Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)»




Скачати 96.18 Kb.
НазваСергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)»
Дата конвертації26.02.2013
Розмір96.18 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
Храпак Ганна Сергіївна
Цикл «Повернення додому (міські історії)»

Я не знаю, дім в якій мій стороні,
Я не знаю, чи повернусь я туди ще.
Навколо кружляють тисячі життєвих сцен,
Стрімко розбиваючись об каміння часу…


С.К.А.Й. – Подаруй світло



Історія 1. Світло в вікні навпроти
Над містом віє вітер. Він несе з собою присмак туги, надії, парфумів та пилу. Кружить оберемок чиїхось історій – як жмут сухого листя чи ламких сніжинок. Вітер, живий та гарячий, відносить ваші слова за обрій, щоб навіки їх там згубити…

Вітер. Вологий та п’янкий вітер віяв над містом. Але він був не в змозі згасити лише один квадратик світла. Це світло в вікні навпроти.

Лише один помах його крил – і темні обриси фігури у вікні зіллються з темрявою за вікном. Але ні.

Вона чекає на нього. І він обов’язково прийде.

Тому вітер не має права їм заважати. Адже закоханим сприяє саме небо.

Вони познайомилися так банально: на зупинці, в кіно чи в парку. Їхнє кохання було палючим і жагучим, як коловерть зірок у літню ніч. І тепер, як би не заздрив їм вітер, у них є своя крапля світла, одна на двох, не підвладна жодній імлі.

Ця історія така звичайна та проста, але може статись з кожним. І вона обов’язково станеться.

Він прийде. І тоді в них попереду буде багато весняних, літніх, осінніх, зимових днів та ночей. З року в рік.

Вони будуть блукати напівпорожніми провулками, де збуваються мрії та розбиваються надії. Їх буде переслідувати вічне прокляття-благословення мегаполісів: незнайомці не потрібні нікому.

Вони пройдуть усе життя долоня в долоні. Щовечора будуть залишати вікно відкритим – на згадку, дозволяючи вітру, міському вітру з ароматом чужих сліз щастя та горя, гуляти по кімнаті.

Колись вони навіки стануть частиною цього міста, цього вітру. Але зараз…

  • Я кохаю тебе.

  • І я… теж…

Хіба вони зважають на місто? Хіба воно зважає на них?

23.04.2009 р.
Історія 2. Плавуче місто

Маленька дівчинка тримає за руку дідуся. Навіть незрозуміло, хто кого веде. Вони зупинилися на перехресті, чекаючи на зелене світло, і порив вітру доносить:

  • А ось там я працював. Коли ми тільки приїхали в це місто, я влаштувався електриком на підприємство. Тоді…

Вони поспішають, йдуть на інший бік вулиці, поки машини ще стоять. І уривок розмови, що підхопив вітер, рушає за ними.

  • Тоді твоїй матері було лише років п’ять. І якось я приїхав сюди… Знаєш, раніше тут ходив автобус, і зупинявся він трохи далі… Приїхав і бачу: уся вулиця в воді. Її було дуже багато, десь по коліно. Уявляєш? Ціле море вздовж вулиці!

  • І ти плив човном? – питає дитина.

  • Звичайно. Інакше ж ніяк. А потім води ставало все більше і більше.

  • І всі пливли?

  • Пливли, пливли… А люди, що тут жили, виглядали з вікон і не могли зрозуміти, що це коїться.

  • Може, вони думали, що сплять?

  • Вони боялися вийти з дому, бо це ж зовсім біля берегу.

  • І будинки плавали в річці? Це, мабуть, гарно…

  • Ні, це було страшно. Бабуся твоя вдома дуже непокоїлась…

  • Як би я хотіла, щоб наше місто пливло. Ми могли б сидіти на даху та ловити рибу, і купалися б щодня, а не тільки влітку. А до школи можна було б плисти човном! Тато купив би новий човен замість машини…

Вітер, не дослухавши дивну розмову, одразу ж про неї забув і полетів кудись попід хмари. Його не хвилювали ані людські справи, ані місто.

А місто мінилось на сонці та пливло в його сяйві. І разом з ним пливли дідусь з онукою.

26.04.2008 р.
Історія 3. Купе 38, Євпаторія – Дніпропетровськ

Я не буду вам брехати про людей, з якими знайомилась під час довгих мандрівок. Якщо чесно, то тут мені завжди щастило. У мене ніколи не було несподіваних сусідів.

І це було чудово. Адже в купе залишалась тільки я – та шлях з іншого боку шибки.

Я не хотіла порівнювати ці два міста. Дніпропетровськ–Євпаторія, Євпаторія–Дніпропетровськ… Я однаково знаю і одне, і інше. Я однаково відчуваю їх. І вони зовсім різні.

Євпаторія – це довгі алеї кипарисів, нічні ресторани та прогулянки біля моря, коли під ногами шурхотить нагрітий вдень пісок. Дніпропетровськ – це мозаїка з прохідних дворів та торгових центрів, це круговерть людей та машин, це прохолодний затишок такої обридлої, та все ж своєї квартири.

У Євпаторії – моїй Євпаторії – завжди тепло й сонячно. І, коли під’їздиш до неї, уздовж дороги червоним килимом полум’яніють маки. А я – дитина Дніпропетровська. Моє серце загублено десь між старим кінотеатром та бібліотекою. Коли у нас йде дощ, я можу залізти під ковдру та дочитувати–перечитувати старі книжки. А можу вийти надвір без парасольки та ловити відкритими долонями краплі дощу.

У Євпаторії я не можу собі цього дозволити. Я повинна прожити там кожну секунду так, аби потім смакувати її цілий рік. Євпаторія для мене як у шматочку дивного дорогоцінного каменя: на неї приємно дивитись, запливаючи далеко в море, простежувати лінію берега та ловити напівпрозору смугу на обрії; там я можу скільки завгодно їсти ванільне морозиво, хоч і не люблю його взагалі – так прийнято, бо який же відпочинок без морозива; там можна витрачати гроші на сувеніри, що вже через півроку припадуть пилом. Але я знаю, що на моє місце вже їдуть інші, вони прагнуть посісти моє місце і вони це зроблять. А Дніпропетровськ… Мабуть, я проживу тут все життя, і хіба зможе хтось замінити мене для цього міста? Не кажучи вже про те, щоб замінити це місто для мене.

Мабуть, все спирається на те, що тут я своя, а там – чужа. І тільки.

Але, якщо чесно, я навіть не знаю, наскільки я поєдналась з цим містом від народження, а наскільки воно саме мене творило. Бо я є його концентрацією, його душею. А може, це я його створила для себе, схоже на мене і втілене в мені. Я не знаю.

Євпаторія – це місто-свято. Там добре відпочивати, але вже через два тижні його нерухомість починає гнітити. Дніпропетровськ – місто бігу. Я знаю його повністю, з усіх боків: взимку і влітку, центр і околицю… Не можна сказати, що я люблю його більше. Але при народженні мені до серця увійшов його невеличкий скалок, що я його тепер бачу всюди. І він залишиться зі мною, де б я не була.

Це забуте відчуття – коли повертаєшся додому. Коли покидаєш місто, щемить серце, наче вириваєш з нього коріння, яке воно вже встигло пустити. Але у ранковому тумані, з якого випливають обриси вже знайомих містечок, народжується нове передчуття. Ніби несподівано подарували цілий кошик пиріжків, що пекла твоя бабуся (а такі вже ніхто не пече!). І ось ти живеш очікуванням, сподіванням того, як зайдеш до квартири, що тебе зачекалась, і мимоволі здивуєшся, що всі речі на тому самому місці, куди ти їх клав, бо для тебе з того моменту пройшло вже сто, двісті років, наповнених чаїними криками. Але вони на тебе чекали.

А ще раніше буде вокзал. І як раніше звикала я до медово-ніжної атмосфери Євпаторії, так буду вдивлятись з деяким здивуванням у ряди автомобілів, у натовп людей. Здригнусь від металевого голосу з динаміків. Відійду, поступаючись місцем тим, хто тільки від’їздить. Відчую миттєву заздрість і розгубленість – невже мої особисті два тижні літа вже скінчились?

Так.

Але це не означає, що скінчилось усе.

Тільки-но я зійду з потяга, мене охопить осінь з її нескінченними дощами та похмурим небом – і чистим, дзвінким повітрям, прогулянками на дачу, акварельним листям.

І ось потяг сповільнює рух. За вікном, проти всіх моїх сподівань, ще темно. Я бачу у склі своє відображення: очі мерехтять, як вночі мерехтіли вогні нашого міста, якби я дивилась на нього з потяга.

Десь там, вдалині, за моїми очима, бачиться те, що раніше не мало жодного значення. Двори, багатоповерхівки, дитячі майданчики, дивні дерева… Я б роздивлялася їх вічно.

Автострадою поспішають перші машини. Ще зовсім рано, п’ята ранку, але хтось вже їде на роботу.

А я повертаюсь. Нарешті.

15.07.2008 р.
Історія 4. Сірий негатив

Яким ви знаєте наше місто?

Може, це те, що запам’яталось ще з дитинства, коли всі дерева великі, а повітря пахне цукровою ватою?

Це довгі, надто довгі для дитячих ніжок алеї, посипані світлим річковим піском. Обабіч тягнуться вгору дерева-велети, щороку вони здаються все нижчими та нижчими, але верхівки ви ніколи не сягнете. Якщо придивитись, то можна побачити руду білку. Як пощастить, вона навіть візьме сьогодні ласощі з ваших рук.

А клумби, де різні квіти утворюють геометричний візерунок? Різнобарвні кульки, що прагнуть зірватися зі стрічки, озеро з білими та чорними лебідками, дитяча залізниця, і, звичайно, перше свято літа – перше червня, коли і в школу вже йти не треба, і морозиво роздають безкоштовно…

Кажете, ви народились не в Дніпропетровську? Що ж, і таке буває. Тоді дайте-но я вгадаю, який Дніпропетровськ був для вас. Це була круговерть нічних клубів, вогні над Дніпром, салюти Дев’ятого травня та східці пам’ятника Леніну.

Так? Ні?

У кожного з нас є своє кишенькове місто. Ми не часто дістаємо його, тільки коли хочемо похвалитись: диви, тут я живу! Там працюють фонтани, розсипаючи райдугу бризок, там найдивовижніше світло, а асфальт мокрий та примарно мерехтить. У цьому місті все врівноважено-радісно: чорно-зелено-синя смуга набережної, рівна дуга моста… Там, як розсип дрібних різнокольорових льодяників у коробці, рухаються червоні, зелені, сині машини. А за кутом чекає казка…

Це місто – як кольоровий фільм, як фотоальбом, від якого неможливо відірватись, так само прекрасне та нереальне. Але особисто я з ним не знайома.

А є наше місто. Воно – його негатив. Просто не чорно-білий, а сірий. Там усе припало пилом: будинки, люди, машини. Там фонтани не працюють і вимкнули опалення. Там усього одна вулиця: дім–робота–супермаркет–дім. Мабуть, з часів нашого дитинства нічого в ньому особливо й не змінилось. Змінились самі ми.

Ми живемо з ним без кохання. Ми просто намагаємось з ним дружити.

І чекаємо фотографа, що проявить сіру плівку…

13.03.2009 р.

Історія 5. Довгий шлях додому

Чорний асфальт шляху з легким шурхотом стелеться під шини. Вдалині мигтить арка моста. Небо темне-темне, глибокого синього кольору, а тонкий серп зростаючого місяця – як платинова прикраса на оксамиті.

Обабіч дороги горять білі кульки ліхтарів, а вгорі – зірки. А може, це не ліхтарі, а теж зірки, бліді зірки, що зійшли на землю. Щоправда, зірки спопелили б мене на місці, та й не змогли б вони бути тут, так близько до Землі. Але чом би й ні? Може, це дуже маленькі зірочки, зірченята. Головне – не роздмухати їх.

А на небі палають ліхтарі, цілі сотні планет і зірок, і на кожній – по ліхтарю.

А за річкою – ще зірки. Червоні, зелені, білі… Кажуть, червоні зірки це ті, що вже згасають. Біля мого дому ліхтарі теж світять червонясто. Але вони тьмяні, звідси їх не побачиш.

Ось біле сузір’я «Станція» з трьома нитками червоних вогників. Вони теж червоні, але не такі, як тьмяно-цегляні ліхтарі, вони вогняні, криваві. Таким самим кольором блимає супутник, що час від часу прорізує осіннє небо.

Он туманність «Сонячний», зліва пливе «Південний» шлях. Зеленкувата зірочка, Сиріус міського неба – світлячок телевежі. Ще туманність – стовпи світла, що крають небо над Цирком. Вода – чорною дірою… А десь у центрі блимає полярна зірка цього неба. Вікно мого будинку.

Куди б я не пішла, скільки б обертів не зробило небо, я завжди буду повертатись сюди. Бо інакше просто не може бути. А воно завжди залишиться на місці.

Центром мого Всесвіту.

Нога на секунду зісковзує з педалі гальма, і я різко викручую кермо. Машина спритно вписується в крутий поворот.

Вогні за річкою гіпнотизують мене. Якби я так вчасно не здригнулась, то так і вилетіла б з дороги, не відводячи погляду від зірок.

Мій шлях лежить між туманностей та чорних дір, між зірок та сузір’їв.

Мій шлях додому.

3.11.2008 р.
Історія 6. М’ятний туман

На столі вібрує телефон, а мені ще хочеться додивитись останній сон.

Останній з тих, де я літала.

Але ні. Реальність вривається під теплу ковдру разом із холодним повітрям і примушує миттєво скочити на ноги. Я намагаюсь потягнути час, залишивши відчуття сну разом з ковдрою на плечах. Я млява, як думки після відпустки. Але у вікно б’є – ні, не промінь сонця, – світло чиїхось фар, блідо-золотава смуга повзе по стелі, вночі б вона сліпила, а зараз лише дратує…

Навіть гострий присмак чорного чаю без цукру не може втамувати відчуття порожнечі в серці. Я вже не пам’ятаю, що то був за сон.

На вулиці мене стрічає сріблясте світло та м’ятний туман. Сонце ховається за широкою пухнастою хмарою, як за ковдрою. Мабуть, у нього сьогодні теж не надто вдалий день. Але воно хоч має право залишитись вдома й нікуди не йти. Розсіяне світло не сліпить очі, не дає тіні, воно одночасно є, але його й немає. Воно здирає наліт фальші та нещирості, бо самому йому нема чого приховувати.

А потім мене огортає прохолодний подих вітру. Довго ж він десь блукав, так само ніжно вплітаючись у чиєсь волосся, граючи з одягом – і душею… Але він повернувся. Теж повернувся..

Вітер легенько торкається туману, мовби вмовляє його піти. Але туман не слухається, тільки сильніше розстелюючись між будинками, осідає на деревах. Трохи поколює кінчики пальців. Я ніколи не ховаюсь від прохолоди, бо чим сильніше змерзнеш, тим приємніше буде повертатись у теплі обійми ковдри.

Та я вже не хочу повертатись. Досить… Цілу зиму під нею пролежала, як ота принцеса в скляній труні. Досить! Я хочу знову відчути землю під ногами, хочу відчути шепіт вітру та шурхіт крил за спиною, хочу дихати п’янким морозним повітрям. Хочу жити! Досить!

Досить! – пролетіло вулицею.

У моє життя зовсім раптово вриваються звуки інших, чужих життів; вітер покірно шепоче мені на вухо не сказані мені слова; я відчуваю, як люди обертаються, і посміхаюсь їм у відповідь. Це прокидалось місто. Я знаю, воно скучило за мною.

^ У якості P.S.

Коли я поверталась додому, туман вже зник без сліду. Люди жваво гомоніли на зупинках, поспішали вулицями… Вони навіть не помітили, що щось сталось.

Мало хто бачить, як прокидається місто.

І, звичайно, більшість людей вже не здатні сприйняти різницю. Адже для нас один день не відрізняється від іншого.

Скільки я ще зможу відчувати ритми міста, його найтонші коливання? Рік, два? Завжди? Сподіваюсь.

Але я знала точно одне: сьогодні світить сонце. Так, воно нарешті вийшло з-за хмар та обдарувало нас шматочком весни. Золото, розлите по вулицях, сховало туман, адже срібло до золота не пасує… Але зранку – я знаю – він з’явиться знов, щоб допомогти мені прокинутись та сколихнути сонне місто. Бо, можливо, і золото, і срібло – лише два боки однієї монети. Під назвою «моє місто».

А зараз має значення лише те, що я повертаюсь додому. Туди, де мене завжди чекають.

І зовсім близько весна.

А сон… Я сама допишу його закінчення. І нарешті поставлю крапку на минулому.

16.02.2009 р.




Схожі:

Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconНака з
Про внесення змін до Положення про центральну та республіканську (Автономна Республіка Крим), обласні, Київську та Севастопольську...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconУрок № Тема. Практична робота №6 „Розроблення та реалізація найпростіших...
Використовують в програмуванні три форми циклів: цикл з параметром, цикл з передумовою, цикл з післяумовою
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconТема: „Цикл з передумовою While. Цикл з постумовою Repeat Until”. Мета
Мета: Навчальна: Дати дітям початкове уявлення що таке цикли, для чого вони потрібні
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconУ задачі вимагається знайти кількість коренів з відомої перестановки
Якщо цикл має непарну довжину (кількість елементів), то він перетвориться на цикл такої самої довжини з тими самими еле­мен­тами
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconКонкурс знавців історії українського козацтва
Міністерство освіти І науки Автономної Республіки Крим, управління освіти І науки обласних, Київської та Севастопольської міських...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconКоза-дереза
Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас,...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconВікно у себе Сім кватирок, балкон у візерунках дубового листя, ліфт та люфт
У дитсадку придумував історії про бабусю – командира Червоної Армії І організовував дітей у дійства. Страшно не любив манну кашу,...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconПорядок призначення тимчасових перевізників на постійні міські автобусні...
Цей Порядок визначає процедуру підготовки та проведення призначання тимчасового перевізника на постійні міські автобусні маршрути...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconПовернення до усної традиції вивчення історичного минулого
У наш час зміни відбуваються всюди. Історична наука не є виключенням. Інтеграційні процеси, що поширились у нашій державі за часи...
Сергіївна Цикл «Повернення додому (міські історії)» iconМета: продовжити цикл бесід на народознавчій основі, познайомити...
Продовжити цикл бесід „Моя майбутня професія”, познайомити з основами мистецтва стиліста-перукаря
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка