Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з




Скачати 157.49 Kb.
НазваТріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з
Дата конвертації26.02.2013
Розмір157.49 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Культура > Документы
Гліб Вишеславський

ТРІЩИНА У СТІНІ ТОТАЛІТАРИЗМУ. КИЇВСЬКИЙ АНДЕГРАУНД 70-х
В СРСР нонконформізм (лат. non conformis – не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з «неофіційного мистецтва» і андерграунда (англ. underground – підпілля). В різноманітних формах він існував з часів культурної революції (затвердження соцреалізму, як єдиного дозволеного “фомату” мистецтва), до зупинки радянської ідеологічної машини в середині перебудови. Поширені хронологічні рамки – від “хрущьовської відлиги” (1956 р.) до “горбачовської перебудови” (1986 р.) занадто умовні, оскільки позначають тільки ті роки, коли нонконформізм “вийшов на поверхню”. Нонконформізм це позиція, яка полягає в критичному ставленні до норм, обов'язкових у певній суспільній групі, надання пріоритету власному поглядові порівняно з думкою, що переважає в оточенні; … умовна назва художніх течій, що не вкладалися в норми офіційного радянського мистецтва … [1:104]-

В умовах пост-перебудови та ідеологічного плюралізму наявні форми нонконформізму до інформаційно-товарного мейнстріму точніше позначати як маргінальні. «Маргінальна культура – совокупність локальних субкультур, основні принципи яких оцінюються з точки зору домінуючого канону як чужі або ворожі… Однак, перехід, що відбувається зараз, від авторитарного, або «закритого», до «відкритого”, або «мозаїчного» типу побудови культурного простору, об’єкивно сприяє послабленню традиційного конфлікту керуючого «центру» і бунтівної «периферії». Останнє ознчає розширення «діапазону прийнятності», трансформацію маргінальних культурних цінностей, що раніше агресивно виштовхувались з широкого вжитку, в природний компонент існуючого культурного середовища». [2; 411]

“Світоглядні джерела нонконформізму проглядають у філософських концепціях кінця ХІХ – середини ХХ століття (інтуїтивізм, філософія життя, фрейдизм, екзистенціалізм) і культурних (літературних, художніх, музичних) експериментах межі ХІХ – ХХ століть, коли був істотно підірваний авторитет традиції раціоналізму. Нонконформізм філософсько-художніх плинів того часу виражався в скептичному ставленні до раціоналізму й наукового позитивістського знання, апеляції до несвідомого, недовірі до традиційної системи цінностей. Нонконформізм повсталого західного покоління 60-х - 70-х (особливо руху «нових лівих») на окремих етапах базувався на американських теоретиках (Р. Міллс, Д. Рісмен, П. Гудмен) і західноєвропейських соціологах франкфуртської школи (Г. Маркузе, Ю. Хабермас, М. Хоркхаймер), репрезентантах неофрейдистської (Е. Фромм) і екзистенціалістської філософії (Ж.-П. Сартр, А. Камю). [3; 108]

Нонконформізм був явищем соціально – статусним, йому не відповідав певний стиль. Він складався перш за все з моральної позиції, тоді як єстетичні вподобання авторів могли змінюватись, в залежності від часу та середовища, в достатньо широкому діапазоні модерністських течій.

“Нонконформістське українське мистецтво – це мистецтво, не заангажоване соцреалістичною проблематикою („концептуальне”, “неофольклорне”, “модерністичні напрямки”, “семантичне мистецтво”, “експресіонізм”, “неопримітивізм”, “романтизм”, “порубіжні явища на грані офіційних та неофіційних сфер”, “послідовники традицій модернізму”, “нові дикі”, “трансавангард”)”. [4; 22]

Але рішучо-десидентська соціальна позиція в українському андерграунді, і тим більш в “неофіійному мистецтві”, майже ніколи не переходила в радикалізм неоавангардистської або постмодерністської естетики (наприклад, творчість Али Горської, Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи, Івана Марчука, Бориса Плаксія, Ференца Семана та інших). Більшість художників залишалась в межах естетики ар-деко або помірного модернізму. Вийняток становить тільки пізній андерграунд 1980-х рр. в Одесі, що співвідноситься з концептуалізмом і трансавангардом.

АНДЕГРАУНД
Художній андерграунд в СРСР – це вільна творчість, що виникла в умовах ідеологічної регламентації мистецтва в умовах тоталітарного суспільства. В деяких виданнях андерграунд називають “іншим мистецтвом”, “дессиденством в мистецтві” та ін. Як правило, андерграунд мав характер антиподу офіційних форм творчості. Однак це не була пряма опозиція протилежностей. Системності і структурності офіціозу андерграунд протиставляв хаотичність, спонтанність, незавершенність. В цілому, андерграунд був ентропіею глобальної ідеологічної системи, її різомою.

Однією з найважливіших характеристик андерграунда була його герметичність. В вимушено замкнених товариствах художників, що майже нічого не знали про інші групи, інформація передавалась вербально. Як відомо, такий спосіб передачі інформації багато в чому визначає її міфологізацію. Це пояснює поширенність легенд андерграунду; формування в середині груп культів “героїв”, “геніїв”, “вчителів”, існування “герменевтичних знань, що передавалися від вчителя учням. Вимушена конспіративність проведення виставок та зібраннь породжувала романтику спільноти, культ дружби та братерства однодумців.

В радянські часи вважалось, що андерграунд є притулком непрофесіоналів, тоді як сам професіоналізм визначався занадто формально – наявністю диплому. Однак, в андерграунді були такі постаті, як Павло Бедзір, Єлісавєта Кремницька, Ала Горська, Людмила Сємикіна, Іван Марчук, Роман і Маргіт Сєльські, Карл Звіринський, Олег Соколов, Володимир Стрєльніков, Олександр Ануфрієв, Вагріч Бахчанян та інші художники із професійною освітою, що ще раз вказує на більш складні соціально-моральні передумови знаходження художників в андерграунді.

В деяких випадках андерграундним можна назвати певний період початку творчого шляху (Іван Марчук, Володимир Борозинець, Анатолій Сумар, Ірина Макарова-Вишеславська, Зоя Лєрман). Поширеною моделлю життя була робота вдома, без сподівань на виставки у поєднанні з педагогічною роботою (Борис Лобановський, Олег Животков, Олександр Павлов – Київ; Карл Звіринський, Роман Сєльський, Олександр Соколов – Львів), або в поєднанні з роботою в монументальному цеху Художнього комбінату (Павло Бедзір, Єлізавєта Кремницька, Ференц Семан – Ужгород; Валерій Ламах, Федір Тетянич, Єрнест Котков, Віктор Хамков, Олександр Шульдиженко – Київ), або у книжковій графіці (Григорій Гавриленко, Акім Левич – Київ, Надія Пономаренко – Львів\Ужгород).

Деякі художники зазнали переслідувань за свою позицію – в Ужгороді це були Павло Бедзір, Єлізавєта Кремницька, в Києві – Ала Горська, Опанас Заливаха, Людміла Сємикіна, Сергій Параджанов, Петро Бєлєнок, Ірина Макарова-Вишеславська, Миколай Трегуб, Вудон Баклицький, Борис Плаксій; у Львові – Карл Звіринський; в Черкасах – Едуард Гудзенко, Володимир Широков; в Одесі – Валентин Хрущ, Володимир Стрєльников, Олександр Ануфрієв, Леонід Войцехов; у Дніпропетровську – Володимир Макаренко; у Запоріжжі – Віктор Заруба, у Харкові – Вагріч Бахчанян та багато інших, що не увійшли до цього, далеко не повного списку.
^ НЕОФІЦІЙНЕ МИСТЕЦТВО”

Другою складовою нонконформістського руху з серединпи 1970-х рр. було “неофіційне мистецтво” (в деяких статтях – “дозволене мистецтво”). Воно характеризується таким самим неприйняттям усього офіційного, що й андерграунд, але з іншою соціальною позицією: положення художників андерграунду та “неофіційного мистецтва” відрізнялось доступом до інформаційних та економічних можливостей.

“Чи закінилось інакше мистецтво (під терміном “інакше мистецтво” маєься на увазі андерграунд – Г. В.) як унікальний художньо-соціальний феномен в середині 70-х рр.? Коли хитра влада, після серії протестів художників – серед них була і “бульдозерна виставка” 1974 року, - створила змішані напівофіційні структури функціонування інакшого мистецтва, подібні до живописної секції при Міськомі графіків” (установа, відома також під назвою Мала Грузинська – Г. В.) [5; 14]

У 1976 році вийшла постанова ЦК КПСС “Про роботу з творчою молоддю” [6; 7], в результаті чого на зміну інституції «кандидатів» до вступу в Спілку художників, було створене Молодіжне об’єднання при Спілці. Це було більш автономне та ліберальне середовище, що свідчило, як і заснування живописної секції при Міськомі графіків, про намагання влади понизити напругу.

Не лише молодь (до якої належали хуожники до 35 років), але й старше покоління, яке раніше виставлялось лише в крвартирах, клубах, кінотеатрах та бібліотеках, дістали змогу з середини 70х рр. брати участь в офіційних виставках. Так з’явилось «неофіційне мистецтво», яке стало одним із де-факто «дозволених», але не підтримуваних напрямків мистецтва.

Серед київських художників до цього напрямку можна виділити таких, як: Акім Левич, Зоя Лєрман, Юрій Луцкевич, Валентин Рєунов, Ірина Макарова-Вишеславська, Олександр Павлов, Олексій Орябінський, Юлій Шейніс, Михайло Вайнштейн, Євген Волобуєв, Анатолій Лімарєв, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Іван Марчук, Федір Тетянич, Володимир Вештак, Ірина Остроменська, Тіберий Сільваши, Олександр Дубовик та багато інших. В Одесі представниками «неофіційного мистецтва» були: Олександр Ацманчук, Юрій Єгоров, Людмила Яструб, Віктор Маринюк, Вячеслав Сичов, Люсьєн Дульфан, Валерій Басанец, Олег Волошинов та ін. У Львові - Володимир Патик, Любомир Медвідь, Зиновій Флінта, Олег Мінько, Еммануил Місько, Роман Петрук, Богдан Сорока, Андрій Бокотей, Роман Романишин, Любомир Левицкий, Максим Василенко, Юрий Чаришников та ін. У Харкові – Євген Соловйов, Віктор Гонтаров, Віталий Куліков та ін.

Інформаційні можливості “неофіційного мистецтва”, в порівнянні з андерграундом, були більш сприятливими. Художники мали змогу виставлятися (з певнми обмеженнями, наприклад, в дальніх залах та не у всіх виставках), брати участь в пленерах, працювати в будинках творчості (що можна порівняти з симпозіумом в науковому світі). Витримувати інформаційний герметизм андерграунду було під силу не для багатьох, чим можна пояснити в більшості випадків прагнення художників до вступу в Союз.

Приналежність до “неофіційного мистецтва” втілювалась і в відносній матеріальній стабільності: художники отримували замовлення в худфонді (звичайно, менш вигідні, ніж “надійні соцреалісти”), в той час, як представники андерграунда ставали різнорабочими, сторожами, двірниками, у кращому випадку оформлювачами або викладачами. «Отримання вигідного замовлення на “вождя” давало художникові кілька місяців незалежної творчої праці…(“Краще вождя зліплю, ніж роками лантухи з цементом тягати буду”)”. [7; 45]

Розділення андерграунду і “неофіційного мистецтва” в багатьох випадках соціально-статусне; в області естетики вони були дуже подібні. На тлі ідеологічного “парадно-офіційного” мистецтва і ті, і інші створювали позаідеологічний, “неофіційний” світ, де на першому плані було вирішення творчих, власне художніх завдань. Увага і тих, і інших була спрямована на особистісну, індивідуальну, часто інтимну тематику. “Неофіційним мистецтвом” займались “для себе” багато з членів Союзу художників, а в андерграунді залишались ті, хто не йшов на компроміс або був відторгнут керівництвом і зазнавав переслідувань.

Динаміка розвитку андерграунду та “нефіційного мистецтва” у співвідношенні сил всередині них, змінювалось з року в рік, як рівень рідини в з’єднаних посудинах, що дуже залежало від політичної обстановки в країні.

Декілька десятиліть існування нонконконформізму в СРСР складають періоди, що характеризуються різними настроями як в андерграундному середовищі, так і в загальнополітичному кліматі. Хронологія періодів українського нонконформізму співпадає, з різницею в декілька років, з хронологією російського, перш з все московського нонконформізму. Більш суттєвими здаються ідеологічні відмінності, а також факт неперервності наслідування модерністських традицій в західній Україні, завдяки декільком художникам, що вижили під час запізнілої “культурної революції” (західна Україна була приєнана до СРСР у 1938 році).

Згадані “ідеологічні відмінності” українського нонконформізму стосуються «Думки про національне відродження української культури, що блокована десятиліттями, пробивалась паростками у 60-ті й наступні роки у формі дисидентського руху проти догм офіційної влади через “зближення націй і досягнення їх мовної єдності”, “інтернаціоналізації життя”, за духовне й культурне відродження українського народу, його самобутність, традиції, мову, правдиве висвітлення історичного минулого». [8]

Другою відмінністю була безперервність спадкоємності модерністських традицій серед художників західної України, перш за все в Ужгороді і Львові, що отримали освіту в європейських Академіях мистецтв та приймали активну участь у художньому житті довоєнної Європи. Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка, Володимир Микита, Адальберт Эрделі, Иосип Бокшай, Роман і Маргит Сєльскі та ін. залишились в Україні після приходу радянсько влади. Учні Романа Сєльского, насамперед Карл Звіринський, а пізніше Аксінін, Парута-Вітрук, Жигульська були, як ніхто інший, близькі до західного модернізму, зокрема, монохромним та геометричним пошукам групи «Зеро» кінця 1950-х рр., які в нонконформістських колах Москви сприймались «сухою та занадто раціональною системою, що стримувала темперамент і творчу енергію». [9; 8]

Центрами нонконформізму в Україні були, починаючи з 1950-х рр. Одеса, Ужгород, Львів.

Ситуацію у київському андерграунді 1960 – 1970-х. рр. Борис Лобановський визначає як «тріщину» в стіні тоталітаризму, через яку стало видно шляхи до інших епох. «Мешканців тріщини» – себе, Валерія Ламаха, Григорія Гавриленка, Вілена Барського, Михайла Грицюка – він назвав пізніше «київськими анахоретами» по аналогії з лаврськими печерними самітниками. [11]

Значимою характеристикою тут залишається розрізненість київських художників та відсутність інформації про інші групи.

Однією з найважливіших рис київського, а також львівського та ужгородського андерграунду була ідея відродження національної культури. Наприкінці 1950-х рр. молодь об’єдналась в «Клубі творчої молоді» (1960-1962), який створив Лесь Танюк. Членами клубу були письменники, композитори, театрали, кібернетики, журналісти, художники. Це об’єднання було першим десидентським об’єднаням в Україні. Протягом 1960 року «Клуб творчої молоді» проводив у Києві андерграундні виставки групи художників «Мрія» (в кав’ярні по вул. Леонтовича, 3). В них брали участь Алла Горська (організатор виставок), Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Олег Єржиковський, Олексій Татаров, Володимир Прядко, Борис Плаксій, Віктор Рижих, Галина Неледва, Віталій Коробко та ін. [12; 184]

Після заборони клубу, «андерграундний» період творчості більшості художників змінився роздвоєнням на «неофіційну» і «парадну» діяльність, останя була необхідна для виставок і вступу до Спілки художників.

До найбільш ранніх квартирних виставок у Києві (1964 р.) належить експозиція Анатолія Прєвиша (графіка) в квартирі художниці Наталії Туркії та письменника Леоніда Конихова на Смородиновському узвозі. Ініціатива проведення виставки належала Олександру Верхману.

До іншого кола київського андерграунду належала створена трьома молодими художниками у 1964 р. група «Нью Бенд». До неї входили Микола Тригуб, Вудон Баклицький, Володимир Борозинець. Однією із найбільш ранніх виставок цієї групи була експозиція на заброшеному цегляному заводі (1965 р.), біля вул. Сирецької. Величезний об’єм заводської печі слугував тлом для експонованого живопису і графіки. Наступні виставки (1965-1967) проводились в клубі заводу «Більшовик» та підвалах. Виставки групи відвідувала величезна кількість людей, що викликало реакцію влади у вигляді репресій.

До ще одного кола неофіційного мистецтва у Києві (початок 70-х рр.) входили Борис Плаксій, Іван Марчук, Федір Тетянич, Микола Малишко та інші. Художники проводили в своїх квартирах одноденні покази робіт та обговорення в дуже вузькому колі знайомих.

В середині 1970-х рр. кордони дозволеного естетичного експерименту були розширені. Авторів, що мали художню освіту, «багато на що заплющуючи очі», допускали на офіційні виставки; інших приймали до молодіжної секції Спілки художників. Поза офіційною культурою опинились художники-початківці, студенти, аматори, самоуки. Це зумовило те, що в Києві в 1970 – 1980-х рр. творцями та глядачами андерграунду найчастіше виступали представники «технічної інтелігенції» – співробітники численних науково-дослідних інститутів. Багато хто з них навчались у студії Григорія Хусіда, що тоді знаходилась у клубі заводу «Більшовик».

У 1970-рр. у Києві для «законності зборів і виставок» андерграудною молоддю створювались клуби. Найбільш відомими були: при бібліотеці мистецтв – «Екслібріс» під керівництвом Майі Потаповой, при Літературному музеї, при Будинку вчених та багато інших.
У середині 1970-х рр. з’являється нова генерація художників андерграунду. Більшість з них після закінчення художнніх інститутів, свідомо уникала будь-яких компромісів зі Спілкою художників. Слід назвати імена Миколи Залевського, Віктора Хоменко, Миколая Кривенко, Олександра Костецького, Сергія Хотімського, Володимира Богуславського, Давіда Мерецького. Твори цього кола художників, на тлі андерграунду 1970-х років, відрізняв високий професіоналізм. Так, наприклад, дипломна робота Миколая Залєвського у Київському поліграфічному інституті (ілюстрації до книги «Хлопчик з мізинчик» Шарля Перро) вийшла друком в видавництві «Веселка» накладом у 200 000 эекз.. Робота з книжковою ілюстрацією залишалось чи не єдиною формою легального існування для Миколая Залєвського до самої еміграції в США.

У 1976 р. Микола Залевський, Віктор Хоменко, Миколай Кривенко, Олександр Костецький і Сергій Хотімський влаштували в приміщенні районного клубу (вул. Червонармійська 85) експозицію, що згодом дістала назву «Перша виставка українського нонконформізму». Були представлені твори, що за своєю естетикою тяжіли до гіперреалізму, сюрреалізму, абстрактного експресіонизму. Микола Залевський на цій виставці експонував твір «Якось вночі» (1974). Виставка «протрималась» протягом чотирьох днів, після чого була закрита керівництвом району, а деякі роботи не були повернуті авторам.

1976 рік був багатий подіями андерграундного життя. Одним з перших клубів був «лекторій» Миколая Недзєльського при Політехнічному інституті. З 1969 р. він почав називатись «Клуб молодих вчених». У 1971 – 1972 рр. акції клубу проводились в приміщенні «Театрального клубу». Серед них були «Світлограмми» Миколая Недзєльського. Вони являли собою акції провокативного характеру взаємодії з глядчем, та іноді, завдяки участі автора, перетворювались у перформанси. З 1973 р. клуб проводив виставки живопису, графіки та кінетичних об’єктів. У 1976 р. «Клуб молодих вчених» організував в Києві виставки Олександра Костецького (Київ) та Анатолія Фоменко (Москва). Організатором цих та наступних експозицій, разом з Миколаєм Недзєльським, був фотограф Юрій Косін. У 1977 клубом, спільно з відокремившимся раніше об’єднанням «Рух», в залі на пл. Дзержинського (зараз Либідська), була проведена одна з найбільш резонансних виставок київського андерграунду. Приймали участь Микола Залєвський, Миколай Тригуб, Вудон Баклицький, Володимир Богуславський, Олена Голуб, Миколай Недзєльський, Михайло Жуков, Олександр Костецький та багато інших. Після перегляду виставки в день відкриття представником влади і невеликої, але емоційної дискусії, виставка була закрита.

Помітним явищем 1970-х початку 1980-х рр. були вуличні акції Федіра Тетянича. Коло нього зібралась група молоді, що приймала участь у перформансах та створенні об’єктів на вулицях Києва. Цей рух мав назву «Фріпулья».

В середині 1980-х рр. андерграунд в Києві втратив динаміку розвитку. Автори, що не знаходили собі місця в офіційній, або напів-офіційній культурі переїзжали до Москви, або інших країн.
Цікавою є ситуація у Харкові 1960-х рр. Там існувала андерграундна літературно-художня спільнота, що проводила квартирні виставки та літературні читання. До неї входили художники Вагріч Бахчанян, Ірина Савінова, письменник Едуард Лимонов та інші. Найбільш відомою була проведена в травні 1965 р. одноденна виставка андерграунда (супроводжувалась читанням віршів) в одному з дворів по вул. Сумській. Пізніше вона була названа «Під аркою». Чисельні глядачі знаходили виставку по опису в запрошенні, бо експозиція була схована від КДБ в глибині третього двору. Приймали участь Вагріч Бахчанян, Ірина Савінова, Михайло Басов, Юрій Кучуков, Анатолій Шулик, Володимир Щєглов, Володимир Григоров та інші. [13; 25]

Після 1966 р. майже всі учасникі андерграундного руху переїхали до Москви. [14; 282]

У 1970-х рр. в Харкові до художників «неофіційного мистецтва» належали Євген Соловйов, Віктор Гонтаров, Віталій Куликов. В ці роки виникає, як і в Києві, «клубний період» нонконформістського мистецтва. «Офіційні харківські фотоклуби, такі наприклад, як багатолюдний Обласний, служили для фотографів заміною СХ. Саме в його середовищі сформувалось альтернативне угрупування “Час” (Юрій Рупін, Євген Павлов, Олег Мальований, Борис Михайлов, Геннадій Тубалєв, Олександр Супрун, Олександр Сітніченко; пізніше приєднався Анатолій Макієнко). Група сповіувала епатажну концепцію фотографії - «теорію удару». Фотографії повинні були діяти як “удар кулаком”.

«Поширеною формою презентації, особливо серед фотографів, був домашний показ слайдів. Перша публічна виставка відбулася тільки в 1983 році і була зачинена в день відкриття. Наступний період, з кінця 1970-х років, вже був зв'язаний з лідерством Михайлова. Він переорієнтував харківську фотографію, встановивши зв'язок із московською неангажованою фотографією. З'являється на світ фотографічний соц-арт. В 80-і роки харківська фотографія вже отримала світове визнання.

Фотографи наступної, «нової хвилі» додали свіжих сил в область репортажу. Цей жанр можна вважати маніфестом групи «Держпром» (створена у 1986 році, спершу називалаася “Контакти”), куди ввійшли М.Педан, В.Старко, І.Манко, Л.Пєсин, Г.Маслов, С.Братков, К.Мельник. Розширивши зону репортажу до ризикованих меж, майже всі представники цього руху зробили рішучі зміни у своєму житті на початку дев'яностих років. Одні - змінили жанр, інші - професію, треті - залишили Харків. У числі останніх - Г.Маслов (США), Л.Пєсін (Австралія), С.Братков (Росія)». [15]

***

До кінця 1980-х рр. андерграунд в Україні майже злився із «неофіційним мистецтвом», ознакою чого було, наприклад, проведення залах Спілки альтернативних виставок (Київська та Республіканська молодіжні виставки, 1987 та 1988 рр. та ін.), а також перший «ліберальний» прийом молоді до Спілки художників у 1987 р.

Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. розпочався процес інституалізації андерграундних течій. Мається на увазі створення власних альтернативних виставок, галерей, об’єднань. Це Бієналє «Плюс 90», «Відродення», «Інтердрук» у Львові, а також «Імперза» в Івано-Франківську. Художніми об’єднаннями тих років були «Центр Європи», «Шлях» (Львів), «Творче об’єднання художиків ТОХ» (Одеса), «Совіарт» (Київ), «Панорама» (Харків) та ін. У порівянні зі сквотами, квартирними виставками та напівлегальними клубами при будинках культури, це був початок економічної та інформаційної свободи, що забезпечувалась загальною лібералізацією в країні та законом про кооперативи.

До цього періоду належить крах ідеологічної системи СРСР, після чого андерграунд як опозиційні тоталітарній ідеології течії в культурі, практично припинив існування. Але, в свою чергу, він був тісно пов’язаний і багато в чому зумовив деякі соціо-культурні явища наступних років. Це маргінальність, альтернативна культура та ін.

Надзвичайно швидкий темп розвитку сучасного мистецтва цього періоду був визначений саме андерграундом. Він був тією ланкою, що з’єднала авангард початку ХХ століття та модернізм 1960 – 1980-х рр., оскільки вчителями багатьох художників були представники авангарду і раннього модернізму: у Вагрича Бахчаняна – Василь Єрмілов, у Олега Соколова – Теофіл Фраєрман, у Павла Бедзира – Ернест Контратович, у Карла Звіринского – Роман Сельский. Завдяки андерграунду були «апроприйовані» та творчо переосмислені багато західних течій модернізму та мистецькі форми, зокрема ассамбляж, інсталляція, перформанс. Таким чином, нонконформізм був витоком більшості процесів, що відбуваються в сучасному українському мистецтві.
Литература:

1. Медведєва О. Історіографія нонконформізму в українському образотворчому мистецтві 60-х рр. ХХ ст. // Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 1(2).

2. Жбанков М. Маргинальная культура.// Пост-модернизм. Энциклопедия. Минск, 2001.

3. Медведєва О. Зазначена праця.

4. Сверстюк Є. Блудні сини України. – К.: Знання, 2001.

5. Ракитин В. Другое искусство: свобода и художественный идеализм.//Другое искусство. М..Т. II.

6. Сидоров А. В поисках духовности\\Отражение-90, М. 1990.

7. Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу: Історія. Колекція. Експеримент//К., 1989.

8. Кравчук О., Комплексний підхід до проблематики українського мистецького нонконформізму 60 – 80-х років// WWW//bdpu.org/scientific_published/pedagogics_4_2005.

9. Ракитин В. Зазначена праця.

10. Сом-Сердюкова О. Дзеркало тижня № 5, 9 - 15 Лютого 2002 р.

11. Лобановский Б. Киевские анахореты\\ Византийский ангел №3, 1997.

12. Танюк Л., Життя в мистецтві та політиці.\\Слово, Театр, Життя, К., 2003,том 2.

13. Лимонов Э., Молодой негодяй. 1985, Париж.

14. Алейников В. Смелость, мысль, образ, глубина//Другое искусство. Т. 1. М. 1991.

15. Іллюшина Т. «Харківська фотографія»\\Енциклопедія сучасного мистецтва України., К. (готується до друку).

Схожі:

Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconЯк називався напад Німеччини на срср?
Який номер мала директива про воєнні дії протии срср, що підписав А. Гітлер 18 грудня 1940 р.?
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з icon1. державно-правовий розвиток СРСР в післявоєнні роки
Управління незалежних держав на теріторії СРСР та проблеми їх державно-правового розвитку
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconСоціальної роботи та мистецтва
Сучасні методи економічного дослідження є достатньо різноманітними. Завдання вченого обрати серед них потрібний, відповідний метод,...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconКнижки. На стіні великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого
Книжки. На стіні — великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого. Величезний письмовий стіл, захаращений...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconКнижки. На стіні великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого
Книжки. На стіні — великий портрет А. Олія. Під ним на секретері маленьке погруддя Толстого. Величезний письмовий стіл, захаращений...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconУрок №17 «Загальне уявлення про культуру та її роль в суспільстві»....
Термін «культура» (від лат cultura) – означає обробка, виховання, освіта. В наш Час він налічує багато тлумачень, загальним для них...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconІсторико-правовий аспект проблеми приналежності острова тузла
Верховної Ради СРСР косу Тузла включено до Кримської арср. 19. 02. 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР кримську область,...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconСрср в періоди застою І перебудови. Розпад СРСР. Росія наприкінці XX на початку XXI ст
Тема: СРСР в періоди застою І перебудови. Розпад СРСР. Росія наприкінці XX — на початку XXI ст
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconС имволом звірств нацистів на окупованій території СРСР
Срср стала білоруська Хатинь. 1377 сіл разом із жителями спалили гітлерівці на Україні. Трагедія в поліському містечку Корюківці...
Тріщина у стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х в СРСР нонконформізм (лат non conformis не відповідний, не однаковий, незгодний) складався з iconОпис методик на виявлення агресивності та тривожності Оцінювання...
Якщо відзначена особливість поведінки виражена І зростає в останні роки, то відповідний пункт оцініть у 2 бали. Якщо зазна­чені прояви...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка