План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т




Скачати 239.24 Kb.
НазваПлан Життя та творчість (хронологічна таблиця) т
Дата конвертації03.05.2013
Розмір239.24 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Культура > Документы
Тема лекції: «ПРОЗА. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД: ГРИГОРІЙ КОСИНКА(СТРІЛЕЦЬ). „НА ЗОЛОТИХ БОГІВ”»
план
1. Життя та творчість (хронологічна таблиця)

2. тематика художніх творів

3. «На золотих богів»

Висновки
Мета лекції:

Навчальна - ознайомлення з життям і творчістю Г. Косинки Пристрасне слово Косинки було виразником громадських думок і палких почуттів, сповнених боротьби за звільнення людини, за її щастя.

Виховна - Читаючи новели Григорія Косинки виховувати творче мислення - можна тільки дивуватися, звідкіля цей сонцесяйний талант, уміння проникати глибоко в душу людини.

Розвиваюча - Розвивати студентів на творах автора, в яких невимушено легко бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов степ український, чи то коротка, наче обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста.
Література:

1. Косинка Г. Заквітчаний сон: Оповідання. Спогади про Григорія Косинку. — К., 1990.

2. Косинка Г. Фавсі: Оповідання // Прапор. — 1990.— № 1. 1. Про Григорія Косинку: Спогади. — К., 1969.

4. Мороз-Стрілець Т. Голос пам'яті: Спогади. — К., 1989,

5. Наєнко М. Григорій Косинка // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — К., 1994 — Кн. 2.

6. Жулинський М. Григорій Косинка //Із забуття в безсмертя. — К., 1990.

7. Агеєва В. Автор і герой як виразники оцінки зображуваного у прозі Г. Косинки // Українська імпресіоністична проза. — К., 1994.

8. Кавун Л. Психологізм як елемент поетик» новел Григорія Косинки // Укр. мова і літ. в школі. — 1993.— № 2.
1. Життя та творчість (хронологічна таблиця)
Григорій Косинка (Григорій Михайлович Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівці Обухівського району на Київщині в селянській родині. Нужденне життя рано привчало селянських дітей ставати до роботи, бути помічниками старших. Пішов на заробітки й малий Григорій. Спочатку працював у панській економії, на чужих ланах, а потім — на цукроварні. Сім'я жила бідно. Мати наймитувала, бо не мали власної землі. Батько щоліта мандрував на заробітки аж у херсонські степи, а пізньої осені наймався на цукроварню. У 1908 році постійні нестатки погнали сім'ю шукати кращої долі. Кілька місяців поневірялась родина поміж Амуром та Байкалом, а потім повернула додому, так і не знайшовши свого щастя на чужині. Батько знову пішов на цукроварню, а син — поденщиком до панської економії.

Та злидні не вбивали людського потягу до краси, до мудрого слова, чарівної пісні, «Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима,— писав Григорій Косинка в «Автобіографії»,— тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою,— так врізались вони в пам'яті». Пізніми зимовими вечорами, коли всі збиралися до хати, оживала пісня, чулося художнє слово — то дід Роман читав при каганці безсмертний «Кобзар». І Григорій зачудовано ловив кожне його слово.

Хлопець рано навчився читати. До книжки заохочували його дід і батько, вони вірили, що тільки освіта може вивести їхню дитину зі злиднів. Як не тяжко було, проте батько віддав сина до школи в сусіднє село Красне. Вчився хлопець старанно. Велике бажання до науки спонукало п'ятнадцятирічного підлітка помандрувати до Києва. Там працював на різних роботах. Потім пощастило — його взяли до земської управи писарчуком, ще й влаштували на вечірні курси до гімназії. Згодом він екстерном склав іспити за шість класів.

Ще у гімназії учитель словесності помітив талант у Григорія, похвалив його за учнівський твір «Дитинство — золота пора» і порадив більше читати, серйозно займатися літературою.

Незабаром у періодичних виданнях з'являються невеличкі нариси, ескізи, фейлетони. Друкує Григорій вірш «Крик боротьби». А весною 1919 року виходить перше оповідання «На буряки», підписане ім'ям Григорій Косинка,

З цим поетичним псевдонімом він і ввійшов у літературу. Писав оповідання легко, бо перед очима стояли дитинство, рідна Щербанівка, ніжна і мила мати. Y пам'яті злинули почорнілі від праці руки неньки, нелегка робота на чужому полі, юнацькі мрії і надії. Пригадалися непоказні польові квіти, але такі привабливі, тендітні — косинці. Отож і поставив їх в кінці оповідання замість власного прізвища.

В цьому ж році в газеті «Більшовик» було надруковано ще кілька оповідань: «В хаті Штурми», «Сходка», «Перед світом», «На золотих богів», а в альманасі «Гроно» з'явилися оповідання «Під брамою собору», «Мент», «За земельку».

З 1921 року Г. Косинка навчається в Інституті народної освіти (так називався тоді Київський університет). Та після третього курсу через матеріальні нестатки змушений залишити навчання, довелося йти працювати. Рано помер батько, мати лишилася з п'ятьма дітьми на руках. Майбутній письменник мусив допомагати чим міг, адже був у сім'ї старшим.

Перша збірка творів під назвою «На золотих богів» вийшла у 1922 році. У цей час Григорій вже працював у газеті «Вісті Київського губревкому», потім у журналах «Нова громада», «Всесвіт», диктором Республіканського радіо Л

Письменник вмів талановито відтворювати написане: любив як справжній артист читати зі сцени власні новели.

...Говорив правду, як було у житті. І писав чисту правду. Недаремно М. Рильський відзначав, що твори Г. Косинки «гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися».

Тільки ця правда не всім була до вподоби, та й не всі розуміли її або ж розуміли по-своєму, виходячи з власних світоглядних позицій. Ще донедавна декому здавалося, що перші твори Г. Косинки привели письменника «до об'єктивізму і навіть до певної «поетизації» чужих, реакційних сил». У 30-ті роки критики почали цькувати, оббріхувати кращі оповідання Косинки, часто ототожнюючи світогляд письменника з літературними героями, докоряли йому за невміння бачити в житті основні прикмети тогочасного життя. Його зробили трибуном заможників, дезертирів, бандитів апологетом «власницького націоналістичного світогляду». З приводу цього М. Рильський у передмові до творів Косинки, які вийшли в світ у 1966 році, після реабілітації письменника, справедливо писав: «Треба було бути не те що вульгаризатором, а просто людиною, яка не хоче бачити очевидного, щоб закидати Косинці якусь ідеалізацію чи романтизацію куркулів». Хоча й сам не утримався, щоб не кинути докір: «...майже чужим залишилось його бистрому оку місто, і звуженості творчих та ідейних обріїв Косинки не можна заперечувати». Відсутність у його творах образу робітника чи опису сучасного міста,— чи то ж може бути підставою говорити про звуженість «творчих та ідейних обріїв»? Г. Косинка — співець села, українського села напередодні і в дні подій 1917 року .^Бо сам вийшов з нього, бо його коріння глибоко проросло в чорнозем рідної землі, щоб бачити і відчувати кожним порухом душі, кожним нервом всю правду і кривду того збуреного часу. На кожне явище письменник дивився очима народу, кожну подію вимірював чистотою душі трудящої людини. І тому немає тут фальші, немає лакування, а є чисте золото народної правди. Варто тільки глибоко вчитатися в його твори, зіставити з тогочасною дійсністю не. з заданих наперед позицій, а йдучи від правди життя.

Восени 1924 року Косинка одружується. Тамара Михайлівна Мороз стала його дружиною. Десять щасливих років минуло мов одна мить, а потім вона розділила долю вдови репресованого, по-злодійськи розстріляного Григорія Косинки. Після його арешту конфіскували майно, відібрали паспорт і викинули дружину на вулицю. І потяглися страшні часи поневірянь, тяжкі безсонні ночі, смутні дні в самотині і в чеканні справедливості.

Після вбивства С. Кірова прийшли чорні дні терору і в Україну. Одним із перших під ніж катівні потрапив Григорій Косинка. Його заарештували на початку грудня 1934 року, а 13-15 грудня присудили Григорія Косинку і ще 27 таких «терористів-білогвардійців» до розстрілу. Серед них — письменники Д. Фальківський, О. Близько, К. Буревій, сини А. Крушельницького... Вони були розстріляні як організатори терористичної групи 18 грудня 1934 року, реабілітовані після 1957. Дякуючи Тамарі Михайлівні, її настирливості, невтомній наполегливості, повернулися до читача, спочатку частково і, нарешті, у 1989 році майже всі твори Г. Косинки. Вона зібрала і видала спогади про письменника, а також надрукувала власну книгу спогадів про Косинку та інших діячів української культури, з якими він був зв'язаний дружніми й творчими стосунками. Про цю книгу літературознавець В. Яременко писав: «Ціни їй немає... Це книга болю, що кладе найглибші карби на душі... Це книга-сповідь про власне життя і спільне життя із Григорієм Косинкою. Коротке, але . яскраве, щасливе, хоча й не влаштоване та трудне, як і життя цілого народу, мільйонів таких, як Тамара Михайлівна Косинка».

Саме крізь призму цих спогадів-документів і крізь глибоке прочитання творів самого письменника у нашій уяві постане правдивий образ митця, його характер, його світогляд, його бачення і розуміння тих подій, які відбувалися в Україні, щоб назавжди відкинути безпідставні звинувачення в тому, що «свою «селюцьку» (а часом і національну обмеженість), свою відчуженість від пролетарського міста Косинці... довелося витискувати з себе по краплі» впродовж усього короткого життя (Л. Новиченко).

^ Косинка Григорій

(1899-1934)

29 (17) листопада 1899 року

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка.




Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут. Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом - відомий прозаїк Калістрат Анищенко. Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п'ятьма малими дітьми на руках.

1913

У Києві Косинка працює чистильником чобіт, канцеляристом і відвідує вечірні гімназіальні курси.

1919 року

Творчий дебют прозаїка відбувся, коли в одному з літніх чисел київської газети "Боротьба" з'явилося його перше оповідання - "На буряки".

1920-го

Публікації року чисельніші: в київському альманасі "Гроно" з'являються оповідання "Під брамою собору", "Мент", "За земельку"

1922-го

перша книжка новел та оповідань "На золотих богів". Про неї Сергій Єфремов відгукнувся так: "побут б'є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий. Велика наших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спостережника, - саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут, і через те деяка плівка героїчності, молодого романтизму лежить на цих коротеньких, але обточених нарисах-малюнках.

Боротьба ця в свідомості Косинки не приходить одразу, раптом, - автор подає свої спостереження в перспективі, немов підготовляє заздалегідь читача". Ця збірка - коротка, прагматично об'єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів".

Григорій Михайлович, як художник "від Бога", виступає водночас "за всіх" і "проти всіх", йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина ("На буряки"), і кров переконаного партійця ("Десять", "Темна ніч"), і безпросвітність декласованих спекулянтів та "вічних" міщан ("Місячний сміх"). Обраний Григорієм об'єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як "На золотих богів", то "рукопис піде до ЧК".

На початку 1920-х

молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти - таку назву мав тоді Київський університет. Його ім'я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.

1924 року

Другу книгу письменника - "Новели дезертира" - вже відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами.

1926

До наступної книги новел - "В житах" - увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю.

Об'єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п. Володимир Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я.Савченко вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є "найкривавіший", а Степан Щупак та Олександр Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі.

Натомість високу оцінку творам письменника дали Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та ін. М.Рильський наголошував, що новели Косинки "з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції".

16 квітня 1932 року.

Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку "Серце", яку в останній момент затримав Головліт. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", - пише Косинка

1934 року

в харківському будинку письменника була проголошена "настановча" доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. В дискусії виступив і Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах "соціального замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року

письменника було заарештовано. З в'язниці він писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши - прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

15 грудня 1934 року

"виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу". Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що "більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів.




При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні гранати". Зрозуміло, що судова аргументація була повною нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком - ні Григорій Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї довірливості. Вони були комуністами, й прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду.

^ 2. тематика художніх творів

Українська класична література має багату спадщину майстрів новелістичного жанру. Це В. Стефаник і Марко Черемшина, М. Коцюбинський і С. Васильченко. Г. Косинка — прямий їхній продовжувач, але своєрідний і неповторний, як і кожен із них.

Тонкий психолог селянської душі, життєлюб, оптиміст, вірний правді й красі, він має величезну силу емоційного впливу на читача. Непідробна, природна народність надавала його творам особливої принадності. Кожне суспільне явище письменник розглядав з позицій людини, очима трудівника чи через призму заможника або дезертира. Він разом з героями шукав правду, істину. А істина не відразу відкривалася кожному. Тому інколи виникали сумніви, не все вдавалося легко й відразу.

Письменник настійно і послідовно розкривав процес зростання людської гідності в середовищі українських незаможників. Його герої сильні і вольові, багаті і красиві душею, завжди дійові й життєво правдиві, переконливі. Процеси, що тоді відбувалися на селі, не такі прості й однозначні, як нам до цього зображували в історичних працях. Справедливо зазначає М. Жулинський: «Григорій Косинка... ці складні незрідка драматичні процеси на селі прагнув відтворити правдиво, з максимально можливим морально-психологічним «забезпеченням» характерів. А ці явища і процеси були складні, неоднозначні, симпатії письменника, звісно, були на боці бідних, безземельних». Все, про що писав Косинка, не видумане, а відібране, виношене, виважене, вкарбувалося у його свідомості. Він добре знав психологію заможних селян, бо самому довелося з дитячих літ поневірятися на чужих землях. Його герої — живі, пристрасні, колоритні фігури. Були вони страшними, часто жорстокими, немилосердними і цинічними, але не здатними протистояти руху часу. Такими виступають Андріян Кушнір у новелі «Політика», Кирило Смолянчук та штабс-капітан у «Гармонії».

«Змовини», «За земельку», «Політика», «На золотих богів», «Гармонія»...

Час, про який пише письменник, був складний і неоднозначний. І автор прагне показати його таким, яким він був насправді,— жорстоким і трагічним, та й не завжди зрозумілим до кінця його героям. Всі вони відстоюють свою правду, виборюють своє право на щасливе життя — хто чесно, відкрито, а хто підступно, з обманом, а то й силою, залякуванням і пролитою кров'ю. Звернемося до його оповідань...

У своїх творах письменник через героїв розкриває життя, людську душу... Мусій Швачка (оповідання «Політика») збирається на колядування до заможного свата. Він чесний, принциповий і безкомпромісний, відстоює інтереси незаможників по-своєму справедливо, аби ніхто не смів докоряти, що він, Швачка, «не правильну політику робить».

У зіткненні з заможними селянами, яких давно недолюблював, не розгубився, жодним переконанням не поступився. Вони вхопилися за ножі, Швачка вийняв браунінг... Пролилася кров. «Оцю вимріяну, сподівану землю такі бідаки, як Мусій Швачка, віддавати не будуть. Але й Кушнір та йому подібні не змиряться з тим, щоб їхня земля вислизнула з їхніх рук навіки,— пише М. Жулинський, цілком слушно стверджуючи: — Григорій Косинка "в художньому аналізі внутрішнього переживання проблеми землі своїми героями не допускає жодних компромісів. Не жаліє ні бідняка, який одержав землю і засліплено торжествує — втішається, бо він щасливий, а як далі буде розвиватись революція, його не цікавить. Безжально розвінчує і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіду за його надію на власну земельку».

Пристрасне слово Косинки було виразником громадських думок і палких почуттів, сповнених боротьби за звільнення людини, за її щастя. «За волю і життя. Правдивий шлях, товариші,— шлях боротьби... Оце наш шлях»,— твердо вибирають свою дорогу незаможники села Шубовки («Сходка»).

Революція виставила на очі всі болячки життя, та не зуміла їх вирішити. Гасла та заклики: «Відбирай!», «Грабуй награбоване!», «Хто не бідняк, той ворог народу!» — не завжди були справедливими. А тому, коли читаєш оповідання «Змовини», відчуваєш, що письменник дивиться на світ з загальнолюдських позицій.

Як розуміти слова: «Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського — голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...»

Чи страх і передчуття лиха були марними?

Читаючи новели Григорія Косинки, можна тільки дивуватися, звідкіля цей сонцесяйний талант, уміння проникати глибоко в душу людини. Як невимушене легко бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов степ український, чи то коротка, наче обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста. Бо все йде від життя, від бачення головного, найважливішого, найтрепетнішого — людського серця. Мабуть, після В. Стефаника ми не маємо такого вміння у письменника проникати і трепетно відкривати селянську душу, психологію хлібороба, його велику і багату внутрішню красу. Вслухаймося лишень у слова простої жінки Мелашки («Змовини»), яка говорить з заможним селянином: «Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка. — Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за нього. А тільки коні, вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухати соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік прожила,— мені тими кіньми не їздити, а все-таки переховувати чуже добро я не буду». Скільки в цих словах людської гідності, простоти, самоповаги, благородства, душевної краси! Бо кожний рядок, кожне слово лягало на папір з великої любові до трудівника і великих мук за його страдницьку долю.

Ми по-людському повинні зрозуміти й Петра Рудика, який, як бачимо, чесно працював, з труднощами розжився, поставив на ноги власне господарство, а тепер мусить всього позбутися. І письменник тут при гостро конфронтаційному конфлікті віднаходить той ракурс, який дозволяє нам бачити життя багатогранно і об'єктивно. В цьому — сила його таланту.

Твори Г. Косинки оперті на народну мораль. Письменник добре знав життя, побут, мову і психологію людини, умів не тільки спостерігати, аналізувати, а й співпереживати. Образи, як правило, розкриваються немов зсередини — в роздумах, спостереженнях, внутрішніх суперечках.

Оповідання «Мати», яке особливо високо оцінив М. Рильський. Твір композиційне виважений, сюжет розвивається динамічно, дія наскрізне напружена...

Для смертельно хворої матері негайно потрібний лікар... Але як його привезти, коли навколо йде стрілянина. Під натиском більшовиків відступають білополяки. Вони відбирають коней, мобілізують підводи і чоловіків для перевезення зброї, реманенту. І Андрія можуть забрати. Але велике почуття синівської любові перемагає страх. Андрій виїхав з двору підводою, хоч надії прорватися крізь пекло були малі. За селом його перестрівають білополяки і примушують підвозити зброю. В душі кипить ненависть, ризикуючи життям, він хоче вирватися: «Плювати мені, що б'ється в гарячці армія,— у мене дома так само б'ється мати!..» І хоч йому вдалося добратися додому, але він уже не застає живою неньки.

Симпатії письменника завжди на боці найбідніших верств селянства. Щоправда, в його творах події часто розвиваються ніби самі по собі, й інколи важко встановити, де авторське бачення світу, а де світобачення героя («В житах», «Постріл»).

Саму сутність куркульства викриває Косинка в оповіданні «Гармонія». Добро Кирила Смолярчука, героя твору, нажите працею наймитів, таких, як брати Василь та Грицько Гандзюки.

Брати потрапляють до рук штабс-капітана Мічугіна, їх мордують. Сам каштан, «схожий обличчям на пса», із звірячим задоволенням чинить розправу. Від смерті їх рятує сестра... У Василя, старшого, прокидається почуття людської гідності. Йому довіку буде соромно за крадіжку проса і за те, що сестра мусила за їхнє життя віддати дівочу честь. Дорогою ціною дісталась їм воля. Старший прозріває. Він розуміє, що для кращого, вільного життя треба визволитися з-під ярма таких жмикрутів, як Смолярчук... І вибирає свій шлях. «Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом! І на братове: «А ти куди?» — відповів: «Я? У військо. До більшовиків».

Більшість оповідань і новел побудовані на контрастах, на грі світла й темряви в душах героїв. Але всі твори оптимістичні, кожний несе віру в людську гуманістичну першоосновову. В них немає й тіні безвиході. Письменник вірив у начало людини, яка в складних умовах соціального національного гноблення виборювала вільне життя, йшла на смерть за кращі ідеали, крізь темряву пробивалася до світла.

У щасливу будучину вірило і щедре Косинчине серце, що боронило і захищало інтереси рідного народу, самовіддано піднялося на будову нового життя.

Чи були підстави звинувачувати письменника в тому, що він романтизував заможних селян?

Щоб заперечити цю думку, ще раз варто згадати основні персонажі його новел «Змовини», «За земельку», «В хаті Штурми», «Політика», «Гармонія». Рекомендуємо прочитати і проаналізувати слова М. Жулинського: «Ніякої ідеалізації, романтизації куркульства у творчості Григорія Косинки немає. Є глибоке, правдиве розуміння і високоталановите відтворення українського пореволюційного села з його драмами і трагедіями, з його сподіваннями й розчаруваннями. Є велика школа правди...»
«На золотих богів»
Новели Косинки — це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати свою розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє... Навіть небо не голе, байдуже тло, а співучасник, на все реагує, на все відгукується: «Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає, сміється ворожа артилерія,— а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...»

Так починає свою розповідь Г. Косинка про трагічний бій незаможників за волю, за життя в новелі «На золотих богів».

Малює зримо, епічно. На кількох сторінках — ціла панорама, де б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обміжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

Ось відважний сільський хлопець Сенька-кулеметник «летить сонячною курявою... і строчить умілою рукою по ворожих лавах. Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...» Все прийшло в рух. Все ожило, все діє...

«Сіра курява пронизалась свистом куль...»

«Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка...»

«Креше полум'ям, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим...»

Бій дійшов найвищої напруги. «Сонце здивоване стало: похитнулись вороги».

А коли закінчився переможно бій, «тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем...»

Кожна деталь, кожний образ підпорядковані зображуваній дії, і тому зримо постають перед нами важкий бій, перемога, яка нелегко далася цим селянам, що піднялися всім селом проти «золотих богів», білогвардійців.

А заради чого ця кров, ця жорстокість, цей бій?

«Хто зрозуміє їх вічне rope-журбу, і хто загляне в їх золотії душі?» — запитує письменник. «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають»,— журиться-печалиться стара жінка, в якої згоріла оселя, згоріло троє дітей і старшенького Сенька-кулеметника забито. «І сама стерялася... Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом заспівала коло дітей...»

Так сильно міг писати хіба В. Стефаник. Так умів писати і Г. Косинка. Вихопити один епізод, а відтворити цілу епохальну картину, яка не лишає нікого байдужим, яка пробуджує думку і ставить одвічне запитання: «Хто зрозуміє їх вічне rope-журбу? Хто?»

«Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам плакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

Письменник уміє дослухатись і почути душу селянську, почути і відтворити той біль, ту муку, те горе, яке волає впродовж віків до людського розуму і чуття.

Етюд, або ліричний шкіц — так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр., прагнення письменників швидко відгукнутися на революційні події. Таку функцію виконувала, звісно ж, поезія. А от мобільність прози забезпечував яскравий настроєвий малюнок, пунктирний штрих — наче ескіз до чогось більшого і ширшого.

За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції. «Читач не розбере — за кого є, власне, автор — а революцією чи проти неї, чи споглядає як стороння людина», — писав критик марксистського спрямування В. Коряк.

Назва «На золотих богів» та й збаналізована вже фраза «Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів"» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер'ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом.

«На золотих богів» — не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.

Мовностильові засоби лаконічно, але вичерпно передають песимістичні настрої переможців. Метонімія «заплакали села» (тобто люди) підкреслює повну відсутність радості від перемоги. Метафора «чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми» означає крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань. Речення «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають» передає думки хлібороба стосовно всіх довколишніх подій. У спустошеній селянській душі пробивається несмілий промінець надії: «Вітер кидає пісок з попелом на стару драну свиту, прислухається». Письменник обіграє деталь — «стара свита». У старій свиті стала серед двору Сеньчина мати і голосить. Сподівання потьмарені трагедією матері та молодої Сеньчиної дружини. їм ввижається образ убитого. Хто їм верне його? Ради чого втрачене це молоде життя? Цей німий підтекст посилюється вставками з народних пісень про жито, про сивого голуба, що виконують сугестивну роль, — навіюють, викликають настрій невиправного горя. У цій суцільній печалі матері, вдови, діда Андрія губляться слова «Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти...» і не налаштовують на обнадійливе майбутнє.

Особливою є роль метафоричного образу сонця у творі. Вічне, недосяжні? світило, основа життя на землі та підтримка високого духу — зустрічається в тексті кілька разів. Воно скрізь, але в різних ролях, як і різний настрій.

Ось «летить сонячною курявою Сенька-кулеметник — осяяний сонцем, він сприймається як герой, лицар, майбутній переможець. Слава йому.

Нерівний бій бідняків з армією «золотих богів» скінчився; «Сонце здивовано стало: похитнулись вороги!» — це речення говорить про те, що нелюдських зусиль вимагала перемога, дісталася ціною багатьох жертв. Але чи варта того? Письменник ніби намагається оцінити події з високості вічних духовних вартостей. «Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем... Дивіться...» — тут тільки блиск надії на недаремність жертв. Ця картина змінюється іншою: чорна соха в клуні; «...коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: "В ногах лазила..."»— це вже як потіха над чужою бідою багатої селянки, яка втратила нажите добро.

В останньому акорді, що в сюжеті виконує прикінцеву, підсумовуючу роль, і автор не витримав, з'явився нам в образі легенького вітру, який «притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...»

Висновки
“Ім’я й діло Косинки міцно вплетені у вінок слави української літератури”. Беззаперечність цих слів знаного художника Василя Касіяна нині, як то кажуть, очевидна. Однак за коротке життя Григорієві Стрільцю, що обрав собі за літературний псевдонім народну назву квіток “червоних косинців”, випало про власні новели чути здебільшого несправедливі докори й похмуру “класову” критику.

Він, як і чимало українців його покоління, вірив у життєдайне вивільнення революції, в національний і духовний розвій, у “свободу, рівність, братерство”, – і захоплено працював для цього розвою. Відтак дійсність жорстоко розминулася з цими мріями, і закономірно приходило гірке прозріння. “Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ”, – проголосив Косинка на одному із письменницьких зібрань у 1934-ому. За таке комуністичні окупанти, які ще кілька років перед тим видавалися “братами по класу”, тоді вже розстрілювали…

…Повернути Григорія Косинку читачеві “висачайшє разрєшилі” ще в 1962 році. Надламаний, але не зламаний Максим Тадейович Рильський, який усе розумів і всіх пам’ятав (а він був одним із дуже небагатьох справжніх, кого у тридцяті чомусь не розстріляли), написав до того видання дуже розумне й печальне переднє слово. Оті “Новели” – півтора десятка “офіційно дозволених” текстів – кілька разів перевидавали і навіть переклали російською, але осмислення дійсної ролі Косинки в нашій літературі так і не відбулося, бо й не могло за тих умов відбутися. Над цим іменем занадто виразно тяжіли навішані неуками ярлики “співця куркульства”, “аполоґета бандитизму”. Ці комплекси настільки міцно в’їлися в кров і плоть підрядянського літературознавства, що навіть у 1989-ому, видаючи літературно-критичний нарис “Григорій Косинка”, Михайло Наєнко, задавшись доброю ціллю донести читачеві бодай півправди про закатованого комуністами письменника, все одно не може обійтися без вульгарно-соціологічних кліше…

Намагання замість справдешнього повернення творів Косинки до читацьких сердець (на котре маємо спромогтися аж нині) штучно “обкарнати” розстріляного письменника під гребінку ідіотичного “соцреалізму” і міфічної “радянської літератури” чи не найточніше передав у вірші “Побачення з Косинкою” поет Василь Голобородько:

^ Письменнику Григорію Косинко, сьогодні я Вас відразу

впізнав у натовпі – такого синього костюма

я ще ні в кого не бачив.

І хоч я з Вами не був знайомий,

я відразу впізнав, що то Ви.

Я не буду Вам називати себе, просто один

з сьогоднішнього

натовпу, тільки от, може, той хто Вас упізнав.

Пробачте, що я турбую Вас своїми розмовами,

але невідомо, чому я знаю, що Ви помилилися,

прийшовши на цей бенкет,

де Вас ніхто не впізнає.

Чи, може, Ви помилилися,

прийшовши в бенкетну залу замість вокзалу?

Але які б функції не несло це приміщення,

в ньому ненадійна стеля,

і вона може впасти.

Не вірите?

Чи, може, Ви думаєте, що ця стеля літає,

щоб було над нами небо?
^ ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ НА ЗАКРІПЛЕННЯ

1. Чому Г. Косинка був такий популярний у 20—30-х рр.?

2. Розкажіть про його життєвий і творчий шлях.

3. Чому, на вашу думку, він був репресований одним із перших?

4. Які традиції продовжив у своїй творчості Г. Косинка?

5. Якою мірою власний життєвий досвід митця відобразився у його новелах?

6. Що таке новела? Чим цей жанр відрізняється від оповідання?

7. Які. на ваш погляд, теми були улюбленими для Г. Косинки?

8. Основна проблематика творчості митця.

9. М. Рильський оцінив першу збірку Г. Косинки як початок «епопеї революції». Чи виправдав новеліст ці сподівання?

10. Що таке імпресіонізм як мистецька течія і стиль?

11. Які стильові тенденції переважають в індивідуальному стилі письменника?

12. Прочитайте новелу «На золотих богів». Про що вона? Що в ній найголовніше?

13. Як у цьому творі проявляється українська фольклорна традиція?

14. Що ви скажете з приводу авторської оцінки зображуваного?

16. Якими художніми засобами користується автор для донесення до читача основної ідеї твору?

17. На основі аналізу творів Г. Косинки визначте, які риси індивідуального стилю вирізняють його з-поміж інших митців 20—30-х рр., що писали про українське село.



Схожі:

План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconХронологічна таблиця до семінару 1
Середньокам'яний вік (мезоліт), «післяпалеоліт» (епіпалеоліт) або переднеоліт (протонеоліт)
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconУкраїнська література
Микола Куліш «Мина Мазайло» (Підручник ст. 141-157, хронологічна таблиця, хрестоматія ст. 206-228)
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconТаблиця 1 Залишки на рахунках на 01. 01. 2007 року
На підставі залишків (таблиця 1) та господарських операцій (таблиця 2) виконати наступні операції
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconПлан-конспект уроку з української літератури для 6 класу Розроблено
Мета: ознайомити учнів із матеріалом про життя й творчість поета, допомогти усвідомити ідейно-художню цінність його поезії
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconТема. Життя І творчість Павла Тичини. Музика природи в поезії Павла...
Мета: розширити, поглибити й узагальнити знання дітей про життя І творчість поета; розвивати естетичні почуття, емоційність сприйман­ня...
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconПлан: Джерела естетичних почуттів Естетичне сприймання І естетична...
Культура естетичних почуттів вимагає високої загальної культури шкільного життя, особливо моральної культури — ставлення до людини...
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconПлан Життєвий шлях письменника Основні творчі напрямки Проблематика...
Тема: «Іван Франко. Життя І творчість видатного письменника. Повість „Перехресні стежки” (оглядово)»
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconФранко Вступ "Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "
Одним словом творчість його виростала з життя І була для життя. Се становить її вартість, її цінність І капітал, се дає їй її широту...
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconДо уроку №1. Одновимірні масиви(лінійна таблиця)
Таблиця визначається імям(ідентифікатором) І кількістю номерів індексів(розмірністю), які визначають місце елемента таблиці в масиві....
План Життя та творчість (хронологічна таблиця) т iconПлан Життя І творчість П. Загребельного Коротко про деякі збірки...
Коротко про деякі збірки П. Загребельного
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка