Історична розвідка про




Скачати 172.17 Kb.
НазваІсторична розвідка про
Дата конвертації28.03.2013
Розмір172.17 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Військова справа > Документы
Міністерство освіти і науки України

Дрогобицький державний педагогічний університет

ім. Івана Франка

Індивідуальне завдання

на тему:
Історична розвідка про

рідне місто ,,Дрогобич ”


Виконав: студент I курсу,

групи ПрН-14

Сосяк Мар’ян


Дрогобич 2006

ДРОГОБИЧ

Назва міста Дрогобича

Точний час виникнення Дрогобича невідомий. Дослідники при­пускають, що місто постало ще в княжій добі, як центр соле­варної промисловості на Підкарпатті і належало до Пере­мишльського князівства.

В "Київсько-Печерському Патерику", що постав на почат­ку XIII століття, записано, що йшла жвава торгівля сіллю між князівствами Перемишльським і Київським. А далі записа­но, що коли припинено довіз солі із Галицької і Перемишль­ської землі, то не "бисть солі по всій Руській землі".

З тої згадки про те, що сіль доставляли Галицька і Пере­мишльська землі, дослідники роблять висновок, що центром соляної промисловості в тому часі було місто Дрогобич, яке належало тоді до Перемишльського князівства. Від чого пішла назва міста Дрогобича дослідники не зна­ють, бо документальні дані збереглися тільки від XIV століття, тобто з часу володіння в Галицькому князівстві Володимира Опільського (1372-1379). Назва міста в документах з того часу існує як факт, що про нього всі знають. Але дослідники назв різних місцевостей намагаються різни­ми методами таки встановити, від чого пішла назва Дрогобич. Вони беруть до уваги народні перекази, а також і те, що ка­жуть мовознавці. Народний переказ каже, що колись існувало село Бич, яке знищив хан Буняк Шелудивий. Потім поблизу зруйнованого села Бич побудовано друге село Бич. Люди називали це село Другий Бич. Пізніше через скору вимову втерлася назва "Дро­гобич. Мовознавці кажуть, що міста діставали назви від імен їх засновників. Місто Дрогобич дістало назву свого основника, що називався Дрогобить, тобто людина багатомаєтна. Але то­му, що це місто постало коло зруйнованого татарською на­валою села Бич, то під впливом народної назви почали нази­вати місто Другобичем, тобто "другим Бичем". Від назви Дру-гобич потім утворилася назва Дрогобич.

Статистичні дані з 1589 року показують, що в тому часі в Дрогобичі було 108 домів, а на передмістях було 114 хат. Всіх міщан і передміщан було 1,778 осіб, а в тому — ремісни­ків було 36, вільних торгівців — 43.

В 1869 році населення зросло до 16,880 осіб. Щодо релі­гійної приналежності, то римокатоликів було 3,931, грекока-толиків — 4,844, жидів — 8,055, інші — 50. Домів у тому часі було 1816. Населення міста займалося торгівлею і ремеслом, на пе­редмістях — займалося рільництвом. Рільництвом займалося і все населення Дрогобиччини. Вже в ХУ-ХУІ ст. ремесло в місті було досить високо розвинене, а в XVI столітті вже були цехи. В XVII столітті було 8 цехів, в XVIII ст. їх було 9.

Населення міста складало близько 17,000. Промислом в тому часі займалося 3,958 осіб. Народних шкіл було 50, в яких учнів було 3,759, тобто на одну школу припадало 75 учнів. Римо католицьких парафій було 3 — в Дрогобичі, Мединичах і Рихтичах, а грекокатолицьких пара­фій, без дочерних церков, було 42, з них належали — 33 пара­фії до Дрогобицького деканату, і 9 парафій до Мокрянського деканату. Всі парафії належали до Перемишльської діецезії. Щодо віроісповідання, то в Дрогобичі пооживало 8,104 грекокатоликів (25,1%), 425 православних (1,3%), 10,629 ри­мокатоликів (32,9%), 12,931 (40,1%) жидів, 160 інших (0,5%).

Українською мовою говорили в Дрогобичі 5.243 особи (16,2%), в Бориславі — 7,688 осіб (18,5%), у селах говорили українською мовою 66,285(55%). в містах і селах говорило — 79,214 осіб. Польською мовою говорили — в Бориславі 22,967 осіб (55,3%), в Дрогобичі — 18,840 осіб (58,4%), в селах — 50,128 (41,5%), єврейською мовою говорили — в Бориславі 10,538 (25,4%), в Дрогобичі — 7,987 (24,8%), в селах — 1,959 (1,6%). Іншими мовами говорили в Бориславі 290 осіб (0,7%), в Дрогобичі 175 (0,5%), в селах 35 осіб.

Грамотність населення Дрогобича 88%, не вміли ні читати, ні писати 10%, в Бориславі — грамотність виносила 83%, не вміли ні писати ні читати 15,7%, а в селах грамотність вино­сила 61,5%, неграмотних було 36,8%.

Своїм геофізичним положенням Дрогобиччина належить до карпатського підгір'я, що його називають Підкарпаттям. Ціле Підкарпаття багате на ліси, різного роду каміння, глину й пісок, а під землею на різні мінеральні води, солі і нафту. Завдяки надземним і підземним багатствам Дрогобиччина стала дуже скоро відомою не тільки в Західній Україні, але й Східній Україні, Волині, Поліссі і Підляшші та в сусідніх країнах — Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині а навіть Австрії та Німеччині.

Особливо стала широковідомою Дрогобиччина своєю сіл­лю. Ще в княжих часах була відома дрогобицька сіль. Навіть були солеварні, звані княжими. Стара назва копальні соли, чи солеварні була жупа. Виварювали сіль в казанах із солоної води, яку черпали з соляних криниць. Скільки продукували соли давніше, не ві­домо, бо нема ніяких документів. Щойно є скупі записи з 1565 року, коли княжі солеварні з окупацією Західної України Польщею перейшли в руки польських королів і їх тоді нази­вали "королівськими жупами", або коротко "королівщинами". Польський історик Ян Рутковський в книзі "Розподіл прибутків в руських жупах за Зиґмунта Августа" подає, що в 1565 році в Дрогобичі було 45 солеварень. З кожним роком продукція солі збільшувалася. Зросла вона тоді, коли впроваджено керати, до яких впрягали коней, щоб черпати солянку з криниць. Продукція солі збільшилася і тоді, як впроваджено більші "панви", сковороди. Коли почали виварену сіль формувати в так звані "топки", тоді продукція зросла ще більше. Крім солеварень княжих і королівських були ще солеварні монастирські і приватні. Польський "Словнік ґеоґрафічни" по­дає, що в 1866 році в дрогобицьких солеварнях випродуковано 79,889 топок кухонної соли, а 9,989 для худоби. В 1870 році випродуковано 84,129 топок кухонної соли.

Соляні криниці були і в селах: Стебнику, Дережичах, До-брогостові, Новому Кропивнику, Солонську, Тустановичах, Сіль­ці, Колпці, Модричах, Уличному, Станелі, Ясениці Сільній, Нагує-вичах.

Другим великим підземним багатством Дрогобиччини бу­ла нафта. Довгі роки видобували тут нафтову ропу для виготовлення різних мазей, а зокрема мазей до коліс. Нафтовий промисел розвинувся 1880-их роках, коли удосконалено рафінування ропи так, що можна було нею світити в лампі, яку винайдено в 1853 році. Дрогобич тоді став центром нафтової промисловості в Західній Україні. Нафтові джерела були в Бориславі, Мражниці, Трускавці, Стебнику та інших селах. Вчені, історики, що дослі­джували розвиток нафтового промислу в Західній Україні, а в тому історики польські — Я. Роґош "В галицькім пеклі", Вла-дислав Шайноха "Копальняні плоди Галичини", Зенон Римар "Галицький нафтовий промисл" та інші подають, що в 1875 році в Бориславському районі було до 12,000 нафтових криниць, званих шибами, які належали 179 меншим і 75 біль­шим підприємствам.

Нафтовидобування, гарячкове бажання розбагатіти, тяжку працю робітників і їх боротьбу з визиском прекрасно описав Іван Франко, син Дрогобицької землі, у своїх "Бориславських оповіданнях" і двох повістях "Боа констріктор" та "Борислав сміється".

Росту нафтової, та й іншої промисловості в Дрогобичі, сприяла побудова залізничної лінії з Дрогобича до Борислава і Стрия в 1872 році. Польські статистики, а зокрема О. Левенгерц у своїм творі "Буквар нафтового промислу в Польщі", виданім в Бориславі 1931 р., подає, що в самім Бориславі 1870 року видобуто 12,200 тонн нафти, а озо­кериту, тобто гірського воску, 5,600 тонн. За неповних сорок років видобування нафти в Бориславі зросло до 1,937,620 тонн річно. Розвиток нафтової і соляної промислу в Дрогобичі і в Дрогобиччині зумовив зростання населення українського і збільшився наплив чужинців, поляків, жидів і німців. В самому Дрогобичі творилися філіали банків, фабрика для переробки озо­кериту, парафіни і нафтової ропи.

В 1890-их роках більше як 60 процентів нафтової про­мисловості були у руках чужинців — французів, бельгійців, англій­ців, жидів, німців і поляків. Такий стан панував аж до другої світової війни.

Дуже багатим на підземні і надземні багатства є Трускавець. Тут у різні часи добували нафту, озокерит і сіль.

Лікувальна властивість трускавецьких джерел була відома в давнину, але цих джерел не використовували. Щойно на початку XVIII століття почали будувати приміщення для ванн і пансіонати для масового лікування хворих. Най­перше лікували людей гірко-солоною водою з джерела "Ма­рія", а пізніше, від 1836 року, із сірководневого джерела "Наф­та" (пізніше "Нафтуся"), від 1838 р. з джерела "Софія", "Броніслава", а пізніше з джерел на "Липках" і на "Помірках". З того часу Трускавець почав виростати як лікувальну місце­вість. Власниками пансіонів і го­телів та лікувальних джерел були приватні особи, в тому числі і українці.

Можна сказати, що населення Дрогобича і Дрогобиччини, не зважаючи на надземні і підземні багатства, жило бідно. На це складалося багато причин, але найважніші три: Перше, що Західня Україна, на території якої знаходився Дро­гобич і Дрогобиччина, від часу втрати самостійностї була під ворожими окупаціями, які провадили колоніальну політику і визискували населення, як тільки могли. Друга причина була та, що окупаційні уряди надземними і підземними багатствами Дрогобича і Дрогобиччини користу­валися самі, зробивши деякі державними монополіями, до яких населення не мало ніякого доступу. Третя причина, це тяжка панщизняна спадщина — непросвітність, економічні борги, сервітути та пропінація, лих­ва і ліцитації.

Дрогобич і Дрогобиччина — це в мініатюрі зі своїми над­земними і підземними багатствами Україна, на яку все чигали вороги, щоб її загарбати, а загарбавши її, зробити її своєю колонією. Дрогобич і Дрогобиччина — це також в мініатюрі вияв великої життєздатності українського народу у праці і в боготьбч за свою всебічну самостійність і суверенність.

Всі українські історики у своїх творах кажуть, що західні українські землі належали до феде­ративної держави Київської Руси, якою володіли князі. Який був політичний і суспільний лад у цій державі, то крім істо­риків подає також Іван Франко у своїй науковій праці "Пан­щина та її скасування 1848 року в Галичині". Народ був віль­ний, а про загальні справи радило віче, яке було своєрідним самоуправним органом.

Князі не порушували свобод населення, ні міщан, ні селян. Вони мали тільки платити князеві данину в натурі. або гріш­ми. Дрогобич і Дрогобиччина, які вже тоді уславилися своїми підземними багатствами, а зокрема соляними джерелами, пла­тили князеві данину сіллю.

Плата данини сіллю князеві, ще сидів у Києві, дала по­чаток торгівлі сіллю Дрогобича з Києвом. Рівночасно торгівля давала в тому часі можливий зв'язок західніх українських земель із землями східними, крім зв'язку релігійно - церковного та державно - адміністраційного. Церква в княжих часах мала автономію. Вона опікувалася освітою, бідними і хворими. Які були церкви в Дрогобичі і в Дрогобиччииі в тому часі — істо­рики не кажуть, бо нема ніяких документів. В. Площанський у своїй історичній праці "Королівське вільне місто Дрогобич" каже, що в 1390 році Дрогобич одержав магдебурзьке право, тобто був звільнений, хоч не цілком, від центральної королівської адміністрації, і одержав самоуправу. Не зважаючи на те, що місто мало магдебурзьке право, то шляхта намагалася поставити свого старосту. Дрогобичани проти того бунтувалися та відмовляли старості всякого послу­ху. Дійшло було до того, що 1464 року перемиський староста поставив на сеймі шляхти справу непослуху і бунту дрогобичан. Міщани не злякалися погроз шляхти і продовжували бо­ротьбу. Зламати опір вдалося шляхті тільки тоді, коли вона підпорядкувала собі магістрат — тобто орган самоврядування, що складався з міської ради і бургомістра. Під владою магістра­ту було середмістя, оточене валами, і чотири передмістя — Завіжне, Зварицьке, Задвірне і Міські загороди. Передмістя Війтівська Гора підлягало владі старости, а перед­містя Плебанія монастирям. В грамотах короля Ягайла та його сина Владислава (1409 і 1440), як подає о. М. Ваврик у своїй книжці "По Василіянських манастирях" (Торонто 1958), згадується монастир над річкою Солоницею біля Стебника (десь при теперішньому залізничому шляху Дрогобич-Стрий). Церкви і монастирі були тоді освітньо-культурними центрами. Дрогобич належав у тому часі до передових, міст. У колективній праці "Дрогобич" (Львів 1964), написано, що з 1411 до 1600 року 32 міщани Дрогобича вчилися в Краківському університеті. Найвидатнішим з них був Юрій Котермак, який назвав себе прізви­щем свого рідного міста — Дрогобич.

В 1498 році на територію Дрогобиччини і Самбірщини наїхала ватага татар, міста пограбувала та попалила церкви, а Самбір тоді згорів до тла. Тоді, як подає В. Площанський в своїй книжці "Королівське вільне вісто Дрогобич" в Дрогобичі згоріла найстарша церква св. Юрія (Георгія), у якій вчилися грамоти міщани, а між ними і Юрій Котермак.

В 1520 році в цілій Польщі заведено панщину, а також за­ведено тоді панщину і на українських землях, що були під польською окупацією. З того часу селяни були прикріплені до землі, тобто без волі шляхтича, чи пана не могли нікуди ру­шитися. Крім того вони мусіли безплатно працювати на пан­ських ланах та ще й платити панам данину в натурі або в гро­шах. За кривди, побиття, чи вбивства селян не могли панів позивати до суду. Не краще жилося тоді міщанам. Шляхта за всяку ціну на­магалася повністю опанувати владу в місті. В. Площанський пише, що 1523 року в Дрогобичі міщани піднесли бунт проти старости Мальдрика Станіслава. Щойно грамота короля Жигмонта І заспокоїла міщан, даючи їм права, які тоді мали інші міста та участь в управі міста — два україн­ці радні і три лавники.

Тяжке національно-політичне і економічне положення українського народу під польською окупацією по­родило, як відомо, козацький національно-соціальний визволь­ний рух. Люди хотіли жити вільно і вільно розпоряджа­тися своїм добром. Це бажання волі охоплювало багатьох, де­які відважувалися покидати рідні сторони і мандрувати у віль­ний світ. Помандрували у вільний світ сини Самбірської землі Петро Конашевич Сагайдачний і Марко Жмайло. Чи мандру­вали за ними сини Дрогобицької землі, не відомо, бо тоді ні­яких реєстрів на Січі невели, а людям, що приходили туди, давали інші прізвища, щоб їх пани, від яких вони втекли, не могли їх відшукати. Треба припускати, що на Січі були дрого­бицькі вільнолюбці, які прийшли з військами Богдана Хмель­ницького "братів визволяти".

"Джерела до історії України-Руси", т. 4, Львів 1898 р., по­дають, що восени 1648 року, як селяни і міщани довідалися, що війська Б. Хмельницького наближаються до Дрогобича, підняли повстання проти польської шляхти і тим улегшили козакам у їх побідному поході. Козаки з того приводу навіть до Дрогобича не вступали. Але в листопаді 1648 року, як проходив козацький загін поблизу Дрогобича, міщани запросили його до міста. В місті тоді разом з повстанцями зібралося близько 3,000 бійців. Приступом взято костел, який тоді був фортецею для шляхти. Тоді костел було спалено, а також спалено і церкву св. Юрія.

Два тижні після того дрогобичани гостили козаків, але після їх відходу, шляхта знову опанувала місто. Тоді повстанці вдруге зібралися і відбили місто, але вдержати його не мали сили. Польські війська зробили погром, а вкінці підпалили місто. Смерть гетьмана Хемльницького, що наступила 6 серпня 1657 р., вбила в населення західні українських земель усякі надії на визво­лення. Села і міста в Західній Україні знову верталися в ще гіршу польську неволю, як вони були перед тим. Селяни верталися на панщинні лани, а міщани до своїх ремесел, торгівлі і промислу. Тоді в містах Західньої України під впливом Східньої України починають поширюватися церковні братства. Перші відомості про церковні братства походять з XVII століття, і центром став Львів. Не обійшовся і Дрогобич без церковного братства. Воно зорганізувало три школи — Юріївську, Чеснохрестську і Святотроїцьку. Вчителями у тих школах були священики, дяки та міські ремісники. Навчання відбувалося мовою з книжок, що були друковані у Києві та Львові. Учні з братських шкіл пізніше продовжували навчання в Києво-Могилянській Акаде­мії та в закордонних університетах.

Історик міста Дрогобича В. Площанський каже, що в 1692 році в Дрогобичі був великий пожар, який спалив не тільки доми, але й церкви. Він також розповідає цікаву історію про те, що в 1752 році старостою Дрогобича був Лейба Зельман, який мав в аренді церкву св. Юрія. Поведінка Лейби Зельмана з парафіянами відбилася у народній пісні-гагілці "Іде, їде Зельман".

В 1772 році наступивперший розбір Польщі. П розібрали — Росія, Австрія і Прусія. Дрогобич і Дрогобиччина опини­лися під новою австрійською владою.

Проф. Михайло Возняк у творі "Як пробудилося україн­ське народне життя в Галичині за Австрії" (Львів 1924) каже, що в тому часі, як Галицька земля перейшла до Австрії, "укра­їнську націю творив темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства, ні багатих торгівців і купців; ремесла стояли низько, а торгівля була в чужих руках." Далі М. Возняк каже, що "одинокою українською інтелі­генцією було духовенство. Але його освіта не була висока". Економічно були убогі і священики, і селяни. Панщина тривала Далі і священики разом із селянами робили панщину аж до 1777 року. Про те, як священика виганяли на панщину, Іван Франко описав у своїй поемі "Панські жарти". В 1777 році Марія – Тереза видала заборону гнати священиків на панщину.

17 квітня 1848 р. цісар Франц Иосиф видав указ про скасування панщини, Що принесло скасування панщини для селян і мішан, то про це оповідає Іван Франко у своїй книжці "Панщина та її скасування 1848 року в Галичині" і в історично - економічній студії "Грималівський ключ в році 1800", а також у науковій розвідці "Гміна Добровляни". Попанщизняні тягарі і сплати у різних формах індемнізації, пропінації довели населення до крайної нужди.

Найгірше було те, що австрійський уряд передав у містах адміністрацію у польські руки. Іван Франко у статті "Станови­ще поляків в Австрії" ("Діло" ч. 1-5, 1884) каже, що поляки на кожнім кроці використовували адміністрацію для скріплення свого становища, а тому і для спольщення українського на­селення, а зокрема українського міщанства і робітництва.

Не зважаючи на великі політичні та економічні безправ'я, тодішня провідна верства духовенство працювали для народної просвіти і самоусвідомлення. Воно використовувало тодішні конституційні права, закладало школи, шпихліри, крамниці і т. п. Центрами тоді стають, більші міста — Львів, Перемишль, Станиславів.

В Дрогобичі від 1775 року до 1784 була василіянська гім­назія та початкова школа, що були засновані при монастирській церкві св. Петра і Павла на т. зв. "Яворщині", що її заложив ігумен Гликирій Дубицький. Під час ре­форми шкільництва у 1733 році василіянську гімназію зліквідовано, але школу підвищено до головної окружної школи з німецькою і українською мовами навчання. Проф. М. Возняк у книжці "Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії" каже, що з міських шкіл, у котрих навчання велося українською мовою до кінця XVIII віку, відомі тільки дві: братська школа при церкві св. Успення у Львові й народна школа при василіянській гімназії в Дрого­бичі. Ця школа проіснувала до 1830 року.

Коли після пожежі Петропавлівського монастиря 1824 р. оо. Василіяни дістали Святотроїцьку церкву, вони 1825 року засну­вали також школу. До цієї школи в 1865-1867 рр. ходив Іван Франко, до неї ходили також майбутні владики — Владика Сотер Ортинський і Архиєпископ Василь Ладика, а також багато тих, що пізніше брали живу і активну участь у національному, політичному, церков­ному, суспільному, громадському та культурно-освітньому жит­ті Дрогобича і Дрогобиччини.

При кінці 19 ст. Дрогобич стає центром не тільки торго­вельно-промисловим, але і центром національно-політичного і культурно-освітнього життя. Правда, цей центр спочатку діє слабо, але зародок його був і він розрісся у велику силу вже В 1900-их роках, коли виросло і до голосу прийшло молоде покоління, що закінчило середні і вищі школи, та коли в селах закріпився просвітянський рух.

В повіті в тому часі живуть і ведуть активну участь читаль­ні "Просвіти", священики, гімназійні учні та студенти, а також члени політичних партій — Української націонал-демократич-ної партії, Української радикальної партії і Української соціял-демократичної партії. Перевагу в повіті мала Українська на-ціонал-демократична партія. Вона вибирала послів до Віден­ського парляменту і до Галицького крайового сейму.

Серед робітників, що працювали в дрогобицьких копаль­нях нафти і воску, намагалися ширити свої ідеї соціялдемократи-марксисти, але вони впливу на міщан не мали.

Перед першою світовою війною почали діяти "Січі" і "Соколи". А коли почали організувати Легіон Українських Січових Стрільців, то Дрогобич і Дрогобиччина були одні із перших, що послали до нього своїх кращих стрільців.

Перша світова війна, що почалася 1-го серпня 1914 р., по­кликала до воєнних окопів найздоровіших і найсвідоміших українських людей а міст і сіл, а в тому і з Дрогобича та Дро-гобиччини. Всі копальні тоді почали працювати для військо­вих потреб. Для військових потреб заставлювано також пра­цювати всю економіку та хліборобство.

На мурах міст щораз частіше почали появлятися різні ма­ніфести та повідомлення державних і адміністраційних властей. Першим маніфестом, що появився на мурах Дрогобича, був маніфест австрійського цісаря "До моїх вірних народів".

Коли 5 серпня 1914 р. до війни проти Австрії виступила Росія, на мурах міста і в українських газетах появилася перша відозва Головної Української Ради, тобто української централь­ної установи, створеної на час війни, з представників усіх укра­їнських політичних партій і угрупувань. 6 серпня 1914 р. зорганізовано Українську Бойову Управу, як начальну і екзекутивну владу української військової фор­мації, що виступила під назвою Українські Січові Стрільці. 25 серпня 1914 року Українська Боева Управа у порозумінні з Головною Українською Радою видала мобілізаційний поклик п. н. "Війна за волю України". Молодь Дрогобиччини масово зголосилася до УСС, і в рядах дрогобицької сотні почала вишколюватися до боротьби. Під напором російських армій австрійські війська відсту­пали на захід і вже у вересні 1914 року Дрогобич і вся Дрогобиччина були тереном бойових дій. УСС відступили на Закар­патську Україну.

Коли весною 1915 року австрійські війська почали офензиву і російські армії змусили до відступу, дрогобицькі УСС брали участь у цьому наступі. Наступаючі австрійські війська населення Дрогобича Дрогобиччина вітали, як визволителів, а УСС як своїх синів. Поведінка адміністрації, якою тоді керував гр. Бобринский із місцевими москвофілами, була жорстока і руйнуюча. Всі українські газети і видавництва були припинені. Книгарні, читальні і всі організації були забороні В школі і в уряді скасовано рівноправність української мови а всіх видатніших українських діячів арештовано і вислано в глибину російської імперії.

Національно-державна неволя та тяжкий економічний стан сільського господарства змушував населення Дрогобича і Дрогобиччини до самоорганізації і до самоосвіти. Як в інших містах і селах Західної України, так і в Дрогобичі і в Дрогобиччині почали відновляти свою діяльність читальні "Просвіти", почав діяти "Сільський Господар", відновляли навчання дітей школи, організовано драматичні і співочі гуртки, банки і т. д. В 1922 році в Дрогобичі було чотири українські школи, пізніше постала Дитяча Захоронка, відновив діяльність Пласт, спортивне товариство "Сокіл" і т. д. В місті почали працювати українські ремісники, а коли з Чехословаччини приїхали українські кооператори та сільськогосподарські фахівці, в Дрогобичі почали організувати різні види кооперації та навчати населення раціонального господарювання.

Велику національну і політичну та економічну працю в Дрогобичі робили свяще­ники у своїх парафіях, студенти в селах та свідомі селяни і ре­місники в усіх організаціях. Ця велика і творча праця на всіх ділянках національного і економічного життя, як також діяль­ність політичних партій і нелегальних національних організа­цій і гуртків викликала в окупаційної польської влади стра­шенну лють. Для залякування населення і передових людей польська влада переводила арешти, влаштовувала процеси, а ко­ли це все не допомагало, вона в 1930-ому році зробила в бага­тьох повітах пацифікацію. На цей нелюдський спосіб застра­шування і катування людей підпільна Організація Українських Націоналістів зареагувала вбивствами поліцаїв, адміністраційних урядників, а також і високого державного урядника Голуфка. Замах виконано в Трускавці.

У зв'язку із акцією, що її провадила Організація Україн­ських Націоналістів, польська окупаційна влада переводила часті арешти. Коли не допомагали арешти, а навіть і смертиі вироки, тоді польський уряд створив концентраційний табір, на по­ліських болотах, у Березі Картузькій. Про те, кого треба ви­слати до Берези Картузької, вирішувала поліція, а формальний вирок ставив староста. Людей, що потрапляли до концентраційного табору в Березі Картузькій, поліція катувала по-звірячому. Потрапили до нього також і мешканці Дрогобича і Дрогобиччини.

В 1938 році, 15 березня Український Народний Сейм Карпатської України проголосив в Хусті са­мостійність своєї держави. Українці під польським пануванням дуже цікавилися подіями в Карпатській Україні, а зокрема ду-

е цікавилася українська молодь. Майже всі сподівалися, що Карпатська Україна стане осередком українського політичного і культурного руху. Через польський кордон нелегально про­диралося багато української молоді, а в тому і молоді з Дрогобича.

Дня 24 вересня 1939 року радянські війська зайняли Дрогобич, та по­сувалися дрогобицькими селами до заходу на лінію річки Сян. В Дрогобичі і Дрогобиччині настав новий період в національ­ному, суспільному і економічному житті. Наскоро проголошені вибори до депутатів Народних Збо­рів, що відбулися 22 жовтня 1939, вибрані депутати 26 жовтня 1939 р. приїхали до Львова на Народні Збори Західньої Укра­їни і на них проголосили встановлення радянської влади в За­хідній Україні. Вони також прийняли декларацію про вступ Західної України до СРСР у з'єднанні з УРСР. Дня 4 грудня 1939 р. указом Президії Верховної Ради СРСР на території Західної України створено нові області, в тому і Дрогобиць­ку область з центром у місті Дрогобичі. На мурах міста по­явилася відозва про рішення Народних Зборів: "Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та за­лізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю". Комуністична влада від першого дня окупації Західної України, а в тому Дрогобича і Дрогобиччини, на до­носи місцевих комуністів, які тепер повилазили, як гриби по дощі, почала переводити арештування і вивозити на заслання увесь національно-політичний актив. В Дрогобичі і Дрогобиччині лунав червоний сміх нових окупантів, що сіяли страх і смерть.

Коли в кінці червня німецькі війська розпочали війну в Дрогобичі в приміщенні теперішнього фізмату розміщувалася тюрма НКВД. Маже всі в’язні, при відступі радянських військ, були по звірячому знищені. Серед них був і мій прадід Іван Чаповський (колишній воїн УСС).

Схожі:

Історична розвідка про iconІсторична розвідка про
Точний час виникнення Дрогобича невідомий. Дослідники при­пускають, що місто постало ще в княжій добі, як центр соле­варної промисловості...
Історична розвідка про iconАрхеологічна розвідка в околицях смт Миропіль та с. Колодяжне
Археологічна розвідка протягом червня 2011 р проводилась на території Житомирської обл по лінії Миропіль – Колодяжне, у верхній течіїї...
Історична розвідка про iconРозділ І. Вступ. Історична відомість про розвиток кулінарії та етапи...

Історична розвідка про icon„Продовольча проблема: зміст, історична зумовленість, шляхи вирішення”
Вступ
Історична розвідка про iconУрок № Тема. Андрій Чайковський. «За сестрою». Розповідь про письменника....
Ткаченко Людмила Іванівна, вчитель української мови та літератури знз №35 м. Чернігова
Історична розвідка про icon«Історична подорож» приурочено 505 -тій річниці першої писемної згадки

Історична розвідка про icon7. розвідка цілей, визначення дальності та цілевказання
Вправи з розвідки цілей призначені для навчання спостереженню у бою, виявленню та розпізнаванню цілей І визначенню дальностей до...
Історична розвідка про iconДля учнів 7 – А, б класів
Нечуй-Левицький "Кайдашева сім’я", історична повість “Князь Єремія Вишневецький”
Історична розвідка про iconІсторична сторінка
Кінбурнська коса за весь час відома не лише як дикий куточок природи, який став домівкою для багатьох видів тварин та рослин, але...
Історична розвідка про iconВступ
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка