Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років




НазваДніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років
Сторінка1/7
Дата конвертації26.02.2013
Розмір0.65 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Військова справа > Документы
  1   2   3   4   5   6   7
ВАСИЛЬКО



Повість

ПРОЛОГ

Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо і наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні і тисячі років тому, задумливо-принишклі у передзимовій зажурі острови. Та природа не бажала скорятись незворотному – на піщаних мілинах, у глибині островів палали осінні багрянці, остання незатухаюча пожежа нескореності і краси.

Понад сивим плесом здіймається серпанок ран-кового туману, та його слід тане в синяві неба. Владне золоте коло все вище над водою, блискуча – аж очі мружаться – мінлива доріжка поміж островами кличе-манить у далекі мандри на човні під парусом, аж до небокраю…

Іван Петрович непоспіхом прямує по набереж-ній, милується ще таким живим смарагдовим вбранням тополь, що стіною вже більше століття стережуть місто. Тополі, як і їх побратими-осокори на островах, не здаються осені, дихають літнім теплом. Старий учитель приходить сюди щоразу, як сумні думки тіснять його нетривкий сон. Встає тихенько, щоб не потривожити дружину, і прямує на берег Дніпра. Іде повагом, заглиблений у роздуми:

„Дзвенять…

Дзвенять листочки на тополі.

А скільки у тім дзвоні голосів!..

Чи то журне відлуння моїй долі?

Чи то чиєїсь осені ясинь?..”

А трави вже не ті, що влітку, – мимохіть помі-чає він. Його обважнілі кроки лунають у безлюдному парку, глухнуть у пожухлих споришах.

Війна позбавила не тільки здоров’я, її безжальний молох забрав і його любих синів.

Люди кажуть, що усе відходить в небуття – гіркі втрати, радісні зустрічі. Стихає біль нежданих розлук. Та він не згоден, це не так. Ні, не так! Хіба вони з Галиною забули своїх яснооких синочків, Василька і Петруся?...

Минуле не можна забувати. Воно нагадує про себе, особливо на старості літ, коли не пригадаєш день вчорашній, а давно минуле постає ясно і чіт-ко, мов у кінокадрі. І мучить ночами... Та нічого не вдієш, така людська природа.

Спогади... Спокійна, некваплива хода і спога-ди, що линуть один за одним, гінкою вервечкою літ..

Іван Петрович, мудрий і вдумливий, навчений життям, звик все оцінювати в плетиві історичних подій.

– Що було, те було, – міркує далі старий учи-тель. – А що буде? З дітьми, країною...

^ ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

“Пішли на битву з ворогами

Її орли, її сини,

А мати жде на них роками,

А може вернуться вони.

А мати все їх виглядає,

Коли ж повернуться сини…”

Любов Забашта

Сонце замерехтіло, барвисто бризнуло краплинками веселки. Його промінчики грайливо стрибали по квітучих гілочках. Розбуджені весною садочки, немов до свята, напнули мереживні білесенькі шалі, від найменшого подиху вітру шелестіли ніжні шовкові листочки. У піднебесся злітав пташиний гамір. Кружляла тендітно-рожева, примхливо-легка весняна заметіль. У густому зеленому плетиві гілок і біло-пінному яблуневому квіті сховалася чепурна хатинка, в якій мешкала родина Дмитренків.

На подвір’ї порається Іван Петрович, ставний, високий чоловік середніх літ. Обрізає кущі по-річок.

Неподалік на грядці порядкує дружина, гарна жінка, раз по раз поправляє пасмо білявого пишного волосся, що вибивається з зачіски. Хоч обоє інтелігентних професій – він директор школи, вона бібліотекар, та життя на околиці міста у власному будинку диктує свої правила, і вони ретельно опікуються маленьким господарством, особливо – своїм яблуневим садом Он та яблунька посаджена на честь первістка, неподалік друга – меншому присвячена. Колись, може, і внуки по садку бігатимуть. Та про це вони обмовляються жартома – коли ще та старість, коли там ті онуки...

Зараз їх клопіт про синів. Василько – студент медичного інституту, хоче працювати хірургом, повернутись із столиці додому. Петрусь мріє про далеке – військове училище, звідки вийде льотчиком, буде літати над морями-океанами, над тундрою чи тайгою. Ну що ж, закінчить школу – і теж до Києва, як старший брат. Батьки вірять, бо в нашій країні мрії збуваються.

Відшуміла весна, настало жарке літо, Петрусе-ві до випускного вечора пошили сірий з іскоркою костюм. Галина Миколаївна навчала сина зав’язувати краватку – батько дав свою, то перша в синовому житті. На веранді стояли рожеві троянди, які Петрусь хотів подарувати своїй першій вчительці. Хлопець хвилювався, придуму-вав слова, котрі їй скаже. Засинав з солодкою мрією про вальс, на який він зважиться запросити синьооку русокосу однокласницю, в якої такі милі ямочки на щоках...

Засинав на світанку і не відав, що у ці сонно-туманні години над Києвом уже летять літаки з чорними хрестами на крилах...

Ні троянди, ні краватка, ні сірий в іскорку кос-тюм вже не були потрібні нікому. Усе це, охопи-вши прощальним поглядом веранду, поніс у своїй пам’яті вчитель-історик. Він ще не знав, що його покоління покладе на олтар історії тисячі щирих сердець і найцінніший скарб – власне життя. Іван Петрович не міг чинити інакше, тому в спекотно-тривожні дні червня сорок першого пішов до військкомату і попросився на фронт.

Проводжаючи його, дружина наказувала:

– Як розіб’єте ворога, відразу ж вертайся додому, Іваночку! Повертайся живим...

За місяць пішов на війну і старшенький, Васи-лько. Серце матері стислося від болю. Поцілувала сина, обняла і залилася слізьми, щемно благаючи: „Тільки виживи, синку! Виживи-и!” Він так і не встиг закінчити інститут, та все одно був зарахова-ний лікарем до медсанбату.

Незабаром побіг до військкомату і Петрусь ра-зом зі своїми однолітками. Він був високий на зріст, тож зумів переконати, що йому вже вісімнадцять. Попросився на фронт. Сказав, що хотів би літати – і стомлений військкоматівський майор, побачивши щирий захват в юначих очах, мовчки записав його на курси. І став Петро у свої неповні вісімнадцять літ військовим льотчиком.

Проводжаючи з дому останню свою кровиноч-ку, мати тільки зойкнула, мов підбита чайка: „Куди ж ти, дитино моя?! Куди-и-и!?”

Розпач змінювався надією, все вибігала на дорогу. А оддалік так само біля осиротілих домівок стояли жінки у напнутих до очей хустках, стиснувши долоні, виглядали листоношу. Хтось, отримавши конверт зі знаками польової пошти, тут же, в споришах, з тужливим голосінням падав. Не витримували чорних звісток прості українські жінки.

Галина Миколаївна тулила до грудей довгождані трикутнички, цілувала кожну літеру, перечитувала, плачучи – „Може, мине лиха доля...”

На світанку, бувало, вийде в садочок, приту-литься до яблуньки і промовляє ласкаво, ніби вони можуть почути й зрозуміти: „Це мої синочки поса-дили разом з батьком. Де ж ви тепер, соколики мої?! Повертайтесь скоріше додому...” Доглядала кожне деревце, пестила, мов діточок. Іноді їй зда-валося, що по двору бігають хлопчики, так уже краяла душу розлука з ними.

Садок-то вона догледіла, ріс нівроку, незважаючи на навколишні руїни, а от синочки полягли на дорогах війни. Василько загинув під Сталінградом, а Петрусь долетів зі своїм полком аж до Німеччини. Прикриваючи своїм літаком у повітряному бою над лігвом чорного звіра – Берліном командира ескадрильї, капітан Петро Дмитренко геройськи загинув. Там і лишився навічно, похований у братській могилі. Про це повідомили матері друзі сина, втішали, що поважали і любили його, що був він сміливим і чесним, ніколи не шукав легкого шляху. Та від тих співчутливих слів її серце стискалося ще болісніше.

Важко було матері дізнатися про загибель си-нів, ох, як важко… Журба і сум, мов свинцевий осінній дощ, заполонили душу. Не витримало її зболене серце, самітне на всьому світі, і тяжка хвороба стала на порозі. Злягла...Ані пово-рухнутись, ані дихнути... А довкіл – така тиша... Лише у віконце зазирає яблунева гілка, стукає – немовби озивається до матері. Хочеться встати, розбурхати цю німотну тишу, притишити біль, що розколює груди навпіл. З риданням вириваються слова: „Синочки мої... Синочки-ки...”

Пробує заспокоїтись, але серце так стискає, неначе вона летить у глибочезну жахливо-чорну прірву... Коли відкрила очі – побачила, що біля ліжка стоять Любов Леонідівна та ще дві сусідки, Віра та Зінаїда. Сама тремтить, мов у лихоманці, чи то від холоду, чи від болю.

Аж от увійшов старенький лікар, Дмитро Гав-рилович, який жив неподалік, тож не забарився прийти, хоч і сам ледве переставляв ноги. Чемно стиха привітався, наблизився до хворої. Відкрив свою потерту шкіряну, ще довоєнну валізу, вийняв маленьку пляшечку з темною рідиною, накапав краплі, подав Галині.

– Випийте, Галино Миколаївно. Випийте!

У неї тремтять руки, зуби цокотять об краєчок чашки. Ніби щось стоїть у горлі, повільно запиває прохолодною криничною водою неприємні на смак ліки.

– Дякую, лікарю! Дякую-у-у... – вимовляє кво-ло і майже одразу очі самі собою заплющуються. Кілька хвилин лежить без руху. Згодом подає голос:

– Здається, відпустило. Мину-ло-ся...

– От і добре, – ласкаво усміхається до неї лі-кар. – Все гаразд, тепер треба заспокоїтись.

Бере її бліду легеньку руку і рахує пульс, а він, як ниточка, тоненький, ледь-ледь чутний. Погляд лікаря спохмурнів. Щоб ніхто не помітив його занепокоєння, кашлянув, ніби між іншим, і стиха промовив спокійним голосом:

– Все обійдеться, Галино Миколаївно. Обійдеться... Але для певності ще треба зробити ін’єкцію камфори.

Набрав у шприц маслянистий жовтуватий роз-чин і порснув камфору. Галина аж стрепенулась, біль гострим шпичаком пронизав праву руку, але витерпіла.

– Дякую вам, лікарю, дякую-у-у, – прошелесті-ли вуста хворої, і вона поринула у рятівні хвилі сну.

Дмитро Гаврилович ще раз порахував пульс, поставив на стіл пляшечку з краплями, сказав сусідці, коли їх треба приймати хворій, і на тому візит його завершився. Дві жінки теж пішли, бо небезпека минула, залишилась вірна подруга. Любов Леонідівна вкрила хвору теплою ковдрою, поправила подушку і присіла на ослінчик побіля ліжка. Скільки могла, була поряд, старалася не кидати Галю наодинці з недугою, думками та самотою.

Вони подружилися давно, звідколи працювали разом в одній бібліотеці задовго до війни, і стали мов сестри. Ще коли у Дмитренків синочки були малі, допомагала їх доглядати, з любов’ю нянь-чила – своїх діток не мала, і вони були їй як рідні. І виростали на очах, і всі звички, всі витівки хло-п’ячі знала – словом, серцем прикипіла до сусідської родини, все з ними ділила навпіл, горе і рідку тепер радість, надії і болі.

А нині крім свого ще й Галинине господарство на її плечах. Ех, яке там господарство... Дві курки, голосистий півник та Рябко, і той здебільшого в будці лежить. Вийде ненадовго і знову сховається, сумує за господарями. Кажуть люди, собака відчуває, коли лихо в хаті. Так воно і є. Тужить Рябко за хазяїном, за хлопцями. Ох і ту-жить... Сяде посеред двору і скавучить... так жалібно... Аж за душу бере...

Розділ другий

Відшуміла-відбуяла зеленоока весна. Ось уже й літечко заглядає до хати. Любов Леонідівна гово-рить, що на деревах багато зав’язі. Якщо не підморозить, то на фрукти буде урожай. Дай-то Бог! Але Галину нічого не радує. В ній ніби завмерло відчуття часу. Дні текли, мов нескінченна ріка. Лежить у ліжку, погляд звернений у стелю, а думка летить у далечінь. І така невимовна печаль, невидима і безжальна, як сіра павутина, обплутала її всю, мов тугий шовковий кокон, спеленала, і вийти-вирватися з того кокона немає ні сил, ні змоги, ні снаги.

Сірою невидимою павутиною снуються думки. Треба знайти віконце, встати. Та навіть один рух завдав болю – зашуміло в голові, вдарило гарячою хвилею в скроні, пташкою в клітці-грудях забилось серце. Ні, несила... це вже крізь запаморочення збагнула. Ось він який, кінець тунелю... Ні, треба відкрити повіки, зробити зусилля. Бореться з всевладною чорнотою: „Як-то там, на білому світі...”

Перевела погляд на вікно, на дорогу, що там, недосяжно далеко, за їхньою хатою живе своїм життям. Крізь розлоге зелене гілля Галині було видно, а як напружувала слух, то й чутно, як гримотіли кінні підводи, залізно гуркочучи, час від часу мчали вантажівки. Повз вікна йшли незнайомі люди, то розмовляючи, то сміючись. Га-лина слала їм услід свої тужні думи. Он двоє молодих – він у шинелі, вона в рожевій хустині. Гарні такі... Аж непрохані сльози набігли на очі...

Колись і вона була така щаслива. Згадалося, як дружили з Іваном, як він вів її до загсу. Життя молодих інтелігентів не смутило. Навіть весело, що в неї сукні весільної не було. Зате букет білих ромашок, подарований нареченим, ніжно притискала до грудей. А платтячко для урочистої нагоди вдягла те, що й на інститутські вечори одягала. Були щасливі... І не біда, що свого кутка молоде подружжя не мало – наймали кімнатку в самотньої жінки. Та Іван не схотів довго те терпіти, вирішили будувати своє гніздечко. Через рік-півтора постала чепурна хатинка поміж десятка молодих яблунь, криниця недалечко, не треба бігати хтозна-куди по воду, бо ж пелюшечки треба прати – Василько народився.

Синок народився! Іван був такий збентежений радісною новиною, прибіг під вікна пологового бу-динку, очі як зорі проміняться... „У мене син!!!” Кричав уголос, щоб усі знали, весь білий світ. Зав-жди був такий статечний – він же вчитель... Минуло чотири роки, і на світ з’явився Петрик. Іван зустрів крихітку спокійніше: як же може бути інакше, у Дмитренків завжди є сини в роду... У хлоп’яти карі оченята – як у татка, хвилясте волоссячко – як у мами, такого ж кольору – русого. „Родина у нас – краща в світі”, – казав тато, коли всідались навколо круглого столу пити чай з маминими млинцями, з яблучним варенням...

Скільки ж води перетекло з тої пори... Здаєть-ся, тільки вчора синочки бавились триколірним гумовим м’ячиком на веранді. Підтягувались на турнику, що батько владнав їм під старою вербою біля клуні. „Хто дужчий?” – питали у мами, і кожен старався підтягнутись якомога більше разів. І в Петруся ставав, як півнячий гребінець, змокрілий чубчик. Гей, давно це було, давно... І чи було?..

Жаринки болю не згасали в серці. А де ж взяти тієї сили, щоб відігнати біль-журу? Де взяти сил, щоб дочекатися свого любого Івана. Недавно листа від нього одержала. Пише, що скоро повернеться додому. А може, і синочки прийдуть... Мати все ще не вірила похоронкам, які лежали в скрині, як на дні зболеного серця. Хотілось думати, що то помилка. Живі її хлопчики. Живі-і... З вірою творила свою нескінченну материнську молитву.

Аж раптом здалося, ніби летить над глибочез-ною прірвою, ось-ось обірветься павутинка її життя, і вона полетить на саме дно урвища. Повіяло холодом. Невже відпливає до іншого берега, з якого немає вороття? Ні! Ні! Тільки не це. Втриматись. Треба втриматись тут, зараз. Втрима-ти-и-сь... Але як не намагалась звестися з подушки – не змогла.

Час ніби зупинився... Мабуть, коли людина відчуває близький кінець життя, вже стоїть однією ногою на краю прірви, їй хочеться озирнутися назад, ще раз пройтись по стежині минулих років і, як на сповіді, відкрити душу перед Богом, зважити на терезах усе, чого було варте її життя. „Ні, не хочу кінця!” – волала душа нещасної жінки.

„Господи, коли ж закінчиться ця довга ніч... коли заспіває голосистий півень і зайде до хати світанок? Коли-и”... – павутинки тоншали, тонша-ли...

Марення чи дійсність? У передсвітанні бачить: у квадраті вікна вималювалась чоловіча постать. Невже то Іван?! Мабуть, це таки він, бо он же й синочки поруч – Василько-підліток і Петрусь-школярик, на місці не встоїть, такий непосида... Галина прим-ружила повіки, роздивляючись дивне видиво: оце б підійти до них, найрідніших, обняти, відчути тепло плечей і щік, а там...

В Галининих очах мов просвітліло – чи то свій перший привіт шле світанок? Довкіл тихо-тихо, ані шелесть... Зібрала в жменьку останні сили, розтулила свинцеві повіки. Зрештою, відкрила очі, на повні груди – аж наче сп’яніла – вдихнула свіжість весняного саду, що лилася через прочинену кватирку. От іще б підвестися з ліжка... Ще трошки... Ще мить – і вона встане.

Аж ось наче хтось зазирнув у вікно. Чи не зда-лось, бува? Ледь підняла голову, роздивилась – не-має нікого. В шибку затуркотів білий голуб. „Звідки він узявся? ” – подумала. – Мабуть, Вітько, сусідчин хлопець, випустив своїх голубів. Казала ж Катерина, його мати, що він цілими днями носиться з ними. Але чого ж цей голуб так пильно зазирає у вікно? Бувають же такі голуби-поштарі. А чому б і ні?.. Може, все-таки цей білий голуб приніс їй добру звістку...
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconВалентин Стецюк Вступ до курсу досліджень передісторичних етногенетичних...
Чого тільки варте твердження Геродота про те, що Скіфія представляє собою ледь не правильний чотирикутник, який абсолютно неможливо...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconКиївські князі Кий І Аскольд
Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconВ уряді
Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії (нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області) в бідній селянській...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconХвилини котяться мов хвилі горді

Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років icon1648-1654 ─ Визвольна війна українського народу під прово­дом Богдана...
Визвольна війна українського народу під прово­дом Богдана Хмельницького. Він перерозподілив полки, щоб Дніпро не розділяв їх, а з’єднував....
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconБіологічні ознаки: трьохлінійний модифікований гібрид, середньостиглий,...
Висота рослин 220-230 см, надземних вузлів на стеблі 13-14, листків на стеблі 17-18, висота прикріплення нижнього качана 75-85 см,...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconНевже в майбутньому на світі
Дідусь. Так онучата, злетіли роки Наче недавно повернувся з війни в рідну Преображенку Наче недавно весілля відгуляли а вже й онуки...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconДихаючи полум’ям І димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках...
Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, І сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого...
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconЯкі властивості має повітря?
Своїх властивостей повітря­на маса набуває від земної поверхні, над якою перебуває тривалий час. Повітряна маса має значні розміри....
Дніпро, по-осінньому суворий, плинув тихо І наче втомлено. Приспані вітром хвилі, неквапливі, мов сонні, ледь-ледь плюскотіли, оминаючи, як сотні І тисячі років iconУрок 35-36. Електромагнітні хвилі. Швидкість поширення електромагнітних...
Ування електромагнітної хвилі. Продемонструвати основні властивості електромагнітних хвиль, та ознайомити з основною характеристикою...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка