Реферат з курсу “Історія України”




Скачати 251.76 Kb.
НазваРеферат з курсу “Історія України”
Сторінка1/4
Дата конвертації06.03.2013
Розмір251.76 Kb.
ТипРеферат
uchni.com.ua > Право > Реферат
  1   2   3   4


Міністерство науки і освіти України

НТУУ “КПІ”
Реферат

з курсу “Історія України”

на тему

Українське десиденство та його роль у відродженні. ”

Київ 2002

План.


План. 3

Вступ. 4

Програмові засади руху дисидентів. 5

Концептуальні погляди дисидентів. 8

Державницькі ідеали. 11

Організаційні засади руху. 14

Форми опору. 14

Системи репресій. 16

Висновок. 18

Список літератури. 19

Вступ.


Тема цієї роботи – “Дисидентський рух 60 – 80-х років в Україні” – на перший погляд може здатися неактуальною, незлободенною в наш час. Але, якщо докладніше розглянути факти та події, описані в цій роботі, стане зрозумілим, що обрана тема являє собою не тільки історичний інтерес, а може служити прикладом того, як має вести себе людина, громадські інтереси якої повністю підлягають цензурі. Термін “дисидент” – може виступати як синонім епітетів “відважна людина”, “Патріот з великої літери”. Люди, які не злякалися тортур НКВС, КДБ, ЦК КПСС, люди, які всупереч всій величезній системі намагалися досягнути своєї патріотичної мети, виконати свій громадський обов’язок – ці люди заслуговують на щиру подяку та низький уклін. Багато з них пожертвували всім – родиною, кар’єрою, багато навіть життям – для того, щоб не йти на компроміс з власною совістю, щоб не бути скотиною, яка йде туди, куди її гонить чабан. Ці люди усіма своїми силами підштовхували Україну до самостійності, до волі, яка так притаманна нашому народові. Ці люди – кращі сини свого багатостраждального народу.

^

Програмові засади руху дисидентів.


У тих чи інших формах рух опору комуністичному колоніальному режиму в Україні існував протягом усієї історії з часу втрати незалежності на початку 20-х років. Період його потужного піднесення у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин УПА та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім’ї – у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили.

Після смерті Сталіна і потепління внутрішньополітичного клімату, розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором був світовий процес деколонізації 50 – 60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою в 1948 році загальною декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од озброєних методів опору режиму, намагалися діяти мирними, конституційними засобами. Серед них – широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук’яненком (1959-1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розвитку їхнього мистецького таланту “шістдесятниками”, а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології – “дисидентами”. Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них приєдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидович, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рух за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінською Групою (УГГ, 1976-1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької та різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.

Отже основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80 років були самостійницька, яку представляли зокрема національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття “дисиденти” фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору.

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у вигляді страйкової боротьби та інших форм робітничого руху.

Робітники Київської ГЕС 1969 року спробували поскаржитись у ЦК КПРС на ненормальність свого багаторічного барачного життя та зловживання начальства при розподілі житла. В результаті організатор колективного листа (600 підписів) Іван Грещук був заарештований у Москві та запроторений у псих лікарню на тривале “лікування”1. Того ж року відбувся страйк шахтарів у Червонограді Львівської області. На початку 70-х років страйкували київські робітники, 1972 року місцем страйку був Дніпропетровськ, а в сусідньому Дніпродзержинську внаслідок сутички страйкарів з міліцією були людські жертви. Того ж року страйкували робітники Кам’янця-Подільського. 1981 року в Києві було принаймні шість страйків, а в Прип’яті, де сумнозвісна Чорнобильська АЕС, мали місце заворушення через перебої у постачанні. Робилися спроби створити незалежні профспілки, зокрема, 1978 в Донецьку інженер Володимир Клебанов розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До організації записалося близько 200 осіб. Після арешту Клебанова і двох його помічників Асоціація розпалося. Клебанова посадили до псих лікарні, де він перебував з короткими перервами до 1988 року.

За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьб з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були підписи 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалось встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 – Західну (з них 13 львів’ян)1.

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокол подав у журналі “Сучасність” за 1974 рік своєрідну “анатомію” опозиції, тобто соціологічний зріз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисленнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, вчителі, лікарі, журналісти) – 36,8, далі – робітники – 12,8, вчені – 11,9, літератори – 10,9, студенти – 9,2, митці – 6,6, священики Української Католицької церкви – 4,7, селяни – 2,6 відсотка, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 відсотка жінок. За віком домінуючою була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не обминула членства в комсомолі, але комуністами були лише окремі з них. Невеликою була й кількість членів колишніх членів ОУН2.

Цікавою видасться географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осів (48.7 відсотка). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 відсотка). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6. Запорізька — 5, Кіровоградська — 2, Закарпатська, Луганська, Миколаївська, Херсонська, Черкаська і Чернігівська — по 1 особі.

Отже, репрезентантами руху були представники 23 областей. Домінуюче провідництво столиці України та Київської об­ласті, а також поважна чисельність опозиції у зрусифікованих Дніпропетровській і Донецькій областях переконливо доводять хибність точки зору окремих опонентів із Заходу та Росії, які пов'язували незалежницьні прагнення українців лише із західними областями республіки, зокрема з Галичиною.

Відсутність даних з Вінницької та Хмельницької областей М. Прокоп пояснює недостатньою комунікацією між місцевими силами опору і авторами самвидавних матеріалів, а не відсутністю там антирежимних настроїв.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була значно меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української Історії і Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 років, у яком налічува­лося 975 осіб. Інші джерела також називають близько тисячі активних учасників опору. Репрезентували вони всі регіони У країни.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Тим паче, що значна частина інтелігенції після повернення з ув'язнення або звільнення з роботи за «націоналізм» в великими труднощами могла влаштуватися кочегарами, сторожами чи вантажниками.
  1   2   3   4

Схожі:

Реферат з курсу “Історія України” iconРеферат з курсу “Історія України”
Виникнення оун І інших політичних партій І організацій на західно-українських землях у 30-х роках І їх діяльність. ”
Реферат з курсу “Історія України” icon1. Предмет І завдання курсу «Історія українського суспільства». Його...
Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення І спосіб життя,...
Реферат з курсу “Історія України” icon1. Знайомство з історією
Вступ. Ознайомлення учнів із завданнями І структурою курсу та підручника. Історія як навчальний предмет І наука. Історія України...
Реферат з курсу “Історія України” iconНавчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів історія україни
Ознайомлення учнів із завданнями І структурою курсу. Що І як вивчає історія Середніх віків. Хронологічні межі та періодизація Середньовіччя....
Реферат з курсу “Історія України” iconІсторія україни
Вступ (спільно з історією середніх віків). Ознайом­лення учнів із завданнями І структурою курсу. Що І як вивчає історія середніх...
Реферат з курсу “Історія України” iconНавчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня історія
Авторські права на текст програми «Історія України. Всесвітня історія, 5–12 кл.» належать Міністерству освіти І науки України та...
Реферат з курсу “Історія України” iconКалендарно-тематичне планування історія україни
Завдання І структура курсу. Способи роботи учнів з підручником, додатковою навчальною літературою, електронними та Інтернет-ресурсами....
Реферат з курсу “Історія України” iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів 10 клас. Новітня історія україни
Завдання І структура курсу. Способи роботи учнів з підручником, додатковою навчальною літературою, електронними та Інтернет ресурсами....
Реферат з курсу “Історія України” iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів історія україни 11 клас
Завдання І структура курсу. Способи роботи учнів з підручником, додатковою навчальною літературою, електронними та Інтернет-ресурсами....
Реферат з курсу “Історія України” iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів 11 клас. Новітня історія україни
Завдання І структура курсу. Способи роботи учнів з підручником, додатковою навчальною літературою, електронними та Інтернет-ресурсами....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка