненавиджу понеділок!
І знову тиждень у мовчанні.
І знову думка у чеканні.
Мільярд несказаних думок.
Я ненавиджу понеділок
За те, що щастя він вбиває,
На мене кару посилає.
В свідомості гнилий замок.

Я ненавиджу всі початки,
Вони страшні і непотрібні.
А ще ненавиджу розлуку,
Що йде вночі, а не опівдні.

Сни помирають на схід сонця,
А тіло гине у смерканні...
Не видно в снах води у склянці,
А наяву твого кохання.

Я так ненавиджу ці миті,
Коли дзвенить гірка безодня.
А твої очі, твої губи
Такі сумні, такі холодні...

Я ненавиджу понеділок,
Безмежний тиждень у мовчанні,
Життя, що сповнене чекання,
І все, що пов'язало нас удвох...







Ти просто дивишся на небо?

Ти просто дивишся на небо?
І що ти бачиш між зірок?!
А Україна що для тебе -
Раптове сплетення думок?!

А що для тебе рідне поле?
Майдан, щоб грати у футбол.
До болю розум твій прогнилий
Пропустить вирішальний гол.




У відчаї шукаю вихід

У відчаї шукаю вихід.
Та пізно вже - усі пішли,
Мене давно вважають зниклим.
Я сам у домі самоти...

Усі чомусь вважають мертвим,
І плачуть, моляться своєму Богу,
Який здається надто зверхнім...
..Я грішний, бо таке говорю.

Погасло світло декорацій,
Чомусь нема дверей,
Мені не надають вже значень.
Чужий я зараз для людей...

Не розумію, чому чорним
Закрили мої дзеркала,
Розвіяли над морем якийсь попіл...
І музики уже нема...

Жахаються, коли кричу...
Для них мій крик - це шепіт.
Шукаю вихід, бачу лиш стіну...
Благаю... покажіть хоч небо...

Сирість, холод, темно, пусто...
Куди поділись фото???
Чому моїй коханій сумно?
Чому вона не чує голос???

Не розумію, нащо в цьому домі
Лишились лиш тверді цеглини.
Чому усе, що було моїм
Із зору зникло тої днини...

Пригадую... пригадую лиш кров на венах
І до кісток хтось розбиває тіло.
Та раптом усвідомлюю - воно ж померло...
ДУША - це те, що цілий день боліло...

Судомить серце, хоча смішно, -
Його у привидів нема.
І знов звучатиме це грішно,
Та справедливість ця німа...

Вже розумію я, чий прах
Розвіяли над мертвим морем.
А душу-то не вб’єш ніяк......
...У цьому світі наодинці з болем...



Тремтять, мов листя, руки...
Чи то, що зараз замість них.
Мене мій Бог прирік на муки
У своєму ж домі самоти....

Слобуцький А.П., соціальний педагог


І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують; Кайданами міняються,

^ Правдою торгують. І господа зневажають, —

Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають. А що вродить?

Побачите, Які будуть жнива!




Шевченко Тарас Григорович

І мертвим, і живим, і ненародженим

Землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє послання

Шевченко Тарас – України пророк!

^ Чи ж міг він побачить майбутнє?

На рідній землі і у вільній країні

Не можна вижити чесній людині.

Якби ж він міг встати, побачив би жах:

Рознесли свободу на клоччя.

Людей би побачив в злиденних хатах,

Побачив панів новомодних.

Напевне б, у серце прийшов йому щем,

Скотилась сльоза чоловіча…

Боровся зі злом він усеє життя,

Та буде тривати це вічно!

Не може здолати руїну лиху

Народ наш без правди і волі.

Невже будем вічно у злиднях таких,

Невже отака наша доля?

Питання оце ми пошлем у віка,

На часі буде його воля.

Самі ж бо ми сядем і руки складем,

І будем чекати на зміни.

Такого хотіли, таке у нас є,

Всі цінності в душах зотліли…



Співець українського народу

Важке життя тобі прийшлось прожити,

Та для своїх нащадків ти приніс вогонь,

Який буде горіти, а не тліти,

Нікого слово твоє щире не залишить осторонь.
Ти був глашатаєм тієї правди,

Яка звучатиме набатом у віках.

Твої людські й моральні ідеали

Вогнем палають у людських серцях.
Тарас Шевченко – наш великий геній,

Вклоняємось тобі ми крізь віки.

Доніс ти слово крізь століття прерій,

Щоб незалежні були на роки.
Твій образ і твоя звитяжна пісня

Козацьким духом запалить серця.

Ти відродився у своєму слові,

Для нас не буде більшого співця!


Весна

Місто стоїть у зимовій задумі,

Думки у нього всі поснули.

Так важко, сумно на душі.

Притихли вулиці і сквери,

Фортеця над рікою як химера.
Та ось майнув промінчик сонця,

Весна барвистим птахом прилетіла,

Усе відразу ожило, раптово зникли заметілі.

На сонці барвами все грає,

Все прокидається і оживає.
Здавалося б, ну що таке промінчик? -

Якийсь маленький у душі камінчик.

Прийшла у місто чергова весна,

А у душі вона завжди бурхлива повінь…
Фурман В.А., викладач



Колиска професій

Людина возвеличується в праці…

Завжди і всюди люд робітний був в повазі.

Та бути майстром в будь-якій роботі -

То є великий і ретельний клопіт.

Обрати свій життєвий шлях -

То штука не складна.

А от пройти його у буднях і літах -

Для цього треба неабияку снагу.

У Кам’янецькім закладі технічнім

Знайшла для себе я дорогу.

Професія моя завжди була в пошані,

Вона із часом іде в ногу.

Людині одяг завше був потрібний,

І кожен намагався бути гідним,

Одягнутим у модне і добротне.

Щоб одягнутись благородно,

Потрібно фах свій знати і любити.

Бо швачка – це не просто вміння шити.

Потрібно мати смак, любити свою працю,

Завжди покращувать свій фах,

Виснажної роботи не цураться,

Адже не дарма у народі кажуть:

«Яка на ньому одежина –

Така він по житті людина!».

Білоус Марія 20 група

Схожі:

Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconЩегельська А. М., викладач української мови та літератури
Рецензенти: Щегельська А. М., викладач української мови та літератури, Фурман В. А., викладач іноземної мови
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconСходинками душі Україна
Рецензенти: Щегельська А. М., викладач української мови та літератури, Фурман В. А., викладач іноземної мови
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconСтадник В. Д., заступник директора з господарської частини
Рецензенти: Щегельська А. М., викладач української мови та літератури, Фурман В. А., викладач іноземної мови
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconОдеської обласної державної адміністрації Одеський обласний інститут...
Збірник завдань з української мови та літератури для інтелектуальних змагань старшокласників
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconОбласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ української...
Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconМетодичні рекомендації щодо викладання української мови І літератури
У межах реалізації Державного стандарту в наступному навчальному році вчителі-мовознавці продовжують формувати в учнів основної та...
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconМетодичні рекомендації вчителям української мови та літератури проектні...
Метод проектів  це модель організації навчального процесу, орієнтована на творчу самореалізацію особистості, розвиток її можливостей...
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconДосвіду
Об’єкт досвіду: Фурман Василь Антонович, 1973 року народження, освіта – вища педагогічна; посада – викладач української та іноземної...
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconІнваріантна складова вивчення української мови І літератури у 2010-2011н...
У межах реалізації Державного стандарту в наступному навчальному році вчителі-мовознавці продовжують формувати в учнів основної та...
Щегельська А. М., викладач української мови та літератури iconУрок української літератури в 9 класі
Підготувала І провела вчитель української мови та літератури Салата Валентина Іванівна
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка