Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом




Скачати 151.14 Kb.
НазваЗбройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом
Дата конвертації08.03.2013
Розмір151.14 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Військова справа > Документы
Від УВО до ОУН

Збройна боротьба українського народу за Державність і 1917-1923 рр. не увінчалась бажаним успіхом.

Чотири окупанти кинулись на знесилену і скривавлену Україну і, як колись кати Христову одіж, поділили між себе українську територію.

Осередні та східні землі України зайняла Московщина, західні українські землі (Галичину, Волинь, Полісся, Холмщину і Підляшшя) окупувала Польща, Буковину і Бесарабію захопила Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехо-Словаччина.

Для продовження визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації. Формальне і фактичне розв’язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням деяких організованих вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі під час інтернуваня та під час виходу інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася у таких умовах цивільного життя, що дуже послабили зв’язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку – у цей зв’язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан у липні 1920 року відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено роз’язати Стрілецьку Раду та розпочатри діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов’язань з часів існування Корпусу Січових Стрільців.

Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 року, треба вважати датою постання УВО.

Спочатку організувалися клітини УВО більш стихійно, при чому ці клітини були лише слабо організаційно пов’язані. Остаточне організаційне оформлення УВО на західноукраїнських замлях проведено на весні 1921 р., після приїзду туди пол. Є.Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. Він скликав на таємні сходини біля 100 колишніх старшин і з’ясував їм тодішню політичну ситуацію, як потребу завдання та засади нової підпільно-революційної організації. Згідно з тезами його доповіді, УВО повинна стати в своїй політичній діяльності на націоналістичних позиціях: боротися з усякими проявами русофільства полонофільства; перестерігати народ перед надмірним оптимізмом щодо можливостей успіху дипломатичного успіху уряду ЗУНР; готуватися до затяжного періоду польської окупації; спонукати до організації всі живі сили українського народу в усіх ділянках його життя; звернути особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; енергійно протиставитися ворожим українській ідеї гаслам; пропагувати ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили. Цілістю діяльности УВО має керувати її Начальна Команда.

Комендантом начальної команди УВО став пол. Є.Коновалець. Членами Начальної Команди УВО стали: сотн. Богдан Гнатевич – начальник штабу; М.Саєвич – політичний референт; Осип Дулин – розвідка; інж. Ярослав Індишевський, проф. Юрій Полянський, пол. Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Гоберський, Осип Навроцький, Михайло Матчак, Петро Бакович, Ярослав Чиж. Після повернення з-за кордону до Начальної Команди УВО ввійшли ще сотн. Юліан Головінський, полк. А.Мельник, а також Володимир Целевич, Володимир Бемко, Ярослав Селезінка, І.Ревюк та П.Меркун. Крайовими комендантами УВО на осередньо-східних землях були сотн. Іван Андрух та сотн. Микола Опока.

На цих засадах, УВО розвинула на терені Зах. України широку революційну діяльність:

1.        Бойкот присягання на вірність польській державі.

2.        Бойкот загального перепису населення Зах. України, як частини польської держави, в листопаді 1921 р.

3.        Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р.

4.        Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 р.

До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО ангажувала все українське громадянство, поширювала об’яви уряду ЗУНР, даючи ініціативу і залишаючи за собою загальне керівництво.

Створюючи форми активного спротиву окупаційній владі, УВО перебрала на себе повністю проведення данної акції.

Першим революційним актом індивідуального терору УВО був атентат на начальника польської держави маршала Й.Пілсудського. Атентат виконав Богдан Федак. Його постріли не попали у Пілсудського, а лише поранили львівського воєводу Грабовського (це було у 1921р.). Другим голосним актом індивідуального терору було вбивство польського шкільного куратора Собінського, який нищив українське шкільництво, атентат виконав Р.Шухевич разом з бойовиком Богданом Підгайним.

З інших актів індивідуального терору згадаємо вбивство поліційного агента в Стрию членами УВО Теодором Улицьким і Нагорняком; вбивство польського жандарма в Добростанах біля Львова; ліквідація станиці польської поліції в с. Фирлеві Рогатинського повіту, замах на тернопільського воєводу та атентат члена УВО Ольшанського на президента польської держави Ст. Войцеховського у Львові 5 листопада 1924 р.

Також УВО проводила саботажні акції, партизанські рейди, каральні акції проти зрадників, для продовження експопріацій сотн. Ю.Головінський створив спеціальну “Летючу бригаду”. З проведених “Летючою бригадою” експропріацій ширше відомі такі: напад на поштовий амбулянс під Калушем 30 травня 1924 року, напад на головну пошту у Львові 28 березня 1925 р., напад на поштовий віз під Богородчанами влітку 1925 р., напад на скарбовий уряд у м. Долина влітку 1925 року, напад на поштовий амбулянс під містечком Дунаїв; напад на поштовий уряд Сьрем у Познанщині.

Пресовим органом УВО був місячник “Сурма”, що почав виходити щойно в 1927 р. – на сьомому році існування Організації. “Сурма” друкувалася за кордоном, перший рік у Німеччині, а відтак у ЧСР і Литві. Наклад “Сурми” становив 10.000 примірників.

 

В 1921 р. Є. Коновалець звернувся до д-ра Д.Донцова з пропозицією відновити видання “Літературно-Наукового Вісника” й редагувати його в дусі ідей українського націоналізму. Д.Донцов дав згоду, так завдяки заходам УВО з днем 1 Травня 1922 р. почав знову з’являтись “Літературно-Науковий Вісник”. Начальним редактором “Літературно-Наукового Вісника”, на наполегливу вимогу Є.Коновальця став д-р Д.Донцов, а співредакторами – Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк. Д.Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання “Літературно-Наукового Вісника” : “Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якому вона грозить загинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртутувалася б ціла нація – ось завдання, до розв’язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений “Літературно-Науковий Вісник”.

 

Побіч відновленого “Літературно-Наукового Вісника” почав у 1922 р. з ініціативи УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру – “Заграва”. Головним редактором цього журналу став Д.Донцов. У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство сама політична ситуація, створена на західно-українських землях польськими окупантами.

Не добившись урядового дозволу на відкриття приватного українського університету, українці вирішили утримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади проіснували з початку 1919 р. до липня 1922 р.

Український тайний університет у львові мав три факультети: філософський, правничий та медичний, а згодом технічний. Цей університет нараховував 55 професорів, його і відвідувало 1.350 студентів.

Серед українського студентства 50-х рр. найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилися колишні радянські соціалісти, а згодом члени української комуністичної партії, що існувала деякий час в УССР – Микола Скрипник, Олександр Шумський та Лапчинський, які дбайливо опікувалися “українською наукою і культурою в Зах. Україні”.

Націоналістично налаштоване українське студентство вирішило протиставитися радянофільським впливам. З цією метою засновано зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелегальну ідеологічну, чітко націоналістичну організацію під назвою “Група Української Державницької Молоді,” члени ГУДМ ще не мали ясно оформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди – переможе. Проте вони не злякались труднощів, а з запалом взялися до праці.

Провідними членами ГУДМ були: Степан Охримович, Юліан Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських гімназій. Серед старших учнів українських гімназій постала і розвинула діяльність Організація Вищий Кляс Українських Гімназій. Ця молодеча організація середньошкільників у Львові почала навіть видавати перший налегальний журнал молоді “Метеор”. Організація поставила перед собою такі основні завдання: підготовляти учнів до студій тайного університету, до бойкотування польських високих шкіл, притягнення учнів до таємних святкувань заборонених і революційних річниць та панахид, грошові збірки на бойовий фонд, допомога в росповсюдженні революційних листівок, бойкот польських державних свят, читання “Літературно-Наукового Вісника” та праць Д.Донцова. Провідними членами організації були: Р.Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Підгайний, а поза Львовом – Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Янів (старший), Зенон Косак (Дрогобич), Степан Ленкавський, Гриць Салевич, Ярослав Карпинець, В.Макух (Станіславів), Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Самбір), Омельян Грабець (Любачів), Василь Сидор (Сокаль), Іван Шиманський (Тенопіль).

Члени Організацій Вищих Кляс Українських Гімназій, закінчивши середні школи і ставши студентами, почали творити всередині місцевих (повітових) організацій Товариства “Українська Студенська Громада,” окремі ідеологічні групи націоналістичного напрямку, які намагалися відсунути студентів від впливів рядянофільського чи угодовського напрямків. З об’єднання цих груп у різних “Студенських Громадах” з львівською “Групою Української Державницької Молоді” постав у 1926 р. “Союз Української Націоналістичної Молоді.” Цю організаційну роботу провели Степан Охримович, що став організаційним та ідеологічним референтом, і Осип Боднарович, що став першим головою нової організації. Припинено видавати орган середньошкільників “Метеор”, а замість нього почав видаватися легальний орган СУНМ “Смолоскипи”, під редакцією О.Боднаровича. Осип Бондарович вступив у члени УНДО і під впливом Д.Палієва почав робити заходи щоб СУНМ з його органом “Смолоскипи” перетворити в секцію молоді УНДО. Члени СУНМ рішуче відкинули пропозицію перетворити їхню нелегальну організацію на легельну молодіжну прибудівку УНДО. Вони дотримувалися засади, що вже сама легалізація політичної партії означає визнання польської окупаційної влади як державної влади західноукраїнських земель, а цього СУНМ зовсім не думав робити. Внаслідок того внутрішнього конфлікту Осип Боднарович і М.Демкович-Добрянський вийшли з СУНМ. Новим головою СУНМ став Богдан Кравців. Провід СУНМ-у доповнено Богданом Кордюком, Михайлом Турчмановичем, Зеноном Коссаком.

 

У ділянці розпрацювання націоналістичної ідеології Степан Охримович, Іван Габрусевич і Степан Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. Активним виявом культу героїзму були герої-студенти під Крутами, вшанування зеленосвяткових маніфестаційних походів на могили стрільців і героїв, що полягли за волю України та жалобних академій у кожну річницю смерті членів УВО, засуджених на смерть польськими судами або полеглих у бойових акціях підпільної організації.

Члени СУНМ поділялися на “прихильників”, “новиків” і “дійсних членів”.

Прихильники брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; новики проходили ще крім цього окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; дійсні члени вели працю самостійно в рамках СУНМ і поза ним, дбаючи про поширення націоналістичної організації та про приєднання нових членів до СУНМ. Вимоги, що їм мусів відповідати “прихильник” щоб стати “новиком”, та “новик” щоб стати “дійсним членом”, були окреслені окремим правильником організації при узгляненні інтелектуального рівня студентів, гімназистів, робітників та селян. До суттєвих, але дуже дискретних завдань “дійсних членів” належало підшукувати і добирати поміж членів СУНМ-у найпевніші одиниці, які надавалися б до бойовиків УВО, пізнавати грунтовніше охочих і давати про них опінію. З цього огляду СУНМ був свого роду фільтром для рекрутування деякої частини членів УВО.

 

Першою націоналістичною молодіжною організацією на чужині була “Група Української Націоналістичної Молоді”, що постала в таборі інтернованих вояків УГА в чеському містечку Ліберець на початку 1921 р. згідно статистики з 31 грудня 1920 р. в ліберецькому таборі перебувало в той час 450 старшин, 563 стрільці, 66 жінок і 25 дітей.

Першими організаторами ГУНМ були: З.Петрів, Мирон Коновалець, Ілля Ольховий, В.Бас, І.Гижа та інші. Згодом визначнішими провідними членами стали: О.Черкавський, Осип Бойдуник, Михайло Козак, Юліян Вассиян, Степан Нижанківський. Згодом влада почала дозволяти інтернованим самостійно переноситися з табору на нові місця праці, а студентам виїжджати на студії до Праги та інших міст.

Внаслідок цього табори інтернованих почали розпливатися, творячи менші українські громади по всій ЧСР. По різних українських осередках постають нові клітини ГУНМ. Восени 1922 р. створено центр організації, осідком якої стала Прага. Від квітня 1924 року ГУНМ почала видавати в Празі свій журнал-місячник “Національна Думка”, редактором став Мирон Коновалець, а помічником Іван Гижа. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Грацу. Група Української Націоналістичної Молоді стояла теж у живому зв’язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся з’їзд ГУНМ, де було порушено думку про доцільність об’єднання всіх націоналістичних організацій. Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші українські націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: Українське Національне Об’єднання (провідні члени М.Сціборський, Дмитро Демчук), Союз Українських Фашистів (Леонід Костарів, Петро Кожевніков) та Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господароської Академії в Подєбрадах М.Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з’їзд представників усіх цих трьох організацій на якому було прийнято постанову про злиття Українського Національного Об’єднання, Союзу Українських Фашистів та Союзу Визволення України в одну організацію під назвою Легія Українських Націоналістів. Головлю ЛУН вибрано М.Сціборського.

В організації введено обов’язковий ідеологічно-політичний вишкіл членів. Як головні засади ідеології прийнято: визнання нації а не класи; творцем історії і ставлення, з уваги на те, інтересів нації понад інтересів кляс, груп і партій; змагання за відновлення ССУД; органічна єдність та солідарність усіх частин нації. Відзнакою членів Легії був щит в українських національних кольорах з державним Тризубом та написом: “Думка – думкою, меч – мечем.”

Центральний комітет ЛУН заініціював у 1927 р. творення “Національно-Військового Союзу в ЧСР”, одним із завдань якого мала бути підготовка, спільно з іншими подібними військовими організаціями, об’єднання українських вояків в єдину національно-військову організацію на засаді самостійності й соборності української держави.

В 1927 році ЛУН видала свій пресовий орган – місячник “Державна Нація”. Редагувала його колегія в складі М.Сціборськиго, П.Кожевнікова і Д.Демчук.

Ідеологічно-політична однозвучність “Групи Української Національної Молоді” та “Легії Українських Націоналістів” викликали в членах цих організацій думку про доцільність об’єднання обох організацій. Представники обох організацій спільно переглянули всі матеріали, що стосувалися ідеології обох груп і ствердили, що розходжень в ідеології обох груп, які унеможливлювали б співпрацю, немає – ухвалили скласти проект статуту “Союзу Організацій Українських Націоналістів”. Випрацюваний проект статуту “Союзу” був у червні 1927 р. офіційно прийнятий зборами ГУНМ і Генеральною Радою ЛУН.

Мета “Союзу”: боротьба за якнайскоріше відновлення Самостійної Національної Соборної Держави, яка забеспечувала б добробут усіх верств українського народу та її охороні.

Дня 12 липня 1927 р. відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано управу в такому складі: голова М.Сціборський, заступник Козак, секретар С. Нижанківський, організаційний референт С.Чернявський, політичний референт Н.Нововірський.

У постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ є висвітлення й остаточне зформування ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціальної Конференції або Конгресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жодної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Створення “союзу Організацій Українських Націоналістів” було великим кроком уперед в об’єднанні окремих націоналістичних організацій в одну.

Ця вимога була чітко сформульована в постановах Союзу Української Націоналістичної Молоді, Групи Української Націоналістичної Молоді, Легії Українських Націоналістів. Провідні члени названих організацій, ідучи назустріч здоровій ініціативі щодо об’єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні і в ній взяли участь такі особи: полк. Є.Коновалець – начальний комендант УВО, Степан Нижанківський і Юліан Вассиян – представники ГУНМ, М.Сціборський і Петро Кожевників (ЛУН), Омельян Сеник і Сидір Чучман (УВО, Берлін), Петро Сайкевич і Любомир Мякарушка (УВО, Львів), Осип Бондарович, Богдан Кравців і Степан Охримович (СУНМ, Львів), Володимир Мартинець (УВО і ГУНМ, Берлін), Дмитро Андрієвський (Брюсель) і Зенон Пеленський (Берлін) - редакційні співробітники “Національної Думки”.

Центральною особою, що єднала усіх у підготовці та проведенні конференції був полк. Є.Коновалець, висунутий усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника ОУН. Конференція покликала до життя ПУН, що до часу створення єдиної ОУН мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще незоорганізованих окремих націоналістів. На голову ПУН Конференція одноголосно обрала полк. Є.Коновальця, членами М.Сціборського, В.Мартинця, Д.Андрієвського.

Конференція ухвалила, що ПУН має видавати від січня 1928 р. свій власний щомісячний пресовий орган “Розбудова Нації”.

Друга Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі 8-9 квітня 1928 р. Учасниками Конференції були: Є.Коновалець, М.Сціборський, Д.Андрієвський, В.Мартинець, П.Кожевників, Л.Костарів, С.Нижанківський, Ю.Вассиян, О.Бойдуник, Р.Ярий, О.Сеник, С.Чучман, Б.Кравців, С.Охримович, Р.Сушко, Ю.Головінський. Друга Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від легальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у тому числі й члени УВО які вже стали членами котроїсь із українських легальних партій, мусити тепер зважитися: або вийти з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.

Конґрес Українських Націоналістів був запланований Першою Конференцією на весну 1928 р., а Другою на вересень то ж року. Але з політичних, технічних і конспіративних причин відбуття Конгресу було двічі викладене, так що він відбувся щойно з 18 січня по 3 лютого 1929 р. в столиці Австрії у Відні. Наради Конгресу розпочалися дня 28 січня 1929 року о 10.15 год. ранку. Участь у Конгресі взяло тридцять представників від український націоналістичних організацій, крім того двоє гостей.

Нараду відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Є.Коновалець. Наради відбувалися в формі засідань окремих комісій та пленумів. Створено шість таких комісій:

1.        Ідеологічна – голова Ю.Вассиян;

2.        Соціально-економічна – голова Я.Муралевич;

3.        Військова – Є.Коновалець;

4.        Політична – голова Д.Демчук;

5.        Культурно-освітня – О.Бабій;

6.        Організаційна – інж. Л.Костарів.

На пленарному засіданні 2 лютого зроблено підсумки праці окремих комісій, ухвалено Постанови Конгресу та Устрій ОУН. Останнього дня Конгресу 3 лютого, обрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів вибрано одноголосно полк. Є.Коновальця. На його пропозицію, затверджено такий персональний склад Проводу: М.Сціборський, В.Мартинець, П.Кожевників, Д.Андрієвський, Ю.Вассиян, ген. М.Капустянський, Дм. Демчук і Л.Костарів. Головним Суддею іменовано одноголосно Я.Дуба, а Головним Контрольним Я.Моралевича. Після обрання його Головою Проводу Є.Коновалець перебрав подальше ведення Конгресу. На закінчення Конгресу виголосив промову, в якій сказав: “Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів. Я не знаю, наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовності і жертовности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілому всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко кидати, що покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов’язково призначена бути великою. Але одне знаю напевно: доба в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаюься на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо вибору: або бути творцями, або жертвами історії…

Сьогодні ми покищо тільки окреслюємо наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не обсяг. Бо ж мусимо собі ще раз коротко узмисловити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними шляхами.

Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велитенські. Бо ж віднова УССД сама собою однозначна з ліквідацією Московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу…

Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми як колектив і кожен з нас як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповідати прийнятному зобов’язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Історії.

 Короткий конспект

 з Нарису історії ОУН

 П. Мірчука

Схожі:

Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconТема: Визвольна боротьба українського народу у 1917-1920
В лютому 1917 року в Росiйськiй iмперiї вибухнула революцiя. Самодержавство впало, до влади прийшов Тимчасовий уряд
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconСтверджує, що йде боротьба за колективну пам'ять українського народу...

Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconУрок № Тема. Андрій Чайковський. «За сестрою». Розповідь про письменника....
Ткаченко Людмила Іванівна, вчитель української мови та літератури знз №35 м. Чернігова
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом icon3 100 років від дня народження Юрія Олексійовича Митропольського...
Юрія Олексійовича Митропольського (1917 2008), українського математика І механіка, академіка ан урср (1961), заслуженого діяча науки...
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconПлан Причини голодомору Голод- геноцид в Україні Діти жертви голодомору
Героїчна І водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського...
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconСпіваєм славу тій події І тепер
Української держави; поглиблення знань про iсторичний факт злуки українського народу, його значення; пробудження iнтересу до поглибленого...
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconДана довідка висвітлює трагедію, героїзм, відданість, незламність...
Партизанський рух відображав непохитну волю І прагнення українського народу відстояти свою Батьківщину. Сила І могутність підпілля...
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconЗалишенець
Армія унр опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на...
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом icon«Боротьба за владу на Півдні України у січні – квітні 1918 р.»
Курс більшовиків на захоплення влади на Півдні України (кінець 1917 – початок 1918 р.)
Збройна боротьба українського народу за Державність І 1917-1923 рр не увінчалась бажаним успіхом iconЛисак Оксана Анатоліївна
Мета: Ознайомлювати дітей з відродженням звичаїв І традицій нашого народу, поповнити знання про традицію застосування І призначення...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка