Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні




Скачати 235.98 Kb.
НазваУрок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні
Дата конвертації27.02.2013
Розмір235.98 Kb.
ТипУрок
uchni.com.ua > Культура > Урок
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні

Наука, яка вивчає народну творчість, називається фольклористикою. Музична фольклористика вивчає народну музику, причому не тільки музичні зразки, а й музичний побут у його історичному розвитку. Це зближує музичну фольклористику з етнографією, яка вивчає матеріальну культуру, розселення і культурно-побутові взаємини народів.

Родинно-побутові пісні

Пісні про кохання та родинний побут — два значних тематичних розряди української лірики. В них окреслюється лірико-побутова тематика, показова для двох різних за віком і сімейним станом категорій співаків:

  • кохання особливо цікавить неодружену молодь, зокрема дівчат;

  • родинні стосунки глибше зачіпають інтереси людей середнього віку.

Але в житті пісні вільно переходять від однієї вікової категорії співаків до іншої. Молодь співає про родинне життя, бо її хвилює той родинний і громадський стан, у який незабаром доведеться ввійти; старші люди виконують пісні про кохання з інших причин: у них і подих молодих літ, і сум нерозділеного почуття, і невгасаюча надія, і заповіт молодим.

За структурою текстів, музичними і виконавськими особливостями пісні про кохання майже неможливо відокремити від пісень про родинний побут. їм властиві щирість наспівів, поглиблений ліризм.

Ці пісні — провідна частина сучасного ліричного репертуару народних співаків. їх розрізняють за змістом текстів. Зміст пісень про кохання різноманітний, як самі обставини зародження почуттів і стосунки закоханих. Наприклад, відомі пісні в обробці М. Леонтовича: «Гаю, гаю, зелен розмаю» — вороги на перешкоді закоханим; «Зеленая та ліщинонька» — незгоди в коханні; «Ой, коли б той вечір та повечоріло» — нещасливе кохання; «Ой, у полі криниченька» — вірне кохання.

Пісні про родинний побут оповідальні й монологічні. Центральним образом більшості пісень є жінка, основною метою — зображення жіночої долі. У виданні «Пісні Явдохи Зуїхи» родинні пісні мають таку тематику: любов і злагода в сім'ї, лиха свекруха, життя з нелюбом, лихий п'яниця, сирітство.

Зразки таких пісень є серед обробок М. Леонтовича: «Мала мати одну дочку» — чоловік-п'яниця; «Пряля» — лиха свекруха; «Ой з-за гори кам'яної» — жаль за молодими літами.

Більшість пісень про кохання і родинний побут належать до репертуару жіноцтва і дівчат і приводять до народження нового в народній традиції — ліричної пісенності.

У жартівливих і сатиричних піснях піднімається на сміх усе, що суперечить моралі. Жарт у народних піснях — це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких відхилень від загальноприйнятих норм поведінки. Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які сприймаються «збоку», щоб показати комізм ситуації.

Гумористична мета саморозповіді полягає в тому, що оповідач виставляє сам себе у смішному вигляді. У пісні «Як ішов я з Дебречи-на додому» бравий парубок зустрічає на дорозі чорну курку. Іронічний підтекст посилюється натяком на забобони, пов'язані з чорною кішкою. Викликає усмішку серйозне ставлення «героя» до того, що чорна курка перейшла йому дорогу.

У багатьох жартівливих піснях наспів впливає на сприймання тексту та підкреслює властивий йому гумористичний заряд. Також наспів може суперечити настрою тексту (принцип контрасту образів). Унаслідок того, що тексти жартівливих пісень завжди насичені позитивними емоціями, наспіви з метою контрасту вживаються мінорні, підкреслено сумовиті. Це створює комічний ефект невідповідності між наспівом і текстом, який сам собою здатен викликати посмішку.

Подібний прийом контрасту спостерігається тільки в жартівливих піснях. Прикладом контрасту може бути пісня «Журилася попадя своєю бідою» (бідна моя голова, що піп з бородою). Серед виконавських засобів гумористичної пісенності важливе місце відводиться темпам. За музичним складом жартівливі пісні близькі до танцювальних.

Танцювальні пісні. Оскільки пісні виконуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті — це супровід танців. Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому рухи — надзвичайно важливий складник танцювальної пісенності.

Танцювальні пісні — це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців, при цьому здійснюється єднання слова, наспіву і руху. В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «шумки», «триндички», а також за видом танцю — «козаки», «гопаки», чи мають власну назву: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу жартівних. На гуляннях, на весіллях у танці куплети пісень ніби самі зринають у пам'яті танцюристів. Наприклад, приспівки до гопака: «А я в батька одним одна, та пошила штани з рядна...»

Зміст танцювальних пісень зосереджено навколо тем родинного побуту. В основі зображення — усмішка з приводу вад характеру, поведінки, зовнішності парубка, дівчини, стосунків між людьми або ж викриття і сатиричний осуд:

На городі калюжа, лежить мила недужа, Як музики зачує, цілу нічку танцює.

Оскільки одна частина танцювальних пісень має розважальну спрямованість, а другої втілює побутову тематику, традиційні зразки не старіють із плином часу і продовжують своє повнокровне життя. їхній зміст легко осучаснюється. Для цього інколи досить замінити одне слово. Наприклад, у відомій пісні «Дівчино моя, переяславко» замість колишнього «люблю танцюриста» вжито «люблю тракториста».

Найглибше танцювальна пісня пронизує народний побут, обряди, звичаї, свята, розваги молоді. її виконували на весіллі, чути було її на вечорницях узимку і на вулиці в теплу пору року. Танцювальні пісні були також важливим складником дозвілля козаків, чумаків. Рідко яке свято обходилося без танців і співів. Таку роль виконують танцювальні пісні й сьогодні.

Коломийками називають короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів:

Коломийко моя люба, тебе не забуду: Співатиму, шептатиму, доки живий буду.

Коломийкові тексти виконуються під моторні або речитативно-декламаційні наспіви. Кожна коломийка — це бездоганна з погляду поетики мініатюра. Іноді під час танцю співаються «в'язанки» коломийок, які об'єднуються якоюсь однією темою. «В'язанки» не мають сталого вигляду і кожна коломийка становить цілком завершений твір, що може виконуватися самостійно. Під час танцю співаки виконують коломийки почергово або разом.

Функціонально близькими до коломийок є частівки — пісеньки-куплети гумористичного змісту. Частівки поділяються на співані й танцювальні, їх частіше співаються без танцю і без супроводу. Іноді частівки виконуються з епізодичними пританцьовуваннями.

Грай, гармошко, грай, баян, поки прийде мій Іван, А як прийде мій Іван, то нащо мені баян.

^ Родинно-обрядові пісні

Весільні пісні. Народне весілля — це багатоденне музично-драматичне дійство, події якого «розписані» за днями тижня, за місцем їх проведення. Воно подібне до грандіозної вистави з піснями, музиками, танцями, пантомімою, обрядами.

Пісенні тексти пов'язані з обрядом образно-емоційно, тобто в них розкривається ставлення учасників весілля до подій. Звучать пісні широкого емоційного спектра, вони групуються навколо провідних тем:

1. Жаль дочки за домівкою і дівуванням:

Усі дружечки та й заспівали, А Марійка заплакала.

2. Гірка жіноча доля — життя в чужій родині, лиха свекруха:

Одна гора кремениста, там свекруха норовиста,

Скажи слово, то й перекривляє, відріж хліба — скоса поглядає.

  1. Величання, поздоровлення молодих:

Ой, ходила уточка по точку, ой спасибі, сваточку, за дочку, За червону калину, за вірненьку дружину.

  1. Жарти на весіллі:

Брязнули вилки, тарілки, не давайте боярам горілки, Бо бояри чарок не вертають, з чарками ковтають. У змісті весільних пісень, по-перше, прослідковуються нашарування уявлень багатьох епох, які на сьогодні зберігають історичну та художню цінність, по-друге, в піснях широко відображено картини і предмети селянського побуту (вбрання, страви, музичні інструменти); по-третє, охоплено складну гаму почуттів: сум, туга, сміх, радість, урочистість — усе має місце на весіллі, бо весілля — не театралізована вистава, а частина самого життя.

Родини та хрестини. Народні урочистості, пов'язані з народженням дитини,— це обрядовий цикл, що охоплює три стадії:

  1. звичаєве регулювання поведінки майбутньої мами;

  2. обряди перших днів життя новонародженого;

  3. обряд першого постриження.

Хрестинні пісні — звичайні народні величальні, ліричні, жартівливі. За змістом пісні групуються навколо дійових осіб: це сам новонароджений, мати і батько, баба-повитуха, кум та кума.

«Відсутність у наспівах родинних пісень виразних жанрових рис пояснюється специфікою самого обряду, який у своїй основній частині має застільний характер» (В. Єлатов).

Істотну частину репертуару складають жартівливі й танцювальні пісні. У гумористичному світлі в них подаються образи баби, куми та кума. Практично кожна пісня, де згадано кумів, тематично тяжіє до обряду родин. Ці пісні широко використовуються: «І лід тріщить», «Ой кум до куми залицявся», «Та були в кума бджоли».

Перші два дні після народження дитина перебувала біля матері. На третій день її переносили в колиску. Перед тим туди клали кота, щоб дитина добре спала: «На кота гуркота, а на дитину дрімота». Погойдавши кота, його проганяли і переносили в колиску дитину. Поклавши дитину, співали різних колискових пісень. Колисковими піснями завершувалася музично-пісенна частина родинних обрядів.

^ Соціально-побутові пісні

Козацькі пісні становлять кількісно вагомий і своєрідний розділ українського фольклору. Пісні з історичним підтекстом висвітлюють особисту і громадську долю козаків на тлі історичної ситуації. У найдавніших піснях, які можна віднести до часів зародження козацтва, змальовано картину руйнування татарами і турками України. Напружена боротьба з ними тривала три століття. Друга група пісень стосується козацького побуту. Побут змальовується за трьома основними етапами життя степового лицаря: від'їзд із дому, козацькі будні, загибель козака на полі бою. Картини прощання нерідко подаються через показ конфлікту між родинними та громадськими інтересами. Козак, однак, завжди обирає почесний шлях оборонця рідного краю. Найширше показані в піснях козацькі будні. Ця — центральна — група пісень охоплює багато життєвих подробиць, пригод і роздумів. Козацька доля залежала від вірного товариша — коня. Не дивно, що його у багатьох піснях наділено людськими рисами: він і порадник, і співбесідник, і друг. Кінь і воля — ось вищі і єдині цінності для козака:

Осідлаю кониченька, коня вороного,

Нехай несе в чисте поле мене, молодого,

В чистім полі тирса шумить, катран зеленіє,

В чистім полі своя воля, аж серце німіє. Численні пісні оспівують лицарську козацьку смерть. Усі пісні починаються із зображення картини степу і вбитого козака. Це пісні-реквієми, де оплакується і звеличується доля лицаря. Тема смерті — одна з найбільш розроблених у козацьких піснях. До постійних деталей образності в них належить зображення степового простору й одинокої могили, а також ворона або степового орла. Найважливіше місце відводиться коневі. Кінь здебільшого — єдина жива істота в безкрайому степу, якій козак заповідає свою останню волю:

Над ним стоїть кінь вороний,

По коліна в крові бродить.

Не стій, коню, надо мною,

Вижу ж бо я щирість твою.

Біжи, коню, долиною,

Темним лісом-дібровою. Третя тематична група — лірика кохання. Нерідко кохання, що ледве зажевріло, обривала розлука. І залишалися дівчині тривожні надії та спогади. їх вона вишивала на хустині, рушниках і сорочці, сподіваючись на повернення коханого. За козацької доби закохані бачились найкорот-ший час і потім розлучалися на багато років. Роки ці минали для жінок у журбі, в чеканні своїх коханих, які промайнули перед ними в своєму військовому вбранні, як сон, як мрія. Від того кохання їхнє стає надзвичайно поетичним.

Чумацькі пісні. Довгий шлях, невлаштованість побуту, небезпека ворожих нападів, хвороби і смерть на чужині — основні мотиви чумацьких пісень. У них показані й причини, які змушували селян братися до чумакування.

Кріпацькі пісні вражають силою реалістичного зображення тяжкого, підневільного життя селян, протесту проти приниження людської гідності і безправ'я у його буденних проявах.

Бурлацькі, наймитські та заробітчанські пісні тематично пов'язані з кріпацькими, чумацькими й солдатськими.

Рекрутські та солдатські пісні, як і чумацькі, мають багато спільного з козацькими піснями: у них звучить туга за домівкою, за рідними, нарікання на долю; один із провідних мотивів — прокляття панам, які силоміць віддали хлопця в солдати; офіцерам, які знущалися з новобранців; зображені картини кривавих боїв.
Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Композитори часто застосовували народну пісенну творчість у своїх творах, охоче писали музику, використовуючи народний мелос. Сьогодні ми звертаємося до засновників класичної опери. Серед усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови в Україні склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру, фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. в Україні був ^ Семен Степанович Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався в Київській духовній семінарії.

Народився він 16 лютого 1813 року в м. Городищі на Черкащині у сім'ї священика. З дитинства виявив здібності до музики, мав чудовий голос (дискант — високий голос у хлопців) і добре співав.

Саме через спів відбулося знайомство юнака з великим російським композитором М. І. Глінкою. Ця зустріч у 1838 році докорінно змінила життя Гулака-Артемовського. Завдяки Глінці він стає професійним оперним співаком. У 1839 р. М. Глінка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії продовжувати навчання співу. Дебют Гулака-Артемовького відбувся на сцені флорентійської опери.

1842 р. він стає солістом Марийського оперного театру. Тут він працює понад 20 років, виконуючи ряд партій у вітчизняних і зарубіжних операх та як композитор. Зараз його твори співають відомі співаки світу.

Славу композиторові С. Гулаку-Артемовському принесла створена за власним лібрето у 1862 р. його опера «Запорожець за Дунаєм» — перша класична опера в Україні. Сюжет опери був підказаний М. Костомаровим.

Ще в 50-ті роки С. Гулак-Артемовський почав займатися композицією. У його доробку — вокально-хореографічний твір «Українське весілля», водевіль «Ніч на передодні Іванова дня», дві пісні («Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться»), кілька романсів і обробок українських народних пісень.

Добре знаючи закони театральної сцени, він зумів створити цілісний художньо довершений твір. Майже 20 років царська цензура забороняла постановки опери. Тільки на початку XX ст. опера «Запорожець за Дунаєм» посіла гідне місце в репертуарі багатьох театрів.

«Запорожець за Дунаєм» — це лірико-комічна опера, у якій події розвиваються на початку XIX ст. за Дунаєм на турецькій території. Козаки, що опинилися там після зруйнування Катериною II у 1775 році Запорозької Січі, вирішують повернутися на батьківщину.

Ще один представник української художньо-музичної культури XIX ст.— Михайло Миколайович Калачевський.

Творча спадщина цього композитора невелика, але найголовніший твір — симфонія. Симфонічний жанр в Україні у XIX ст. не набув широкого розвитку, тільки М. Лисенко написав свою «Юнацьку симфонію». Послідовником у написанні симфонії був і М. М. Калачевський. Він назвав свою симфонію «Українською».

В основі всіх тем «Української симфонії» лежать мелодії народних пісень. «Українська симфонія» Калачевського — яскраво національний і глибоко народний твір. Він зумів зберегти жанрові особливості народної мелодії і створити своєрідні народні образи. Це помітне явище в українській музиці у XIX ст.

В історії українського народу є чимало патріотичних пісень, що прославляють героїчне минуле України, багатовікові поривання до волі, національної єдності. Одним із таких творів є вірш Павла Платоновича Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Твір було опубліковано в 1863 р.— він відкривав добірку поезій Т. Шевченка, і тривалий час його сприймали як вірш Великого Кобзаря. Але захисники царського режиму постійно тримали в полі зору діячів української культури. їм було добре відомо, хто насправді був автором твору «Ще не вмерла Україна». У рапортах до поліції про його діяльність П. Чубинський фігурував як неблагонадійний. Він потрапив на заслання до Архангельської губернії; сім років був відірваний від рідної землі, зазнавши тяжкої долі полоненого.

З моменту створення вірш Чубинського почав своє існування і як пісня, що виконувалася на мотив сербського гімну. Найдосконаліше музичне втілення він знайшов у творчості Михайла Михайловича Вербицького — талановитого композитора, одного з організаторів духовного та культурного життя на Західній Україні. Композитор тонко відчував дух і настрої громадськості. Саме цим пояснюється велика популярність його творів, насамперед пісні-хору «Ще не вмерла Україна», адже в ній органічно поєднується піднесена, вольова музика з бойовим змістом поезії П. Чубинського. Ця хорова пісня, в якій владно лунають мажорні закличні інтонації, увібрала в себе характерні риси українських історичних пісень.

Уперше пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» прозвучала яскраво і потужно як завершальний номер концерту на роковини смерті Кобзаря. Це відбулося 10 березня 1865 р. в Перемишлі. Відтоді твір П. Чубинського та М. Вербицького активно почав входити до свідомості народу як символ патріотичних поривань і звершень.

У залі Верховної Ради на церемонії затвердження «Акту проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 р. було виконано національний гімн «Ще не вмерла Україна». 6 березня 2003 р. ця пісня набула статусу Державного Гімну України. У Статті 1 Закону «Про Державний Гімн України» записано, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського. Конституція України затвердила статус пісні як офіційного державного музичного символу.

Михайла Михайловича Вербицького вважають одним із перших українських композиторів-професіоналів у Галичині. Він писав хорові, вокальні (соло), інструментальні твори, музику до театральних п'єс із репертуару Перемишльського театру: «Верховинці», «Козак і охот-ник», «Проциха», «Жовнір-чарівник». Склав збірник п'єс до гітари. Дехто стверджує, що популярні пісні «Верховино, світку ти наш!» та «Гей, браття-опришки» не є народними, а мають авторство, на яке може претендувати саме Вербицький.

Народився майбутній композитор 4 березня 1815 р. в селі Явірник Руський, де його батько Михайло був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом став опікуватися їхній далекий родич Іван Снігурський.

У 1828 році І. Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор із великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, де Вербицький разом із Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, І. Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема з композиції. Безперечно важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В.-А. Моцарта, так і музика композиторів «золотої доби» української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського.

Згодом М. Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі. До нашого часу збереглося створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим подібним посібником в Україні. Наприкінці 40-х рр. композитор пише музику до українських театральних вистав.

В останні роки життя М. Вербицький займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Помер композитор 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

XIX століття в історії музики позначене виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано зі зростанням національної свідомості європейських народів, які перебували під владою імперій. Услід за польською та російською постає й українська національна композиторська школа.

Як і українські письменники й поети, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконували талановиті аматори у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку XIX ст. в українській музиці з'являються перші симфонічні та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби. Інтерес до української тематики та фольклору проявили й композитори, які працювали за межами України. Особливо слід відзначити творчість Петра Чайковського, що походив із відомого українського козацького роду Чайок. Українські мелодії композитор використав у низці творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, низку творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика переважно на слова українських поетів, у тому числі Т. Шевченка). Він також став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка). Пропоную здійснити мандрівку основними сторінками життя композитора. Гідами нашої мандрівки будуть ваші однокласники.
Микола Віталійович Лисенко. Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор народився 20 березня 1842 року в с. Гриньки (Полтавська область). Походив зі старовинного козацького старшинського роду. Здобув блискучу освіту. Закінчив природознавчий факультет Київського університету. Захистив кандидатську дисертацію з біології (про розмноження нитчастих водоростей). Йому пророкували блискучу кар'єру вченого, пропонували залишитися викладати, але Лисенко обрав інший шлях, пов'язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) його називали піаністом-віртуозом. Учився у Римського-Корсакова в Петербурзькій консерваторії. Був організатором хорів, які пропагували українську музику. Коло інтересів Миколи Віталійовича величезне. Він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Написав фольклорні праці — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Народні музичні інструменти на Україні». І це далеко не повний перелік інтересів і діянь М. Лисенка.

Понад півстоліття Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріального зиску. Утримувати сім'ю він міг тільки за рахунок викладацької діяльності. Багато часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. Лише ночами міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.

Його епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики. Він автор опер «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Найпопулярніший твір композитора — опера «Наталка Полтавка» — не авторський твір у чистому вигляді. До ли-сенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п'єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії.

Опера «Тарас Бульба». У книзі «Спогади сина» Остап Лисенко написав, що 35 років, майже все творче життя, його батько думав над долею своєї улюбленої «дитини» — опери «Тарас Бульба». Ще в 70-х роках у Миколи Віталійовича народилася ідея створення народної опери. Намір зміцнів, коли композитор разом з археологічною експедицією побував на місці колишньої Запорозької Січі. Після тієї поїздки вирішив написати оперу на матеріалі знаменитої повісті Гоголя. Його захоплювала незламна сила волі, мужність, відвага Бульби та його палка любов до батьківщини. З 1880 по 1890 р. разом із Михайлом Старицьким (автором лібрето) він працював над оперою. Петро Чайковський пропонував допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні. На жаль, ні Лисенкові, ні Старицькому не випало за життя побачити свого «Тараса Бульбу» на сцені. Тільки 1924 р. в Харкові вперше поставили оперу, а в Києві — 1937 р.

Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія — роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський — поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити, та поляка, який свідомо служив українській культурі. Ста-рицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса.
Ольга. Ім'я Ольга можна назвати знаковим для Лисенка і його нащадків. Микола Віталійович мав двох дружин, і обидві на ім'я Ольга. А в нинішнього Лисенка-молодшого, праправнука композитора, мати — Ольга Всеволодівна. Микола Віталійович офіційно був одружений з Ольгою Оконор, своєю племінницею, яку знав із дитинства. Вона була молодшою за Миколу на десять років. Судячи зі спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною. Збереглося чотири листи Ольги до Миколи в Лейпциг. Скільки в тих листах любові, тепла! Ольга мала прекрасне сопрано. На жаль, сім'я Оконор страждала спадковим психічним захворюванням, і з молодих років Ольга Олександрівна була схильна до депресій, що призвели пізніше до нервових зривів. Вона перестала співати. Існує думка, що драма «Блакитна троянда» Лесі Українки — саме про проблеми сім'ї Лисенків.

В офіційному шлюбі у Миколи Віталійовича не було спадкоємців. З Ольгою Антонівною Липською, яка стала його громадянською дружиною, композитор познайомився під час концертів у Чернігові. П'ять років Микола Віталійович вів подвійне життя. За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано. Судячи з усього, сильний нервовий зрив Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. М. Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально. Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.

Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства — семеро дітей (п'ятеро вижили). Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей — жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням від смерті Ольги Антонівни в 1900 році, але документального підтвердження цього факту немає.

Соратники. Драгоманови, Косачі, Старицькі — ось три сім'ї, які довгі роки не тільки жили поряд, їх пов'язували родинно-дружні стосунки з Лисенком. У всіх було багато дітей. Здавалося б, Олена Пчіл-ка, Михайло Старицький — письменники, а українським диктантом займався з усіма дітьми Микола Віталійович. Композитор був натхненником «Плеяди» — союзу молодих літераторів, створеного Лесею Українкою. Він був людиною, навколо якої концентрувалася інтелігенція. Разом з Олександром Кошицем організував філармонічне товариство «Боян». Лисенко був активним членом Літературно-артистичного товариства, фундатором і головою ради старійшин Українського клубу. Він був у центрі найцікавішого покоління.

^ Музично-драматична школа. Сьогодні ми називаємо Миколу Ли-сенка композитором, але його офіційний статус — педагог. Цим він заробляв не тільки на життя, а й на видання своїх творів. Під час святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича громадськістю було зібрано чотири тисячі рублів для придбання дачі чи хутора, оскільки у Лисенка не було ніякої власності після 1861 р. їхня сім'я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату.

Усе життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Усі квартири Лисенко знімав. Коли ж з'явилася можливість купити будинок — відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи.

Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум'янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул. Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватись актори та музиканти для української сцени. «Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатись школі?» — говорив Лисенко своєму другові, відомому співаку Олександрові Мишузі.

Уже в перший рік у лисенківській школі навчалося більше 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів — люди середнього статку і бідняки. Коли не вистачало коштів на оплату праці педагогів, Лисенко влазив у борги, брав кредити та якось викручувався. З різних кінців України тягнулася талановита молодь, а незабаром багато учнів продовжили лисенківську справу, зробили свій внесок у розвиток української культури.

Український клуб. Важким для композитора видався 1905 рік, коли прокотилася хвиля реакції по всій країні. «Треба нам, діячам культури, об'єднатися в ці важкі часи, спільно, дружно нести знання, слово і пісню людям»,— говорив Лисенко Садовському. Замість ліквідованого владою Літературно-артистичного товариства через три роки композиторові вдалося створити Український клуб, який став культурно-освітнім центром і першою легальною українською громадською організацією. У клубі проводилися літературні та музичні вечори, читалися лекції. Виступали відомі письменники, актори, співаки, музиканти, художники. Проходили репетиції хору, заняття дитячої та спортивної секцій. Організовувалися виставки, почала працювати бібліотека. Активна робота клубу не подобалася владі. Посипалися доноси, в яких його називали «осередком сепаратизму, мазепинства, який розхитує підвалини існуючого ладу». Під час ревізії бібліотеки «чини» побачили зарубіжну періодику і книги, які визнали забороненими на території Російської імперії. Цей факт послужив мотивом для закриття клубу. Але Лисенко та його соратники, передчуваючи подібний сценарій розвитку подій, устигли зареєструвати новий клуб під назвою «Родина». До речі, у грудні 1912 року, на траурному концерті клубу незабаром після смерті Лисенка, було виконано лебедину пісню композитора, його останній твір — одноактну оперу «Ноктюрн».

Смерть М. Лисенка. У 1911 році, коли композитор через рабські умови відмовився відзначати 50-річчя смерті Тараса Шевченка у Києві, проти нього постала вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало. Діти кинулися до Старицьких і Косачів, але вже нічого не можна було змінити. За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, його учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України. За спогадами Олександра Антоновича Кошиця, Лисенка відспівували у Володимирському соборі, тільки хор, який ішов попереду траурної процесії, складався з 1200 чоловік. Коли вони співали, то було чути в центрі Києва. Труну до Байкового кладовища пронесли на руках.

Спадкоємці. Усі доньки та сини Лисенка навчалися музики. Найстарша — Катерина Миколаївна — була доброю піаністкою. Вийшовши заміж за відомого художника Віктора Масленникова, музикою займалася для душі. У 1920-ті була однією із засновниць Нотного відділу Бібліотеки АН України. Професійним музикантом стала лише Мар'яна

Миколаївна. Закінчила Московську консерваторію, викладала в Києві та Львові. Чудовий голос мала Галина Миколаївна. Була красунею, але віддала перевагу сімейним обов'язкам перед співацькою кар'єрою, її чоловік — викладач консерваторії Синошило. Улюбленцем сім'ї й найбільш обдарованим вважали Тараса Миколайовича, який грав практично на всіх музичних інструментах. Він помер від застуди в 22 роки. Остап Миколайович став музикознавцем, викладав у Київській консерваторії. Його головна заслуга в тому, що разом зі своєю дружиною Марією Тимофіївною вони зберегли архів Миколи Лисенка. У 1941 році О. Лисенко очолив Українську музичну академію. Під виглядом студентів йому вдалося зберегти життя дуже багатьом людям, які опинилися на окупованій території. Разом із колегою з консерваторії Анісією Шреєр-Ткаченко вони сховали інструменти багатьох музикантів. А ли-сенківському роялю не пощастило. На горищі, де він зберігався, зірвало дах, довелося тричі реставрувати інструмент, щоб урятувати його. А в грудні минулого року знову «підліковували» знаменитий рояль, якому більше 120 років, і він знову звучить. У Меморіальному музеї проводяться камерні вечори, на легендарному інструменті грають найкращі піаністи та почесні гості.

Схожі:

Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconПлан-конспект уроку ( 4 клас ) тема: Українські народні жартівливі пісні
Мета: ознайомити дітей з жанром «українська народна пісня»; формувати вокально-хорові навики; розвивати музичний слух, образне сприйняття...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconКонспект уроку 4 клас тема. Музика мого народу (підсумковий урок)
Мета. Закріпити в учнів уміння розрізняти жанри українських народних пісень, визначати жанрові ознаки цих пісень; розвивати вокально-хорові...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconСцена святково прикрашена. В залі квітучі дерева, тин, хата. Звучить...

Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconУроків Урок №1
Урок №1. Хто за чуже хапається, свого позбувається. Російська народна казка «Лисичка»
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconАльбом: Привіт музикантам
Полька "Вінничанка" / Музика народна; вик-ня гурт"Ретро"; вик-ня гурт"Ретро"
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconЗакону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
Сільській раді, а Сільський голова зобов'язується створювати необхідні умови для роботи Головного бухгалтера, виплачувати йому грошову...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні icon3. Пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка»
...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconУрок 9 Тема. Тематичне оцінювання з розділу «Народні пісні різних...
Мета: виявити рівень знань, умінь та навичок учнів з метою їх корекції; розвивати зв'язне мовлення, па­м'ять, логічне та образне...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconКонтракт на управління підприємством
Підприємством, забез­печувати його високоприбуткову діяльність, а Орган управ­ління зобов'язується створювати необхідні умови для...
Урок №10 Народна музика: соціально та родинно-побутові пісні iconУрок 5 Тема: Народні колискові пісні „Ой ти, коте, коточок”, „Ой ну, люлі, дитя, спать”
Мета: ознайомити з українськими колисковими піснями, вчити коментувати зміст, читати колискові пісні вдумливо, ви­разно, емоційно,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка