1. Епітети в мовознавчій літературі




Назва1. Епітети в мовознавчій літературі
Сторінка1/4
Дата конвертації02.03.2013
Розмір0.51 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Література > Документы
  1   2   3   4
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………..…..…….3

1. Епітети в мовознавчій літературі……………………..…………….…....7

    1. Загальні характеристики епітетів………………………...…….….….7

    2. Лексико-семантичні групи епітетів…………………………………..10

    3. Граматичне вираження епітетів………………………………………21

2. Епітети в романі Л. Костенко „Маруся Чурай”……………...………….33

Висновок...........................................................................................................41

Список використаної літератури....................................................................45

ВСТУП
Епі́тет (грец. epítheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом [10].

Епітет – образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: сонце золоте; ясні зорі; тихі води [14].

Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе до зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означеньзелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам’янілі дні»), у художніх творах з’являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорногоясні зорі, тихі води»), надмірна присутність яких шкодить естетичній якості таких творів.

У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «...світ — жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації епітета.

Епітет (дода­ток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті кон­кретизувати уявлення про нього. В популярній на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін ви­значався так: «Одним з найдійовіших засобів посилен­ня картинності й емоційності мовлення є епітет. Так нази­вається слово або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу читача» [15].

Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть підніс корчійним порухом, але рука упала. Все кругом завмерло. Нерушна і безмовна ждала діва. Ще мить — і закрутився дикий вихор навколо гостя темного, а постать його рідіти бистро почала в свистючім вирі вітровім — і враз розстала. Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров).

Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи в такий спосіб його протиставленість логічно­му означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться. Проте, на відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів [10].

Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності, буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку — логічним означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення конкретним способом одного з багатьох непевних».

Б. Томашевський пояснював протиставленість поетичного і логіч­ного означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий вовк" та „сіра кобила" не рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як, наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий" сто­совно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої масті. Це взагалі вовк, і сло­во „сірий" лише підкреслює узвичаєний і типовий колір вовчої шерсті».

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна назвати характеро­логічним або пояснювальним [10]. Епітет інколи не просто виді­ляє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

 Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети [10]. «Ці прикрашальні епітети, — писав Б. Томашевський, — з'яв­ляються в літературних школах певного напряму. Прикра­шальні епітети не мотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався „непоетичним", за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад „вуста" при наявності синоніма „рот"). Але взагалі саме по собі слово вважалося недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: „швидка хвиля", „державний орел", то голов­не завдання тут — надати словам хвиля, орел поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної прозаїчної мови в ряд поетичний. У реалістичний період падає взагалі чітке розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не понять). Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж поняття падає, відповідно — падає й потреба під­несення слова до вищого рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану».

За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет [14].

Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означен­ня предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди — широкий, море — синє, вітер — буйний, гай — зелений, орел — сизо­крилий і т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виді­ляє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку ха­рактерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романти­кам. Характеризуючи в цьому зв'язку приклади епітетів, які наводить у своїй «Риториці» М. Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що «всі вони належать до традиційних у того­часній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається... В поезії класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень, таких, що умов­но виділяли типову, ідеальну рису предмета. Аналогічні приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст. Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. Багато із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер». Певне коло поетичних, найулюбленіших епітетів може ха­рактеризувати не лише той чи інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників.

Поряд з постійними на межі XVIII—XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети [14]. Контекстуально-автор­ським називається епітет, який виділяє не постійну — супро­відну, канонізовану в межах літературного або індивідуаль­ного стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський — це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означе­ному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується. Наприклад: «Проса по­кошено. Спустіло тихе поле. Холодні дні з високою бла­киттю. Не повернуть минулого ніколи: Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський).

Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів [15]. За відомим висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в скороченому виданні», оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та письменника». «Як майстер пензля, — пише М. Рибнікова, — тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стіль­ки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються його епітети».


  1. ^ ЕПІТЕТИ В МОВОЗНАВЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ




    1. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЕПІТЕТІВ


Епітет (epitheton - прикладка) належить до загальновідомих словесних художніх засобів. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.

"Етимологічний словник української мови" подає етимологію слова епітет від грецького виразу "epitheton onoma", що означало "додане ім'я". Воно мало первісне значення epithehos — "доданий; захоплений, запозичений, штучний, пов'язаний з дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим, власне, і зумовлюється його тропеїчна суть. На неї вказують визначення видів епітета в "Словаре лингвистических терминов" О.С. Ахматової як образних означень: епітет прикрашальний, пояснювальний, декоративний, перенесений, постійний, тавтологічний.

Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології - при вивченні слів, що називають ознаки за кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний), у морфології - при вивченні прикметників і прислівників (прекрасний - прекрасно, чудесний - чудесно, сумний - сумно); у синтаксисі - при вивченні означень (гірка доля, далека дорога), прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу дії (сумовито зітхає, радо зустріли). І тільки риторика дає глибокі і повні знання про епітет, бо, включаючи всі попередні види знань, узагальнює їх та розкриває роль і значення епітетів як словесних засобів образності у художньому тексті.

Епітет є давнім образним засобом мови.

О. Веселовський зазначав, що "історія епітета є історією поетичного стилю... І не тільки стилю, а й поетичної свідомості : ціла історія смаку і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття прекрасного".

Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових напрямів. Естетико-стильовий період української літератури початку XX ст. можна взагалі умовно назвати епітетним, настільки широко користувались ним українські неоромантики, символісти та й неокласики. Показовими з цього погляду є поетичні свідчення самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара, про якого Юрій Шевельов пише як про видатного символіста, але такого, що неокласичне в ньому зовнішнє і поверхове, навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а органічне, суттєве - "це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю". М. Драй-Хмара вважав, що його світосприймання не вкладається в раціоналістичні приписи класицизму, воно нескуте, таке, що викликає епітети і вони уроджуються "як напасть". Наприклад:

^ Я світ увесь сприймаю оком,

Бо лінію і цвіт люблю,

Борола промінні глибоко урізались в ріллю мою.

Люблю слова ще повнодзвонні,

Як мед пахучі та п'янкі.

Слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки.

Епітет серед них - як напасть:

Уродиться, де й не чекав,

І тільки ямби та анапест потроху бережуть устав.

(М. Драй-Хмара)

Про те, яке місце займає в поетичній мові епітет і якого значення надають йому поети, свідчить і "поетичне” визначення епітета, яке знаходимо у вірші Максима Рильського "Поетичне мистецтво" :

^ Лише дійшовши схилу віку,

Поезію я зрозумів,

Як простоту таку велику,

Таке єднання точних слів,

Коли ні марній позолоті,

Ні всяким викрутам тонким

Немає місця, як підлоті,

У серці чистім і палкім,

Коли епітет б'є стрілою

У саму щонайглибшу суть,

Коли дорогою прямою

Тебе метафори ведуть,

Коли зринає порівняння,

Як з моря синього дельфін.

Таким чином, уявлення про епітет як образне означення доповнюється ще й такою рисою, як найглибше, найсуттєвіше, що наближає нас до істини, означення. Мистецькі напрямки, що охоплювали своїми течіями українські, культурно-мистецькі сфери, надавали великий простір митцям переживати реальний світ у собі й передавати його через своє суб'єктивне сприймання конкретних форм вічно мінливої матеріальної субстанції. Мистецтво покликане виражати свідомість людини, її внутрішні переживання, ритм життя і силу динамізму. Тому той арсенал мовних виражальних засобів, що був успадкований від попередніх епох, підлягає значній трансформації та модифікації. Це відобразилося на багатьох традиційних образних засобах і особливо помітно на епітеті. Його семантична еволюція значно розширила образні функції в тексті, семантичні поля дистрибутів, лексико-граматичні моделі вираження.

Епітет формується як образний естетично маркований атрибут, що на лексичному і граматичному рівнях мас образно-означальне наповнення, свою формально-граматичну структуру (епітет-дистрибут) і відповідає на питання граматичного означення який? як?
^ 1.2. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ГРУПИ ЕПІТЕТІВ
Історична пам'ять народу відобразила у словах і виразах параметри ознак життя етносу і закріпила їх як еталони. Тому наявність таких епітетних сполук в індивідуальній творчості письменника або їхніх художніх модифікацій завжди є свідченням фольклорного струменя в тій творчості.

У народній пісні весь денотатний простір майже завжди має свої атрибути, у мовному вираженні – епітетні : білий світ, битий шлях, буйний вітер; білі руки, біле личко, вірная дружинонька; гірка доля; край далекий; кінь вороненький; сивий голуб; козак молоденький; чорнії брови, карії очі; дрібні сльози, чужі люди, степ широкий, чисте поле, синє море, ясне сонце, темна пічка, золотий вінець, срібне весельце тощо. Такі епітети називають традиційними, фольклорними, постійними. За зовнішньою простотою, очевидністю семантики криється узагальнений віками зміст ознак, що перетворює їх на образи-символи певних емоцій, точних оцінок.

Традиційно літературними для української поетики є епітети золотий та срібний, приклади майстерного використання яких знаходимо ще в "Слові про похід Ігорев". У "Слові..." епітети золотий, срібний та їх номінації трапляються у таких виразах: золоте стремено, срібне ратище, золоті шоломи, отчий золотий стіл, в теремі

золотоверхім, ізронив золоте слово, моїй сріберній сивині, злетіли з отчого стола злотого, отчий золотий стіл, постерегти; вступіте, господарі, в золоті стремена. Сула не тече струменями срібними; золоченими стрілами.

У поетичній мові зливається "смисл" з відчуттями, чуттєвим сприйманням. І ця єдність "смислу" і відчуття в поезії породжує об'єкти, замкнені на собі, на відміну від практичної мови, де знаки мають своїх референтів. У поетичній мові знак є більшим об'єктом, тим, на що дивляться, звертають увагу, сприймають, а не посередником, через який дивляться на світ, як це властиво практичній мові. Поетична мова замість того, щоб бути тільки засобом пізнання дійсності, сама стає предметом, матеріалом такого пізнання, тобто ставить акцент на собі, на повідомленні, а не на референції. І як результат злиття смислу і відчуттів, замкненості на собі поетична мова має змогу будувати вигаданий, уявннй, іноді фантастичній світ. Саме такою є поетична мова Олександра Олеся, часто орієнтована на саму себе, поетичну уяву краси. Не дивно, що найпродуктивнішими у нього є епітети золотий і срібний як виразники символічних кольорів казковості, зображальні знаки:

^ Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

Полилась по срібній ночі срібна пісня солов'я;

Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ співає?

Налагодь струни золоті: бенкет весна справляє;

Твої очі - срібна річка з таємничим царством казок...;

Срібні акорди, що з серця знялись;

^ Колений ніжний рух сердечний в пісню срібну переллю;

Вийди! Ще срібні шати зоряна ніч не зніма;

Ти не дивуйся, що гаснуть зорі, як зійде ранок золотий;

О моя Русалко з срібними речами;

І в небі жайворон співа, мов струмінь з срібною водою;

^ Вітер віє, віє, мліє, навіває срібні сни, навіває злотні мрії, чеше кучері весни;

І поллються з моря звуки, паче з арфи золотої;

Вишиває осінь на канві зеленій золоті квітки.

Наприклад, в поезії Лесі Українки так актуалізуються епітети срібний, золотий: злотисті мрії, злотиста квітка, срібні блискавиці, пісні соловейкові дзвінко-сріблисті, весна золота, золоті зорі;

Щоб геть але під срібнії зорі полинути співом дзвінким...;

Певно, це країна світла та злотистої блакиті;

^ Править хтось малим човенцем — в'ється стежечка злотиста.

Це поетичні номінації символічно-зображальної метафорики, в яких прикметник срібний став епітетом на семантичному зміщенні ознаки кольору металу срібла плюс дієслівної ознаки (мерехтить, міниться), срібний місяць срібна хвиля, срібна вода, срібний цвіт, срібні шати.

Окрему групу становлять номінації з епітетом срібний на семантичному зміщенні ознаки за звуком (звучання срібла, переливчасті звуки, у М. Коцюбинського - спів жайворонків: струже срібні дошки, сіє регіт на дрібне сито), в результаті чого формується акустичний образ: срібна пісня, срібні струпи, срібний сміх, срібні акорди, срібні речі.

І ще одну групу поетичних номінацій можна виділити з епітетом срібний, що має символічну, казкову семантику: срібні мрії, срібні сни.

Поетичний епітет золотий має дві грані розвитку образності: "то узгоджується з уявленням" про реальний предмет (пінний метал), то "береться з нового спостереження над явищем і не має нічого спільного з етимологією визначуваного слова". Він має найповнішу парадигму і виступає не лише з семантикою кольору, а й має метафоричне значення вартісності, високості, позитивної емоційної оцінки, чистоти, довершеності й вишуканості вияву певних ознак. Тому в ліричних поезіях часто зустрічаємо: золоті краї, лани золоті, квітка золота, сонце золоте, небо золоте, хмарка золота, вина золоті, день золотий, золоте серце, мрії золоті, дитинство золоте, золота рибка, схід золотий, струпи золоті, у вогні золотім, в золотих словах, золоте крило і навіть золоті вуста. Наприклад: Засміється сонце в небі золотому і його проміння не спинить нікому. Хтось ударив без жалю по серці моїм, і забилося серце в вогні золотім (О. Олесь).

Надзвичайно широкі стилістичні можливості епітета золотий реалізує у своїй поезії В.Сосюра. Ним він не тільки передає колір, вартісність домінантів, а й своє лірично-романтичне уявлення про світ: золотий липень, золотий вечір, золотий Донець, золотий огонь, золота берізка, золоті очі, золоте ридання, золотий завод, золоті човни.

У поезіях І. Драча зустрічаємо: золотооке сонце, золота оскома осені, золоті вулкани лип, сонце в золотому капелюшку, а в сонці хмара — золота крисаня.

Кольористичні епітети. Використання колористичних епітетів в українському поетичному мовленні є традиційною рисою української літературної мови усіх етапів розвитку: "кольори у поетів — суть душі" (А. Бєлий).

Лексеми зі значенням кольору є, як правило, полісемантичними. Вони здатні розвивати переносні значення, в яких виникають образи, і окремі з них закріплювати як символічні. Семантичний обсяг лексеми кольору визначається кількістю назв предметів, що є носіями такого кольору, і становить її парадигму. Якщо врахувати, що під впливом асоціації відбуваються розширення, зміщення, переноси значень, то доводиться визнати, що парадигми кольористичних словосполучень також є змінними і на реальну парадигму, що відображає кольорові ознаки реального світу (зелена трава, зелене листя) нашаровується переносна, образна (зелена молодь, зелені думки, зелені надії). У поетичній мові, використовуючи функції естетичного впливу, лексеми кольору є емоційно наповненими, зі смисловим і естетичним прирощенням і від того експресивними.

Наприклад: ^ Тут тобі не ходити, білого тіла не в'ялити, жовтої кості не млоїти, чорної крові не спивати, віку не вкоротити (Леся Українка).

Лексико-семантична категорія кольору в сучасній українській мові має два шари слів: слова першого порядку, наприклад: білий, червоний, зелений, жовтий, сизий, синій, сірий, чорний, які становлять основу, або ядро, всієї категорії; слова другого порядку, такі як: білявий, білястий, червонястий, кремовий, крейдяний, лляний, пурпуровий, калиновий, кармазиновий, цеглястий, салатовий, землистий, які семантичне об'єднуються навколо перших.

У народних піснях епітет зелений, маючи реальне предметно-візуальне значення кольору, називаючи усталену фарбу природи, набув і символічного значення оновлення життя, молодості, свіжості, сили, символізуючи надію і радість. Наприклад, у поезіях О. Олеся, крім традиційних пісенних дистрибутів земля, ліс, гай, трава, луг, дерево, гори, епітет зелений має і метафоричний дистрибут казка - символ ідеальної краси і єднання поета з природою.

Наприклад: ^ Тихо на кобзі зеленій шумить. Країно див! Далека мріє, зелена казко серед див (О.Олесь).

Про символічний характер епітета зелений у поезії О. Олеся можна судити й з прикладу контрастного його використання як антитези до епітета мертвий.

Наприклад: Ідіть із мертвої пустелі є краї зелені і веселі (О.Олесь).

Аналогічне використання цього епітета є і в поезії Є. Маланюка. Наприклад: ^ Скитський степ збудиться, зітхне, і буйна тирса зеленим морем знову проросте, і побіжать зелені хвилі (Є. Маланюк).

У взаємодії з іншими поетичними засобами колір у художньому тексті рідко збігається з об'єктивною кольоровою ознакою реалії, тобто має своїм значенням тільки ознаку кольорового спектра. Частіше колір "живе" в кольористичному образі, що формується не лише значенням кольору, а й іншими лексемами тропеїчних функцій, використання яких залежить від художньої мети, суб'єктивних уподобань автора, від індивідуального осмислення кольорів. Так виникає художній колір, тобто кольористичний епітет. Важливу роль відіграє і денотат - носій кольору, можливості його асоціацій з іншими денотатами - носіями інших кольорів. На перехресті асоціацій творяться кольористичні епітети-метафори: білий шум, білий крик, білий біль. Мотив ніжності простежується і в поетичних образках з епітетом білий, в яких зливаються і об'єктивна ознака білого кольору, і суб'єктивне переживання від споглядання його.

Наприклад: ^ Ранок, в яблунях розквітлих тоне все село... Білий цвіт —як сніг на горах, як твоє чоло! (О. Олесь);

А сад вирує в хуртовині цвіту, бушує біла буря пелюстків (Є. Маланюк);

І снилися мені все білі сни: на сріблі сяяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба - білі, непрозорі — І клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і рихтить усюди... Я спала. Дихали так білі вільно груди (Леся Українка).

На змалюванні реалії у поетичному тексті проектується семантика думок і почуттів, і тоді для повного розуміння образності кольористичного епітета необхідний ширший контекст, а то й увесь твір. Традиційно (з часів Платона) білий колір є (крім його спектрального значення) символом краси і ніжності, найсвітліших почуттів,

найблагородніших дум та діянь.

Наприклад: ^ Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію прийде чистою до тебе біла моя мрія (В. Симоненко).

Символіка білого кольору побудована на протиставленні чорному кольору. Наприклад: ^ Чорні від страждання мої ночі, білі від скорботи мої дні впали у твої свавільні очі, жадібні, глибокі і чудні (В. Симоненко).

Чорний ніж впаде на білі руки моєї матері, коханої моєї шовковим трауром

(І. Драч).

Основне символічне значення чорного кольору як траурного наклало відбиток на емоційно-психологічне сприйняття всього того, що має чорний колір, його відтінки та процеси, що призводять до потемніння. Чорний колір вважається символом злих сил, нещастя, трагізму.

Ольга Кобилянська писала до "короля селянської душі" Василя Стефаника: "Стискаю міцно Вашу руку, котра так сильно малює двома барвами. Чорною і тою, що її лілія носить...".

Чорно-біла графіка є глибоко символічною: трагізм життя і світлий промінь людської душі. Ця символіка є органічною як для українського фольклору, так і для традиційної поетики, а потім українського модерну. Постійний кольористичний епітет чорний виходить з кола своїх традиційних символічних сполучень на позначення ознак реалій (чорна земля, чорний ворон, чорна безодня, чорна ніч, чорна хмара) і творить нові сполучення з пейоративною семантикою (чорний смуток, чорний сум, чорні дні, чорні літа, чорні негоди, чорні думи).

Наприклад: Крячуть чорні дні і ночі, все недобре щось віщують, рвуть, клюють розбите серце. Чорним круком чорну вістку із чужини хтось приніс. Падала промінням на холодні груди, проганяла думу чорну, навісну (О.Олесь).

Варто зауважити, що символу чорний підпорядковується весь мікроконтекст: чорні дні і ночі крячуть (як чорний ворон), віщують недобре, рвуть, клюють розбите серце. Аналогічний кольористичний символ у М. Коцюбинського :

^ Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом. І чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим (М. Коцюбинський).

Як символ світання (природного і соціального), сподівань і надії, а з ними і кращого життя, використовується в поезії епітет рожевий: рожева весна, рожевий ранок, рожевий сон, рожеве світло, рожеві думки, рожеві мрії, рожевий схід.

Наприклад: Прийми мене, весно рожева, слугою твоєї краси; А вітер теплий полудневий шепоче щось крізь сон рожевий (О. Олесь).

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, сиплють ночі у лимани зорі сургучеві (В. Симоненко).

Я чекав тебе з хмари рожевої ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав, коли думи збігалися з мли бездоріжної і незвіданий смуток за душу смоктав (В. Симоненко).

По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки... (Леся Українка).

Синій колір належить до опоетизованих і романтиками, і символістами. Це колір неба, води, повггря, квітів, очей, тобто тих реалій, що часто стають предметом образного мовотворення. Понятійну групу синього кольору складають:

лексеми синій, голубий, небесний, бузковий, фіалковий.

Наприклад: І ходив-блукав до ночі синім степом без доріг (О. Олесь).

На цямру монастирської кринички схилила осінь грона горобин. Сюди колись приходили чернички, блакитну воду брали із глибин. (Л. Костенко);

Ти ідеш крізь синю прохолоду, підійнявши місяць на плечі (В. Симоненко).

У поезіях І. Драча слова синій, голубий, блакитний мають широке тлумачення позитивної оцінки: легкий, ніжний, добрий, лагідний, сумний; тривожні: сині ноти, синій хист, синій крик, синій жаль світився в її очах, сон голубий, голубі пучки, блакитні пригорщі, блакитний музичний вітер.

Епітет фіалковий набув ознаки "імпресіоністичний", тому що цим кольором щедро користувалися художники-імпресіоністи. В поезії він вживається рідко: Тихо люстри-самоцвіти фіалкову сутінь ллють (О. Олесь).

У значенні "очі кольору фіалок" вжито іменник фіалки, в результаті виник компресований епітетний образ.

Наприклад: ^ Не умруть твої фіалки, доки я тебе люблю. Очі любої русалки в душу дивляться мою (О. Олесь).

У понятійне поле сірого кольору як проміжного між чорним і білим входить кілька кольористичних лексем, серед яких основні сірий, сивий, сизий. Слід зазначити, що хоча слово сизий у практичній мові майже не вживається, в українському фольклорі воно є постійним епітетом, як правило, тільки до слів голуб, голубка (сизий голуб, сиза голубка). Це слово переноситься на кольористичні ознаки інших реалій і є досить продуктивним епітетом: сизі орлиці, сизі гори, сизі отари хмар, сиза мла, сизі хмари, сизий дим.

Наприклад: Ліворуч - сиза казка ночі, чиїсь ласкаві, цілені очі (О. Олесь).

У поезії І. Драча: сиза земля, сиза пам'ять, сиві муки, скорботи сизий крик, сизі птиці чекання, сизий вітер, сиза тиша.

Системний характер кольористичних епітетів виявляється в опозиційному протиставленні слів, що означають основні частини (компоненти) загального кольорового спектра. Можна виділити такі чотири групи лексем кольористичної семантики:

1. Слова на позначення ознак "гарячого" спектра. Це словосполучення з кольористичними епітетами: червона кров, сонце, як серце, криваве, потоком вогняним, рожевий схід, на крилах золотих, злота пряжа, злотисті блики, бурштинове пиво, пожовклий лист, жовті піски, вогняні вії, іскри палкі.

2. Слова, що використовуються на позначення прохолодного спектра. Це кольорнстичні словосполучення на зразок: синє море, блакитне небо, фіалкова сутінь, ясно-зелене дно, синьоокі квіти, музика гір блакитнооких.

3. Ахроматичні позначення типу: голубки білокрилі, руки сніжнобілі, ночі сріблясто-блакитні, срібно-білі крила, сизі орлиці, озера срібководні, зелено-срібна ковила, сірі скелі тощо,. До цього типу можна віднести назви спільної кольорової ознаки (синтезовані) кольору стобарвні, райдужно-веселі мрії тощо.

4. Поетичні словосполучення з семантикою світлопозначень: день блискучий, листя прозоре, променистий вінок, світлий храм, у щасті чистім та аналогічні: Голубіє земля, оповита прозорим серпанком (О. Ольжич).

Епітети внутрішньопсихологічного сприймання. Це епітети, що передають відчування ліричного героя, особисті чи суспільні, пережиті ним, що переплітаються з настроями природи або суголосно, або контрастно. На думку М. Грушевського, "форма, в котрій вилиті сі ліричні настрої, значно артистичніша, тонша і музикальніша".

До епітетів, що відображають внутрішні ознаки і властивості предметного світу або такі, що уявно "приписуються" природі, речам, предметам, належать слова: бездушний, безсилий, безславний, безсмертний, безпам'ятний, безцінний, безщасний, бентежний, бідний, блаженний, буйний, грішний, величний, веселий, всесильний, вогняний, гарячий, гіркий, глибокий, глухий, гнівний, голодний, гордий, дивний, дикий, добрий, дорогий, жалібний, живий, журливий, звірячий, злий, кам'яний, крижаний, крилатий, колючий, коханий, ласкавий, легкий, лукавий, любий, лютий, мертвий, милий, могутній, мовчазний, молодий, невтішний, незабутній, незайманий, неземний, незнаний, несамовитий, нещадний, ніжний, німий, невмирущий, нечуваний, отруйний, палкий, пекельний, пекучий, печальний, пишний, побідний, порожній, похмурий, прекрасний, проклятий, променистий, прудкокрилий, п'яний, радісний, рідний, розкішний, розпачливий, рясний, самотній, світовий, святий, скажений, сліпий, смертельний, солодкий, сонний, співочий, страшний, сумний, таємний, теплий, терновий, тяжкий, хворий, холодний, чарівний, чудесний, чудовий, чудовний,

шалений, широкий, шовковий, щасливий та багато інших.

Серед внутрішньо чуттєвих епітетів окремо виділяють одоративні та емотивні епітети.

1. Одоративні епітети - не ті, що характеризують предмет за запахом, нюхом, смаком, дотиком:

гарячий: молитва гаряча, сльози гарячі, гарячі рани.

гіркий: О, не взискуй гіркого .меду слави! (Л. Костенко).

колючий: колючі болі.

пекучий: пекучий біль, є слова, як жар, пекучі (О. Олесь).

солодкий: солодке забуття, солодкий спокій, туга солодка, солодкі спогади, в солодке страждання, солодкий чад, сон солодкий, солодке кохання.

тужавий: Б'ються груди об вітри тужаві, каравела в мандри вируша (В. Симоненко).

холодний: чуття холодні, холодні люди, серця холодні, тиша холодна, слово холодне. Наприклад: ^ Чужина—могила, чужина - труна, пустеля безплідна, холодна, нудна (О. Олесь).

2. Найбільшу труну серед внутрішньочуттєвих епітетів становлять емотивні (почуттєві) епітети. Це закономірно, оскільки автор не тільки виражає свої почуття, а й намагається передати свій поетичний світ одухотворено у почуттєвому сприйманні для інших. Наявність таких епітетів у поезії створює самодостатню мистецьку якість, поезію узагальненої поетичності, коли всі окремо взяті слова ніби відомі, але на їх сполучуваності виникає свіжий образ, наївно прекрасний:

байдужий: байдужий холод; час байдужий, сонце байдуже; скелі байдужі; Наприклад: І хочеться бути дужим, і хочеться так любить, щоб навіть каміння байдуже захотіло ожить і жить (В. Симоненко);

вільний: дух вільний, Дніпро вільний, сокіл вільний, вільна пісня;

веселий: степи веселі, краї веселі, серденько веселе;

дивний: дивні дива, дивні чари, дивний ранок, дивний чарівник, дивний бій, дивні струни, дивні лілеї;

дикий: регіт дикий, дикий шал, дикі половці, гори дикі, дикий сміх. Наприклад: ^ Місцина вся дика, таємнича, але не понура, — повна цільної, задумливої поліської крас (Леся Українка);

жалібний: вітри стояли жалібні (О. Олесь);

загадковий: Ти брела по струмках щаслива в загадковій своїй красі (В. Симоненко);

ніжний: голубка ніжна, ніжні хвилі, ніжний слід, ніжний цвіт, ніжне серце, ніжна журба, акації ніжні, А ніч така ясна і ніжна (О. Олесь);

палкий: палка жага, палке кохання; Чи чуєш в поклику моїм палке благання? (О. Олесь).

Словник української мови подає кілька усталених експресивних виразів з переносним значенням слова кривавий, що є епітетом: кривава неділя, кривава оргія, кривавий банкет, кривава комета, криваві сльози, кривавий піт, кривава праця, криваві мозолі. Але цей ряд у художніх текстах значно ширший: кривавий бій, кривава січа, бенкети криваві, криваві сльози, години криваві, кривавий звір, страховища криваві, криваві рани, меч кривавий, ніж кривавий, відблиски криваві, кривавий огонь, кривавий потік, кривава пожежа, сонце криваве, шлях кривавий, серця криваві, рік кривавий, вінок кривавий, кривава пісня, криваві ріки, криваве море. Внутрішній контекст поезії засвідчує образну гіперсемантизацію.

Наприклад: Ще рік минув. Проклятий рік змагання, кривавий рік безкровної борьби,

глибоких втрат, даремного чекання, терпіння мертвої юрби (О. Олесь).

Вирази криваві ріки, криваве серце, криваві сльози кваліфікуються як фольклоризми, характерні для образної системи українських історичних дум.

Семантичний обсяг епітета крилатий формується за трьома основними значеннями: а) схожий на крила (крилаті брови);

б) піднесений, урочистий (крилаті почуття),

в) який поширюється швидко, ніби на крилах (збірка Лесі Українки "На крилах пісень": крилаті слова, крилата фраза).

Натрапляємо на цей епітет у поезіях Лесі Українки : Фантазіє, богине легкокрила.

У поезіях О. Олеся: Душа моя така сьогодні крилата, вільна, як і ти; Крізь дим прорвався дзвін крилатий; Не слів мені, а стріч крилатих, вогняних.

Слово, образну характеристику якому дає епітет, називають дистрибутом. У поетичній мові це переважно слова край, земля, сторона, душа, пісня, слово, ніч, серце, день, думи, очі, дні, народ, доля, небо, кохання, дух, час, мрія та ін.

Низка епітетів, що характеризує слово-дистрибут, становить його парадигму. Так, слово край має таку парадигму: коханий, щасливий, чарівний, нещасний, пустельний, німий, ясний, розкішний, чистий, мертвий, таємний, веселий, зелений, незнаний, рідний, рабський, холодний, святий, далекий, страдний, тісний. До "слова" формувалася дещо інша парадигма: огняне, любе, чудесне, кам'яне, страшне, прокляте, безсмертне, рідне, гидке, таємне, холодне, шовкове, тощо.
  1   2   3   4

Додати документ в свій блог або на сайт

Схожі:

1. Епітети в мовознавчій літературі iconЛекція №. Здоров'Я НАСЕЛЕННЯ І МЕТОДИ ЙОГО ВИВЧЕННЯ ПОНЯТТЯ Здоров'Я,...
У сучасній літературі існує більш ста визначень І підходів до поняття «здоров'я». Наявні в літературі підходи до визначення поняття...

1. Епітети в мовознавчій літературі iconКонкурс для школярів "Вічні образи у світовій літературі"
Незмінним символом нашого журналу є образ Дон Кіхота. "Вічні образи" у світовій літературі — одна з найскладніших тем програми, що...

1. Епітети в мовознавчій літературі iconКонкурс засвідчив ¸ що учні знають творчість Т. Г. Шевченка, вміють...
Даний посібник рекомендований для користування в роботі директорам шкіл, заступникам директорів шкіл з навчально – виховної роботи,...

1. Епітети в мовознавчій літературі iconВ. Симоненко «лицар на білому коні» в українській літературі. «Лебеді материнства»
В. Симоненко – «лицар на білому коні» в українській літературі. «Лебеді материнства»

1. Епітети в мовознавчій літературі iconТема Відділення
Відродження звичаїв українського народу в художній літературі І половини ХІХ століття

1. Епітети в мовознавчій літературі iconТема Відділення
Відродження звичаїв українського народу в художній літературі І половини ХІХ століття

1. Епітети в мовознавчій літературі iconВступ 3
Розділ І. Проблема вікових особливостей пам‘яті молодших школярів у психологічній літературі

1. Епітети в мовознавчій літературі iconУроку
Вступ. Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі

1. Епітети в мовознавчій літературі iconКоротка анотація на роботу
«Образ Івана Мазепи у світовій літературі (на матеріалі творів Дж. Байрона та О. С. Пушкіна)»

1. Епітети в мовознавчій літературі iconБібліотека української літератури запрошує
Зустріч із письменником Ігорем Клехом. Розмова про тенденції в сучасній українській літературі

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2013
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка