"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)"




Скачати 314.56 Kb.
Назва"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)"
Сторінка1/2
Дата конвертації26.02.2023
Розмір314.56 Kb.
ТипРеферат
uchni.com.ua > Історія > Реферат
  1   2
Реферат на тему:

"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 – 1973 рр.)"

Виконав:
аспірант 1-го року навчання
історичного факультету
кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн

Крутько Сергій Олександрович


План:

1. Вступ
2. Розділ 1. Європа – домінуючий напрям британської зовнішньої політики: головні аспекти, проблеми, підходи та фактори
3. Розділ 2. Англійський шлях в ЄЕС: інтеграційна політика кабінетів Г. Макміллана,Г. Вільсона, Е. Хіта
4. Список використаних джерел та літератури



1. Вступ

Серед всіх регіонів світу, в яких Велика Британія традиційно мала вплив і проводила активну зовнішню політику (на схід від Суецу – Близький Схід, Індостанський субконтинент, Південно-Східна Азія, Австралія і Океанія; на захід від Суецу – Тропічна Африка, Середземномор’я, Європа, Карибський басейн, Північна Америка), особливе місце в зовнішній політиці Лондона займала Європа, що грала головну роль в системі міжнародних відносин до другої світової війни. Поглиблення процесів західноєвропейської інтеграції після світової війни позначили необхідність для Британії заново переглянути свою європейську ідентичність, а, отже, весь досвід взаємовідносин з континентальними країнами. І по сьогоднішній день на Британських островах не вщухають політичні дебати з проблеми темпів і напрямів розвитку європейської інтеграції. Багато чого змінилося в міжнародних відносинах по завершенні війни, Європа перестала бути перехрестям дипломатичної діяльності, а Велика Британія втратила імперію, отримавши взамін економічну нестабільність, нову сторінку в своїй дипломатичній історії і статус молодшого партнера США – все це викликає активну зацікавленість дослідників даною тематикою. Побудова Лондоном політики щодо участі в євроінтеграції – як новий виклик англійському Форін-оффісу – займає особливе місце в повоєнній історії Великої Британії, оскільки дана проблематика тривалий час була головною в зовнішньополітичній діяльності цілої низки правлячих кабінетів. Україна, для якої інтеграційне питання є чи не головним в політичних дебатах останнього десятиліття, може використати досвід Великої Британії з її підготовки і пристосування як економічної сфери, так і політичної кон’юктури до умов, що їх ставила інтеграція.

^ 2. Розділ 1. Європа – домінуючий напрям британської зовнішньої політики: головні аспекти, проблеми, підходи та фактори

На початок 1960-х років нові реалії в Європі поставили перед Англією складний вибір. Правлячі кола країни вимушені були рахуватися з успіхами європейської інтеграції, очолюваної Францією і ФРН. П. Кальвокорессі в своїй систематичній праці «Світова політика 1945 - 2000 рр.» писав: «Ставлення Великої Британії до Європи було в основному байдужим». Хоч ця думка і є багато в чому суперечливою, детальний аналіз процесів, що відбувалися в той час, засвідчує, що, справді, ставлення Англії до перших кроків євроінтеграції було дійсно прохолодним. Причин цьому декілька. По-перше, майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов’язували майбутнє європейського будівництва саме з Великою Британією. Однак успіхи Римського договору дали зрозуміти Лондону, що де Голль і К. Аденауер, досить швидко об’єднають навколо себе і «малу Європу» . Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн, Англія, враховуючи власні економічні інтереси, ініціювала підписання в січні 1960 р. Стокгольмської конвенції про створення ЄАВТ, головним завданням якої була організація внутрішньої торгівлі, в основному товарів промисловості між країнами-учасницями. В Англії вважали, що повернувшийся в цей час до влади в Франції де Голль поховає ЄЕС, однак це було помилкою, оскільки де Голль хотів не підірвати союз, а просто затримати його розвиток, доки процес економічного відновлення Франції не набере обертів, а отже і не зросте її політична вага. Висунуте де Голлем заперечення проти прийому Англії на тій основі, що вона являється провідником інтересів США, було досить правдоподібним і переконало решту учасників, не дивлячись на те, що більшість виступала за вступ Британії, яка в їх розрахунках стала б противагою домінантному становищу Франції і ФРН. По-друге, в 60-ті рр. настає розуміння того, що концепція трьох сфер впливу, запропонована консерваторами після війни, своє вже віджила . Тут свою роль відіграв крах колоніалізму в світі, а також успішний економічний розвиток континентальної Європи, об’єднаної в ЄЕС, яка ставала все більше суперником Англії, а не зоною впливу. Значно зміцнились позиції Франції і ФРН і Британія вимушена була з цим рахуватись. Ряд факторів в цей час впливали на концептуальні засади англійської зовнішньої політики. Американський фактор. На нараді Макміллана і Ейзенхауера в Вашингтоні в 1957 році англійському прем’єру вдалося досягнути згоди американців на перебудову в НАТО на основі запропонованої Британією «доктрини взаємозалежності», яка передбачала тісну координацію військових програм країн-учасниць і конкретну «спеціалізацію» вкладів кожної із країн в об’єднані сили НАТО. При такому підході США і Англії відводилася особлива роль держав-сателітів, які мали ядерну зброю (Франція ще не провела свої перші випробування). Однак не все було так добре і в самих США. На кінець 1950-х років у Штатів виникають проблеми із платіжним балансом. Спроби Англії через створення ЄАВТ покращити свій економічний стан без прийняття на себе суттєвих зобов’язань в Європі дратували американську адміністрацію. Вашингтон був готовий миритися із зростаючою економічною вагою Західної Європи в обмін на політичні і військові поступки з її сторони. Через це США підтримували Спільний ринок і прохолодно зустріли появу ЄАВТ. Макміллана суттєво турбували чутки про те, що Сполучені Штати мають наміри перенести проекти по створенню виробничих потужностей на території Англії в Францію або ФРН, де успіхи європейської інтеграції обіцяли більші перспективи. Одного разу Макміллан навіть погрожував, що у випадку якщо Франція і ФРН підуть по шляху створення єдиної Європи, то Британія на перспективу буде вимушена очолити інший периферійний альянс проти них. Не секрет, що тут йшлося про довірливі відносини між Лондоном і Москвою. Радянський фактор. СРСР не випадково обрав Велику Британію в якості капіталістичної країни для прориву в торгівлі із Заходом (Аахенська промова Черчілля – пропозиція переглянути заявку Радянського Союзу на вступ до Північноатлантичного альянсу). Ще в 1956 році радянська делегація на чолі з Булганіним і Хрущовим відвідувала Англію і запропонувала список товарів, які представляли двосторонній інтерес і був розрахований на сумарну суму в 200 млн ф. ст. річного обороту. Тоді цей список був скорочений майже на 40% планованого обороту через список заборонених до ввезення в СРСР товарів. Однак після дипломатичного програшу в Суецькій кризі і відповідних труднощів економіки, які за ним послідували Британія змушена була повернути голову в бік Східної Європи. В умовах зростання політичної і економічної ваги країн «шістки» Макміллан розглядав розрядку як вступ в нову еру торговельних, культурних і технічних зв’язків із залученням Радянського Союзу до Європи, де Британія б грала роль виключного і незаперечного диригента цього процесу. З усього вищесказаного можна зробити певні висновки. По-перше, концепція «трьох сфер впливу» почала давати збої. Деякі ініціативи Англії, зокрема в питанні про ЄЕС, не були схвалені американською адміністрацією. По-друге, спроба налагодити зв’язки з СРСР і виступити в ролі своєрідного моста між двома таборами (під чим фактично були і прагматичні цілі мати козир в рукаві проти ЄЕС) зазнали поразки, до того ж і відносини з адміністрацією Кеннеді залишали бажати кращого. Повернемося до європейської арени зовнішньої політики. На 1960 рік де Голль вже був готовий розглянути питання про прийом Великої Британії і публічно запропонував прийняти її. Макміллан, що налагоджував стосунки із США і Співдружністю після поразки в Суецькій кризі 1956 – 1957 рр., також намагався забезпечити Лондону більш діяльну участь в європейських справах. Його візит в Москву в 1959 році показав, що він чесно веде міжнародні справи, але і без нього можуть обійтися; відмова від розробки британської ракети «Блюстрік» в 1960 році визвала труднощі пов’язані із утриманням незалежних ядерних сил при нерівномірному розвитку економіки; в 1961 році він відгукнувся на пропозицію Франції і в тому ж році почалися переговори про приєднання Великої Британії до Римського договору. Ці переговори, хоча й тяжкі, явно приближалися до успішного завершення, коли серйозне непорозуміння між Францією і Англією поклало край переговорному процесу. В червні 1962 року Макміллан відвідав де Голля в Шатоде-Шам. Що між ними відбулося – точно невідомо; можливо кожен неправильно розтлумачив наміри іншого: розмова між людиною поступливою і людиною мовчазною, може залишити багато незрозумілого. Однак, схоже, що Макміллан, зробивший вступ в ЄЕС наріжним каменем своєї зовнішньої і економічної політики, не тільки недооцінив труднощі, пов’язані з преференціями в рамках Співдружності і з сільськогосподарською політикою, але й склав таке враження у де Голля, що Велика Британія готова до інтеграції з Європою і в військовій сфері. Така інтеграція мала першочергове значення для де Голля, який хотів бачити Європу незалежною від Сполучених Штатів, але він не міг уявити собі надійні європейські оборонні сили без участі такої ж незалежної Англії , яка, на його думку, такою не була. Таким чином, його заперечення на вступ носило принциповий характер, і подальші переговори були б просто безрезультатні. В Франції думки стосовно прийому Великої Британії в ЄЕС розділились. Заплутані дискусії в Брюсселі з питання про ціни на продовольство тривожили багатьох французів, і протягом 1962 року об’єднання французьких підприємців – «патронат» - відносилися до вступу Англії все більш ворожо. Однак, для де Голля це були питання другорядні, якби вдалося втягнути Англію в асоціацію яка б була не тільки економічною, а й стратегічною. Після червня 1962 року він, схоже, був переконаний, що йому це вдасться. Вибори, що відбулися в листопаді 1962 року, підтвердили його авторитет, оскільки він отримав більшість в парламенті і добився бажаного успіху після невдачі на конституційному референдумі в жовтні. Де Голль знав про внутрішньополітичні проблеми Макміллана, що виникли, коли в жовтні лейбористи виступили проти приєднання до ЄЕС, але, очевидно, не бачив підстав для того, щоб думати, що британський уряд потерпить поразку. Макміллан, можливо, мав би розпустити парламент і призначити нові вибори перед таким грандіозним кроком, як вступ до ЄЕС, де боротьба б в основному проводилася навколо даного питання. Головні факти проти вступу, не враховуючи притаманної англійцям недовіри до занадто тісної співпраці з іноземцями були такими: ЄЕС – бюрократична, а не демократична організація, в конституційному плані – безвідповідальна форма правління; ЄЕС виступає за вільну конкуренцію, і вступ в неї означає відмову від національного планування не на користь міжнародного планування, а на користь вільної конкуренції; парламенту доведеться відмовитися від контролю над життєво важливими аспектами державного бізнесу в Великій Британії; ЄЕС – звернена сама в себе євроцентристська організація з такими непритаманними для Англії традиціями, як багатопартійне керівництво і римсько-нідерландське право, яке поставить британських держслужбовців в несприятливе становище; процес управління кваліфікованою більшістю, тобто надання права вето більш крупному партнеру, що голосує заодно з менш крупним, - вірний спосіб створити незадоволені угрупування. На кінець 1962 року, коли і британський, і французький лідери, здавалось, згодні були включити Англію в ЄЕС і американська адміністрація благословляла цей союз, в пентагоні було прийнято рішення, за яким послідувала ціла низка подій, що призвели до зриву переговорів. Це було рішення зняти з виробництва ядерну ракету «Скайболт» класу «повітря-земля», на поставки якої британія заключила із США контракт. Рішення, яке було прийнято в листопаді з фінансових міркувань, позбавило Лондон засобів, за допомогою яких він планував після зняття з виробництва власної ракети «Блюстрік» зберегти незалежні ядерні сили аж до 1970 року. Якби Англія покрила половину витрат на розробку, можливо, вона б і врятувала і «Скайболт» і власну ядерну програму, але ціна була занадто великою. В грудні Макміллан відправився в Нассау (Багамські острови) для зустрічі з Кеннеді і для пошуку альтернативи. На розчарування і, можливо, здивування де Голля, він не звернувся замість цього до Франції і не використав крах «Скайболта» як привід для переходу від англо-американського ядерного союзу до англо-французького чи англо-європейського. Така демонстрація приверженості Великої Британії США змусила де Голля 14 січня 1963 року заявити про відмову їй в прийомі до ЄЕС. В Нассау Кеннеді запропонував Макміллану замість «Скайболта» ракету підводного базування «Поляріс». Макміллан погодився. Кеннеді зробив таку ж пропозицію і Франції, відмінивши тим самим прийняте в попередньому році рішення не пропонувати Франції ядерної зброї. Це рішення було досягнуте після боротьби між тими,хто надіявся покращити американо-французькі відносини (курс, розпочатий Кеннеді під час успішної зустрічі з де Голлем в червні 1961 року), і тими, хто стверджував, що це дасть поштовх до розповсюдження ядерної зброї. І Макміллан, і де Голль настоювали на ядерному суверенітеті своїх країн. Де Голль відмовився прийняти «Поляріс». Макміллан, прийнявши «Поляріс» і поставивши під контроль НАТО бомбардувальники і тактичну авіацію Великої Британії, а також ракетні підрозділи, настоював на тому, щоб вони в кінцевому відношенні залишалися під британським командуванням і щоб Лондон мав право вийти із союзу. Один підхід, по суті, не сильно відрізнявся від іншого; обидва були націоналістичними. Однак американська адміністрація прагнула наднаціонального вирішення питання спільного контролю над ядерними силами НАТО, і в Нассау, можливо, повірили, що Макміллан, на відміну від де Голля, прийнявши пропозицію по «Полярісу», погодиться з їхніми планами. Макміллан і де Голль розчарувалися один в одному, і Англія перестала шукати шляхи підступу до Співтовариства. Коли лейбористи повернулися до влади в 1964 році, Гарольд Вільсон знову подав заявку від імені Великої Британії. Його підхід був іншим. Макміллан справляв враження, що головна мета приєднання – дозволити британській економіці загрібати жар чужими руками і що економічні вигоди від вступу будуть вагомими і перевершать як втрату суверенітету, так і незручності від контактів з небританськими народами. Ця перспектива не була привабливою ні для Англії, ні для Співтовариства, а процедура її здійснення взагалі була цікавою: в Брюссель відрядили міністра для проведення довгих переговорів, в той час як в самій Британії не знали чи потрібно їй в кінці кінців вступати в ЄЕС. Вільсон, навпаки, заявив британській громадськості, що економічні наслідки будуть тяжкими, однак заявляв що з часом вигоди виявляться більш вагомими. Він заявив, що метою, безумовно, є вступ до Співтовариства, причому всі умови цього вступу будуть прийняті попередньо . На його позицію, нового прихильника європейської інтеграції, звісно ж справив вплив конфлікт між ЄЕС і США стосовно «раунду Кеннеді», що засвідчив вразливість економічно відособленої Великої Британії у випадку торгівельної війни Західної Європи і Північної Америки. Однак головна перепона залишалась. Хоча п’ять із шести учасників були готові і навіть прагнули прийому Англії, де Голль, як і раніше міг його зірвати. Зв’язки Англії з Сполученими Штатами, періодичний дефіцит її платіжного балансу, збереження обов’язків, взятих на себе за межами Європи – все це було причиною (якщо така взагалі була потрібна) того, що Англія мислилась як щось «стороннє». Питання заключалося в тому, чи буде Франція і надалі стояти на цих позиціях. Навіть в розумінні де Голля вони завжди урівноважувались іншими факторами, насамперед тривогою Франції з приводу долі Європейського Співтовариства, де дві держави - сама Франція і Західна Німеччина, були значно сильнішими в економічному і політичному планах за решту учасників і одного разу могли зіткнутися одна з одною з якогось важливого питання. Через це питання про Велику Британію мало два аспекти. З однієї сторони вона була небажаною як країна що йде в фарватері американської зовнішньої політики, а з іншого боку – бажана як противага Німеччині. В 1967 – 1969 рр. другий аспект став переважати над першим – в дечому через події в самому Співтоваристві, в дечому через те, що відставка де Голля в 1969 році змінила акценти в Парижі. Дамо коротку характеристику того, як складалися франко-німецькі стосунки в рамках Співтовариства. Ядром Співтовариства був франко-німецький союз, що склався в порядку експеримента, але твердо закріпився після створення Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі. Очікувалось, що вступ Великої Британії розширить і зміцнить його основу, однак цього не відбулося. Якщо ініціатором створення союзу виступила Франція, то його становлення пов’язано з Німеччиною. Після утворення західнонімецької держави Аденауер перш за все намагався прив’язати її до Заходу шляхом тісної співпраці із США і участі в НАТО. Однак, в подальші роки він все більше уваги приділяв Європі. Франція ставала все більш надійним партнером в той час як відбувалося розчарування в Анлглії. Саарський плебісцит 1955 року вирішив останнє серйозне політичне протиріччя між Францією та ФРН, в той час як одностороння відмова Великої Британії (під тиском США) від участі в провальній операції в районі Суеца зіпсував франко-британські стосунки. Франція поступово звільнялася від іміджу країни нестабільної в економічному і політичному відношеннях, і вслід за рішучими мірами по ліквідації алжирської кризи в травні 1958 року відбулися дві зустрічі між Аденауером і де Голлем в Коломбе-де-Дьоз-Егліз і Бад-Кройцнасі, які поставили франко-німецькі відносини на нову основу. В період між цими зустрічами Франція заявила, що навідріз відмовляється від пропозиції Англії (підтриманої міністром фінансів в уряді Аденауера Людвігом Ерхардом, а не ним самим) про створення зони вільної торгівлі. При цьому всьому були і серйозні розбіжності в підходах Франції і Німеччини. Франція при підтримці Італії в 1959 році запропонувала проводити регулярні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ шести країн з допомогою секретаріату в Парижі. В Римському договорі нічого не говорилося про політичну інтеграцію, і німцям і країнам Бенілюксу, що входили до Співтовариства, здавалося, що французи намагаються створити в Парижі політичну організацію міжнародного характеру, що відрізнятиметься від установ в Брюсселі і буде обмежувати і навіть підміняти своїми діями наднаціональні економічні дії. Ці підозри загострилися через рік, коли було представлено деталізований план: створення ради глав урядів із секретаріатом в Парижі. Такий «союз держав», успішно нав’язаний де Голлем Аденауеру в липні в Рамбуйе, був несумісний з федералістськими амбіціями. «Шістка» передала всю цю проблему на розгляд спеціального комітету (комітет Фуше, пізніше – комітет Каттані). В 1969 році де Голль знову дав зрозуміти, що прийшов час приймати Велику Британію. Він запросив новопризначеного англійського посла Крістофера Соумса (зять Черчілля), для обговорення французько-британських відносин вцілому; в ході цієї зустрічі він говорив про необхідність більш тісної співпраці чотирьох держав (Франції, Англії, Західної Німеччини, Італії) в Європі і про переміни в ЄЕС з метою включення Великої Британії. Це здавна були головні ідеї голлізму, але в результаті безглуздого непорозуміння одним іншого (в основному це був монолог де Голля) розгорівся дипломатичний скандал: англійська адміністрація надала іншим урядам зміст переговорів, і це підтвердило враження, ніби-то Франція пропонує Англії зайняти місце серед великих європейських держав в замін на ліквідацію ЄЕС, а можливо, і НАТО. Шанси Британії ввійти в Співтовариство як з парадного так і із чорного входів знизилися. Але ненадовго. В тому ж році де Голль пішов у відставку і його замінив Жорж Помпіду. Через декілька місяців в результаті зміни уряду в Англії до влади прийшов новий прем’єр-міністром став Едвард Хіт. Він був прихильником вступу Англії до ЄЕС ще з моменту подання заявки на вступ в 1961 році. В грудні 1969 року глави урядів «шістки» на зустрічі в Гаазі зобов’язались прийняти Британію, і Хіт, не гаючи часу, заручився підтримкою Франції, нове керіництво якої підтримувало вступ Англії. В травні 1971 року Хіт відвідав Помпіду в Парижі і відповідно до договорів підписаних в січні 1972 року Англія, Данія і Ірландія в перший день 1973 року ставали членами ЄЕС. На нараді держав «шістки» і трьох нових членів, скликаній Помпіду в 1972 році, було прийнято рішення завершити формування союзу (в тому числі і валютного) до 1980 року. Уряд Норвегії, що проводив переговори про вступ спільно із цими трьома країнами, також погодився на вступ до Співтовариства, але відповідне рішення було дезавуйовано на референдумі. Відповідні референдуми в Данії і Ірландії одобрили рішення. Однак випадок з Англією був особливим. Британський уряд був уповноважений заключати договори без згоди народу і парламенту. Хоча і було прийнято рішення провести відповідний референдум, він відбувся лише через два з половиною роки після дати офіційного приєднання. Причиною такої незвичної процедури було лавірування лейбористської партії. Розходження в думках стосовно ЄЕС в лейбористів було більш серйозним ніж у консерваторів, і Гарольд Вільсон в силу своєї нерішучості розколоти партію і розрушити її перспективи на виборах, заявляв, що умови, досягнуті консерваторами, можна і потрібно покращувати. Він заявляв, що коли лейбористи повернуться до влади, ці умови будуть переглянуті. Також він обіцяв ці умови винести на розгляд не тільки уряду, а й народу. На початку 1974 року Хіт, який переоцінив власні передвиборчі переваги програв призначені ним самим вибори, після чого нова адміністрація Вільсона вступила в переговори з ЄЕС з метою переглянути деякі умови. Основною проблемою був розмір британського внеску в бюджет Співтовариства, і міністру закордонних справ Калагену вдалося тут досягти значних поступок. Британський кабінет прийняв нові умови, проти виступали лише деякі міністри. Виборці, явно збиті з толку заплутаними і протирічливими економічними аргументами, втомлені від затяжної компанії сказали «так» вступу в ЄЕС більшістю рівно в 2/3 голосів. Так, через 25 років після того як Велика Британія могла приєднатися до Співтовариства практично на будь-яких поставлених нею умовах, вона пробилась в Співтовариство, побудоване без неї.
  1   2

Схожі:

\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconФотоконкурс "Збережи енергію! Зупини зміни клімату!" Посольство Великої...
Посольство Великої Британії спільно з Міжнародним фестивалем фотографії «KievFotoCom» оголошує про проведення всеукраїнського конкурсу...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconВиконав
Отже, сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі все це відбивається на життєдіяльності сучасної...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconДискретне перетворення Фур’є (дпф) та швидке перетворення Фур’є (шпф)
Дпф це перетворення Фурє послідовності кінцевої довжини, що є сама по собі також послідовністю, а не перервною функцією І відповідає...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconIntel® «Навчання для майбутнього» Основний курс
Проект передбачає вивчення учнями біографії та діяльності( першої жінки в історії Великої Британії), прем'єр міністра Маргарет Тетчер....
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconПрограми спецкурсів з англійської мови для допрофільного навчання Тетяна Редченко
Британією та іншими англомовними країнами (сша, Канадою, Австралією, Новою Зеландією). Особливий акцент у змісті програм зроблено...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconОльга Пилипчук Ольга Пилипчук я народу свого бранка поезія
Мотронівка Борзнянського району Чернігівської області. Закінчила Ніжинське медичне училище, за фахом – фельдшер. З 1958 по 1973 рік...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconНнц «Інститут аграрної економіки» наану вступ
Вступ. Бюджетній політиці належить важливе місце в системі державних фінансів. У наукових дискусіях XX ст саме бюджетній політиці...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconСомалі держава у східній частині Африки на півострові Сомалі. Повна...
Населення складає 7 488 800 чоловік, найбільша етнічна група – сомалійці (85% населення), інші етнічні групи – араби, європейці (більшістю...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconТема: «Культура Західної Європи в V-XV ст. Середньовічні знання та освіта»
Західної Європи, від якої так багато успадкувала сучасна європейська цивілізація
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconЯкий архітектурний стиль уперше став спільним для Європи?
Чому романський, а потім готичний архітектурні стилі стали загальними для Європи? Із чим це пов'язано?
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы

Головна сторінка