Список використанної літератури




Скачати 201.31 Kb.
НазваСписок використанної літератури
Дата конвертації26.02.2013
Розмір201.31 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Література > Документы
План:

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Короткi бiографiчнi данi……………………………………………….4

Розділ 2. Огляд творчого шляху…………………………………………………6

Розділ 3. Художня проза Олеся Гончара………………………………………11

3.1. Краса людських почуттів у трилогії Олеся Гончара «Прапороносці»…..11

3.2. Красиве й потворне в романі Олеся Гончара «Людина і зброя»………...12

3.3. Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара "Собор"…....13

3.4. Людська праця й людина за радянських часів за творами «Кресафт», «Соняшники»…………………………………………………………………….15

Розділ 4. Публіцистика Олеся Гончара…………………………………….…..16

4.1. Письменницька публіцистика ……………………………………………..16

4.2. Статті Олеся Гончара……………………………………………………….18

4. 3. “Нарис”- як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара……………...20

Висновок…………………………………………………………………………22

Список використанної літератури…………………………………………...23

Гончар - художник світла, його дослідник, зображувач і поет. Закохано й уважно простежує він промені, що пронизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос.

М.Бажан

Вступ

Видатних митців, що досягли вершин творчості, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу або й усього людства, часом називають за їхніми найвідомішими творами чи образами, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їх людська й мистецька сутність: Тараса Шевченка – Кобзарем, Івана Франка – Каменярем, Максима Горького – Буревісником, Андрія Малишка – Сурмачем. Олеся Гончара можна по праву назвати Прапороносцем. Адже він завжди – на правому фланзі, в гущі подій, за справедливість, за мир, за добро людям. Чи то навчаючись в університеті, чи боронячи Вітчизну в лавах добровольців-студбатівців, чи створюючи свої талановиті книги…

^ Розділ 1. Короткi бiографiчнi данi

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.c:\users\александр дмитриевич\desktop\гончар\phpthumb_generated_thumbnailjpg.jpg

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця.

До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. У 1936 році, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий письменник гаряче мріяв потрапити в гущу воєнних подій. Цьому бажанню тоді не судилося здійснитися, але через п’ять років він разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів».

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські гори й голубий Дунай до золотої Праги. Цей важкий шлях проліг через смерть друзів, через кров і люту ненависть до ворога. Але пройдений він був гідно, чесно, достойно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки і три медалі «За відвагу». Та війна вчила не тільки воювати, битися з ворогом, вона вчила його жити, керуючись красою вірності, і вчила писати. Бо щоб створити «Прапороносців», треба було виносити їх в «окопних університетах».

Після повернення з фронту Олесь Гончар приїздить до Харкова. Але у Харкові не залишився. Поїхав у Дніпропетровськ, де в передмісті до війни жив його батько, а в самому місті працювала старша сестра, яка й запросила брата до себе. Гончар продовжує навчання в Дніпропетровському університеті, хоча ходити на заняття доводилося пішки, за десять кілометрів. Учився він добре — це видно вже з того, що після закінчення навчання у 1946 році його залишили в університеті асистентом кафедри історії української літератури.

У 1959-1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959-1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.

З 1973 року Олесь Гончар — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембриджі визнав О. Гончара «всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав з трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя.

Помер письменник 14 липня 1995р.

^ Розділ 2. Огляд творчого шляху

Писати і друкуватися юний Олесь став студентом Харківського університету. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

Напередодні війни захопився добором матеріалів для роману про видатного українського філософа й письменника Г. Сковороду. В цей період пише нові оповідання, одне з яких, «Орля», було відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «Стокозове Поле», надруковану в квітневому номері журналу «Молодий більшовик» за 1941 рік. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом студентський батальйон відправили на фронт, де в районі Білої Церкви точилися жорстокі бої. Потім — запеклі бої на берегах Росі, бої за Київ... Скільки там полягло вірних друзів-студбатівціві Мужньо й правдиво розповість про це Гончар у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Г. Шевченка. У цьому творі письменник показав головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи на смерть, вони залишалися гуманістами, справжніми людьми.

Сформувався Гончар як майстер художньої прози уже в роки війни - у тяжких боях з фашистською навалою.

^ У юності судилося пройти

Поля вогню й залізної хуртечі...

Вагою мінометної плити

Обов'язок бійця Вам ліг на плечі.

Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та іншиі фронтових поезій Гончаря духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Безумовно, у круговерті фронтових буднів солдатові не до роману. Але в нечасті хвилини затишшя на папір лягали віршовані рядки про рідний край Молодий літератор писав про фронтові дороги («Ніч у Карпатах», «В гори», «Трансільванський марш»), про вірних бойових побратимів (вірші "Танкіст", «Брати», «Рицарі»). Ці вірші, які підкоряють своєю простотою, щирістю й правдивістю, не випадково були надруковані (українською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Советский богатырь» на першій полосі. В них уже окреслюються виразні контури майбутніх «Прапороносців»:

^ Усе, що разом пережито,

В походах вистраждано, — все,

Я знаю, інший гордовито

Прапороносець понесе!

Вірші привернули увагу командування і Олесеві було запропоновано перейти в редакцію дивізійної газети. Але він вважав, при всій повазі й любові до літературної, газетярської праці, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми бойовими томами до кінця, до останнього пострілу війни, поки не дійшов і а ними до Праги.

Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

У всіх своїх творах прозаїк порушував одвічні теми людського буття, у центрі повістей і романів Гончара — проста і чесна людина-працівник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар’єризму, ислужництва.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах її незнищенності.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі його було піддано вульгаризаторській критиці, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

У 1972 році письменник завершив роботу над повістю «Бригантина» , у 1976 році вийшов друком роман «Берег любові», у 1980 — роман «Твоя зоря».

Олесь Гончар звертається й до літературно-критичної творчості. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Кожний письменник своєю літературно-писемною практикою визначає, яким він бачить розвиток літературної мови. Гончар як громадянин і як публіцист чітко окреслює свою позицію щодо статусу української мови в державі і дає читачеві естетичний ідеал літературної мови.

Так, у новелі «Соняшники» О. Гончар створює цілий ряд поетичних новоутворень на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах. В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прозі.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Розділ 3. Художня проза Олеся Гончара

^ 3.1. Краса людських почуттів у трилогії Олеся Гончара «Прапороносці»

Творчість Олеся Гончара — особливе явище XX ст. Вона видатна тим, що ніколи не втрачає свого значення, завжди служить народу, суспільству. Письменник завжди відкривав нове у цьому житті, сміливо і мужньо висловлював свої принципи, обстоював гуманістичні погляди на особистість в умовах тоталітарної доби. У «Прапороносцях» Гончар передавав усі складності випробувань, змагання духовних і фізичних сил кожного героя.

Він створив ідеал фронтового братерства, кровну близькість бійців та офіцерів, які борються з оскаженілими фашистами. Ми бачимо зворушливу дружбу людей, які відчувають подихи смерті. Розвідник Козаков думав так: «Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!». Всі герої роману — суто мирні люди, кожен має своє обличчя, свій характер, свою мрію; всі вони не втрачають власної гідності за будь-яких обставин. Читаючи твір, зачаровуєшся людською добротою. Юрій Брянський, Хома Хаєцький, Шура Ясногорська, Черниш, Сагайдак та інші вірні військовому обов'язку, сумлінно виконують свою визвольну місію, є справжніми патріотами Батьківщини. Всі вони чисті у душевних стосунках, вірні пам'яті загиблих, бережуть і цінують дружбу. Тому девізом життя для кожного є слова Брянського: «...Найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, розмінюють свої почуття направо і наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями». Саме це допомагає героям відчувати себе внутрішньо сильними і спокійними. Та все ж війна залишає важкі сліди в душі кожної людини, але герої переборюють страх, вони стійки в боротьбі з ворогом, вірні один одному в бойовому обов'язку, уміють володіти собою, не втрачають честі.

Гончар, дослідивши людську психіку, показав велич людських почуттів.

^ 3.2. Красиве й потворне в романі Олеся Гончара «Людина і зброя»

«Творчість Олеся Гончара відзначається різко індивідуальним колоритом, він цілком органічний, і його ніколи не плутаєш із іншим. М'яка задушевність, тонке ліричне почуття, ненав'язливий романтичний аромат, на яких лежить печать самобутньої письменницької особистості», — так сказав Євген Гуцало.

І дійсно, ці риси властиві чи не кожному рядку роману «Людина і зброя». Це перший масштабний антикультівський твір в українській літературі. Драматичним постає життя, автор висловлює тривогу за долю всього людства, бо саме воно цілими століттями тримає в руках зброю і само ж гине у страшних війнах. Димитр Добрєв (болгарський письменник) писав: «Роман «Людина і зброя» спрямований проти війни, проти знищення найвищого творіння на землі — людини. Книга ця захищає мир у всьому світі. Вона закликає всіх людей до творчої праці».

Герої роману «Людина і зброя» молоді. Вони всі різні за вдачею, з неоднаковими поглядами на життя, кожен по-своєму розуміє патріотизм... Автор є дослідником, бо вирішує такі проблеми, як гуманізм на війні. Він показує відповідальність героїв перед собою, перед іншими, уміння бути чесними, намагання взяти тягар війни на свої плечі, підтримати один одного. Та не всі герої проявляють людяність, мужність, благородство, порядність. Наприклад, Гладунов — на вигляд здоровенний хлопець, бравий, вишуканий, але, коли почався бій, саме в момент випробування, елементарна порядність і сила духу в нього зникли, він став боягузом і дезертиром.

Гончар захоплено пише про справжніх солдат-патріотів, які незламні духом, вірні Батьківщині, а отже, вірні собі. Вони долають найважчі обставини і залишаються людьми: з любов'ю, з честю, товариською солідарністю, шляхетністю душі.

^ 3.3. Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара "Собор"

Роман "Собор" — це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З'явившись в українській літературі у кінці 60-х років, він був тим сплеском, який зторкнув больові точки суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам'яток минулого, збереження цільності людської душі. Олесь Гончар один із перших вказав на небезпеку кар'єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Всі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і показали, що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше.

Хочу торкнутися однієї з проблем роману — збереження цільності людської душі. З цієї проблеми витікають всі інші: збереження духовної спадщини, культури, мови, історичних святинь українського народу. Людина красивої душі не може зганьбити краси матеріальної. Це ми бачимо на прикладі життя героїв твору. Мешканці Зачіплянки, які живуть чесною працею, не сприймають нічого потворного, такого, що може порушити їхню совість. Перед нами проходять красиві своїми помислами трудівники: сім'я металургів Баглаїв, їхні друзі, заслужений металург Ізот Іванович Лобода, дівчина-сирота — Єлька. Кращі представники молодого покоління тягнуться до знань, до збереження матеріальних і духовних цінностей народу. Студент Микола Баглай зі своїм другом Олексою у вільний час готує креслення, щоб порятувати селище від шлаків заводських труб. Замислюється юнак над тим, як бути справжнім, як вдосконалитись, як повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи. Живучи у трудовому ритмі щоденних турбот, Микола мріє про справжнє кохання, про красу людських стосунків, піклується про життя своїх близьких, тривожиться про збереження пам'ятки архітектури — собору, побудованого за часів козаччини.

Автор показує, що байдужістю людей вбивається і руйнується все цінне в суспільстві. Хочемо зберегти пам'ять про минуле — топчемо сучасне. А цим сучасним є наше життя, доля кожної окремої людини. Стала жертвою байдужості сирота Єлька, поступившись перед домаганнями бригадира. Став жертвою синівської байдужості Ізот Іванович Лобода, опинившись у будинку для старих. Викриваючи моральну звироднілість, кар'єризм, Олесь Гончар оптимістично дивиться на життя, вірить в торжество прекрасного, в красу і щирість людських стосунків.

Зародилось щире почуття кохання між Миколою і Єлькою, дочекалась з Індії свого Івана Вірунька Баглай, щаслива в своєму заміжжі. Радіє щастю інших Ізот Лобода, який до кінця свого життя робив людям тільки добро. Програма його життя: "Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти прокленуть". Втратив сина Ізот Лобода. Болить йому душа, що кар'єра зіпсувала Володьку, хочеться йому іншим бачити сина. Але той, хто зрадив батька, не має в душі нічого святого. Недаремно саме рукою Володьки була знята охоронна дошка з собору.

Німим докором безладному людському життю вивищується собор над Зачіплянкою. Багато він бачив, багато вистраждав. Пам'ятка історії — це наче частка душі всього народу, його минулого, сучасного і прийдешнього. Мешканці селища підсвідомо це розуміють. Вони не уявляють свого життя без собору, облупленого, понівеченого, але такого величного і прекрасного. Цим автор наче проводить паралель між духовним і матеріальним. Люди, обпалені у вогні війни, будують нове життя. Не все у житті таке красиве, як у мріях і піснях, але майбутнє за такими, як брати Баглаї, як Ізот Лобода. Саме вони бережуть собори своїх душ, не дозволяючи іншим паплюжити ні матеріального, ні духовного.

Цей роман — заповіт сучасному поколінню: цінувати красу, бути цілеспрямованим, духовно багатим і щедрим на добро.

^ 3.4. Людська праця й людина за радянських часів за творами «Кресафт», «Соняшники».

Багато з нас, людей нового покоління, навіть і не знають, що означає слово колгосп. А це ж ціла доба в історії нашого народу, причому, чи не найтрагічніша. Сама по собі ідея колективних господарств непогана. Але за роки радянської влади вона зазнала такої трансформації, що перетворила людей на рабів, відбила у них любов до землі-годувальниці.

Герой оповідання О. Гончара «Кресафт», будучи головою колгоспу, наважився подбати хоча б частково про своїх трудівників. Він видав зерно на трудодні напівголодним людям. Це викликало обурення, гнівне засудження з боку керівників району, адже у них на першому місці — його величність План, «вказівки зверху», а не селяни, які своєю невтомною працею годували увесь народ. В оповіданні «Соняшники» О.Гончар акцентує зовсім на іншій темі, але й там ми знаходимо згадки про те, як дівчата колгоспниці, за допомогою лопат і тачок зводили греблю, з ранку до вечора працювали в полі, часто отримуючи за це лиш палички-трудодні. Люди вірили у світле майбутнє, трудилися для нього не покладаючи рук, але так нічого доброго й не діждалися. Згадаймо ще й такий факт безправності зафіксований у романі О. Гончара «Собор» — колгоспники не мали паспортів і не могли виїжджати із села без дозволу, який практично мало кому давався.

Нашому народові завжди було притаманне почуття колективізму. Це засвідчують і народні прислів'я: «гуртом і батька добре бити», «у гурті й каша добре їсться», «що громаді, те й бабі» тощо, народні традиції, наприклад, толоки. Але такі колективні об'єднання мали б бути суворо добровільними з цивілізованими умовами праці, з дотриманням прав і свобод, відповідним соціальним захистом. Людина, її щастя й добробут — ось що має бути головним для будь-якої держави, будь-якої формації. І той, кому хочеться реанімувати колишній лад, хай почитає твори наших письменників.

Розділ 4. Публіцистика Олеся Гончара

^ 4.1.Письменницька публіцистика

Публіцистична творчість більшості українських письменників осібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики Олеся Гончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідників публіцистики. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за роки творчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічно доповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував у творчій діяльності як журналіст й публіцист, 13 – представляють власне публіцистичні жанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю, привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг, теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія, звернення, лист, фейлетон, репліка) – перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6 (кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належать до суто журналістських жанрів.

Для письменницької публіцистики характерним є об’єднання опублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”, “О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічні збірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не просто мова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського, “Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.

Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті – проблемні, оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончара характерні передусім проблемні статті (“Правосудие должно свершиться”, “Человек – война – литература”, “На пути в ХХІ век”, “Зберегти мир – вимога сучасності”, “Про що запитують обеліски”, “Різдвяне слово вразливого автора”, “Будьмо гідними святинь”), статті ювілейного змісту, де автор активно використовував портретні характеристики, мемуарні моменти (“Безсмертний полтавець”, “Геній світлоносний”, “Великий син Грузії”, “Співець життя народного”, “Увінчаний шаною всенародною”, “Наша Леся”), літературно-критичні (“Сучасність – душа літератури”, “Багатоманітність напрямків”, “Суцвіття талантів”, “Муза правди і життєлюбства”). В останніх він прагнув давати аналіз вершинних явищ національної та зарубіжних літератур, ставлячи досягнення української у контекст кращих здобутків світової. При цьому багатство асоціацій, емоційність викладу змісту та образність думки поєднувалися в них із суворою науковістю та філософською заглибленістю в найвизначніші явища історії українського красного письменства та літературного процесу. Складна діалектика зв’язку між фактом і образом розглядається на матеріалі твору цього жанру “Цвіт слова народного”.

^ 4.2. Статті Олеся Гончара

Статті Олеся Гончара є публіцистичними як за змістом, так і за формою, вони містять об’єктивний аналіз подій і фактів, певних тенденцій суспільного розвитку. Митець завжди прагнув переконати своїх читачів, що порушені ним проблеми збігаються з їхніми потребами, відповідають інтересам окремого індивіда й суспільства в цілому. Думка розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часом дискусійно, висновки аргументовано витікають із аналізу. Іноді авторська мова набуває патетичного звучання, особливо там, де йдеться про живий зв’язок минулого з сучасним. Письменник часто вдається до використання риторичних та стилістичних фігур, зокрема градації.

Такий жанр публіцистики як «Промова» у митця налічує 193 твори. Промови Олеся Гончара (“Співець єднання”, “Писати правду”, “Слово про “Руську трійцю”, “Вітаємо ваші світанки”, “Виступ на форумі миру в Парижі”, “Небуденна подія”) як і виступи Ю. Мушкетика “Шлях до істини”, Д. Павличка “Україна виходить з безодні”, В. Яворівського “Я весь пішов у політику”, І. Драча “Інтелігенція і вибори”, П. Мовчана “Витоки”, Л. Костенко “Геній в умовах заблокованої культури” відрізнялися логічністю, докладною аргументованістю тез і висновків, спрямованістю на певну конкретну аудиторію. Для промов Олеся Гончара притаманний неповторний індивідуальний стиль вислову думки, який представлений не лише в його публіцистиці, а й у прозі, поезії, мемуаристиці. Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення, романтичне світовідчуття та світобачення, автобіографізм, тяжіння кожну проблему розглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Архів письменника свідчить, що окремі промови переписувалися по кілька разів, поки автор не знаходив точного втілення свого задуму. Характерними для цього жанру є активне використання різних художніх засобів: афоризмів (“Митець мусить почувати мускулатуру слова”, “Сьогодні діти – завтра народ!”, “Частіше думаймо про велике”), фразеологізмів (“Чаша ця і їх не мине”, “Конем не об’їдеш”), неологізмів (“строчкогон-халтурник”, “мертвороддя застою”), у тому числі утворених шляхом поєднання слів різних лексичних полів (“ядерний дамоклів меч”), перифраз (“маленькі оті вельзевули”, “трудії невдячного ремесла”), метонімій (“копита часу”) та ін.

^ 4. 3.“Нарис”- як жанрова форма публіцистики Олеся Гончара

“Нарис”- ця жанрова форма публіцистики Олеся Гончара, яка нараховує 79 творів, найбільш повно виявляє себе індивідуальність автора як особистості. Цикли нарисів “Китай зблизька”, “Зустрічі з друзями”, “Японські етюди”, окремі твори “Берег його дитинства”, “Двоє вночі”, “Голос ніжності і правди”, “Спогад про Ауезова”, “Бондарівна”, “Блакитні вежі Яновського”, “На землі Камоенса”, “Столітній Панч”, “Відкриття Альберти” та ін. – це непорушна єдність художнього, побудованого на творчій уяві світу, й публіцистичного, основаного на документальному освоєнні дійс Олесь Гончар прагнув осмислити сенс життя неординарної людини. Тут особливу вагу мали його суб’єктивні спостереження, засновані на фактах власного спілкування з героєм. Подорожні нариси базувалися на асоціативних зв’язках, у них помітне ліричне начало, філософський погляд на дійсність і екзотику своєї й далеких країн (“Орхідеї з тропіків”, “Канівський етюд”, ”Під небом алтайським”). У проблемних нарисах (“Золотий сніп Таврії”, “Останній постріл”, “Чорний яр”) ставилися важливі питання суспільного буття українського народу – політики, екології, духовності.

Нарисовий образ Олеся Гончара часто переростав у художній, працюючи на донесення до читача певної важливої ідеї, яка може суттєво змінити громадську думку, вплинути на владні структури, перевести якусь, наприклад, технічну проблему в морально-етичну чи політичну площину.

Голий реалізм, орієнтація на спрощений підхід до факту в довоєнний час, що збігся з періодом учнівства Олеся Гончара, поступилися місцем широким узагальненням, філософським оцінкам з позицій завтрашнього дня, що співзвучно з художньою творчістю митця. Певна еволюція спостерігається навіть у назвах нарисових творів. Якщо до війни переважали антропонімні назви або заголовки перифразного походження (“Яків Мельник”, “Дочка комсомолу”, “Агітатор”), то згодом вони все більше метафоризувалися (“Яблуневоцвітний геній України”, “В останніх променях”, “Золотий сніп Таврії”), набували глибоких символічних узагальнень (“Сурмач”, “Крізь залізну завісу”), інколи такі узагальнення сягали всепланетного масштабу (“Від Сосниці – до планети”). Важливу роль в нарисах Гончара виконує художній прийом обрамлення, що є ключовим у побудові сюжету твору і концептуальним у розкритті його ідейного змісту (“На землі Камоенса”). Образ героя – є завжди яскраво рельєфним, пластичним аж до відчуття фізичної присутності, що помітно в передачі голосу, жестів, інтонації, особливостей постави, ходи.

Висновок

Письменник переважно сучасної теми, визначний майстер слова, Олесь Гончар у своїх романах, повістях, новелах художньо досліджує життя кількох поколінь українського народу. Його улюблені герої – трудівники і воїни, мислителі і творці, люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих духовних поривів і активного діяння.

Найважливішими ознаками індивідуального стилю Гончара є органічне поєднання реалізму з романтичним баченням світу. Характерною особливістю творів Гончара є гумор, прозорість і глибоке смислове навантаження живописного слова, лаконізм вислову. Щедро черпає письменник слова з живого народного мовлення. Мова творів Гончара - один з найкращих зразків сучасної літературної мови.

Шлях Олеся Гончара в літературі – це шлях безперервних пошуків. Його творчість нерозривно зв`язана з сучасністю. Кращі твори Олеся Терентійовича Гончара – справді народного письменника – стали окрасою українського мистецтва слова, збагачують вони й скарбницю літератури світової.

Список використанної літератури:

  1. Вараніца В. Чиста стежина до Собору: Етика, мораль, духовність: Роздуми сучасників // Дивослово. – 2008. – № 1. – с. 23.

  2. Галич В. Постать Олеся Гончара у контексті постмодернізму//Дивослово.-2005.-№2.-с.55-57.

  3. Дригайло В. Люлька дружби: Про взаємовідносини Олеся Гончара та Петра Ребра // Культура і життя. – 2007. – № 23. – 6 червня. – с. 2.

  4. Зборовський А. Олесь Гончар: "Без культури повноцінної держави не збудувати": [Про вип. 3-х т. щоденників О.Гончара] // Культура і життя. – 2005. – № 38-39. – 5 вересня. – с. 1.

  5. Сироїд І. Олесь Гончар – захисник духовних скарбів // Слово Просвіти. – №13. – 2-8 квітня. – 2009. – с. 12-13.

  6. Яровий О. Близька зоря Олеся Гончара: [До 90-річчя від дня народження Олеся Гончара] // Слово Просвіти. – 2008. – № 14. – с. 8.




Схожі:

Список використанної літератури iconПлан список використанної літератури та джерел 1 список використанної літератури та джерел
Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1998 р. – К.: Преса України, 1997. – 80с
Список використанної літератури iconСписок використаної літератури
Вступ
Список використанної літератури iconЗ м І с т вступ 3
Список використаної літератури 47
Список використанної літератури iconРеферат Тема дипломної роботи
Тема дипломної роботи – „Пантелеймон Куліш – видавець літературно-художніх творів”. Дипломна робота включає в себе вступ, два розділи,...
Список використанної літератури iconСписок рекомендованої літератури на літо для майбутніх третьокласників

Список використанної літератури iconСписок використаної літератури
Бабанский Ю. К. Оптимизация познавательного процеса. – М.: Просвещение, 1982. 192 с
Список використанної літератури iconСписок використаної літератури
Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади
Список використанної літератури iconСписок використаної літератури
Герасимчук В. Г. Маркетинг: теорія І практика: Навч посіб. — К.: Вища шк., 1994
Список використанної літератури iconСписок використаної літератури
Гуманістичні погляди Еразма Роттердамського та їх становлення І розвиток у лоні Відродження та Реформації
Список використанної літератури iconСписок вихователів зош №6 в 2012 – 2013 н р
«Розвиток пізнавальної діяльності школярів на уроках російської мови та літератури»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка