Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури




Скачати 96.33 Kb.
НазваМіська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури
Дата конвертації03.03.2014
Розмір96.33 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Культура > Документы


Міська науково-практична конференція ІППО КУ імені Бориса Грінченка

для вчителів української мови та літератури
Є. Маланюк у контексті української культури ХХ століття
м. Київ, 15 березня 2012 року

Галина Василівна Пікож,

учитель-методист СШ № 112 ім. Т. Шевченка

Голосіївського р-ну м. Києва
Україна у ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА
Минуло 115 літ від дня, коли прийшов у світ Євген Филимонович Маланюк, один із достойників української культури, вірний син України, що прожив більшу частину свого життя далеко від рідної землі, однак служив їй словом: іноді гірким і болючим, але завжди щирим.

Завершилася путь. Наче пісня —
                                 сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу
                                               і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Україна заплаче на древнім
                                козацькім валу...

Так писав на спомин про поета Б. Олександрів.

Його поезія - це

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
       Випалюючи ржу і гріх,
       Ввійде у складники держави,
       Як криця й камінь слів моїх.


       Зрештою, ці слова напевно стосуються всього творчого спадку письменника.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

В еміграції Маланюк снив рідним краєм. Його ліричний герой волів би навіть вмерти, аби тільки знову повернутися під рідну стріху, де б його зустріла в обіймах мати:

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх...

Та не судилося побачити рідну землю ще хоч раз, довелося поетові все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар».

Так, без тебе повільна,
                            нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа.
Навіть гіркість в черствому
                                щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

Ці слова — лейтмотив усієї творчості поета. Через усе життя проніс Маланюк палку любов до своєї далекої Вітчизни, до своєї улюбленої Степової Еллади. Вона, ця любов, була особливою — від прокляття і ненависті до неї, Чорної Еллади, Антимарії, яка дозволила себе сплюндрувати, розтоптати свою честь, і до великого сердечного щему за нею, єдиною:

Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку — 
Крізь всі епохи і віки.
Ще хвилі б’ють в непевний човен,
Ще щогли гнуться і риплять,
Та обрис чайки вітром повен,
Рукам покірна рукоять.
Далекий берег ані мріє,
Хоч знаю, вірю: десь він є.
О мстива необорна мріє,
Це ти — призначення моє.
Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема.
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вколо — самота і тьма.

Цей вірш, написаний за кілька років до смерті Є.Маланюка, носить красномовну назву «Ностальгія»… Усе емігрантське життя поет жив з Україною в серці:

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
    А я на полум’ї розлуки
    Назавше спалюю роки,
    І сниться степ Твій, сняться луки
    І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут — в вікні опустиш штору — 
І п’єш самотній, смертний біль...
    Все сниться гук весни і вітер,
    Веселий вітер світлих літ.
    А тут — молюсь, убогий митар, 
    Шукаю твій вогненний слід...
Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Синаю,
Як завше: золото й мечі...

Цю любов він так і ніс у своєму серці до останнього подиху:

...Згадав. пройшло дванадцять літ
                                              тяжких,
    що кожен рік був довгий, як віки,
    що кожен час, і днина, і година
    пекли ім’ям єдиним — Україна...

Осмислення трагічної долі Вітчизни — такий наскрізний мотив поезій цього періоду. Любляче і зболене серце поета народжувало гнівні й глибоко трагічні інвективи:
       
       Тебе б конем татарським гнати,
       Поки аркан не заспіва!
       Бо Ти ж коханка, а не мати,
       Зрадлива бранко степова!
             
       Прости, прости за богохульні вірші,
       Прости тверді, зневажливі слова!
       Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
       Гіркі й пісні глуха душа співа.
  (Псалми степу)

 Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих вже збірках, у книгах, що з'являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1934; «Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюєтгься в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу», розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образу України у поезіях Маланюка. Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.
       
       Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. І критика, еміграційна і західно-українська, не могла пробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого народу:


                     Каліка, смерд — такий він і донині,
       Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
       Самсоном темним зруйнував святині,
       Розбив давно синайськую скрижаль. (...)
       
       ...Історія готує новий том, —
       Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
       Макітру хилить виключно по вітру,
       Міркує шлунком і зітха гуртом.
       
       (Сонет огиди і гніву, 1924)

       Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. В листах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: «У нашій літературі чуюся досить самотньо — дуже неприємне почуття часами» (23.11.1931). А іншим разом: «Стан мій досить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на «письменницьку» психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук» (04.10.1932).
       
       Рукопис збірки «Земна Мадонна» письменник протягом п'яти років даремно пропонував різним видавництвам, зрештою видав її власним коштом.
       
       Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в доконечній потребі бути саме будителем народу? Відповідь певною мірою може видатися несподіваною — в невичерпальності свого народу, своєї України. Адже віки нищення і гноблення не загасили «вогонь буття» і «невичерпальний дух» нації.
       


       Гноблять, калічать, труять рід,
       Ворожать, напускають чари,
       Здається, знищено вже й слід,
       Лиш потурнаки й яничари.
       І ось — Стефаник і Куліш,
       Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
       Степів страждальної землі,
       Народу самосійні діти!
       А то підземна загуде
       Вулканом націй ціла раса —
       І даром Божеським гряде
       Нам Прометеїв дух Тараса.

Цікавими є мовно-стилістичні засоби творення образу України в поезіях Євгена Маланюка.

Переймаючись болем за долю Батьківщини, поет розвиває тематику державності, самостійності України. Весь час він озирався на землю, де народився, де жили його предки, де полонився духом козацтва. Згодом відбулося становлення власної історіософічної концепції розвитку України: це земля, яка, за словами автора, довгий час належала до античної Еллади, формувалася в умовах великої, неперевершеної культури. Таким чином, Є. Маланюк бачить Україну як майбутній ренесанс, по-перше, античного світу як певного культурного осередку та, по-друге — великого Риму як взірця державного строю. Так виросли два знаки-символи України — Державного Риму і Степової Еллади.

Аналіз мовотворчості поета виявляє складну структуру образу України, репрезентовану конкретними ключовими лексемами у складі метафор. Звичайно, це — Батьківщина, яку представлено у таких аспектах (схема).



Отже, Україна у Є. Маланюка — це передусім, «Мадонна дикая степів», «Еллада СкитськаяЕллада Степова Сарматських Афродіткирпатих Аполонів» (с. 158), це «Чорна Еллада» (с. 213), «Земная Мадонна» (с. 203), а Київ — «Степова Александрія під злотом царгодських мозаїк» (с. 140). Як бачимо, за допомогою конкретних лексем автор створює оптимістичний, високий образ України.

Проте шалена, нестримна любов поета до Батьківщини межує мало не з ненавистю та прокльонами, але ці почуття мають свою зумовленість. Пристрасне жадання Україні гідної долі вимагає від Є. Маланюка непоблажливого ставлення до того, що вона дозволяє погноблювачам витоптувати і сплюндровувати себе протягом століть. Деяку байдужість, схильність добровільно віддаватися у полон, перебувати у рабстві — ці риси України автор уособлює в образах «похотливої скитської гетери», «степової бранки», «подряпаної божевільної блудниці», «коханки, а не матері». З докором поет звертається до України, «розіп’ятої», що лежить «скривавлена і скута, //Мов лебідь в лютім полоні» (с. 115), якій кочовничі орди «тяжко гупають в древні груди». З розпачем звучать його слова: «Невже ж тобі ще може снитися, // Що вільна ти колись була!..» (с. 115). Кульмінацією в цьому ракурсі є вірш «Антимарія», де Є. Маланюк у відчаї проклинає Україну.

У поезіях лунає містицизм, що надає творам особливого трагічного колориту: Степова Еллада перетворюється увідьму-сотниківну.

Саме з єдності цих протилежних образів України — Степової Еллади і блудниці, виражених конкретними лексемами у складі метафор, постає складність і непересічність особистості Є. Маланюка.

Як згадувалося вище, батьківщиною Є. Маланюка була степова Україна, тому не дивно, що образи степуземлівітрунайчастіше трапляються в поезіях у неподільній єдності. Образ рідної землі представлено перифрастичними словосполученнями з опорними конкретними лексемами: «земля», «степ», «лан», «поле» та абстрактними: «простір», «далина», «широчінь», «вись» тощо. Переходячи з вірша у вірш, вони змінюються залежно від настрою автора. Набувши людських ознак, земля, степ і вітер, який наскрізь пронизує поезії, стають живими дійовими особами: поет звертається до них через прірву розлуки то з розпачем, то з докором, а то в нестямі, з ніжністю та любов’ю. Про спорідненість згаданих мікрообразів говорять такі слова: «Мов на бандурі велетенській грає // Співучим вітром припонтійський степ» (с. 140), «Широчінь пронизує вітрами» (с. 131) та ін. Вітер найчастіше виступає як руйнівна сила, ознака самотності, порожнечі, болю: «Так пустельно, так порожньо й сумно, тільки вітер та самота» (с. 178). В образі вітру автор уособлює буремний хід історії, трагічність того часу, умови, за яких ламалися людські долі: «Вили бурі історії, рвали, жбурляли одвічне» (с. 47). Але поряд є інші — світлі, оптимістичні, окрилені образи: «хорал сонценосних вітрів» (с. 86), «веселий гук розхристаних вітрів» (с. 51), «легкий вітер напружує крила // Гнати леготом золото хвиль» (с. 113) тощо.

Як видно зі структури образу України в поезіях Є.Маланюка, батьківщина-держава, і батьківщина — рідна земля є персоніфікованими одиницями і постають перед читачем в образі жінки, тому змальовано їх як реальну істоту за допомогою портретної лексики.

Отже, земля у Є. Маланюка — це жінка, що потребує любові, продовжує рід, є першоджерелом життя: «земля прачорне обличчя», «(земля) так праматірно-вічно розкрила чорноземну укохану плоть» (с. 53). Бачимо, що поет змальовує її стан, тіло, груди: «чорна плоть налита (земля) // Викохує солодку ваготу» (с. 189), «рамена необорні (земля)» (с. 159, 160), «Знаю, медом сонця, ой, Ладо, // В твоїм древнім тілі — весна» (с. 137), «землі чорне тіло» (с. 106), «Головоюна Захід і лоном на Схід — // Розпростерла смагляві м’язи» (с. 131), «Тяжко гупають в древні груди (землі)» (с. 132), «Так явно дишуть неоглядні груди, — // О, теплий дух весняної землі!» (с. 189), «перса чорні (земля)».

Гнітючий, ностальгійний настрій народжує образ навічно втраченої землі: «І дощ читає псалтиря // Над схолоділим чорним тілом» (с. 121), «Ні, ти не мати! Шал коханки // У чорнім полум’ї коси, // В обличчі степової бранки — // Хміль половецької краси» (с. 115).

Однак переважає життєдайний світлий образ, як у вірші «Сьогодня»: «І земля — наречена в молочнім цвіту // Мліє солодко в сонячно-яснім меду» (с. 135). Як бачимо, шанобливе ставлення до землі тісно переплітається з повагою до жінки-матері, коханої: «Наречена — Кохана — Нене! ...Весна!» (с. 53).

Так, однією з основних тенденцій мовотворчості Є.Маланюка є зведення у протиставленні різних сторін одного явища (життя/смерть, святий/грішний), що ми й простежили на прикладі суперечливого образу України.

Отже, завдяки використанню широкого спектру стилістичних засобів, зокрема метафори, поезії Євгена Маланюка є динамічними, варіативними. Поетичній мові автора притаманна лаконічність та чітко витримана вибірковість лексичного складу, що виявляється у досить обмеженому колі ключових словообразів як компонентів метафори, проте майже необмеженій кількості варіантів семантико-експресивного трактування їх завдяки незвичайним сполученням.


Схожі:

Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconМіська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка...
Маланюк – одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури ХХ століття. Усією своєю творчістю поет прагнув сприяти відродженню...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconПерспективний план роботи Вченої ради іппо ку імені Бориса Грінченка на 2010-2011 н р
Про організацію професійної адаптації молодих учителів знз м. Києва в іппо ку імені Бориса Грінченка
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconНауково-методична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка
Час, у якому ми живемо, справедливо називають складним І поворотним. Ми прийшли до реального усвідомлення необхідності перемін, повертаємося...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconПросвітницька програма "Профілактика негативних явищ в молодіжному середовищі". Автор-упорядник
Затверджено Науково-методичним центром практичної психології І соціальної роботи іппо київського університету імені Бориса Грінченка...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconОдеської обласної державної адміністрації Одеський обласний інститут...
Збірник завдань з української мови та літератури для інтелектуальних змагань старшокласників
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconПоліхудожнє виховання учнів 9 класу на уроках художньої культури...
Головною метою художньо-естетичної освіти в загальноосвітній школі є розвиток особистісно-ціннісного ставлення до мистецтва та навколишнього...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconПлан проведення науково-технічних заходів у 2006 р Харківський національний...
Республіканська науково-практична конференція "Актуальні питання хірургічної гастроентерології"
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconАнкета «Життя дитини в родині»
Затверджено рішенням експертної комісії науково-методичного центру практичної психології І соціальної роботи ку імені Бориса Грінченка...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconМіжнародна науково-практична конференція „Харків І Харківський університет...
Міжнародна науково-практична конференція „Харків І харківський університет у розвитку української журналістики: від тижневика «Харьковские...
Міська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка для вчителів української мови та літератури iconЗапрошуємо на навчання київський університет імені Бориса Грінченка...
Детальну інформацію для абітурієнтів можна прочитати на сайті університету та дізнатись безпосередньо за тел. 461-02-48
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка