Олександра Єфименко




НазваОлександра Єфименко
Сторінка1/6
Дата конвертації26.02.2013
Розмір0.55 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2   3   4   5   6

Олександра Єфименко


Історія українського народу

(за виданням – Харків, 1922)

Історія Південної Русі у складі Великого князівства Литовського відокремлюється від так званої удільної її доби значною перервою, цілком темною. Неначе великий мур, без жодного прозіру стоїть між цими двома історичними періодами. І коли не можна без більш-менш правдоподібних гіпотез зв’язати в одно політичну зовнішню історію двох періодів, то ще важче це зробити відносно історії внутрішньої. Коли ми, починаючи від 15-16 ст., можемо нарешті роздивитися, чим саме було литовсько-руське суспільство, то побачимо картину, що ніби не має нічого спільного з соціальними явищами доби удільної. Інший устрій, інші суспільні відносини, інші звичаї, вдача...

Мимохіть бере сумнів: чи не друге суспільство перед нами, що не має нічого спільного з тим старим, відомим нам староруським суспільством? І тільки уважне дослідження фактів вишукує заховані під шкаралущею явищ зв’язки й дозволяє з певністю сказати, що ми маємо справу не з двома різними суспільствами, а з двома фазами розвитку одного суспільного організму.

Передусім ми маємо тут іншу державу. В удільну добу немає єдиної держави, а є, коли хочете, ціла низка держав, бо кожне князівство в політичному відношенні було незалежним. Литовсько-руська держава є вже справжньою державою, хоч вона ще й не досягнула пізнішої централізованості.

Волинь, Київщина й Поділля багато дечого заховали зі своєї обласної своєрідності, яке корінилося в одвічних племінних різницях, що надовго задержувалося, дякуючи політичній окремішності.

Хоч центральна влада при кожній нагоді й повторювала своє улюблене “ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо”, проте вона завжди вводила новину, потрохи обтесуючи своєрідні риси обласного життя.

Великий князь литовський має з великим князем київським тільки спільну назву навіть у ті часи, коли в Литовсько-руській державі були ще такі значні уділи, як уділ Київський, все-таки відношення удільного князя до великого мало нагадувало старі взаємовідносини староруських князів. Правда, удільний князь ще відрізнявся все-таки від пізнішого великокняжого намісника чи воєводи тим, що він “держав землю на себе”, в той час як намісник “держав її на великого князя”. Це значить, що удільний князь одержував доходи з своєї землі й розпоряджався ними на власну руку. Але в той саме час він все-таки одержував уділ “з руки” великого князя й присягався бути йому “вірним і послушним”, проти нього не бути ніколи тощо.

Ті з удільних князів, що не одержували уділів від великого князя, а володіли ними як дідизною, як, наприклад, дрібні чернігово-сіверські князі з династії Володимира Святого, ті також давали обов’язок “служити вірно, без усякої хитрості й в усьому бути послушними”. Це вже, власне, не удільні, а “служебні” князі. Здається, литовські великі князі встрявали й в деякі справи внутрішнього життя земель, що були під удільними князями, наприклад, у воєнну службу й зв’язане з нею надання земель.

Ягеллони докінчили знищення удільної системи, й уся територія підпала під механізм центральної великокняжої управи. Механізм цей, проте, був вельми елементарним і мало зробив посутніх змін. Навіть територіальний поділ залишився той самий, переказаний удільною добою, лишень з тією різницею, що старі князівства тепер називалися землями, волостями, пізніше повітами.

Землями правили тепер замість князів великокняжі намісники, що “держали на великого князя” “до його волі” чи “до віку”, тобто збирали князеві доходи з цих земель, дістаючи певну частину їх і на себе. Оце, власне, й уся зміна. Намісник, як і князь, що його заступав, тримає в своїх руках усі функції тодішньої справи, як адміністративні, так і судові. Все, чого він не міг зробити сам, він доручав від себе своїм відпоручникам і тіунам, в розпорядженні яких були “писарі”, чи “заказники”. “Заказниками” називалися особи, яким влада доручала свої спеціальні справи й котрі, як і намісник, годувалися за рахунок населення: суспільний механізм був ще занадто елементарним, а через те незграбним і потребував чимало таких підпорок, як ці “заказники”.

Крім того й великий князь міг сам на території, що підлягала тому чи іншому наміснику, брати на себе певну функцію, певну справу й доручати її вже від себе, звичайно, як нагороду за службу, якому-небудь князеві чи бояринові.

Трохи пізніше для намісників з’являються назви воєвод, старост, державців.

На території Південної Русі було тільки одне воєводство – Київське, що відповідало колишньому Київському князівству. Але велика територія воєводства вимагала поділу на дрібніші адміністративні одиниці. Тому в документах згадуються намісники окремих волостей Київської землі, почасти великокняжі, почасти воєводські.

Мозирський, Брагинський, Овруцький, Чорнобильський, Звягельський (Новгород-Волинський), Житомирський, Черкаський, канівський. Цей реєстр до певної міри намічає тодішню територію Київського воєводства, але не всю, ба у склад Київського воєводства входили й землі Лівобережжя. Межі Київщини в цю добу йшли приблизно так: на півдні по Росі й її допливах, доходячи по Дніпру приблизно до гирла Тясьмину; на заході границею були рр. Случ, Уборть, Прип’ять; на лівому ж боці Дніпра до Київського воєводства належали землі по нижній Десні, майже все Поселля, Посулля, басейни Псла, Ворскли й горішнього Дінця до Оскола – всі місцевості, що поки лежали облогом, чекаючи на поселення.

Волинська земля довго ділилася на три уділи – Кременецький, Володимирський, Луцький, і цей поділ відбився й на подальшій організації її управи. З трьох намісників, що заміняли колишніх удільних князів, старшинство належало луцькому, тому що Луцький уділ був і найбільшим і існував довше, ніж інші. Цей намісник мав титул старости землі Волинської й поділяв владу зі своїм підручником, маршалком волинським. В межі землі Волинської в складі трьох її повітів входили в ті часи територія сучасної Волинщини по Случ з додатком деяких пограничних місцевостей Пінського повіту Мінської губернії, Тернопільського й Бродського повітів східної Галичини.

Та частина Подільської землі, що належала до Литовсько-руської держави, так зване Побужжя, в адміністративному відношенні поділялося на два намісництва: Брацлавське й Вінницьке. Межі Побужжя йшли приблизно так: по лівому допливу Дністра – Ягорлику, по допливах Бугу – Кодимі й Синюсі з Виссю, й правому допливу Дніпра – Тясьмину.

Землі князівств Чернігівсько-Сіверських з початку 16 ст. відійшли зі своїми князями до Москви. Землі території Туровсько-Пінської, що раніш усіх інших земель Південної Русі прилучені були до Литви, в адміністративному відношенні увійшли в склад Троцького воєводства, до якого укупі з воєводством Віленським входила більша частина земель Литовсько-руської держави. Ці два воєводства – Троцьке й Віленське – були залишками того політичного дуалізму, що був заведений на Литві Ольгердом й Кейстутом.

Але коли обласна управа має ясні слід свого зв’язку з попередньою добою, то управа центральна була явищем новим, цілком невідомим добі удільній.

Великий князь литовський у цю добу став “паном зверхником, під жодне право не підданим”. Це зовсім не значить, щоб ми малу тут справу з необмеженою сваволею, навпаки: влада ця була вельми обмеженою, передусім звичаєм; але крім цього вона мала обмеження в особі “ради” чи “панів ради”.

Литовська рада, як і Московська боярська дума, була дальшим розвитком княжої думи удільної доби. Суспільна свідомість старої Русі вважала, що князь не мусив був “думати”, тобто обмірковувати і вирішувати різні державні справи без поради. Але йому не ставилося в обов’язок радитися з тим чи іншим, а події самі указували, чия саме рада в даному разі потрібніша. Природними й догіднішими радниками князя були мужі його старшої дружини, що, як і він, піклувалися про оборону країни й її управу; крім того, він міг звертатися за порадою до кого хотів і часто звертався до духовенства, а також і до народу. Взагалі назва “княжа дума” не зовсім докладно передає відношення доби удільної. Це не рада, а зібрання радників, почасти випадкових, а коли й постійних, то не тому, що цього вимагав принцип, а тому, що так було зручніше.

Спочатку й рада великого князівства Литовського має риси такого зібрання радників; “й інших багато (добрих) людей при тім було”, - додає документ часів Свидригайла, перелічивши перед тим тих радних панів, що посвідчили своїм підписом великокняже надання. Але рада прагне до того, щоб стати постійним і як слід організованим інститутом. Права радних панів починає прибирати до своїх рук невелика кількість членів вищої земельної аристократії. Рішучим кроком у цьому напрямку був привілей Олександра Казимировича (1492 р.), по якому великий князь нічого не може зробити без згоди ради – ні надавати уряди й маєтності, ні розпоряджатися доходами держави. Розвиток ради тепер зробив такі успіхи, що можна означити її склад, який тепер був уже, значить, більш-менш постійним. Права радних панів належали тепер певним земським і двірським рантам, католицьким єпископам і деяким княжим радникам, причому перевага надавалася земським вельможам і єпископам. Правом, а в той саме час і обов’язком ради було обмірковування вкупі з великим князем усіх найголовніших державних питань, якого б характеру вони не були. Але щоб зрозуміти справжнє значення ради, треба пригадати, що великі князі литовські Ягеллони як польські королі пробували майже весь час у Польщі, лише наїжджаючи на Литву, а коли їх не було на Литві, то рада репрезентувала особу великого князя, надсилаючи йому доклади лишень по найважливіших справах, все ж інше вирішуючи на власну волю.

Проте на організації ради ще відбивалися її зв’язки із старою княжою думою. Так, наприклад, усі члени ради лише два рази на рік з’їжджалися до Вільна на сейм; за цим винятком рада складалася все ж таки до певної міри випадково з тих радних панів, які по своїй земській чи двірській службі перебували у Вільні чи наїжджали туди на якийсь час.

Але крім цих вищих органів державної влади, тобто великого князя і ради, в ці часи вже були й деякі нижчі центральні органи, котрі завідували окремими функціями управи. Це ніби міністерство, тільки що відав військовою справою держави канцлер, ніби міністр закордонних і внутрішніх справ, маршалок, що був органом вищої “поліції”, й, нарешті, підскарбій, тобто міністр фінансів. Тут, в організації цих міністерств, як і в назвах їхніх, не можна не вбачати впливів Польщі, що, в свою чергу, під впливами Західної Європи встигла далеко піти вперед у справі розвитку державної управи.

Нарешті до системи центральної державної управи належали “з’їзди земель”, чи сейми, що на них обирали великого князя. Рада закликала до цієї справи землі на загальний сейм. Заховався один такий заклик панів ради по смерті Казимира – “до братів і приятелів милих, князів, панів і зем’ян землі Волинської”, в якій їх закликали приїхати до Вільна на день святого Іллі в кількості десяти – двадцяти “або скільки набереться старших”. Під кінець цієї доби ці екстренні з’їзди земель перетворилися в правильні сейми на польський взірець, на цей час староруські народні віча вже вигасли, і в землях Київській, Волинській, Подільській їх замінили обласні сейми, про діяльність яких ми знаємо занадто мало; з часів Люблінської унії роль віча грали шляхетські сеймики. Взагалі відношення між державою і суспільством були ще такі, що для суспільної самодіяльності залишалося ще широке поле.

Але чим же саме було тепер це суспільство?

Князі, пани, зем’яни, бояри, лицарство, шляхта, слуги, далі “местичі”, чи міщани, нарешті, люди чорні, волосні, тяглі, данники, отчичі, путники, бобровники, люди похожі й непохожі, закладні – всі ці й сила інших назв, що вживаються пам’ятками цієї доби, крім назв, які торкаються духовенства й рабів, - все це змушує припустити, що ми маємо справу з вельми складним соціальним устроєм, з помітною класовою диференціацією. Елементарність устрою доби удільної не має, здається, нічого спільного з цією різноманітністю суспільних форм, під якою, як можна б було гадати, захована й різноманітність суспільних функцій і відношень. Але така думка буде помилковою. В дійсності між суспільством удільної доби й цієї немає вже такої великої різниці. Різноманітність тут ілюзорна: це більша різноманітність назв, ніж форм і розумінь.

Передусім, і тепер була та демаркаційна риса, що поділяла в удільну добу суспільство на дві верстви: верхню, тобто дружину, чи служилу, й спідню, тобто увесь народ, прив’язаний до землі своєю працею чи промислами: “земля і люди”, що ясно протиставляються “князям і боярам”. Але в самих цих шарах відбулися певні зміни й виникли відтінки, яких не знала удільна доба, що ними до певної міри й викликалася згадана вище різноманітність термінів. Потім верхня частина суспільства встигла вже остаточно перетворитися у вищу, спідня – у нижчу.

Особи, що належали до вищих станів, відомі нам в удільну добу під назвами: дружинників старших і молодших, бояр, мужів і слуг, отроків княжих. Тепер це вже князі, пани, зем’яни, бояри, лицарство, шляхта, слуги. Князі – це нащадки Гедиміна і Володимира Святого, що втратили колишні свої права володарів і перейшли до служилого класу, як про це сказано було вище; пани – спеціальний термін для тих членів вищого класу, що мали право участі в раді; шляхта й лицарство – польські назви для осіб вищого класу, що доти нічого певного не означали, поки до тутешнього життя не було прищеплене польське право.

Таким чином, за винятком згаданого обмеження виходить, що термінологія цієї доби щодо вищого класу не так уже відрізняється від термінології доби удільної, як це здається з першого разу. Але, проте, деякі посутні різниці все ж таки мали місце.

У відношенні до князя дружинної, тобто вищої верстви, “удільної” доби багато відношень угоди. Вона бере на себе, ніби по угоді, обов‘язок оборони землі й поділяє з князем клопоти по управі. За це вона одержує від князя певну платню й живе за рахунок населення. Хоч літопис і згадує “боярські” села, проте очевидно, що землеволодіння не було постійною й конче потрібною ознакою дружинної верстви. У Литовську добу стан справ зовсім інший. На початку цієї доби ще трапляються сліди старих, мовляв, дружинних відношень, “і має він нам вірним бути”, - змовляється великий князь Свидригайло з одним вихідцем з Сіверської землі, що прийшов до великокняжого двору “значне і оказале”: “а з ким ми будем сумирні, й він з нами, а з ким не сумірні, то й він проти того має бути не сумирним”...

Але цей характер відношень угоди, що трішечки довше проіснував у відношеннях до великого князя князів удільних й служилих, нарешті зовсім зникає: члени вищої верстви перетворюються в таких самих підданих, хоч і привілейованих, свого господаря, як і вся людність.

Обов‘язки вищої верстви ті самі, що й раніше були: як і в старовину, вона бере оборону країни й поділяє з князем клопоти по управі країною. Але мається й одна нова риса, вельми важлива своїми наслідками.

В удільну добу оборона країни лежала на особі дружинника, бо про те він і угоду складав з князем; також до цієї справи докладав рук і “людин” під примусом зовнішніх обставин. Може, що ще й в удільну добу починають складатися інші відносини, але, в усякому разі, розвиток їх ми спостерігаємо лише в Литовську добу, що від удільної відділяється довгим проміжком часу, зовсім для нас темним. Тепер оборона країни, тобто воєнна служба, вельми міцно зв‘язана з землею. Певній одиниці землеволодіння відповідає певна одиниця обов‘язкової воєнної служби (наприклад, від такої-то кількості дворищ, що складають стільки-то земельних одиниць, іде один чоловік з певною зброєю тощо) – ось основний принцип цього суспільного устрою. Але як же відбивалася ця нова риса на вищій верстві? А ось як.

Вищий клас, що для нього військова штука завжди була рідною стихією, виступає тепер природним посередником між державою й людністю. Великий князь як представник держави надає тому чи іншому представнику цього вищого класу службу, тобто дворище чи село, взагалі заселену земельну одиницю, чи округу, тобто певну сукупність таких одиниць, надає чи “до своєї волі”, чи “до віку”, чи “до двох віків” (тобто до віку державця і його спадкоємця) або, нарешті, не зазначаючи терміну. Державець сам має нести службу, завше з конем і важкою зброєю, але крім того бере на себе обов‘язок дати державі з свого надання відповідно до його розмірів стільки-то коней, стільки-то стрільців і так далі. За Сигізмунда 1 Старого всі ці відношення були докладно вирахувані й визначені. Одержавши по наданню територію з її населенням, державець мав право на певну частину доходів з тієї людності, частину, яку держава надала в нагороду за його службу й клопоти. Ось як нам уявляються ті первісні відношення, що ми віднесли до категорії земельної власності.
  1   2   3   4   5   6

Схожі:

Олександра Єфименко iconВидавництво видрукувало дослiдження Олександра Федо­рова «видеоспор:...
Олександра Федо­рова «видеоспор: Кино — видео — молодежь». Кишенькового формату книжечку гарно оформив художник В. Паньков. Наклад...
Олександра Єфименко iconЖиття та шляхи творчості Олександра Довженка
Введення
Олександра Єфименко iconДоговір комісії №
Комітент: тов „транстемпо”, в особі директора Дерези Олександра Анатолійовича, що діє на підставі Статуту, з однієї сторони
Олександра Єфименко iconСтверджує, що йде боротьба за колективну пам'ять українського народу...

Олександра Єфименко icon9 клас
Воїтелєва Галина Олександрівна, доцент кафедри педагогіки І методики технологічної освіти Гяухівського національного педагогічного...
Олександра Єфименко iconХмиль Ф. И. Основы менеджмента: Учебник
Програми технічного переоснащення Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка на період 2007-2008 р р. 15
Олександра Єфименко iconЗаклецьеого Олександра
Кортизон є гормоном, що синтезується корою надниркових заліз; він є стероїдним гормоном ( точнійше кортикостероїд )
Олександра Єфименко iconНа участь в інформаційно-довідковому (консультаційному) семінарі
Директора Сабодіна Олександра Сергійовича, що діє на підставі Статуту, з іншого боку, уклали договір про нижченаведене
Олександра Єфименко iconНа участь в інформаційно-довідковому (консультаційному) семінарі
Директора Сабодіна Олександра Сергійовича, що діє на підставі Статуту, з іншого боку, уклали договір про нижченаведене
Олександра Єфименко iconУрок математики з елементами логіки, проведений 11. 10. 2012р в 2...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка