«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні»




Скачати 445.48 Kb.
Назва«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні»
Сторінка1/5
Дата конвертації27.03.2013
Розмір445.48 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Астрономія > Документы
  1   2   3   4   5
ГАННУСИНА ХУСТОЧКА

Повість

«Тішся, дитино; поки ще маленька,

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні».

Леся Українка

Розділ перший

Ганнуся прокинулася рано. Їй здалося, неначе хтось торкнувся личка й лоскоче. Маленькими ку-лачками протерла оченята і поглянула навкруги: нікого нема. Може, це був лише сон. Вмить через відкриту кватирку до кімнати залетів легенький вітерець, відхилив фіранку і в щілинку сяйнув яскравий промінчик сонця.

– Ой! Сонечко прокинулось! – весело вигукнула Ганнуся.

Миттю схопилася з ліжечка, взула повстяні ка-пці і підійшла до вікна.

– Добрий день, сонечко! – привітно посміхну-лась, а воно, немов відчуло дитячу любов до себе, лагідно погладило її по голівці ніжними промінчи-ками-рученятами. Оченята Ганнусі спалахнули вогниками. У неї був чудовий настрій.

– Ну й пустунчик це сонечко!.. – розсміялася дівчинка.

А по квартирі розносилися пахощі смаженої картоплі.

«Так смачно пахне», – подумала Ганнуся і зрозуміла, що татко вже господарює на кухні, готує сніданок.

На худенькі плечики накинула синій в білі го-рошинки халатик, який пошила їй бабуся Маня, і побігла до татка. Привіталася до нього, залізла на стільчик, обхопила за шию рученятами, міцно поцілувала і уважно подивилася в сумні таткові очі.

– А чого це ти так рано прокинувся? Сьогодні ж вихідний день і не треба йти на роботу.

– Вірно говориш, доню, вихідний, але я звик вставати рано, то й не спиться. Ось уже й сніданок приготував.

Хвилинку помовчав і запитав:

– Ганнусю, а ми підемо на прогулянку?

– Підемо! – з радістю відповіла дівчинка. – Надворі так світить сонце. Поглянь, тату!

– Дійсно, чудовий ранок. Он як гарно вмив його дощик.

У вікно війнуло свіжістю. З нічної пітьми виринув світлий день і хлюпнув пригорщу тепла.

– Ти, Ганнусю, іди умивайся, прибери ліжечко і до столу. Снідати будемо. Біжи, доню!

– Я зараз, татусю, – і полетіла, мов метелик. Гарнесенько вмилася, почистила зубки, причесала неслухняне волоссячко і увійшла до своєї кімнати. Поглянула навкруги, а тут таке безладдя... На столику розкидані книжечки. Це татко ввечері читав їй казки, а потім вона ще сама розглядала малюнки і забула покласти їх на місце. Почала швиденько наводити порядок. Та враз її погляд зупинився на відкритій сторіночці, з якої дивилася на неї чарівна фея.

Взяла книжку в ручки, ще раз уважно подиви-лась на казкову фею і вголос подумала:

– От якби її зустріти!..

Потім рожевим простирадлом застелила ліжечко, посадила на нього пухнастого ведмедика.

– Тепер ти відпочивай тут, мій любий ведмеди-ку, – ніжно погладила свого улюбленця. – Та не су-муй без мене, – посміхнулась.

Із кухні долинув голос татка:

– Ганнусю! Де ти забарилася? Ходи мерщій, а то сніданок захолоне.

– Я йду! Іду, тату! – поквапилась, підстрибую-чи, мов козенятко.

На столі вже стояли дві тарілки зі смаженою картоплею і яєчнею.

– Ой, татку, як смачно пахне! Коли я ще трішки підросту то буду сама готувати сніданок і обід. Добре, тату? Ось побачиш, яку смачну їжу варитиму. Побачи-иш...

– Хай-но, доню, підростеш, а поки що будемо їсти те, що я приготував.

Налив дві склянки чаю, підставив ближче до доньки таріль з пиріжками. Від них по кухні розносились приємні пахощі.

– Коли ти, татку, пиріжків напік?

– Ні, донечко! Це не я. Це Марія Яківна напекла і нас пригостила. У неї жалісливе серце. Хвилюється, щоб ми з тобою не були голодними. Все чимось пригощає.

– А-а-а... Марія Яківна-а... Бабуся Маня. Вона дуже добра і любить нас. Правда, тату?

– Так, Ганнусю. Так! Якби не вона, то не знаю як би ми й жили, – стиха мовив Олександр Івано-вич.

Розділ другий

Марія Яківна уже багато років мешкає в сусід-ній квартирі, на одній площадці. В неї так склалося життя, що немає своєї сім’ї: загинув на війні чоловік, а дітей не було, от і живе одна. Нікого нема: ні рідного, ані вірного. А коли по сусідству оселилися молоді люди, Олександр та Людмила Трохименки, то вона неначе на світ народилася. Такі привітні й гарні сусіди трапились. Полюбила їх усім серцем.

Молодята теж горнулися до старенької, як до рідної нені. Марія Яківна довідалась про їхнє сирітське дитинство і віддала їм всю свою ніжність і любов. Ця літня, але все ще вродлива, жінка була лагідна й щира, добра і безкорислива. А коли в Трохименків народилася Ганнуся, то вона годинами не відходила від дитини.

Яка то поміч була молодій матері!.. Бабуня і пелюшки прала, і прасувала їх, і возила дитину у візочку на подвір’ї. Бувало, сусідки шепочуться поміж собою, навіщо їй, старій людині, такий клопіт. Краще б відпочивала. А вона посміхнеться та й каже: «Ой, людоньки!.. Я хоч на старості літ пізнаю, що таке материнське щастя». Іноді їй здавалося, що це її діти. А коли захворіла Людмилка, то вона доглядала її, як рідну доньку. Всі хатні клопоти взяла на себе. Ганнуся ще зовсім крихітка була, ночами не спала. Чи то дитя щось відчувало, а чи материнського молока не вистачало? Весь час плакало.

Марія Яківна візьме дитину на руки, пригорне до себе, ніжно-ніжно так, і починає заколисувати, стиха наспівуючи:

Спи, спи, моя люба крихітко,

Свята ніч хай голубить тебе.

Дитинко моя, моя квітко,

Ясне небо моє голубе.

Спи, спи, моя люба крихітко...

Дитинча дивиться на стареньку широко відкритими оченятами, слухає і засинає. Чи то від бабусиного тепла, чи від чарівної колискової пісні. Хто знає!.. І спить собі спокійним сном. Заспокоюється й бабуся Маня, аж на душі полегшає.

Щастя подружжя Трохименків було коротким, як мить.

Ще задовго до весілля Людмила їздила у відрядження до Чорнобиля, коли сталася аварія на атомній станції. За фахом вона була журналісткою. От і поїхала в тридцятикілометрову зону, саме в ті села, які відселяли в інші регіони України. Хотіла все своїми очима побачити, правдиво описати. Тоді й отримала високу дозу радіації. Хіба могла знати, що спіткає таке лихо?

Восени одружилися з Олександром. Відгуляли весілля. Хоча яке там весілля... Із свідками зайшли до загсу, а потім годину – дві посиділи в кафе, та й усього весілля. Жили в гуртожитку, але були щасливі. Згодом і квартиру отримали, донька народилася. Вони й виросли разом у дитячому будинку, неподалік від Києва, а потім навчалися у столиці. Людмилка на факультеті журналістики університету, а Олександр – в медінституті. Після закінчення вона працювала кореспондентом в одній із київських газет. Тільки б жити, та прийшла біда.

Десь місяців через п’ять, після того, як народилася донечка, відчула слабкість, запаморочення. Правда, таке траплялося й раніше, але не звертала на це уваги, думала, що втома. Гадала – минеться. Не минулося... Молоду матір спіткала тяжка хвороба.

Людмилка відразу змінилася на обличчі, в очах оселився смуток. Одного разу завела з чоловіком розмову з приводу майбутнього. Просила його, щоб догледів донечку, щоб Ганнуся була щасливою. Мабуть, відчувала, що недовго їй залишилося бачити білий світ.

– Ну, що ти надумала, люба, – втішав її Олек-сандр.

– Ми ще разом виростимо нашу донечку. – Ще одужаєш, заспокоював дружину, хоча добре знав, що вона стоїть на окрайчику ниви. Від цієї думки боляче стискалося серце, але чим міг зарадити ?!.

Людмила швидко згоріла, мов та свічечка.

Ганнусі було лише десять місяців, тільки-но почала спинатися на ніжки, як залишилася без мами.

Зостався Олександр з крихіткою на руках. Здавалось, що під ногами хитнулася земля. Приходив відчай. Як жити далі? Як виховати дитину? А вона так схожа на маму. Як дві краплі води – Людмила!.. Так і жив, затаївши в серці свою печаль.

Ось тут і допомогла йому здолати горе старенька сусідка. Марія Яківна й сама дуже побивалась за Людмилкою, все плакала нищечком, щоб зайвий раз не завдавати болю Олександру. Але треба ж комусь догледіти цю крихітку. Як же їй без мами?!. Нехай хоч бабуся буде, хоча й не рідна. Любила вона дитину, та й Сашка жаліла, як сина. З ранку до ночі клопочеться, пестить дитятко та все бідкається, що у Ганнусі вже немає мами.

Олександр працював у міській лікарні хірургом. Часто приходив з роботи стомлений, хилився, мов стеблинка, серпом підрізана. Втішала його старенька, як могла. Подивиться, який він сумний, а в самої серце стискається від жалю. Любив він свою дружину, любив...

Та й Ганнуся потребувала все більше уваги. Підростала, ставала неспокійною. Батько хвилювався, повіз її до дитячої поліклініки на обстеження. Уболівав за нею, щоб не захворіла, щоб нічого не трапилось. Тільки б здоровенькою була, а він докладе всіх зусиль, щоб виховати донечку. Хоча й сам лікар, але боявся, щоб бува не прогледіти нічого. Та все було нормально. Ніякої хвороби в доньки не було, просто дитина така неспокійна, бо не стало материнського молока.

Розділ третій

Минав час. Ганнуся підростала, мов полита дощами квіточка, тягнулася до сонечка. Стала така прудка, зіп’ялась на ніжки, літала по квартирі, як метелик. Старенькій стало важкувато з дитиною. Боліли ноги. Як побіжить мала – бабуся вже не взмозі її наздогнати.

Якось прийшов Олександр з роботи та й каже:

– А може, Маріє Яківно, ми віддамо Ганнусю в дитячий садок? А то важко вам з нею. Я вже домовився, садочок недалеко від нас. А що? Віддамо?

– Воно-то так, але ж дитина ще зовсім малень-ка. Шкода, маленька ще... – відмовила.

– А в садочку є такі групи, де дітки річного віку.

– Ну, дивись сам, Сашко. Тобі вирішувати.

Помовчала трохи і запитала:

– Нічого, що я все Сашком та Сашком тебе на-зиваю? Бо ти ж мені, як син.

– Та що ви, Маріє Яківно! Ви тепер найрідніша людина на всьому світі, окрім Ганнусі, звичайно. Ви для мене, як матуся...

– Хоча іноді і рідна мати не є такою, як ви. Всяке в житті буває, – спохмурніло мовив. – Пам’ятаю, як у нашому дитбудинку жили два брати, Сергій і Петро. Гарні хлопчаки були! Але від них відмовилась мати. Так і виросли сиротами при живій матері. І таке трапляється...

– Та хіба ж то мати! – з болем обізвалась старенька. – І яке в неї серце, кам’яне, чи що? Її й жінкою назвати не можна, не те, що матір’ю. Та Бог їй суддя.

– Ну то що, оформляємо Ганнусю в садочок? – знову запитав Олександр. – І ви відпочинете трохи, а то заморилися з нами. Стільки клопоту маєте.

– Який там клопіт!.. Жаль тільки, що мені багато років. Старію. Та ще й клята хвороба не дає спокою. Але все одно, синку, допомагатиму вам, чим зможу. Щось приготувати на обід, чи одежину яку випрати. А Ганнусі, може, й краще буде серед дітей, а то що за радість зі мною.

Посиділа ще якусь мить та й каже:

– Оформляй дівча в садок. Оформляй! А я вже якось впораюсь по дому. Впораюсь... Ти гляди себе, Сашко, а то зовсім занепав духом. Он який худющий став. Гляди себе, синку. У тебе на руках ще маленька донечка, хто ж виведе дитину в люди? – непокоїлась старенька.

– Спасибі вам, Маріє Яківно. За доброту вашу спасибі. За любов до нас з Ганнусею. Я у великому боргу перед вами. Чим же віддячу вам, моя люба матусю? – присів біля неї і ніжно, по-синівськи, обійняв за плечі і поцілував.

У старенької потепліло на серці.

– Ну що ти, Сашко, який там борг!.. Що ти таке кажеш! Я поруч з вами неначе років двадцять скинула зі своїх плечей. А ти – борг!.. Це я повинна вам подякувати за любов до самотньої жінки. Тільки жаль, що Людмилка рано покинула нас. І чому так Бог розпорядився, забрав її молоду, вродливу, а мене залишив землю топтати. Треба ж було мені раніше померти, а їй жити, та сталося навпаки. Що тепер поробиш ?!. Нічого не вдієш... Треба триматись. Я розумію, що тобі важко, синку, не можеш забути дружину, бо любив її дуже. Он яку вона тобі красуню донечку подарувала! Вся в маму, як дві краплі води. Треба ж так…

Бабуня подивилася на Ганнусю, замислилася на мить, неначе збирала докупи свої думки, а потім поволі вимовила: «Людмила не поскупилася на вроду, відміряла її доньці сповна...» Тож гляди себе і дитину. Гляди-и... А коли настане час, можливо, й роки минуть, і ти зустрінеш порядну жінку, яка зможе замінити Ганнусі маму, не обминай її. Не обходь іншою дорогою. Повір мені, дитині мама потрібна. Ой як потрібна жіноча ласка і любов. Це воно, дівча, поки ще мале, не розуміє нічого, а як підросте, то захоче пригорнутися не тільки до таткового плеча, а й до маминого. От тільки б добра душа попалась, щоб дитину жаліла. Щоб дівчинка могла поділитися з нею своїми таємницями. Та й тебе щоб гляділа. Ти ще молодий, треба жити завтрашнім днем, – лагідно так і розсудливо говорила Марія Яківна.

– А я сьогодні уві сні бачила Людмилку, – довірилась, як синові. – Неначе увійшла до моєї кімнати та й запитує: «Ну як там Сашко з Ганнусею живуть? Важко їм удвох?» А я й відповідаю: «Ти правду кажеш, дочко, важко. Ще як важко! Все побивається за тобою, не може забути. Ганнуся ще маленька, та вона й не пам’ятає своєї мами. Що з дитини спитаєш?..»

– Ви, Маріє Яківно, скажіть, щоб не сумував за мною. І забувати не треба, але ж і одному все життя не можна жити. Ганнусі мама потрібна. Нехай пам’ятає про це.

– Ось так сказала і враз зникла з кімнати. Як і не було. І до чого б це?!. Я схопилась, аж в піт кинуло. Зібралась ранесенько та й пошкандибала до церкви. Помолилась Богу. Свічечку поставила. Земля їй пухом і царство небесне! Нехай там, на небесах, буде спокійно душі, – перехрестилась старенька. – Та що ж це я? Хотіла втішити тебе, синку, а навела сльози, – витерла хустинкою заплакані очі.

– Та нічого, і посумувати іноді треба. Таке воно життя. Бувають хвилинки радості, і хвилини печалі. Хоча, здебільшого останнім часом одні печалі.

«І чого це вона про такий сон завела розмову? Чи хотіла розрадити мене, а чи на щось натякає?» – вів собі подумки.

– Та годі вже. Годі нам сумувати. Я ось і бор-щику зварила, поїжте з Ганнусею, поки свіженький.

Ось так уже чотири роки підтримує і втішає лагідна сусідка, як рідна мати і бабуся. Хоча й сама нездужає, але турбується про них. Ця худорлява, хвороблива на вид, але сильна духом жінка, влаштувала неабиякий затишок у їх квартирі.

Коли здолає смуток, Олександр сідає поруч, поговорить з нею, вгамується біль і полегшає на душі. Марія Яківна для нього велика розрада, що й казати. Як добре, що є ще на світі такі люди, як вона. Дай Бог їй здоров’я і довгих років життя!

От і сьогодні, хоч і нездужає, а встала раненько, напекла пиріжків і принесла до сніданку. Вони, як і завжди, вдалися.

Ганнуся відразу з’їла аж три і все примовляла:

– Та й смачні ж які! І як ото їх пече бабуся Ма-ня?!. Добра вона в нас. Я так люблю її.

– Правду кажеш, доню. Добре, що вона в нас є. Щоб ми й робили без бабусі Мані?.. – і в нього защеміло серце.

– Татку, а чому ти такий сумний? – легенько доторкнулась до його плеча. – Чого сумний?

– Та ні, донечко. Це тобі так здалося.

– І не здалося. Ні! Сумний, сумний, – пригорнулась до нього і маленькими пальчиками розкуйовдила волосся, яке так рано посріблилось на скронях.

– Татусю, давай я тобі допоможу на кухні прибрати. Тарілки помию, підлогу підмету.

– Моя ти маленька помічнице! – пригорнув до себе доньку і ніжно поцілував біляву голівку. – Мабуть, правду каже Марія Яківна, що треба жити заради цієї дорогої дитини. Он яке миле дівчатко росте! Геть вся в маму вдалася, – знову охопив неспокій. – Та що це сьогодні зі мною?!. Схопив Ганнусю на руки і закружляв її у повітрі. А вона легесенька, як пір’їночка.

– Ой, татку! Татку! Обережно, а то я ще впаду, – бринів доньчин голосочок.

– Ну гаразд. Давай будемо збиратися на прогулянку. Підемо на вулицю, а то ми довго засиділися на кухні.

– Добре, татку? Ходімо! Спочатку до фонта-нів, а потім в парк. Домовились?

– Та йди вже збирайся, а я тим часом посуд помию, не залишатися ж йому на столі. Біжи, Ганнусю.
  1   2   3   4   5

Схожі:

«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconВиховний захід на тему: «Права та свободи твої, дитино» Автор: Думенчук Любов Михайлівна
Автор: Думенчук Любов Михайлівна, вчитель початкових класів Смоднянської санаторної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ступенів;...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУважно прочитайте наступні запитання. Подумайте, який з запропонованих...
Зазначте, які напрямки руху води з розчиненими цукрами переважають в різний час у рослин, які ростуть в помірних широтах?: а восени...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconМайбутнє моє І моєї країни
Може й так, але для мене моє майбутнє це не якесь ворожіння, це певні плани І бажання, це конкретна мета І шляхи її досягнення, це...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconКонспект уроку з курсу «Основи здоров’я»
«Твої права», зошит з друкованою основою для 3 класу «Основи здоров’я» (автор О. В. Лабащук), підручник «Основи здоров’я», 3 клас...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок-дослідження
Яке твоє ім'я, прізвище, хто твої батьки, де живеш, як називається твій край? запитують людину, знайомлячись. І кожен називає своє...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок це маленька подорож у незвідане, тому помічниками в ній можуть бути твої учні та знання
Під час першої ж бесіди з директором І завучем попросіть їх розповісти про шкільний колектив узагалі. При цьому поцікавтесь, із досвідом...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок №4 Тема: Твої права та обов”язки
У мене в руках чарівна скринька, у ній – найцінніший скарб планети Земля. Хто з вас хоче його побачити, може зазирнути, але не розповідайте...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconСлухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна?
Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» icon«Твої думи, твої пісні не забудуть люди»
Тема: зображення невдалого походу Новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185р
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок на тему : «Доріг багато-твоя єдина!»
Учитель: Шановні батьки,учні! Сьогодні в усіх школах нашої країни проводиться перший урок на тему: «Доріг багато-твоя єдина!»,присвячений...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка