Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки




Скачати 135.07 Kb.
НазваСпогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки
Дата конвертації26.02.2013
Розмір135.07 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Військова справа > Документы
СПОГАДИ ПРО ШКІЛЬНІ РОКИ (1943-1953) ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ПІДПАЛОГО І НЕ ТІЛЬКИ...
к.т.н., с.н.с. Кайдаш І.Н.

НЦЗІ ВІТІ НТУУ „КПІ”
Село Лазірки (як варіант на французький манір Ла Зірки), з давнини розширюючись, обростало хуторами вподовж берегів річки Сліпорід. Розміщення їх на лівому березі історично склалось так, що у центрі кожного залишалась нерозпахана вільна територія в 2-3 га і називалась толокою або вигоном. З прилеглих дворів господарі могли вигонити на день курей, качок, гусей, кіз, - де вони, щоб не греблись в городі, паслись (толочили) на зеленій траві. Малі діти веселились своєю грою. А вечорами збирались дівчата, юнаки, спілкувались і співали.

З часом хутори перетворились зі старими назвами на селища нашого села. Лазірки кращали і більше набирали мальовничості Але не всі. Радянська влада хуторів недолюблювала, менші з них вимагала зносити. За розпорядженням керівних органів в середині 1939 року, наділивши хуторянам по 40-80 соток землі ( в залежності від кількісного складу сім'ї ) у прилеглих селах, змусили за півріччя переселитись своїм коштом. Колгосп міг допомогти лише виділенням гарби з парою волів для перевезення розібраної хати на нове місце. За допомогою родин і сусідів розбирали дахи хат і сараїв, розпилювали саманні стіни на блоки і відновлювали їх на новому місці. Така доля настигла хуторян Заярщини на відстані 1-1,5 км. на північний схід від Лазірок, який став Заярською вулицею у Лазірках. За два кілометри на схід від лазірківської Ламахівщини так зник і хутір Постамовки. Його сім'ї поселились у Лазірках, Вороненцях та інших селах. Підсумок переселення дав позитивні наслідки у наступні роки. Але авральні переселенські тяготи відбились негативом на долях, здоров'ї, нажитому і загубленому у людей. Наприклад, у Постамовках жили потомки козаків, які колись переселились з Чернігівських земель. Поколіннями вдосконалювали вміння вирощувати високі врожаї. Вивели смачні сорти пізніх яблук вагою до 700-900 грамів. Навчились зберігати їх у сіні та соломі на горищах хат і сараїв майже до нового врожаю. З переселенням досягнення загубились навічно.

Мій батько, Кайдаш Іван Свиридонович, народився у 1907 році в х. Березовиця (поряд з Постамовками), від якого тепер там залишився лише цвинтар та останки кількох дворів і садів. А мати, Кайдаш (Підпала) Одарка Федірівна, у 1912 році народилась теж не далеко, в с. Богодарівка. Після одруження жили у купленій старенькій хаті в Постамовках. Не витримали лихої долі і померли у 1932 та 1933 роках їх діти, а мої старші сестра Катя і брат Сергійко. Через день після мого народження у серпні 1936 року батько отримав у ЗАГСІ с. Тарандинці Лазірківського району свідоцтво про моє народження але не в Постамовках, а у сусідньому х. Березовиця (помилково, чи навмисно). На батькове заперечення чиновник відповів що такий запис не має різниці і значення для безпаспортного хуторянина, та що в нього немає лишнього бланка свідоцтва. І наііравив батька до сусіднього приміщення ще за одним важливим записом. А це була контора колгоспу - сільгоспартілі ім. Головка, куди мене й зарахували та внесли про це запис до свідоцтва про народження, - тобто закріпачили. З переселенням у 1939 р. до райцентру в с. Лазірки мій стан пом'якшився, - втратило дію зарахування мене до колгоспу і я отримав право на одержання паспорта у майбутньому. Лазірківський міліцейський паспортист, готуючи мені паспорт у 1952 році, „проігнорував" х. Березовицю і "записав ще новіше місце народження : с. Тарандинці. Обґрунтував таку заміну престижнішою, з його точки зору, - і крапка! А виписатись і змінити місце проживання дозволялось якщо пред'явиш документ про вступ до навчального закладу, або тебе беруть працювати. Можливо за ініціативою подібних чиновників у 1963 році райцентр із Лазірок перенесено далі від залізниці і автошляхів у гарне, тихе село Оржицю. А я за походженням з х. Постамовки Тарандинцівської сільради, у свідоцтві про народження - з х. Березовиця Лазірківського району. А по паспорту я з села Тарандинці Лубенського району. Така доля з документами про народження хуторян Постамовок і Березовиці дісталась народженням у 30-х роках дітям ще кількох сімей Кайдашів, Сидоренків, Балицьких та інших. А можливо це було формальне поповнення обезлюдненого села Тарандинці, у якому в 1932-1933 роках померли від голоду 800 селян, як про це значиться в історії голодомору.

У порівнянні з тридцятими роками ще складнішим виживанням лазірківчан, як і всієї України, склалось у воєнні і післявоєнні сорокові роки.

Фронтова хвиля пройшла двічі - у 1941 і 1943 роках. Готуючись відступати, німецько-фашистські загарбники 18 вересня 1943 року зранку наказали селянам центру Лазірок пригнати своїх корів у двір комендатури ( де тепер знаходиться професійно - технічне училище ) для потреб німецької армії. Хліб лазірківчан не встигли загарбати з собою і вдень підпалили амбари з зерном біля залізниці, диму було на половину села днів три-чотири. Два мотоциклісти підпалили пострілами на відстані ( спішили) закриті ставні двох вікон будинку школи. Поряд зі школою жила у своїй хаті Кайдашева сім'я : Григорій Степанович, Ганна Гордіївна і їх діти Олена, Ілько та Ніна. Ганна Гордіївна підгледіла підпал школи і з чоловіком кинулись з лопатами та зуміли землею, піском та водою з відер погасити вогонь. Дякуючи їм, школа була збережена. Того ж часу німці повтікали і від огорожі комендатури. Заплакані жінки, володарки ревівших від голоду корів, хутко забрали їх до своїх дворів. Вночі до лісопосадки навпроти залізничної станції проник перший загін визволителів Червоної Армії, а вдень 19 вересня ввійшли механізовані частини і танки та зовсім оволоділи Лазірками ( фашисти вдерлися до Лазірок рівно два роки тому - 19 вересня 1941 року). А до їх прибуття з правого берега Сліпоріду німці огризались зрідка обстрілом з гармат по селу. їх літаки вдень над Лазірками літали, але через задимленість, яку німці і зробили, нічого розвідати не змогли. Добре, що вони з переляку не встигли підірвати два мости через р. Сліпорід.

В кінці вересня відкрилась Лазірківська середня, Величанська напівсередня та Павлівська початкова школи. І діти війни пішли до школи. Одні вчасно, інші - переростками на 2-3 роки. Були й такі, що через відсутність одягу чи взуття ще рік пропустили. Навчання відбувались у дві зміни. І при керосинових лампах. У школі підручників не було. Користувались старенькими довоєнними букварями і книгами почергово тому, що їх вистачало по одному на 3-5-х учнів.

Війна пішла на захід, але ще кілька місяців вночі прилітали німецькі літаки бомбардирувати станцію з військовими потягами та безуспішно, бо наші зенітки на залізничному ешелоні відганяли їх шквальним вогнем.

А ще тяжко було на душі і серці в дні війни матерям і дітям, які стояли коло хат в очікуванні в чий двір і з яким повідомленням, чи з листом від чоловіка і батька з фронту зайде листоноша, що проходив вулицею раз чи два на тиждень.

Лазірківці тримали в домашніх господарствах корови, або кози, чи вівці. Без них вижити колгоспникам було майже неможливо. А ми, босоногі діти, були пастухами і осягали підліткові вміння того часу. Першим був обов'язок щодня, раз, або двічі, віднести свіже молоко своєї корови на приймальний пункт ( молочарню) як державний податок за корову. В ті роки кожна сім'я повинна була платити, крім грошових, ще і інші натуральні податки: м'ясом свиней і телят, яйцями курей, фруктами (крім ягід) за кожне фруктове дерево в саду.

Іграшок, крім м'ячів розміром як для тенісу , не було. Але ми навчились знаходити в лісопосадках наслідки війни : патрони, гранати ( на щастя запальники були окремо від них), гвинтівки, іншу зброю. Видобували з них порох, амонал, робили „припіканки" (подібні до наганів) для стрілянини. Навчились лихословити, палити різні тютюни, махорку, вергун, самосад; з рогатками нападати на горобців і граків; старались потягнути металолом і віднести на приймальний пункт для отримання грошей на квитки в кіно. В релігійні свята по хатах засівали, колядували, щедрували, христували, пробували самогон. Не відмовлялись від останнього і в радянські свята.

Могли і побешкетувати чи похуліганити. Забирались у колгоспний баштан чи приватний фруктовий сад поласувати кавунами, яблуками, грушами.

Тому й приходили до школи з патронами і тютюном, нерідко зі своїми „наганами". Володя Підпалин знайшов наган-браунінг (гарно, що без патронів) і приходив до школи інколи з ним у кармані штанів, поглибленому для подовженого дула.

Влітку діти помагали матерям і батькам. Хлопці і, особливо дівчата, виробляли кізяки з перегною для опалення хат зимою, сушили їх на сонці. Збирали, вимочували в річці і готували коноплі до кінцевого продукту-полотна на пошиття одягу. Восени стеблами кукурудзи і соняшника обставляли стіни хат для захисту від морозу, та весною все розбирали. Допомагали матерям вдома і на колгоспному полі збирати жуків, що поїдали ростки цукрових буряків, урожай овочів, буряків, картоплі та ін. Як оптимальний фактор на виживання слід відмітити витримку і терпіння дітей до незгод, бідності, холоду, недоїдань. В разі незначного поранення у полі чи на вулиці лікували себе соками бур'янів, таких як молочай, кульбаба та присипали пилом землі і результати були вдалими. Взагалі, ми, діти війни, у ті роки дорослішали на 2-3 роки.

Матеріально - і культурно-збіднене дитинство і, нерідко, з бешкетним отроцтвом закінчилось після сьомого класу з отриманням неповної середньої освіти. Частина переростків пішли працювати, або вчитись у технікумах та училищах. З восьмого класу учні вважались старшокласниками, що викликало у нас підвищену дисциплінованість і повагу до вчителів та навчання, новизну почуттів авторитету серед молодших товаришів, хлопцям дозволялось відрощувати зачіски. Вчителям це допомагало передавати свої знання старшокласникам. Підсумком було поглиблення знань і успішне закінчення середньої освіти випускниками 10-го класу.

Лазірківська середня школа була розташована у старому будинку на півночі села. Учні ходили до неї через все село. Наприклад, дім Підпалого Володимира знаходився на південному краю села. Зі свого селища - Ламахівщини - він виходив частіше з сусідом і однокласником Варв'янським Володимиром. Володимир був високий з кучерявою чорною зачіскою і на фоні товаришів показувався ще вищим. Підпалий Володимир з білою зачіскою, закриваючою високий гарний лоб ( у нього був найсвітліший чуб серед однокласників). В гурті товаришів на обличчі Володимира завжди була добра усмішка з вогником в очах. З білим, рівним рядком гарних зубів. Відзначався взаємністю у розмовах зі своєю універсальною улюбленою приказкою „єй-єй", як згодою подальшого обговорення, пошуку доказу чогось, допомогти знайти істину, згоду, чи підтримку, або непогодження з чимось. За любов до поезії і талант написання віршів однокласники присвоїли йому старовинний псевдонім „ПІІТ". З 8-го по 10-ий клас у нас було 8 дівчат та 14 хлопців. Клас був дружний, співчутливий та веселий. Вчителі були висококваліфікованими, досвідченими. Свої знання щедро передавали нам, уміло об'єднали нас з різними характерами, вдачами, здібностями. І ми вчились старанно, взаємно допомагали освоювати складні питання. Поезію найбільше любив Підпалий Володимир. Частенько писав вірші. На перервах між уроками, або і після уроків, радився про віршотворення з нашим класним керівником та вчителем української мови і літератури Гопченком Яковом Івановичем. Останній завжди був з суворим обличчям, а у Володимира - з вираженням теми розмови: цікавим, поетичним, веселим, похмурим. Такі діалоги були цікаві Володимирові і нам, однокласникам, теж - не без гумору.

Володимир завжди був бажаним гостем у редакції районної газети, що знаходилась поряд зі школою. Було у нього хоббі : вишукував мало відомі висловлювання цікавих людей історії і літератури, рідкісні слова і назви. Любив коментувати нам про них.

Інколи у вихідний, або святковий день Володимир приходив до мене додому. Моя мати цікавилась у нього про спільних родичів її і його батька. Передавала поклін матері Володимира,

У поході до школи до них приєднувались Кичій Микола, тяжко дихаючий і з рум'янцем на щоках, хворий туберкульозом. З тонким гумором і відмінниця Клименко Ліда. Завжди з глибоким вивченням уроків, увічлива Стеценко Ліда. Успішні у навчанні, фізкультурі та спорті, стрункі Скрипниченко Олександр і Микола Гайдаш. Романтичний і веселий Оропай Володимир. З гарною, чорнявою, кучерявою зачіскою і задумливими голубими очима Кулічов Георгій. У дев'ятому класі (1951 рік) батьки десь придбали йому кирзові чоботи. Однокласники з цікавістю розглянули новину. Класний керівник Гопченко Яків Іванович поглянув і назвав Георгія „стилягою". А сам завжди ходив у до блиску начищених хромових чоботях, обов'язково у калошах, які знімав у канцелярії як виходив на класний урок, і себе стильним не вважав. Директор школи Ворона Іван Якович теж у дев'ятому класі на уроці хімії напророкував Георгію бути танкістом та ще й на марші вулицями Нью-Йорку. Так і сталось з першою частиною гадання. І, можливо, дякуючи розвалу Радянського Союзу, Георгій далі Німецької Демократичної Республіки не дислокувався.

Трьохкілометровий шлях до школи проходили вулицями і толоками, чи вигонами Дімовщини, Величанщини, Хвилонівщини, центральною вулицею і толокою Лазірок. Завжди бадьорі і веселі, вітались з усіма зустрічними і на подвір'ях - селянами (тоді не було парканів і воріт). Так було кожний учбовий рік, вдень чи в темряві, в дощ і сніг, по пильних ґрунтових шляхах і бездоріжжю, у першу, чи другу зміну. Асфальтових доріг і освітлення не було. Найкраще було тим, хто мав дефіцитні в ті часи гумові чоботи, калоші, а дівчата - боти.

Із Загребелля (куток села за греблею через річку на правому березі Сліпоріду) разом, а більше по одному, до школи поспішали Буркацький Анатолій, успішний учень, сам навчився грати на скрипці ( у школу з нею не приходив). На уроках з усіх дисциплін у нього запитань майже не було. Вони всі йому легко давались, оцінки за відповіді отримував 4, або 5. По характеру часто проявляв індивідуалізм. Якщо кому з однокласників давав консультацію, так коротко і мало зрозуміло. Після школи поступив у Київський політехнічний інститут. Був би з нього талановитий учений. Але через відсутність допомоги (жили з матерею дуже бідно) вимушений був відмовитись від інституту. І далі його доля була певний час нещасливою. Зміг лише в свої середні роки закінчити технікум. Завжди привітна, комунікабельна і весела Федченко Раїса (сусідка Буркацького Анатолія) приходила граціозно. Чимало хлопців старших класів на неї задивлялись, бо вона була похожа на „Невідому" відомого художника Івана Крамського. А тепер як? Невідомо тому, що Крамський не намалював „Невідому" у літньому віці. З Причепелівки, теж куток села на крутому виступі правого берега річки, чимчикував невеликими кроками Мусієнко Василь з книгами та запасом домашнього тютюну з папером для себе і однокласників. Хто не мав свого, того Василь завжди з задоволенням вгощав. Сам палив і частував охочих до кінця життя. На перервах між уроками ми збирались за пагорбами заглинища (спуск до берега Сліпоріду) і встигали швиденько напалитись тютюном.

Худенко Володимир, - псевдонім у нього „Майор", - не запізнювався, але, як інвалід, приходив перед дзвінком на уроки. Як виходив з хати швидко знаходив зі свого, або іншого класу хлопців для обміну байками і анекдотами. Його щирий сміх було видно віддалік по гарних білих зубах. З приходом до школи Кайдаш Ніни, вродливої, з хвилястим каштановим волоссям на голові, гарними чорними бровами, чарівними карими, іскристими очима, завжди з привітною посмішкою і в приємному одязі по фігурі, одна не залишалась. Коло неї були дівчата і хлопці. Шолудько Надія, проживала, як і я, недалеко від школи, приходила лише після додаткової перевірки вивчених уроків. Гостренька на язик, переповнена оптимізмом, була найвеселіша реготуха в класі. Але на уроках, аж не вірилось, вона швидко перетворювалась у найуважнішу ученицю. Найтихіше приходили до школи з Павлівщини Гринь Петро, частенько заклопотаний недовиконаною роботою в домашньому господарстві; та Ставицький Олександр у завжди випрасуваному приємному одязі. Інколи приносив з собою смачні домашні булочки і вгощав сусідів за партою. За це ми дружно присвоїли йому псевдонім „Булочка". Комунікабельна, найактивніша в класі і школі була Гречана Ольга. Приходила завжди в оточенні молодших подруг з її і прилеглих вулиць. Була ватажком для них.

З віддаленого поселення у нашому класі була лише одна учениця, моя двоюрідна сестра Кайдаш Галина. Змалку закалена, трудолюбива до навчання і праці. З хутора Березовиця у гарну погоду проходила п'ять кілометрів до школи за одну годину. Інший шлях у неї був - два кілометри по полю до залізничної станції Іванівка і потягом до Лазірок, так і назад. Тільки інколи могла остатись на день в моїй хаті. Вабило її додому. Встигала вивчити уроки, допомогти матері. А у неділю до дівчат на гулянку встигала.

У 10-му класі з нами навчався баяніст Лазірківського районного Будинку культури Горбатенко Іван. Баяніст і організатор художньої самодіяльності молоді та старших поколінь був талановитий і умілий. Будинок завжди кращий у районі і передовий у Полтавській області. Ним підготовлені концерти селяни і школярі відвідували з задоволенням. Було багато аплодисментів і визовів «на біс». З дозволу директора школи уроки він відвідував відбірково. Екзамени здав екстерном і успішно закінчив середню освіту.

Щоб менше крутились на уроках класний керівник мене і Кулічова Георгія у 8-му та 9-му класах завжди розміщував на останній парті. Перед нами сиділи спокійні Іваненко Валентина з центру села та Петренко Софія із Загребелля. За їх спинами ми могли, при бажанні, на уроках грати в морський бій, хрестики і нолики та ін. Інколи досягали різкого пожвавлення дівчат, лоскотнувши їх. Обидві були дуже відчутливі до нашого дійства і емоційно реагували.

Завуч Панченко Петро Андрійович з класичним старо-грецьким профілем, рослий, симпатичний чоловік знав майже всіх, хто був порушником дисципліни. І того, хто зробив якусь провину звучно зустрічав своєю універсальною, любимою приказкою «Ах ти ... дубинна твоя голова!» і довго моралі не вичитував.

Наші дівчата інколи закохувались у хлопців попередніх класів, а хлопці - у дівчаток менших класів. До своїх однокласників ніхто із наших не залицявся. Можливо тому, що життя було в труднощах. Ми це добре відчували і розуміли. Так згуртувались та співчували в усьому, що тримались як одна багатодітна сім'я.

За 15-20 хвилин до шкільного дзвінка за дорученням (можливо, щоб на уроках я мав менше емоцій) вчителя фізкультури Артеменка Петра Юхимовича я проводив передурокову фізкультурну зарядку учнів школи. Виголошував команду «На зарядку, школа становись!». Учні всіх класів зміни вишиковувались на просторному шкільному дворі і дружно виконували вправи на підготовлених мною прикладах.

У класах «А» були учні з Лазірок. А в класах «Б» навчались учні з навколишніх сіл за 5-10 км.: Карпилівка, Духове, Гінці, Іванівна, х.Березовиця. Частина з них, особливо дівчата, на зиму наймали ліжка в хатах лазірківців. А чимало хлопців щодня пішки ходили із і до своїх домівок. Як не було складно, недосипали щоб виконати домашні завдання, і головне — всі отримували успішно середню освіту.

Після закінчення школи 16 наших однокласників отримали вищу освіту, 2- середню спеціальну і тільки четверо через хворобу, чи скрутний матеріальний стан не змогли продовжити навчання.

Пройшло багато років. Розбрелись ми між людьми. У Лазірках, на жаль, тепер із нас нікого немає. Лишилось живих нас менше половини - 9 осіб. Інколи збираємось у школі. Ще один іншого впізнаємо. Згадуємо про дитинство, школу, нашого поета Володимира Підпалого, всіх однокласників, товаришів з інших класів. Хвилюючись, ділимось спогадами з незабутніми епізодами про наших вчителів. Набираємось душевного натхнення. Обмінюємось думками про майбутнє. Упевнюємось на наступні зустрічі.

Лазірки не рідко я бачу вві сні,

Вони мені так дорогі.

Повітря, яке там в дитинстві вдихнув,

Повірте зараз його не забув.

Повірте зараз його не забув.

На Сліпоріді, на Сліпоріді.

Життя залишається гарним завжди ,

Старіємо чи молодієм,

І кожного літа так тягне туди,

В Лазірки, де ми росли дітьми.

В Лазірки, де ми вчились дітьми,

На Сліпоріді, на Сліпоріді.
Кайдаш Василь Іванович, однокласник, інженер-будівельник, Лауреат Державної премії Уряду СРСР. Заслужений будівельник України , почесний громадянин села Лазірки, мешканець м. Києва.
Остані 30 років до переходу на пенсію працював директором Київського проектного інституту «Союзмашпроект», з 1991 року перейменований в «Укрпромпроект».

Інститутом розроблені десятки комплексних проектів заводів високотехнологічного приладобудування. В своїй більшості проекти були затвердженні з відмінними оцінками і не відкладалися на полиці. По них збудовані заводи від Чернівців до Луганська, від Чернігова до Сімферополя. У Києві були запроектовані і збудовані величні корпуси заводу « Арсенал», приладобудівного заводу «Алмаз», перепрофільованого у Банкнотно-монетну фабрику.

За проектами інституту споруджені красені-заводи для виготовлення новітніх приладів у містах Кишиневі, Тбілісі, Єревані, Ташкенті, на Уралі, Поволжі, інших містах України і країн СНД.

Перша державна нагорода у мене медаль «За трудову доблесть» за виконання завдань семирічного (1959-1965) плану розвитку народного господарства. Згодом отримав ще три медалі і два ордени «3нак Пошани». Лауреат Державної премії Ради Міністрів СРСР. Удостоєний звання Заслуженого будівельника України.

Все, що було у моєму житті здається було і недавно, було і давно.
Кайдаш Василь Іванович.

Схожі:

Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconЯкось випадково переглядаючи бабусині записи, я натрапила на пожовтілий...
На обкладинці був підпис» Спогади про партизана загону «Москва» Суленка Володимира Андрійовича». Якось мимоволі перегорнула сторінку....
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconКгб СРСР. Спогади опера Такої книги за двадцять років української...
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум»....
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconНавіщо учням шкільні психологи?
Майже у кожній школі є психолог. Але деякі учні навіть про це І не знають. А більшість тих, хто знає, все одно до них не ходить,...
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconОун-упа українські націоналісти на Миколаївщині. Роки 1941—1943
Українську самостійну соборну державу, відродити національний дух у зморених більшовицькими експериментами співвітчизниках. «Червоне...
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconПлан Вступ Загальна ситуація на фронтах Другої світової війни в листопаді-грудні...
...
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconЕдвін Поуел Габбл (20. ХI. 1889-28. IХ. 1953)
Маршфілді (шт. Міссурі). У 1910 р закінчив Чиказький університет, потім два роки вивчав юриспруденцію в Оксфорді І якийсь час працював...
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconТарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н ст.)...
Його батьки були кріпаками. 1822 р батько віддав його в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати....
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconЛітературне новаторство віктора єрофеєва та володимира орлова
Володимира Набокова «Лоліта» (1955), у якому автор спробував поєднати еротику, любовну прозу, соціально-критичні нравописання, відомі...
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconКалендар знаменних І пам’ятних дат на 2013-2014 н р. Вересень
Расула Гамзатовича Гамзатова (1923-2003), аварского поета, народного поета Дагестана
Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки iconЗабутий автор „ще не вмерли україни”
Ще не вмерла Україна». А йому ж в тій пісні наледжить тільки приспів та правка. Насправджі ж це колективний твір, написаний по замовленню...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка