"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)"




Скачати 314.56 Kb.
Назва"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)"
Сторінка2/2
Дата конвертації26.02.2013
Розмір314.56 Kb.
ТипРеферат
uchni.com.ua > Історія > Реферат
1   2

3. Розділ 2. Англійський шлях в ЄЕС: інтеграційна політика кабінетів Г. Макміллана,Г. Вільсона, Е. Хіта

Гарольд Макміллан розумів той факт, що країна вступила в 60-ті роки з послабленими позиціями в усіх «трьох сферах» : існувала невизначеність у відносинах з новою адміністрацією Кеннеді в США, Західна Європа демонструвала успіхи Спільного ринку, в Співдружності існували певні внутрішні протиріччя. У значної частини англійських правлячих кіл все більше став переважати реальний аналіз стану справ. Хоча Макміллану рівноцінно і вдалося компенсувати втрату імперії здобуттям формально незалежних ядерних сил – атрибуту великої держави, фінансові негаразди і деколонізація справили свій вплив на консерваторів після перемоги на виборах 1959 року. Ряд провідних партійних функціонерів наголошують на тому, що прогресивну і свіжу ідею вступу до ЄЕС варто зробити пунктом програми консерваторів. Зрив Паризького саміту змусив Макміллана знову заговорити про єдність сил антикомуністичного фронту. Це стало своєрідним сигналом до проведення діалогу з ЄЕС з метою вступу Англії. Приймаючи рішення про пошук оптимальної форми участі в Співтоваристві, Англія розраховувала на те, що зможе добитися для себе особливих умов членства, які б в максимально можливій формі дозволили б їй продовжувати мати вирішальну роль у міжнародних справах, продовжуючи зовнішньополітичну теорію «трьох сфер». Однак, на відміну від 50-х років Європа тепер знаходилась в числі головних зовнішньополітичних пріоритетів кабінету Макміллана. Від неї залежало становище Британії в інших сферах. Заявляючи про свою готовність розпочати переговори зі Спільним ринком на засіданні ЗЄС 27 лютого 1961 року Е. Хіт підкреслював, що Лондон готовий здійснити фундаментальні зміни по принципіальних позиціях свого підходу до Співтовариства. Радянські дослідники даного періоду зауважували (зокрема А. Лебедєв, М. Стрєжньова) замінив теорію «трьох сфер» на концепцію «зони зосередження».. Цей термін, рівно як і відповідна зовнішньополітична концепція з’явилась дещо пізніше, в докладі комісії Данкена 1969 року. Для кабінету Макміллана догма, запропонована в свій час У. Черчіллем залишалася основою. Початок внутрішньополітичної боротьби з питання про умови членства в ЄЕС було покладено парламентськими дебатами в травні 1961 року. Е. Хітом було позначено чотири можливих шляхи взаємовідносин із Спільним ринком: • відмова від діалогу і участі в ЄЕС; • досягнення економічного договору між ЄЕС і ЄАВТ при збереженні незалежності цих організацій одна від одної; • індивідуальні переговори з «шісткою» кожного учасника ЄАВТ, в тому числі і Великої Британії про конкретні форми асоціації із Співтовариством; • повне членство в ЄЕС. Хоча, насправді, Макміллан заявляв, що перший шлях не є серйозним. Дебати виявили зацікавленість як консерваторів, так і лейбористів наслідками переорієнтації Британії в своїй зовнішній політиці на регіональну інтеграцію в рамках Спільного ринку. Серед головних проблем, які ставила перед Англією необхідність формування цілісного підходу до європейської інтеграції і її умов, безумовно була проблема необхідності публічного переосмислення місця Британської Співдружності в системі трьох сфер. В період 1956-1959 рр. прохолодне ставлення Англії до «шістки» диктувалось не в останню чергу боязню нашкодити відносинам із Співдружністю націй, то в 1960 році відношення змінилось. Реальна загроза того, що розвиток ЄЕС нанесе серйозний удар по світовим позиціям Британії і сам по собі в кінцевому результаті стане перешкодою зв’язкам Англії із Співдружністю, змусили кабінет Макміллана змістити акценти між зовнішньополітичними сферами. Як правлячі кола, так і бізнес еліта країни розуміли, що система преференцій застаріла і потребує перегляду. Британське сільське господарство перекваліфікувалося і тепер забезпечувало 2/3 потреб країни. До того ж члени Співдружності нарощували потенціал і британська еліта розуміла, що досить скоро вони складуть Англії конкуренцію і в промисловому виробництві. На другому місці в списку інтересів Лондона знаходився майбутній вплив можливого членства Англії в ЄЕС на долю сільського господарства. Національний Фермерський Союз підтримував тісні зв’язки з торі, тому здоров’я цього сектору економіки завжди було турботою консерваторів. Центром протиріч могло стати те, що сільськогосподарська система Співтовариства радикально відрізнялася від англійської. Вона встановлювала регульований ринок продуктів, захищений протекціоністськими тарифами на імпорт, причому більша частина цих тарифів збиралася в відповідний централізований фонд, а вже звідти розподілялася спеціальною комісією. Для британських фермерів це означало меншу стабільність на ринку, ріст виробничих цін на ряд продуктів і серйозне посилення конкуренції в окремих галузях. Третім важливим аспектом був фактор ЄАВТ. Ця організація була тактичним кроком, який міг стати як засобом протистояння «шістці», так і засобом знаходження більш конструктивних форм діалогу із Спільним ринком. Відразу після свого створення ЄАВТ запропонувала ЄЕС розпочати переговори про інтеграцію, які були відкинуті в червні 1960 року «шісткою». Коли Британія розпочала новий етап переговорів стосовно членства в ЄЕС, ЄАВТ почала шукати нового діалогу із Співтовариством, оскільки без Англії це було б досить незначне об’єднання з однієї сторони, і неучасть в Спільному ринку, до якого б приєдналася Велика Британія, було б недопустимим для жодної малої країни Європи, з іншого боку. Задля того, щоб остаточно утвердити рішення про початок переговорів з метою приєднання до ЄЕС, англійське консервативне керівництво мало вирішити три далеко не однакових за складністю завдання. По-перше, було необхідно переконати уряди країн – членів Співдружності у тому, що вступ Англії до Спільного ринку не нанесе їм економічної шкоди. Задля цього треба було узгодити із ЄЕС особливі умови на перехідний період. По-друге, узгодити курс на вступ до Спільного ринку із членами Європейської асоціації вільної торгівлі. По-третє – заручитися підтримкою США. Найскладнішою за втіленням у реальність було перше завдання, і вирішувати його довелося у декілька етапів, аж до кінцевого узгодження у 1971 році умов вступу Англії до Європейського економічного співтовариства (особливо з проблеми імпорту молочних продуктів з Нової Зеландії і цукру з країн Карибського басейну). Перший важливий крок у цьому плані був здійснений, хоча і з досить скромними та неоднозначними результатами, на Конференції прем’єр-міністрів країн Співдружності, яка відбувалася у Лондоні, у вересні 1962 року (попередній зондаж проводився з вересня 1960 р.). На цьому етапі мова велася лише про переговори з визначення щодо умов вступу. Що стосується США, то у Вашингтоні не виразили побоювання з приводу можливого характеру англо-американських «особливих відносин» у результаті приєднання Великої Британії до ЄЕС і цілком підтримували наміри Лондона. Оголошуючи у палаті громад 31 липня 1961 р. про формальне рішення уряду вступити у переговори з «шісткою» з метою встановлення умов участі, Г. Макміллан сказав: «Майбутні відносини між Європейським економічним співтовариством, Об’єднаним Королівством, Співдружністю і Європою, що залишилася, абсолютно очевидно, являють собою найважливіші питання для життя нашої країни та всіх інших країн вільного світу. Це і політичне, і економічне питання. Хоча Римський договір і носить економічний характер, він переслідує важливу політичну ціль, а саме сприяти єдності і стабільності у Європі». Британський прем’єр обіцяв, що вступ до ЄЕС може відбутися тільки за умов, сприйнятливих для Англії та її партнерів із Співдружності та ЄАВТ, та що приєднання Британії до ЄЕС ніякою мірою не заподіє негативного впливу на її відносинах із цими країнами. Уряду торі вдалося провести через парламент рішення про початок переговорів з ЄЕС значною більшістю голосів. Однак, серед депутатів-торі були і ті, хто голосували проти, та на конференції консервативної партії, яка відбулася того ж року, позиція уряду отримала згоду значної кількості делегатів. (Слід врахувати те, що мова йшла тільки про підтримку принципового рішення про вступ до переговорів у відповідності до ст. 237 Римського договору, узгоджені ж умови приєднання мали згодом знов обговорюватися парламентом.) Французький президент, як визнавав те Макміллан, бачив у Англії американського «троянського коня», знаряддя Вашингтону у перетворенні західноєвропейського об’єднання у придаток НАТО. Де Голль цілком однозначно демонстрував своє неприйняття англо-американських «особливих відносин», особливо у ядерній області. Макміллан, усвідомлюючи, що справа вступає до критичної фази, здійснив у червні 1962 року нову спробу переконати де Голля і поїхав до Франції. Зустріч двох лідерів відбулася у замку Ле-Шан, який колись належав мадам Помпадур, і проходила у особливо неофіційній, майже «родинній», за словами Макміллана, атмосфері. Генерал був доброзичливий, але це не міняло суті справи. Де Голль чітко дав зрозуміти, що вважає вступ Англії до ЄЕС досить тяжким. Приєднання Англії до ЄЕС, вважав генерал, зумовить кардинальну зміну характеру Співтовариства, по-перше, тому, що буде позначати включення до нього і ряду британських партнерів з ЄАВТ; по-друге, в силу того факту, що Велика Британія неминуче привнесе із собою до ЄЕС окрім зв’язків та обов’язків Співдружності націй, також свої «особливі відносини» із США. А Сполучені Штати, на думку де Голля, зовсім не були зацікавлені у тому, щоб Західна Європа мала власну «європейську позицію», у тому числі і щодо питань військової стратегії та оборони. Макміллан не виказував явного непогодження із поглядами де Голля, скоріше всього, через тактичні міркування. На кінець року планувалася зустріч британського прем’єра із президентом Кеннеді, на якій Лондону ще треба було домовитися про умови англо-американського співтовариства у ядерній області. Макміллан не був цілком впевнений у результатах переговорів і, можливо, все ще розраховував схилити США до ядерної кооперації із Францією. Як раз навпаки. Саме укладена 21 грудня 1962 року у Нассау англо-американська згода у очах де Голля ставило всі крапки над «і». Вашингтон зобов’язувався надати Лондону систему «Поляріс», при тому, що ядерні боєголовки мали бути саме британського виробництва, а англійські ядерні засоби – надані у розпорядження НАТО зі збереженням за Лондоном права на їх самостійне використання у «вищих національних інтересах». Британські ядерні засоби після Нассау стали незалежними лише за назвою. Ракети були американського виробництва, і англійські ядерні боєголовки оздоблювались в основному американськими матеріалами. Взагалі такого проникливого та досвідченого політика, як Макміллан, вразити та заява, яку зробив французький президент на пресс-конференції 14 січня 1963 р. (не чекаючи результатів переговорів між Англією та «шісткою» у Брюсселі). Де Голль – тепер вже публічно – висунув непогодження щодо вступу Великої Британії до ЄЕС, фактично наклавши на її вступ вето. Вето за жорстку форму, у якій воно було викладено, названо «залізним». У заяві французького президента опора робилася на принципіальні відмінності у концепціях розвитку західноєвропейської інтеграції – економічної і політичної, яких дотримувались Париж і Лондон. Причому прямо було згадано і про угоду у Нассау, яку генерал розцінював не як спосіб подовження існування незалежних британських ядерних сил, а як фактичну зупинку їх існування у минулому вигляді. Де Голль відкинув пропозицію про яку-небудь форму американо-французького співробітництва у рамках МЯС, яка послідувала з-за океану, розцінивши його як принизливе та безглузде, оскільки Франція, не створивши ще власну ядерну боєголовку, не мала потреби і у засобах доставки (роботу над якими французькі спеціалісти у той час вже вели у прискореному режимі). Наприкінці січня 1963 року за ініціативою Франції переговори, які мали місце у Брюсселі між ЄЕС та Англією, було припинено, причому без якої-небудь домовленості відносно їх відтворення. Роблячи висновок даному етапові боротьби Британії за вступ до Спільного ринку, доречно та правильно, на нашу думку, було б відмітити те, що причини невдачі Лондона і мотиви, якими керувались французькі правлячі кола, відображали в цілому суперництво цих двох держав, їх боротьбу за лідерство у Західній Європі, за політичний вплив у світових справах. Жодна з них вже не могла забезпечити собі достатнього впливу, опираючись лише на свою міць, і тому кожна прагнула спиратися на об’єднаний західноєвропейський потенціал. Не дивлячись на стрімке погіршення англо-французьких відносин після січня 1963 року, з обох сторін панувало розуміння того, що це зовсім не завершення їхньої боротьби, а лише початок тривалого процесу, результатом якого міг бути лише компроміс. Питання постало у тому, на якому етапі цей компроміс буде можливим і яка з двох країн зможе краще відстояти свої інтереси. Після припинення брюссельських переговорів у січні 1963 року проблема вступу до ЄЕС не виносилася на обговорювання британською стороною протягом майже двох років. Це пояснювалось не стільки гіркотою та розчаруванням (значна частина британського населення на той період відносилась до перспективи вступу до ЄЕС якщо не ворожо, то досить підозріло), скільки зміною керівництва, яка відбулася у жовтні 1964 року у результаті перемоги на виборах лейбористів. Лейбористська партія в своїй більшості виступала в принципі проти приєднання до ЄЕС, посилаючись на необхідність захисту інтересів Співдружності. Лідер лейбористів Х. Гейтскел говорив, що вступ Англії до Спільного ринку буде означати її розрив із тисячолітньою історією. Ліве крило партії відкидало Співтовариство як «клуб багатіїв». На початку 60-х рр. лише меншість, хоч і досить впливова, твердо стояла на позиціях приєднання як з політичних, так і із економічних мотивів: Дж. Браун, Р. Гантер, Д. Хафтон та інші. На щорічній конференції Лейбористської партії в 1962 році було прийнято компромісну резолюцію, яка в принципі не відкидала ідею вступу до ЄЕС, але містила 5 пунктів, явно неприйнятних для ЄЕС: • надійні і зобов’язуючі гарантії поваги торгівельних і інших інтересів Співдружності націй; • свобода проведення незалежної зовнішньої політики; • виконання зобов’язань, взятих на себе урядом під час створення ЄАВТ; • гарантії англійському сільському господарству; • планування економіки згідно з партійною програмою. Після «залізного вето» де Голля і фіаско переговорів про вступ Британії до Спільного ринку в 1963 році, для представників всіх політичних сил стає очевидним той факт, що англійський підхід до європейської інтеграції напряму залежить від англійського підходу до де Голля. В 1964 році консерватори на чолі з Дуглас-Х’юмом програли вибори і до влади прийшли лейбористи. Кабінет Вільсона в своїй європейській політиці підтримував «модус вівенді» у відносинах з Францією, намагаючись у публічних виступах всю вину за невдачу першого етапу переговорів покласти на плечі консерваторів. Вони приділяли значну увагу розвиткові практичних двосторонніх контактів з Парижем. Однак протягом перших двох років правління лейбористів питання вступу в ЄЕС практично не ставилося і відійшло на другий план. Причин тому декілька. По-перше, негативна позиція британського прем’єр-міністра щодо вступу в ЄЕС. По-друге, лейбористи мали досить незначну перевагу в парламенті. По-третє, спочатку перед новою адміністрацією поставало питання вирішення дефіциту бюджету, який становив майже 800 млн ф. ст. Пріоритетами кабінету Вільсона в 1964-66 рр. стала внутрішня політика і оздоровлення економічного становища. В той же час Лондон намагався навести мости між двома організаціями в ролі ЄАВТ і «п’ятіркою» (члени «шістки» крім Франції, які позитивно ставилися до вступу Британії в Спільний ринок), однак, як і раніше, ця політика потерпіла невдачу, адже об’єктивно країни ЄЕС більше втрачали від будь-яких форм асоціації, ніж набували. На кінець 1966 року ставав все очевиднішим той факт, що поставлені кабінетом Вільсона внутрішньо- і зовнішньополітичні цілі виявилися не під силу лейбористам. Розчарування в Співдружності наступає після проголошення Південною Родезією незалежності і пов’язаної з цим кризи. Тяжка конференція в 1966 році прем’єр-міністрів держав Співдружності ще більше сприяла відмові Вільсона від ідеалізації цієї сфери в зовнішньополітичних пріоритетах. У внутрішній політиці страйк докерів влітку 1966 року, призвів до кризи фунта-стерлінгів, що, в свою чергу, негативно відобразилося на погіршенні платіжного балансу. Тема вступу в ЄЕС знову була зачеплена в ході внутрішньополітичної кампанії перед новими парламентськими виборами. Консерватори з моменту переходу в опозицію продовжували стояти на позиції необхідності вступу Англії до ЄЕС, а напередодні нових виборів і сам Вільсон заявляв, що, можливо, прийшов час подавати нову заявку на членство. Загострив ситуацію (передвиборчі дебати стосовно європейської інтеграції розгорілися з удвоєною силою за 2 тижні до дня виборів) провокаційний виступ на засіданні Ради Міністрів ЗЄС французького держсекретаря із зовнішньої політики Жана де Брольї. Він заявив, що Співдружність, ЄАВТ і британське сільське господарство більше не є непрохідною перепоною на шляху до членства в ЄЕС, як це було на переговорах в 1962-63 рр. Ця доповідь була явним жестом підтримки Францією тієї політичної сили в Англії, яка була більш про-європейськи налаштована – консервативної партії, на чолі із знаменитим європеїстом Е. Хітом. Час подачі нової заявки на вступ в ЄЕС було вибрано не випадково. Крім укріплення правлячою Лейбористською партією своїх позиції внаслідок переконливої перемоги на виборах 1966 року, а й сама розстановка сил у Співтоваристві, здавалося б, благословляла активізацію європейської політики Англії. В цей час загострилися відносини всередині самої організації. ФРН значно зблизилася з США в рамках співпраці з НАТО, військово-політичні плани Вашингтона-Бонна йшли врозріз з планами Франції, що врешті-решт призвело до виходу останньої із інтегрованої військової структури НАТО, що було задумано як демонстрація того, що атлантична і європейська інтеграції не можуть йти по одному шляху. Таким чином, бажання Лондона з політичної точки зору знову заявити про свій намір вступити до ЄЕС базувалося на підтримці проатлантично налаштованих кіл в Співтоваристві і що бажали вступом Британії приборкати амбіції де Голля. На початку 1967 року Вільсон і Браун, заручившись підтримкою кабінету здійснили поїздку по столицям країн «шістки». Її метою було виявити перспективи подачі нової заявки. В Франції в бесіді із де Голлем Вільсон говорив, що Британія почала мислити «по-європейському» . Однак, французьке керівництво дало зрозуміти, що не вважає Британію готовою до вступу і максимум – це асоціація. В решті країн реакція на візит була схожою – вони заявили що не хочуть подальших протиріч із Францією. Повернувшись в Лондон, результати турне були подані у більш ніж оптимістичному світлі. При подачі нової заявки на вступ в 1967 році уряд Вільсона зайняв іншу стартову позицію, ніж кабінет Макміллана в 1961 році. 2 травня 1967 року в парламенті Вільсон заявив, що уряд прийняв рішення подати заявку на вступ до ЄЕС відповідно до статті 237 Римського договору, а також в дві інші організації – ЄОВС та Євратом. В якості головних проблем на переговорах із «шісткою» було винесено лише 4 пункти: • спільна сільськогосподарська політика (фінансування, перехідний період); • Співдружність (молочні продукти Нової Зеландії і цукор країн Карибського басейну); • Вільний рух капіталу (платіжний баланс країни); • Регіональна політика (внески в фонд регіонального розвитку ЄЕС). Більшість в парламенті була досягнута завдяки тому, що про-європейськи налаштовані консерватори підтримали ідею кабінету Вільсона. 11 травня 1967 року в Брюсселі британський представник передав на розгляд Співтовариства заявку Англії на членство. Оптимізм європеїстів в кабінеті Вільсона підсилював той факт, що в вересні 1967 року Комісія європейських співтовариств винесла, з рядом обмовок, заключне позитивне рішення у питанні прийому Англії. В той же час Комісія висувала в якості однієї із умов необхідність для Британії вирішити свої внутрішньоекономічні і фінансові проблеми із Співдружністю. Даний факт і був використаний де Голлем для блокування переговорів по розширенню ЄЕС. Задачу Франції полегшило загострення хронічних проблем британської економіки в зв’язку з шестиденною арабо-ізраїльською війною в листопаді 1967 року. Ряд негативних тенденцій змусив Велику Британію в листопаді 1967 року провести девальвацію фунта стерлінгів. 27 листопада де Голль дав прес-конференцію, де використовуючи кризу грошової одиниці Англії, доводив, що британська економіка не готова вступити до Спільного ринку. Британія розуміла, що з Франції, принаймні до того часу доки при владі перебувати де Голль, не вийде союзника, якого можна було б схилити на свою сторону. Погляди Лондона переносяться в Західну Німеччину. Ще Макміллан намагався різними шляхами заручитися підтримкою Боннського керівництва. Крім об’єктивного економічного бажання ФРН розширити ЄЕС, додавався той факт, що Британія була союзником західних німців у їх політиці щодо Східної Німеччини і блоку східних країн взагалі. Тісною була співпраця обох країн в НАТО. Порівняно часті контакти обох країн на найвищому рівні між Англією і ФРН були започатковані після візиту Брандта в Лондон навесні 1967 року, і зацікавленість обох країн в згладжуванні протиріч сприяла розвитку атмосфери для науково-технічної співпраці: мирного використання атомної енергії, авіації і військової техніки. Коли в кінці 1967 року Франція заблокувала початок переговорного процесу на засіданні Ради Міністрів ЄЕС, Лондон продовжував свою політику «не приймати «ні» за відповідь». 5 країн ЄЕС на чолі з ФРН продовжували шукати шляхи розширення Спільного ринку. В лютому 1968 року в рамках Єлісейського договору відбулися чергові консультації між Францією та Західною Німеччиною в Парижі. Після закінчення переговорів уряди обох країн прийняли компромісне рішення про те, що в очікуванні того моменту, коли нові країни будуть достатній мірі готові приєднатися до ЄЕС (французька позиція), з ними можливий розвиток торгівельних відносин (німецька позиція). Міністру закордонних справ ФРН В. Брандту було доручено розробити відповідний договір. 29 лютого і 9 березня 1968 року Брандт виніс на розгляд Ради Міністрів ЄЕС німецькі пропозиції, що отримали назву «Проект Брандта». Цей проект передбачав створення зони преференціальної торгівлі між учасниками Спільного ринку і країнами-кандидатами (Великою Британією, Ірландією, Данією, Норвегією). Франція спочатку не погоджувалась із таким ліберальним підходом. Однак, 1968 рік став роком послаблення осі Париж-Бонн і роком послаблення міжнародних позицій Франції взагалі. Повстання студентів і викликана ним внутрішня нестабільність в травні-червні 1968 року доповнювалась подіями в Чехословаччині і кризою франка в жовтні того ж року. Через різні підходи до введення збройних сил СРСР до Чехословаччини протиріччя Франції і ФРН стали ще гострішими. Низка криз 1968 року давала Лондону право очікувати серйозне послаблення Франції в Спільному ринку. З допомогою своїх давніх союзників в ЄЕС, особливо Бельгії і Італії, британська дипломатія спробувала перенести обговорення питань політичного, технічного і економічного характеру в рамки ЗЄС, використовуючи цей орган як ключ до ЄЕС. Такий план був озвучений бельгійським міністром закордонних справ П’єром Армелем в жовтні 1968 року. Він передбачав посилення співпраці між Англією і ЄЕС із широкого спектру питань по зовнішній політиці, обороні і фінансах. Цей «план Армеля», також відомий як формула «5+1», був одобрений Г. Вільсоном як шлях до дипломатичної ізоляції Франції. В ситуації, що склалася ініціативу нормалізації французько-британських відносин перебирає на себе генерал де Голль. Він запрошує на неформальну зустріч англійського посла Крістофера Соумса із дружиною. Коли вони залишилися наодинці, де Голль довго говорив про стан двосторонніх відносин, а також про спроби Англії вступити в Спільний ринок. В ході розмови, щось пішло не так, Соумс і де Голль не зрозуміли один одного. В результаті таємні переговори були оприлюднені Англією і передані іншим країнам Спільного ринку. Це викликало дипломатичний скандал, відомий під назвою «справа Соумса». Такий стан міжнародних справ напередодні 1970 року хоч і визначав,що вступ Англії до ЄЕС стоїть першим номером в порядку денному, однак, лише зміна ключових політичних фігур в Франції, ФРН та Великій Британії в 1969-1970 рр. розчистили шлях для першої хвилі розширення ЄЕС. Нові можливості для європейської політики Англії з’явилися після відставки президента де Голля в Франції і приходу до влади в цій країні президента Помпіду. Вже в перші місяці його правління намітилися тенденції на серйозні зміни в самому характері англо-французьких відносин, що мали першочергове значення для вступу в Спільний ринок. Рішення Гаазького саміту в грудні 1969 року означали не просто запрошення розпочати новий раунд переговорів про вступ Англії, Ірландії, Данії та Норвегії до ЄЕС, а й реальний шанс їх успішного завершення, через зміну позицій Франції. Головною метою в зовнішній політиці консервативного уряду Е. Хіта, що прийшов до влади в результаті перемоги на виборах в червні 1970 року, було досягнення прийому Англії до Спільного ринку – мети, що була поставлена ще при Макміллані і Вільсоні. В своїй європейській політиці кабінет Хіта пішов на подальший перегляд теорії «трьох сфер» і черговості зовнішньополітичних пріоритетів Великої Британії. Це було закріплено в липневій Білій книзі уряду «Об’єднане Королівство і Європейські Співтовариства» . Представляючи цю книгу в парламенті 22 липня 1971 року Е. Хіт сказав, що ні членство Англії в ООН, ні відносини із Співдружністю, ні природні зв’язки з США не дали того впливу на міжнародні справи, якого інтуїтивно бажає парламент. В самій книзі говорилося, що не існує іншої організації, яка могла б забезпечити настільки інтереси Англії і її процвітання – звісно ж, мова йшла про ЄЕС. Початково позиція Англії на переговорах заключалася в тому, щоб встановити наступну схему перехідного періоду: трирічний строк для адаптації своєї промисловості; шестирічний для сільського господарства і ще більший для фінансових внесків в єдину казну Співтовариства. Основними темами для обговорення були: 1) спільна сільськогосподарська політика ЄЕС і фінансування її англійською стороною; 2) доля експорту новозеландських молочних продуктів; 3) майбутнє експорту тростинного цукру Співдружності; 4) спільний зовнішній тариф Співтовариства; 5) узгодження законодавчих механізмів в Англії і Співтоваристві; 6) Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі; 7) Євратом. Розміри англійського вкладу в спільний бюджет ЄЕС стали першим каменем спотикання на переговорах із «шісткою». Грошові кошти Співтовариства складалася із трьох джерел: спільного зовнішнього тарифу, різних податків на імпортні товари сільськогосподарського виробництва із-за меж Спільного ринку і одновідсоткового податку на додану вартість. Для Британії, крупного імпортера продуктів харчування особливо невигідним був податок на імпортні продукти. І хоча більша частина коштів бюджету в кінцевому результаті йшла на підтримку фермерів країн-учасниць, для Великої Британії, чий сільськогосподарський сектор економіки був значно меншим ніж у ФРН, не говорячи вже про Францію, ця плата за вступ була надто дорогою. Труднощі багатосторонніх переговорів в Брюсселі і бажання досягнути компромісного рішення підштовхнули Англію і Францію до налагодження двосторонніх довірливих контактів. Хіт з самого початку отримав від Парижу кредит довіри, на відміну від свого попередника Вільсона, з яким була пов’язана «справа Соумса». В той час як в Брюсселі велися безуспішні офіціальні переговори про умови вступу Англії в ЄЕС, справжня робота кипіла в Парижі і Лондоні, при чому не тільки за спинами інших учасників,а й навіть найвищих посадових осіб обох держав. На епохальній за своїм значенням зустрічі Хіта і Помпіду в травні 1971 року було досягнуто умов вступу Англії в ЄЕС, чим успішно увінчалися таємні переговори. Компроміс було досягнуто майже по всіх ключових проблемах. Договір про вступ Великої Британії в ЄЕС, підписаний 22 січня 1972 року, ознаменував собою початок нової епохи в англійській зовнішній політиці. Він передбачав прийняття Англією прав і обов’язків Спільного ринку з 1 січня 1973 року. 25 січня 1972 року уряд представив на розгляд палати громад Білль про Європейські Співтовариства. Згідно з цим документом Англія приймала на себе не тільки всі умови,що були перед нею поставлені, а й всі міжнародні договори, що були укладені ЄЕС. Силу закону Співтовариства автоматично отримував такий закон і всередині країни. Англія брала на себе значні фінансові зобов’язання, регулювалися торговельні відносини з країнами Співдружності. Процес голосування розтягнувся на декілька місяців – кожен пункт кожної статті голосувався окремо. Однак і тут Хіт отримав перемогу, завершивши цим самим досягнення своєї першочергової мети в зовнішній політиці.

^ 4. Список використаних джерел та літератури:

Джерела
1. Christopher Hill and Karen E. Smith. European Foreign Policy: Key documents. – Questia – The online library of books and journals. - http://www.questia.com/read/102766207?title=European%20Foreign%20Policy%3a%20Key%20Documents
Література
1. Кальвокоресси Питер. Мировая политика 1945 -2000 гг.: в 2-х кн./Кальвокоресси П: [пер. с англ.]. – М: Международные отношения,2003.594с.
2. Лебедев А. А. Очерки британской внешней политики (60-80-е гг.)/ Лебедев А. А. – М: Международные отношения, 1988. 303 с.
3. Липкин М. А. Британия в поисках Европы: долгий путь в ЕЭС (1957 – 1974 гг.)/ Липкин М.А. – СПб.: Алетейя, 2009. – 240с.
4. Маклейн Дональд. Внешняя политика Англии после Суэца/ Маклейн Дональд: [пер. с англ. М. М. Кобрина]. – М: Прогресс, 1972. – 461с.
5. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки): [підр. для студ. гум. спец. вищ. навч. закл.]./ Манжола В. А., Білоусов М. М., Бруз В. С. та ін. – К: Либідь, 2006. – 560с.
6. Рубинский Ю. И. Союз обреченных (О планах политической интеграции в Западной Европе)/ Рубинский Ю. И. – М: Политиздат, 1963. – 63с.
7. Стрежнева М. В. Великобритания и Западная Европа: политические аспекты/ отв. ред. Клинилов Н. С./ АН СССР, Ин-т мировой экономики и международных отношений. – М: Наука, 1988. – 188с.
8. Трухановский В. Г. Английское ядерное оружие: историко-политический аспект/ Трухановский В. Г. – М: Международные отношения, 1985. – 230с.
9. Шуверова В. Д. Борьба политических партий Великобритании по вопросу об "Общем рынке" (1961-1975 гг.) / Шуверова Вера Демьяновна. - М., 1979
10. И. Н. Щелокова. Проблемы европейской безопасности и политика Англии. – М., 1981. с. 21

План Перший розділ Другий розділ Список використаних джерел та літератури

Завантажити реферат
1   2

Схожі:

\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconФотоконкурс "Збережи енергію! Зупини зміни клімату!" Посольство Великої...
Посольство Великої Британії спільно з Міжнародним фестивалем фотографії «KievFotoCom» оголошує про проведення всеукраїнського конкурсу...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconВиконав
Отже, сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі все це відбивається на життєдіяльності сучасної...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconДискретне перетворення Фур’є (дпф) та швидке перетворення Фур’є (шпф)
Дпф це перетворення Фурє послідовності кінцевої довжини, що є сама по собі також послідовністю, а не перервною функцією І відповідає...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconIntel® «Навчання для майбутнього» Основний курс
Проект передбачає вивчення учнями біографії та діяльності( першої жінки в історії Великої Британії), прем'єр міністра Маргарет Тетчер....
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconПрограми спецкурсів з англійської мови для допрофільного навчання Тетяна Редченко
Британією та іншими англомовними країнами (сша, Канадою, Австралією, Новою Зеландією). Особливий акцент у змісті програм зроблено...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconОльга Пилипчук Ольга Пилипчук я народу свого бранка поезія
Мотронівка Борзнянського району Чернігівської області. Закінчила Ніжинське медичне училище, за фахом – фельдшер. З 1958 по 1973 рік...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconНнц «Інститут аграрної економіки» наану вступ
Вступ. Бюджетній політиці належить важливе місце в системі державних фінансів. У наукових дискусіях XX ст саме бюджетній політиці...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconСомалі держава у східній частині Африки на півострові Сомалі. Повна...
Населення складає 7 488 800 чоловік, найбільша етнічна група – сомалійці (85% населення), інші етнічні групи – араби, європейці (більшістю...
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconТема: «Культура Західної Європи в V-XV ст. Середньовічні знання та освіта»
Західної Європи, від якої так багато успадкувала сучасна європейська цивілізація
\"Перетворення Європи в головну зовнішньополітичну сферу в політиці Великої Британії (1960 1973 рр.)\" iconЯкий архітектурний стиль уперше став спільним для Європи?
Чому романський, а потім готичний архітектурні стилі стали загальними для Європи? Із чим це пов'язано?
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка