1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів




Назва1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів
Сторінка1/19
Дата конвертації25.02.2023
Розмір2.62 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
1) Дисципліна Іcторія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів

Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принцип об’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української.

2) Визначити поняття історико-етнографічного регіону. Охарактеризувати основні етапи формування укр-етнографіч. регіонів (усторико етнографічні регіони, осн: Буковина, Волинь, Галич, Закарпаття, Слобожанщина, Поділля, Полісся, пд.регіони Укр.)

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) – це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та інші.

Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля – територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо.

Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління регулював Київ, який надто часто замінював місцевих володарів – князів та дідичів. Щодо економічних зв'язків, то вони не замикалися в рамках землі, регіону і навіть держави – Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути виявлене українськими археологами існування на київському Подолі торговельних колоній – окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV—XIXст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією.

Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому етапі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель. Унаслідок історичних нашарувань утворювався складний таксономічний ряд етнотериторіальних утворень: великих і більш усталених; невеликих і недостатньо чітких; малих і за походженням найдавніших.

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті — історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих формувань, безперечно, була «земля».

Особливості формування таких регіонів, як: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Південь, Середнє Подніпров’я

Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка зберігала свою автономію у складі Молдавського князівства. В середині XV ст. ця автономія була скасована, а сама земля поділена на цинути, з яких Хотинська та Чернівецька дістали назву «Буковина» (нині — територія Чернівецької області). Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами.

Волинь охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР.

Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів (дослідники вважають, що останні беруть початок від стародавнього племені карпів, які дали назву всьому західному краю України); з Галичиною були пов'язані також південні землі тиверців і землі уличів (улуців), котрі в основному мешкали в пониззі Дністра та Дунаю. Утворення об'єднаного Галицько-Волинського князівства в 1199 році, яке увібрало території дулібів, волинян, карпатських хорватів і тиверців, певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі.

Історія формування Закарпаття пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. У ХІІ ст. на територіях нинішніх Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття.

Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії. Південь України об’єднує землі Подунав'я, Причорномор'я, Приазов'я, Нижньої Донщини, Крим.

Точнішим убачається визначення Півдня України як історико-етнографічного суперрегіону, котрий включає декілька регіонів: Бессарабію, Таврію, Причорноморське козацтво (Нижню Наддніпрянщину), Донщину. Ці самоназви вони отримали в різні часи, але як історико-етнографічні регіони сформувалися порівняно недавно, у XVII—XVIII ст.

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, з якою пов'язані зародження українства, його консолідація та здобуття державності. У межах сучасного адміністративного поділу цей регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етнічним ядром українців, сформованим на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян та древлян, визначальна роль серед яких належала полянам. Саме під назвою Руської землі виступала у давнину Середня Наддніпрянщина, яка включала три землі: Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Києву і становили певне цілісне об'єднання. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. У міру зміцнення самостійності Чернігівська земля отримує назву Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгородську.

^ 3)Основні концепції походження українського народу

Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та ет-нічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежують-ся три основні підходи.

1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Та-тищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап істо-рії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів по-мічати існування окремого українського народу.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової ци-вілізації.

2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе-на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались істо-рики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Гру-шевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери.

М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська держава була нестійким, не централізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon«Україна наш спільний дім»
України; вивчення основних засад демократичного та суспільного ладу України, її досягнень за останні роки; формувати ціннісне ставлення...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconРеферат Курсова робота містить 47 сторінок комп’ютерного тексту,...
...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconУкраїна наш спільний дім”. Головною метою його має бути: ознайомлення...
...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon1. Проектний аналіз як методологія та навчальна дисципліна
У сучасній літературі щодо ознак предмета «Проектний аналіз» існує безліч різних поглядів, визначень І методологічних підходів учених...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconПро виконання плану заходів щодо реалізації положень Генеральної...
Генеральної угоди про регулювання основних принципів І норм реалізації соціально-економічної політики І трудових відносин в Україні...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon1. Теоретичні аспекти реалізації виховної мети сучасного уроку
Світ постійно змінюється, набуває нової якості; реформи відбуваються у всіх сферах життя українського суспільства, у тому числі в...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад...
Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства ст. 3
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconЛекція Тема: Вступ до предмету, предмет та завдання дисципліни
Мета: дати уявлення студентам про предмет, мотивувати на вивчення дисципліни, зацікавити предметом та донести сутність понять група,...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconМетодичні рекомендації до самостійного вивчення Дисципліна “Екологія”
Методичні рекомендації до самостійного вивчення студентами тем дисципліни «Основи екології»
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconБухгалтерський облік методичні вказівки І завдання до контрольних робіт
Дисципліна “Бухгалтерський облік” має велике значення для подальшого вивчення фінансового обліку І визначення його місця в системі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы

Головна сторінка