Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України




Скачати 136.46 Kb.
НазваЧерінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України
Дата конвертації16.03.2013
Розмір136.46 Kb.
ТипДиплом
uchni.com.ua > Право > Диплом


Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій і дипломатичної служби, І рік навчання

Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України


This article addresses the main problems of Ukrainian political existence of the present day – Euro Atlantic integration of Ukraine and the status of Russian language in Ukraine. By the way, author makes an attempt to analyze the problem of Ukrainian identification in the hierarchy of the states in the modern world. According to the researched information, author gives his own suggestion of the solution of the nowadays political crisis in Ukraine.

Вступ. Постановка проблеми. З відновленням державної незалежності України у 1991 р. та всебічним увіходженням нашої держави до світового співтовариства вивчення місця можливих варіантів зовнішньополітичної орієнтації України видається доволі складною і не менш актуальною проблемою.

Не менш актуальною темою видається вивчення місця України у світовій ієрархії держав з метою урахування цього при виробленні збалансованого зовнішньополітичного курсу, що має неабиякий практичний підтекст. Натомість комплексного дослідження даної проблеми у вітчизняній науковій думці досі зроблено не було. Метою даної роботи є наукова спроба автора щодо заповнення цього вакууму.

^ Виклад матеріалу. В Статуті Організації Об’єднаних Націй зафіксовано принцип суверенної рівності всіх держав світу. Проте історія вчить нас, що майже будь – яка рівність неминуче передбачає наявність перших серед рівних, що ними на сьогодні можна вважати постійних членів Ради Безпеки ООН. Посівши свої місця як “світові поліцейські”, головні переможці Другої світової війни здатні кожен заблокувати прийняття Радою Безпеки будь – якого рішення, окрім процедурних. І навряд чи хтось з цієї п’ятірки визнає відповідним до своїх національних інтересів відмовитися від такого права, чи збільшити когорту тих, хто його має.

Вітчизняні дослідниці О.Коппель та О.Пархомчук зазначають, що наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною ієрархією держав на міжнародній арені [1, c. 17]. У своїй спільній праці вони наводять класифікацію держав англійського вченого І.Луарда:

  • наддержави, для яких є характерним здатність до масових руйнувань планетарного масштабу, спроможність впливати на умови існування всього людства, і неможливість поразки від іншої держави, або коаліції держав, якщо до коаліції не входить інша супердержава;

  • великі держави, що вони істотно впливають на світовий розвиток, причому їх вплив не обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону. Натомість чіткого визначення поняття великої держави все ж не існує;

  • середні держави, що вони мають вплив у найближчому оточенні;

  • малі держави, які несуттєво впливають на оточення, але мають засоби для захисту незалежності;

  • мікродержави, нездатні захистити суверенітет національними засобами [1, c. 17].

Така класифікація видається найбільш точною, принаймні виокремлення інших категорій держав видається пошуком чорної кішки у темній кімнаті.

Гортаючи сторінки вітчизняних суспільно – політичних видань стає помітним, що Україну відносять до середніх держав, вплив яких на світові політичні процеси не є визначальним.

Так, професор В.Манжола засвідчує, що статус України, як держави середнього рівня в світовій ієрархії міжнародних акторів дозволяє констатувати, що Україна має недостатньо так званої “структурної сили” для того, щоб суттєвим чином впливати на процеси в глобальній системі міжнародних відносин [2, c. 14].

Великим аргументом на користь приналежності України до “середнього класу” виступають розміри нашої країни та її населення (площа України – 603,7 тис.км.кв. становить 0,4% земної суші [3, c. 6], а її населення приблизно 0,8% населення світу), вигідне географічне розташування України, а також структура її промисловості. Натомість говорити про значний вплив нашої держави на її найближче оточення, особливо з огляду на тісний союз Білорусі з Росією й членство нашого “оточення” з західного боку в Європейському Союзі і НАТО, членство Туреччини, що перевищує Україну як за площею, так за населенням і за ВВП, у згаданому блоці та її могутні військові потуги, якось не дуже зручно.

З огляду на це постає цілком закономірне питання: чи має Україна свої сфери впливу, якщо має, то якого – економічного, політичного, військового, усіх разом, чи ще якогось, і що взагалі таке сфера впливу? Поняття сфери впливу досконально висвітлив, на прикладі Китаю, видатний політолог Збігнєв Бжезинський у своїй праці “Велика шахівниця”. Так, у главі “Китай не світова держава, натомість регіональна” він наголошує, що китайську сферу впливу можна визначити як район, де першим питанням, що задаються в столицях держав, що знаходяться на цій території, в умовах виникнення будь – якої проблеми, є питання, “що думає з цього приводу Пекін?” [4, c. 199]. Не будуючи захмарених іллюзій, можна задаватися хіба що тим питанням, чи зважають у столицях Грузії чи Молдови при прийнятті кожного важливого рішення на позицію офіційного Києва. Країни регіону центрально – східної Європи, при прийнятті своїх найбільш важливих рішень, якщо і захочуть з кимось всерйоз “порадитися”, то хіба що з Брюсселем чи Вашингтоном, а той, хто вважає, що позиція Києва є визначальною при прийнятті найважливіших рішень у Москві, явно не дружить з головою.

Проте у кожного українського патріота національна гордість в такому разі стоятиме вище об’єктивного аналізу, і факт приналежності України до середніх держав лишатиметься беззаперечним.

Натомість становлення України на світовій арені було дещо не зовсім схожим на той шлях, що його пройшли інші держави світу. Якщо, скажімо, Сполучені Штати чи Росія пройшли тривалий історичний шлях, сповнений війн, територіального розширення й модернізації, перш ніж стати глобальними гравцями на міжнародній арені, то Україна на момент відновлення своєї державності внаслідок розпаду СРСР вже апріорі могла увійти до числа “ваговиків” світової політики. Поскільки радянська епоха окрім диктатури, голодоморів та репресій, не слід забувати, ще й дала Україні непогану промисловість, Крим і Західні області, і, головне – третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Натомість наша держава не скористалася цим, точніше, просто несхотіла скористатися.

Видатний вітчизняний громадський діяч Борис Олійник свідчить: сьогодні я репрезентую державу, третю за потенціалом нуклеарної зброї у світовому ядерному клубі, що добровільно, без примусу, відмовилася від ядерної потуги, першою у світі, за всю видиму історію. Ви думаєте, що хтось наслідував цей благородний приклад України? Та в жодному разі [5, c. 754]! На прикладі невгамовних ядерних амбіцій різних держав світу ми бачимо сьогодні, наскільки романтичним і необачним був той крок...

Добре відомою є теза, що “история не терпит сослагательного наклонения”. Натомість політологові дозволено теоретизувати.

Якби з відновлення державної незалежності Україною керували рішучі, тверді, прагматичні патріоти, і наша держава не піддалася романтичним сподіванням і тискові з боку США і Росії, лишивши, принаймні кілька сотень тактичних боєзарядів і кілька десятків стратегічних бомбардувальників з крилатими ядерними ракетами до них, не пожаліла зусиль і коштів (а вони б неодмінно знайшлися!) на створення замкненого, чи відносно замкненого циклу виробництва ядерних боєзарядів за рахунок розширення видобутку власного урану, наша держава цілком могла би не тільки бути беззаперечним лідером в регіоні центрально – східної Європи, являючи собою реальну противагу Росії на пострадянському просторі, а й цілком могла б розраховувати на долучення до когорти великих держав. А тези про те, що лишивши ядерну зброю Україна неодмінно потрапила б у всебічну блокаду і не могла б ствердити свою незалежність видаються не більш ніж просто невдалим виправданням, незграбною альтернативою кусанню ліктів, і просто нісенітною маячнею.

Задаймося хочби питаннями, чи були б у ядерної України якісь непорозуміння на островах Тузла та Зміїний?.. І пригадаймо найчисельнішу демократію світу - Індію, що беззаперечно входить до когорти великих держав, будучи “невизнаною” ядерною державою. Да і взагалі, саме поняття “невизнана ядерна держава” є абсурдним, поскільки ядерною державою можна або бути, або ж не бути, і якщо держава є ядерною, то не її то проблеми, що хтось цього статусу за нею не визнає.

Натомість слід повернутися до самих функцій держави та її сутності, що полягає у забезпеченні гідного рівня життя і розвитку своїх громадян. А для цього зовсім необов’язково керувати своїми сусідами й жахати світ ядерними боєголовками. Що минуло, то вже минуло, і на сьогодні для України єдиним шляхом розвитку є зміцнення демократії, розвиток ринкової економіки й всестороннє входження до спільноти розвинених держав світу – членів НАТО та Європейськрого Союзу.

Натомість така політика має проходити виключно шляхом рівноправного партнерства, адже як ми самі не поважатимемо свою державу, хто інший це робитиме?! Шкода, що не всі це розуміють. Адже ще більш слушною й актуальною на в світлі сучасних українських реалій видається теза Л.Тупчієнка стосовно того, що на сьогодні лише сліпий не бачить, як орієнтація на Європу змінилася на прислужництво перед Заходом, угодство і пряме холуйство, апологію ситості, задоволення, міщанства, розбещеності і насильства [6, c. 28]. В такий спосіб, звісно ж, Україна далеко не уїде, а провадження політики лакейчуцтва і примітивної мімікрії заведе нашу державу прямо на задвірки європейської цивілізації і назавжди лишить її там.

Здавна говорено: якщо сам не можеш перемогти, приєднуйся до переможців. Натомість Україна і не збирається просто приєднуватися, поскільки ніхто нам не подарує високого рівня життя й надійних гарантій безпеки. Наша держава прагне, і, саме головне – спроможна стати реальним контрибутором європейської та міжнародної безпеки, а в перспективі - й рівноправним гравцем на європейському спільному ринку.

Питання статусу російської мови і вступу до НАТО лишаються ключовими для примирення прихильників антагоністичних політичних поглядів та підтримуваних ними політичних сил. Дарма говорено, що кожна з цих проблем є радше надуманою, і якби політики не роздмухували галасливої демагогії з метою отримання політичних дивідентів у передвиборчих кампаніях, українцям жилося б краще. Насправді, краще б жилося українцям за умови мудрого вирішення цих проблем.

Аксіоматичним фактом є той, що помаранчева коаліція може відбутися й ефективно функціонувати лиш за умови конструктивної співпраці з Партією регіонів. Натомість, все схоже на те, що з приводу цих двох болючих тем - питання вступу до НАТО й статусу російської мови – помаранчеві й біло – блакитні сили зійдуться на так званому “нульовому варіанті”. Партія регіонів не підніматиме питання про зміни до Конституції та двомовність, мотивуючи це недоствтньою кількістю голосів у парламенті, а помаранчевий блок законсервує євроатлантичні аспірації України, мотивуючи це неготовністю самого українського суспільства до такої рішучої зміни. Звісно ж, так буде до чегрових виборів, напередодні яких про НАТО й російську мову знов заговорять вголос.

Слід наголосити, що через ворожу риторику українських проросійських сил, тотальну дезінформацію, влучну демагогію з приводу України і НАТО що добре сприймалася суспільством через силу стереотипів, нав”язаних радянською добою, і, внаслідок цього, зволікання української влади з рішучим просуваням до Брюсселя, вже і “по той бік баррикад” не так сильно зацікавлені у прийнятті до НАТО України. Про це свідчать численні заяви американських і європейських політиків. Якщо, скажімо, в державах Центральної та Східної Європи, таких наприклад, як Польща, Чехія, Угорщина політичні сили змогли згуртуватися навколо необхідності входження до євроатлантичної спільноти, навіть форсованими темпами, то в Україні ситуація є зовсім іншою. І невтішною – минуло шістнадцять років з того часу, як Україна відновила свою незалежність, а віз і нині там.

Натомість просування України вперед є можливим лише за умови суттєвого, змістовного компромісу між регіонами та помаранчевим блоком. Допоки українська преса і передачі новин доповідатимуть а-ля активні шестигодинні переговори між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем завершилися, на жаль, безрезультатно, ціни в нашій державі продовжуватимуть рости, а іноземні інвестори продовжуватимуть вважати Україну зоною ризику.

Державі потрібна принципова домовленість, що дозволить розпочатися новому етапу вітчизняного державного будівництва. Помаранчевий блок та Партія регіонів, як провідні гравці Верховної Ради й українського політичного простору можуть укласти конструктивну угоду, за якою Партія регіонів підтримає вступ України до НАТО, а в обмін на це помаранчевий дует не заперечуватиме проти особливого статусу російської мови - як другої державної, або формалізації статусу російської як офіційної мови в Україні поряд з єдиною державною мовою - українською.

Слід зауважити, що від такого компромісу ніхто нічого не втратить, натомість тільки виграє, поскільки кожна з політичних сил реалізує в такий спосіб головну свою передвиборчу обіцянку і виглядатиме переможцем в очах свого електорату.

Крім того, слід підкреслити, що вступ України до НАТО був би украй вигідним самій Партії регіонів. Позиціюючи себе як захисник середнього класу та української бідноти, до складу парламентської фракції цієї партії все ж входять, переважно, великі підприємці й магнати, власники солідних активів в Україні та інших європейських державах. Отримавши безсумнівні бонуси від передвиборчої антинатівської риторики, регіоналам є конче необхідний шлях виходу з неї, поскільки бізнесменам елементарно потрібно гарантувати свій бізнес. У найширшому сенсі НАТО являє собою стабільність та інвестиції, а з іншого боку, всі добре бачили, що сталося з М.Ходорковським, Б.Березовським, В.Гусинським – можна зробити висновок, чи дійсно члени фракції ПР так сильно хочуть зближення з Росією...

До того ж, процедура вступу до НАТО зовсім не передбачає проведення у країні референдуму, про який так часто сьогодні в Україні йдеться. Приєднання до НАТО є суто політичним рішенням державного керівництва й парламенту, і лиш дві – три країни серед усіх двадцяти шести членів НАТО можуть гордо вихвалятися тим, що проводили з цього приводу референдуми.

Потрібно усвідомлювати також і те, що євроатлантична спільнота вже не так зацікавлена у прийнятті до своїх лав України, через невизначеність самої нашої держави щодо свого майбутнього. Цілковитою маячнею є судження, що у Брюсселі і Вашингтоні тільки сплять і думають, як би ж оце затягнути Україну до свого “агресивного фашистського блоку”. Якщо найближчими роками Україна не почне рішучих, а не декларативних, дій по зближенню з Організацією Північноатлантичного Договору, наша держава ризикує назавжди втратити можливість увійти до демократичної спільноти провідних держав світу.

З іншого боку, потрібно зауважити, що ніякої мовної проблеми у її чистому вигляді не існує, і ненависть з боку великої частки російськомовного населення України до української мови і навпаки зумовлюється саме монополією української мови у статусі державної. Тому помаранчевий блок, який дійсно прагне єдності й примирення, тільки виграє від надання російській мові особливого статусу.

Не забуваймо і про те, що хай там як, але все ж таки мовою більшості українців є російська. Крім того, далеко не всі з тої решти, що спілкується українською, дійсно спілкується українською. Адже між гарною, витонченою, милозвучною українською мовою та грубим, зпотвореним суржиком існує вельми відчутна різниця. І в тій же європейській спільноті, куди ми так прагнемо, неодноразово звертали увагу на те, що перевага україномовної меншості над російськомовною більшістю не є ознакою демократії.

Натомість потрібно усвідомлювати, що членство в блоці НАТО аж ніяк не гарантуватиме Україні досягнення головної її мети – набуття членства в Європейському Союзі. Так звана “варшавська формула” – в ЄС через НАТО – вже давно не сприймається всерйоз як дієва зовнішньополітична стратегія. Навіть навпаки, вступ до північноатлантичного альянсу цілком може відтягнути входження нашої держави до ЄС. Так, поповнивши ряди членів НАТО, Україна буде розглядатися державами ЄС, серед так званою п”ятнадцятки “старої Європи” у першу чергу, як проамериканський елемент. А Європейський Союз, що так ревностно дбає про свою самобутність та ідентичність, дуже болісно сприймає посилення впливу США на своїх теренах. Вже і так є Польща, як найбільш надійний американський форпост у регіона Центрально-Східної Європи, є і Великобританія, що є, фактично, “троянським конем” США серед держав Західної Європи – до чого ще Україна?! Погляньмо й на Туреччину, що без малого п”яддесят років стукає у двері європейської спільноти...

Провідним гравцям вітчизняної політичної арени конче необхідний принциповий компроміс з вирішення двох ключових питань: вступу до НАТО та статусу російської мови. Ще більше такий компроміс потрібен Україні та українцям. Поглянувши зі сторони, важко сказати, чому ці дві проблеми так довго не можуть знайти свого вирішення, коли вони можуть бути розв”язані одна за рахунок одної. Але врахувавши специфіку української олітичної палітри стає зрозумілим, що розібравшись з цими двома гострими кутами, політикам просто не буде на чому спекулювати в чергових передвиборчих кампаніях. А так завсігди є козирня карта.

З давніх давен народ вимагав хліба й видовищ. Натомість коли у верхах не мають змоги дати людям хліб, його замінюють новими видовищами. За таким принципом Україна прожила шістнадцять років з дня відновлення власної незалежності. Житиме вона так і далі, якщо великий компроміс стосовно НАТО і статусу російської мови не відбудеться, бо політичні антагоністи не схочуть усвідомлювати, що знаходяться в одному човні, який рухвтиметься вперед лиш тоді, коли всі гребтимуть в одну сторону, а не у протилежні. Ще славнозвісний Козьма Прудков помітив, що не треба пливти за течією, і не треба пливти проти течії, треба пливти туди, куди самому потрібно. Натомість лиш подолавши ці два гострих питання, Харибду і Сциллу сучасної української політики, ми зможемо причалити до берега нашого благополуччя.
Висновки. Статус України на міжнародній арені, місце нашої держави у світовій стратифікації міжнародних акторів має бути неодмінно врахованим при виробленні чіткої і прагматичної зовнішньополітичної стратегії України. Не можуть не зважати на це і українські громадяни, особливо, з огляду на наявність хибних стереотипів, нав’язаних радянською системою і недобросовісною політичною пропагандою та ностальгії за давно минулим у великої кількості наших шановних співвітчизників.

Однак євроатлантична інтеграція не може стояти самоціллю. Нею має бути прагнення жити в демократичному, заможньому, цивілізованому суспільстві.

Ефективна реалізація українського зовнішньополітичного курсу буде можливою лиш за умови підтримкий його широкими верствами населення, об’єктивної поінформованості громадян стосовно існуючих нині реалій та феноменів, консолідації суспільства навколо спільної, загальнооб’єднуючої ідеї приєднання до провідних держав світу й достойного існування.

Серпневі події у Південній Осетії переконливо довели необхідність форсованої інтеграції України до Євроатлантичної спільноти. Адже недарма чимало західних політологів, державних діячів та суспільно активних індивідів відзначають, що наступною мішенню Росії у її двозначних операціях з наведення миру на пострадянському просторі може цілком імовірно стати Україна, а саме Автономна Республіка Крим. Адже населення даного регіону однозначно та майже цілком асоціює себе з Російською Федерацією, а численні провокації з російського боку і такий вагомий інструмент, як Чорноморський флот Росії у Севастополі забезпечують великий вплив та вагому присутність Росії на кримському півострові.

Не слід боятися того, що у разі форсованого курсу на приєднання України до блоку НАТО ситуація ще більш загостриться, оскільки у Криму може бути спровокована громадянська війна, і Росія може ввести туди свої війська, для захисту своїх співвітчизників за кордоном, і, що теж є імовірним, те ж саме по відношенню до кримських татар може заподіяти і Туреччина.

За умов мудрої інформаційної кампанії та відсутності яскраво вираженої про вокативної політики з боку України по відношенню до Росії, реальних демократичних перетворень в Україні, а не пустої балаканини, вступ України до НАТО є неминучим, і наскільки швидко українська влада сконцентрується на цьому, настільки суттєвим буде поступ України на шляху її довготривалого повернення до Європи.

Приєднання до євроатлантичної спільноти, виражене в набутті членства України у Організації північноатлантичного договору і подальше наше просування до Європейського Союзу, в суворих умовах сьогодення є єдиним шансом для України посісти гідне місце у світі. Шансом, який ми не маємо права упустити.

Посилання:

1. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи та глобальний розвиток: Навч. посібник. – К.:ВПЦ “Київський університет”, 2004. – 314 с. С. 17.

2. Манжола В.А. Квадратура інтеграційного кола: актуальні проблеми європейської політики України // Політика і час, № 4, 2007. С. 14.

3. Соціально – економічна географія України: Навч. Посібник/За ред. проф. Шаблія О.І. Вид. друге, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2000. – 680 с. С. 6.

4. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 256 с. С. 199.

5. Борис Олійник На захист правди // Україна дипломатична. Науковий щорічник, випуск п’ятий, К. 2004. С. 756.

6. Тупчієнко Л.С. Європейський вибір України: зміст чи форма? // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2000. - № 4. – С. 28.


Схожі:

Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconКиївський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут...
Навчальна дисципліна “Історія міжнародних економічних відносин” є складовою освітньо – професійної програми підготовки фахівців за...
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconЧерінько Ігор
Черінько Ігор Павлович, науковий співробітник Інституту політичних І етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса нан україни
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України icon5. Політичній конфлікт, його визначення 2 та ідентифікація
...
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconЧерінько Ігор Павлович, молодший науковий співробітник Інституту...

Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconКиївський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут...
Головні історичні віхи Демографічна характеристика Коротка характеристика політичного устрою Республіки Молдови
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconКиївський національний університет імені тараса шевченка інститут...
Навчальна дисципліна “Право міжнародних договорів” є складовою освітньо-професійної програми підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційним...
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconКомуністична партія Чехії та Моравії: змагання за електорат
Черінько Ігор Павлович, молодший науковий співробітник Інституту політичних І етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса нан...
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconРоль міжнародних організацій системи ООН в управлінні економічною політикою”
Спеціальні програми в структурі оон, їх значення в системі міжнародних відносин
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconПлан Вступ Розділ І. Сутність,середовище І розвиток теорії міжнародних...
Актуальність проблем І динаміка міжнародних стосунків вимагають швидкого реагування на всі зміни у світовому господарстві,поглибленого...
Черінько Ігор Павлович, аспірант Інституту міжнародних відносин кну імені Тараса Шевченка, кафедра міжнародних організацій І дипломатичної служби, І рік навчання Схід чи Захід: зовнішньополітичні імперативи України iconІнститут міжнародних відносин
У цьому зв’язку важливе значення надається розгляду класичних традицій вивчення міжнародних відносин в історії суспільно-політичної...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка