1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів




Назва1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів
Сторінка8/19
Дата конвертації25.02.2013
Розмір2.62 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

^ 26 Зробити аналіз особливостей етнополітики Російської та Австрійської імперії українського питання.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики.

Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

З початку ХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившись позитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російський царизм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердив маніфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військову службу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основу майбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалися необхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степові простори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі. Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і це затримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд Єлизавети Петрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час на південноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитися до Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала, що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом від татарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українських селян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці, які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.

Ще активніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепцію академіка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперія може стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні «люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росії іноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих з Європи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значні пільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію, вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити у губернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів, мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Велике значення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей, в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенців саме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значно активізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національний склад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдавани та румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів у названому регіоні.

Правобережна Україна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострого антагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тут відбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, а й російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобної боротьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межами України. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка – турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували та забирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуває еміграція українських селян з Правобережжя.

Закріпивши свою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох років шляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися до старих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійний гніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українського селянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православну релігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу проти польської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізації спричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби з російським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищували православне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанців спрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатського духовенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» – гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками. Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, яка декларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви. Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православних Правобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодального руху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.

До кінця ХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішень імператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні, соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинників цього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальної ліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структури російського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурному відношенні. Тим самим був підготовлений грунт для «м’якого» варіанту інкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.

Внаслідок поділів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85% населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї події був суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилися об’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилися асиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель. До того ж з ліквідацією Польщі як держави не була розв’язана проблема українсько-польського протистояння. “Польський фактор” ще довго залишався визначальним в долі українців Правобережжя. Адже польська шляхта не втратила своїх привілеїв, прав на українського селянина, володарювала безмежно і безконтрольно, надійно захищена царською адміністрацією, армією, поліцією. Тільки повстання 1830-1831 рр. «невдячних поляків» дещо змінило відношення царської влади до українського селянства – як опори в боротьбі з опозиційністю шляхти.

^ 27 Аналіз соціальної модернізації України в Російській та Австрійської імперії наприкінці 18 на початок 19 ст.

У сер. ХУЛІ ст. в Україні було відновлено гетьманство. Це сталося під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком О. Розумовським, який переконав її розпустити "Правління гетьманського уряду" і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750—1764).

Новообраному гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Відання її справами та зносини з нею на деякий час були передані з Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, в усій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему.

За правління К. Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську запровадили однакову уніформу та озброєння, систематичне військове навчання для козацької молоді. У 1760 р. гетьманський універсал визначив новий порядок судочинства, який, щоправда, відповідав інтересам старшини й шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Так, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і водночас ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Повий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, відігравав помітну роль при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка, подібно до Польщі, перетворилася на спадкову велико-земельну шляхту.

Коли до влади в Російській імперії прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії.

Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі. По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів. По-друге, не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя, а головне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовували демократичні, республіканські традиції, які явно суперечили загальноімперським порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування.

Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Російської імперії, утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань.

Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781´ р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.

Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.

^ 28 Передумови створення українських політичних партій на початок 20 ст. Основні програмові засади найбільш впливові з них.

Початок XX ст. в Україні ознаменувався у промисловості: концентрацією виробництва, утворенням монополій, спеціалізацією районів, значним впливом іноземного капіталу, вищими від імперських темпами розвитку, перетворенням України на один з головних промислових районів Російської імперії. У сільському господарстві України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії, посилилась експлуатація народних мас, загострилась проблема аграрного перенаселення. Все це призводило до загострення соціальних протиріч.

На початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний і політичний рух. У1897 р. на з'їзді громад у Києві була створена Українська Загальна Організація (УЗО), до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Метою її діяльності було згуртування українських діячів в одному об'єднанні. УЗО організувала книгарню, проводила Шевченківські дні, мистецькі ювілеї. Але її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху. У 1900р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху Д.Антоновича, П.Андрієвського, М.Русова, Б.Камінського, Л Мацієвича та ін. була створена перша політична організація - Революційна українська партія (РУП). її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об'єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програму партії під назвою "Самостійна Україна" склав харківський адвокат М. МІХНОВСЬКИЙ, в ній було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. У програмі зазначалося: "...одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Програмою мінімум вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем Переяславською угодою 1654 року. Базові принципи цієї брошури і ультрарадикалізм М. Міхновського не підтримала більшість рупівців. Це призвело до першого розколу партії у 1902 р. і утворення М.Міхновським та його прихильниками Української народної партії (УНП). Це була організація націоналістичного напрямку, яку очолював Міхновський. Політична орієнтація партії була викладена у так званих "10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було "Україна для українців". Зі складу УНП 1904 р. вийшла терористична група В. Чеховського "Оборона України", яка намагалася підірвати пам'ятник царям у Києві, Одесі, Полтаві, О. Пушкіну у Харкові. Після 1907 р. діяльність УНП занепала і після арештів 1909 р. вона припинила своє існування.

З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій. На початку 1903 р. партія налічувала близько 500 прихильників, мала свої філії не тільки в Україні, а й на Кубані, Дону, в Петербурзі.

З ініціативи М. Порша. навесні 1904 р. в РУП відбулася чистка і були виключені не українці, есери, ліберальні демократи. Особливої ваги набуло гасло самостійності України.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату". На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України - 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках 1903 р. та під час революції 1905 р.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили у Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Вона обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Цій партії також не вдалося уникнути розколу. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, започаткували нову - Українську радикальну партію (УРП), лідерами якої стали Б.Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу "конституційно-демократичних". З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький. Ф. Матушевський, В. Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

У1906 р. виникла Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). однак розгорнути активну діяльність їй не вдалося. Подібна доля спіткала й Українську селянську партію (УСП), утворену 1907 року. Тривалий процес формування української селянської партії завершився лише у 1917 р. після об'єднання УПСР та УСП.

У зазначений час, крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.

Отже, на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні діяло близько двадцяти політичних партій, які поділяли на дві класифікації: 1) за програмними цілями і методами боротьби поділялися на: радикальні - РУП (УСДРП), УНП. РСДРП, есери та ін.; помірковані - УРДП, кадети та ін.; консервативні - октябристи, монархісти та ін. 2) за ставленням до українського національного питання: національно-радикальні партії - УНП, помірковані автономісти - РУП (УСДРП), УРДП, російські великодержавники -октябристи, монархісти та ін.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

Схожі:

1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon«Україна наш спільний дім»
України; вивчення основних засад демократичного та суспільного ладу України, її досягнень за останні роки; формувати ціннісне ставлення...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconРеферат Курсова робота містить 47 сторінок комп’ютерного тексту,...
...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconУкраїна наш спільний дім”. Головною метою його має бути: ознайомлення...
...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon1. Проектний аналіз як методологія та навчальна дисципліна
У сучасній літературі щодо ознак предмета «Проектний аналіз» існує безліч різних поглядів, визначень І методологічних підходів учених...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconПро виконання плану заходів щодо реалізації положень Генеральної...
Генеральної угоди про регулювання основних принципів І норм реалізації соціально-економічної політики І трудових відносин в Україні...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon1. Теоретичні аспекти реалізації виховної мети сучасного уроку
Світ постійно змінюється, набуває нової якості; реформи відбуваються у всіх сферах життя українського суспільства, у тому числі в...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів icon2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад...
Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства ст. 3
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconЛекція Тема: Вступ до предмету, предмет та завдання дисципліни
Мета: дати уявлення студентам про предмет, мотивувати на вивчення дисципліни, зацікавити предметом та донести сутність понять група,...
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconМетодичні рекомендації до самостійного вивчення Дисципліна “Екологія”
Методичні рекомендації до самостійного вивчення студентами тем дисципліни «Основи екології»
1 Дисципліна І c торія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів iconБухгалтерський облік методичні вказівки І завдання до контрольних робіт
Дисципліна “Бухгалтерський облік” має велике значення для подальшого вивчення фінансового обліку І визначення його місця в системі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка