«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні»




Скачати 445.48 Kb.
Назва«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні»
Сторінка3/5
Дата конвертації27.03.2013
Розмір445.48 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Астрономія > Документы
1   2   3   4   5

Валентина Андріївна відкинула з чола неслух-няне пасмо волосся, помахала дівчинці рукою, повернулася і пішла уповільненою ходою, а в голові, неначе бджоли, роїлися невеселі думки. Може, вперше в житті стало так прикро, що в неї немає сім’ї.

«Таке миле дівчатко! Ганнуся-я... От якби в мене була така донечка!» – щемно думала. Їй так захотілося хоч крихітку тепла душі і ще... пригортати до грудей дитинча, яке б щебетало і наповнювало радістю все її єство.

Лікарка Пасько йшла у глибоких роздумах, а сонце піднімалося вгору і час від часу ховалося за кучеряві хмарки, які то з’являлися у високому небі, то зникали. Повівав легенький вітерець, неначе намагався розвіяти жіночі думки.

Розділ шостий

– Ну що, Ганнусю? Підемо додому? – стиха запитав Олександр Іванович. – Ти не сумуй, що платтячко забруднилось, ми виперемо його і буде чистеньке. І черевички помиємо. Не хвилюйся. А от, що на колінці ранка, то це гірше. Болить, донечко? – Це я в усьому винен, – докоряв собі Олександр. – Не треба було залишати тебе одну біля фонтана. Не треба... Та вже нічого не вдієш. Заговорився з друзями, от і маю. Це буде наука на майбутнє. Ще добре, що так обійшлося, могло ж бути й гірше.

Ганнуся стояла і пристально дивилася в той бік, куди пішла тітонька Валя. За мить схаменулась і здивовано поглянула на хусточку, яку все ще тримала в долоньці.

– Ой, татку! А я забула віддати хусточку. Ось вона, – і простягла долоньку. – Як же я тепер віддам її? Де знайду Валентину Андріївну? – тихенько шепотіла дівчинка. Вона дала мені хусточку витерти слізки, а я не повернула назад. І що подумає про мене тітонька Валя... – турбувалась дівчинка.

– Нічого, донечко. Не хвилюйся. Ми щось придумаємо. Ще зустрінемо її, тоді й віддаси, – втішав татко.

Йому й самому ось так відразу запала в душу ця незнайомка. На мить навіть здалося, що вона чимось схожа на Людмилку, Ганнусину маму. У неї такі красиві волошкові очі, і світяться, мов сонячне сяйво. Здалося, неначе перед ним знову відкрився світ і на обрії блиснув світлий вогник надії.

Ганнуся поглянула на татка, який чомусь засу-мував, хотіла його заспокоїти, примружила оченята і легенько зітхнула:

– Нічого, тату, ми іншим разом прийдемо сюди і зустрінемо Валентину Андріївну. А, може, вона десь тут недалеко живе!... Може ж таке бути?

– Може, доню. Може й таке бути.

Ганнуся все ще стискала в долоньці мокру від сліз хусточку і думала про тітоньку Валю, як про казкову фею, яка прийшла їй на допомогу.

– Тату, правда Валентина Андріївна дуже кра-сива? І добра... Я б хотіла з нею подружитися, та й хусточку віддати.

– Ходімо вже додому, розумнице моя.

– Ходімо, татку. Ходімо.

Деякий час ішли мовчки. Кожен думав про своє. Ганнуся не могла забути цей прикрий випадок біля фонтана, як упала разом з незнайомою дівчиною. І як сварилася мама тієї дівчинки. А, головне, що вона сьогодні випадково познайомилась із чарівною і доброю феєю – тітонькою Валею. І знов подумала: «Була б у мене така мама...»

Сонце світило так ясно, що Ганнуся весь час примружувала оченята, а воно заглядало їй у личко, неначе хотіло розвеселити.

Олександр Іванович тримав доньку за ручку і йшов мовчки, заглиблений у свої роздуми. Він не міг заспокоїтись, що не догледів дитину, все ще картав себе.

А все-таки чимось схвилювала його ця жінка. Вродлива і добра, як говорить Ганнуся. Он як припала їй до душі. Але ж ця зустріч була випадковою, навіщо згадувати. Все минеться... А, може, й не минеться?!. Аж тут до нього долинув приємний запах парфумів. «Звідки б це? – навіть зупинився на мить. Такий знайомий запах!..»

Ганнуся йшла і розмахувала ручкою, в якій була носова хусточка. Ось тепер він зрозумів, що від цього носовичка і розносяться духмяні пахощі парфумів. Пригадав, що саме такі він дарував своїй дружині. Вони дуже подобались Людмилі. І треба ж так... Виходить, що й Валентина Андріївна користується такими ж парфумами.

У його серці сперечалися: спогад, смуток і ра-дість. Щугав грайливий вітерець, замітав вулицю і розносив по небу хмарки.

Біля під’їзду будинку їх зустріла Марія Яківна. Вона сиділа на лавці із сусідками. Як угледіла насуплену Ганнусю, враз сполошилася.

– І чого це ви так рано повернулися? Що трапилось? – з тривогою запитала.

Ганнуся підбігла до неї, ніжно пригорнулася і прошепотіла:

– Бабуню, а я впала з бордюрного кола. Ну, з того, що біля великого фонтана. Забруднила платтячко й черевички. Ще й колінце розбила.

– А-я-яй... І як це ти, дитинко, впала? Моя люба дівчинко, – й поцілувала біляву, таку дорогу їй дитячу голівку.

Олександр Іванович мовчки поглядав на стареньку, знав, що вона буде докоряти йому за Ганнусю. Так і сталося.

– І як це ти, Сашко, не догледів дитину? – з докором подивилася на нього.

– Не догледів, Маріє Яківно. Не догледів... За-говорився з друзями і не помітив, як вона впала. Та що поробиш!.. Я зараз промию їй колінце перекисом водню, змажу йодом, то й загоїться.

– А-га-а-а... Йодом-ом... Боляче буде, – скривилася Ганнуся.

– Звісно, буде боляче. Треба трішки потерпіти, щоб ранка скоріше зажила.

– Нічого, дитино, потерпиш. Твій татко лікар, знає, що треба робити, – втішала Марія Яківна. Загоїться твоє колінце. Ну, йдіть уже додому. Ідіть...

Ганнуся схопила татка за руку й, накульгуючи, пірнула у під’їзд, але відразу ж зупинилась і помахала бабі Мані хусточкою.

– Бувай, бабусю!..

Старенька засмутилась. Їй було дуже шкода цю милу дівчину, яка росте без мами. «Та й Сашко чомусь такий сумний, – подумала. І чого б це?!». Боляче стисло серце. Воно прискорено закалатало, неначе кудись поспішало. Посиділа ще трохи та й почовпла на третій поверх.

Цієї ночі Олександр Іванович довго не міг за-снути. Лежав горілиць з розплющеними очима і думав, як жити далі. Може, правду каже Марія Яківна, що Ганнусі мама потрібна. Вона б догледіла дитину краще, аніж він сам. І подумки докоряв собі за сьогоднішній прикрий випадок.

Місто огорнула тиха й тепла ніч. Небо було чисте-чисте, всіяне зірками. З-за рогу сусіднього будинку виглядав повновидий місяць. Все довкіл поринуло в сон. На мить закрив очі і в його уяві з’явилася незнайомка із розкішним білявим волос-сям. Повіяло теплом. Що це? Невже відразу вона заполонила його серце? А може, й так! Гарна жінка... І уважна така. Можливо, інша й не зупинилась би біля дитини, пройшла мимо, а вона не змогла. Виходить, що в неї добра душа. Але, це ж лише спогади і нездійсненні мрії, які з часом розвіються. Треба жити реальним життям, – і попливли думки, мов ті хмариночки, у завтрашній день. Яким він буде, той новий день?!.

Не змогла заснути і Валентина Андріївна. Присіла біля відкритого вікна лише на хвилиночку, щоб подихати свіжим повітрям, а сидить уже добру годину, а то й більше, вдивляється в темряву ночі. Навпроти у вікні блимнуло світло і згасло. За кожним вікном чиєсь життя, родина. Свої радощі і печалі. А вона одна-однісінька. По закутках гуляє самота, нема з ким і поговорити. Подивилася в чисте зоряне небо і згадала сьогоднішню випадкову зустріч з ча-рівною дівчинкою, світлою, як зірочка на небі, і чистою, як кришталь.

«Ганнуся-я... Таке славне ім’я! – От якби в мене була така донечка, – уже вкотре подумала. І татко в неї гарний, здається, порядний, – спіймала себе на думці, що він з першого погляду припав їй до душі. У нього така приємна посмішка, чорні, як вуглинки, вдумливі очі».

Солодка мрія огорнула серце. А може, це тільки марення? Але ж і в маренні є своя суть. Ця літня, напрочуд тепла ніч навіває приємні роздуми. Легенький подих вітру розносить по кімнаті пахощі, які йдуть від квітки кактуса, що стоїть на підвіконні. «І треба ж так! Росте він чотири роки, а сьогодні вперше з’явилась єдина яскраво–червона квітка незвичайної краси. Це якесь знамення долі, – подумала Валентина Андріївна. А може, й так! Хто знає...»

Все навколо завмерло у дрімоті, а вона сидить, поринувши у свої спогади, і якийсь трепетний неспокій заповзає в душу, немов осінній туман. Було вже за північ, як зачинила вікно, лягла в ліжко і поринула в глибокий, але тривожний сон.

Цієї чарівної літньої ночі міцно спала лише Ганнуся. Згорнулась у клубочок, підклала під праву щічку долоньки і тримала в них ту саму білесеньку хусточку з мережкою, яку дала їй тітонька Валя. Спала спокійно, а уві сні бачила казкову фею, схожу на Валентину Андріївну. Неначе вона веде її за ручку, а Ганнуся дзвінко-дзвінко сміється на всю вулицю, щаслива така.

Минали дні. Здавалось, що нічого в їх житті не змінилося. Ганнуся ходила в дитячий садок, Олек-сандр Іванович – на роботу. Лише у вихідні вони були разом. Як і раніше, ходили на прогулянки, але дівчинка чомусь почала сумувати. Він помічав, що дитину щось непокоїть. На її личку часто з’являлися невеселі хмаринки.

«І чого б це? ! – думав він і не міг второпати. – Що все-таки сталося? Чи не захворіла бува?»

Одного разу помітив, як Ганнуся старанно випрала носову хусточку і обережно поклала її на ліжечко. Сама сіла поруч на стільчику і з цікавістю розглядає мережку. Потім взяла в ручки, притулила до щічки і відразу світлою радістю засяяли оченята, неначе та хусточка випромінювала світло. Ще раз уважно подивилась на неї і поклала під подушку. Олександр Іванович боявся порушити спокій дитини, мовчки вийшов з кімнати і тихесенько причинив за собою двері. «Виходить, що ота носова хусточка для Ганнусі, як дарунок доброї феї».

«Так он воно що!.. – зрозумів батько. – Ось чому дитина сумує!..»

Іноді донечка починала розмову про випадок біля фонтана, про біляву фею – тітоньку Валю і го-ворила захоплено, з такою радістю, аж оченята горіли, мов ті жаринки. Її все частіше непокоїло те, що не може зустрітися з нею і віддати хусточку.

– А ти, доню, дійсно хочеш віддати хусточку тьоті Валі?

– Вона ж не моя. Що подумає Валентина Андріївна? Скаже, що я навмисне не віддала, а за-лишила собі. Це ж не так! Хоча ця хусточка мені дуже подобається. Такої гарної у мене ще ніколи не було. Глянь, татку, яка мережка. От, якби я могла таку зробити...

День за днем спливало літо. Щонеділі вони хо-дили в парк, до фонтанів, але Валентину Андріївну так ні разу і не зустріли. Ганнуся придивлялася до всіх прохожих жінок, боялась прогледіти її. Хоча впізнала б відразу, бо такої вродливої і доброї тітоньки більше ніде не було.

«А може, з нею щось трапилось? Чи захворіла? Що робити? Де її знайти?» – з таким відчаєм думала дівчинка.

Літо закінчувалось, але спека не спадала. Стояли сонячні серпневі дні. Ганнуся в самому куточку свого маленького серця носила таємницю, якою не могла поділитися навіть з татком. Жила окрилена мрією і надією на зустріч з тітонькою Валею і вважала б себе найщасливішою за всіх дівчаток, що живуть у їх дворі, якби в неї мамою була Валентина Андріївна. Ця думка не давала їй спокою, але разом з тим, була великою втіхою для дитини. «Тільки де ж та чарівна тітонька, що так довго не приходить? Якби вона знала, як я на неї чекаю, то обов’язково прийшла б до мене» – думала Ганнуся.

Валентина Андріївна поринула в свої повсяк-денні клопоти, але час від часу в її уяві, як світлий промінчик сонця, з’являлася маленька дівчинка.

Розділ сьомий

Стояв тихий вересневий ранок. За вікном чер-воніла горобина. На газонах спадала прохолодна вранішня роса. По небу пробігли сполохані хмарки і знову заясніло. Олександр Іванович відкрив вікно і на повні груди вдихнув свіжого повітря.

– Як швидко плине час!.. Літо пролетіло, як одна мить. Так і життя промайне. Хоча, ні! Досить роздумів! Так воно краще. Час уже й на роботу збиратися, та й Ганнусю ще треба відвести в садочок.

Її часто водила Марія Яківна. І дитина любила ходити з нею, всю дорогу, від дому до садочка, щебече старенькій, мов солов’ятко. Любить бабуню. А це щось захворіла наша бабуся Маня.

«Треба зараз же провідати її, а то вчора був високий тиск, та й серце непокоїть», – подумав Олександр Іванович.

Похапцем одягнувся і пішов до неї. Тільки по-дзвонив у двері, а вона вже й на порозі стоїть. Під-нялася з ліжка, не лежиться. Олександр відразу по-мітив, яке в неї бліде, змарніле обличчя.

– А чому ви, Маріє Яківно, вже до роботи ско-ріше, Вам ще полежати треба якийсь день-два. Ну чого ви така неслухняна? – і докоряв по-синівськи, і всміхався Олександр. – Скажіть хоч, як ви себе почуваєте?

– Ти, Сашко, не хвилюйся за мене. Вже трохи краще. То, мабуть, на негоду підвищився тиск, от і запаморочилося в голові. Дві краплі дощу впаде, а старій людині і того досить, щоб серце зайвий раз закалатало. Що поробиш?! Такий мій вік, синку, що хвороби чіпляються, як реп’яхи. Я вже прожила своє, пора й на спочинок. От тільки не знаю, як же я залишу тебе з Ганнусею, – вимовила старенька і по щоці скотилася непрохана сльоза.

Олександру стало страшенно жаль цю дорогу йому жінку, він ніжно обійняв її за плечі:

– Ну що ви, моя рідненька!.. Що ви таке кажете. Ще жити й жити вам треба.

– А ти не звертай на мене уваги. Краще скажи, як там Ганнуся. Вона чогось невесела така. Чи ти, бува, не знаєш чому? Приглянь за нею. Приглянь.

– Та я й сам помітив, ніби з нею щось негаразд. Здебільшого мовчить. Я вже думав, чи не захворіла бува. Так ні! Здається, здорова. Недавно в садочку лікарі обстежували всіх дітей і Ганнусю теж. В неї все нормально. Правда, якось вихователька, Надія Дмитрівна, сказала мені, що Ганнуся стала неуважна і їсть погано, каже, що немає апетиту, виправдовується дівча.

– Все – таки щось непокоїть дитину. А що? Невже так сколихнула дитячу душу ота жінка? Не може бути. А втім... хто знає...

Марія Яківна здогадувалась, чому Ганнуся су-мує. Дівчинка не раз розказувала їй про випадкову зустріч з чарівною феєю, тітонькою Валею. Завжди говорила про неї з таким захопленням, аж оченята блищали. Видно, припала до дитячої душі ота мила жінка. Нехай сам здогадається, він же батько. А може, і його схвилювала зустріч з вродливою незнайомкою, в якої, як каже Ганнуся, добре серце.

– Іди вже, синку, а то на роботу запізнишся. Ще й дитину в садочок треба відвести. А я ще якийсь день полежу, може й одужаю скоріше. Ну йди вже! Йди...

– Маріє Яківно, а ліки у вас ще є? Може, що треба купити, то ви скажіть, я для вас усе зроблю. Чуєте?

– Та нічого мені не треба, синку. Все в мене є: і ліки, і їжа, і ви... От якби ще трішечки здоров’я де взяти, та де ж ти його візьмеш. Ніде не купиш... Це така річ, що ніхто не продасть... – враз спохмурніло обличчя.

– Ну гаразд, не хвилюйтеся, моя люба матусю, – знову пригорнувся до її плеча. – Все обійдеться. Ви тільки бережіть себе. Домовились?

– Дякую тобі, Сашко, за доброту твою. Іди вже. Йди! – бентежилась старенька. Вболівала за нього, як за рідного сина. «Господи! Хоча б він зустрів ще свою долю. Може, й дитина б повеселішала. Дай, Боже, йому щастя! Така добра людина мій Сашко...»

Олександр тихенько прочинив двері до Ганну-синої кімнати і побачив, що донечка вже не спить. Лежить собі нищечком, думає про щось. Він обе-режно так, щоб не сполохати дитину, підійшов до ліжечка і тихенько привітався:

– Доброго ранку, донечко!

– Доброго ранку, тату! А де це ти був?

– Заходив до Марії Яківни.

– А що, бабуся Маня ще хвора?

– Хвора, та вже трохи краще себе почуває, скоро одужає.

Йому здалося, що Ганнуся не слухає, та все одно продовжував говорити:

– Доню, вже час вставати. В садок треба йти. Вставай!

– Добре, татку, я швидко, – і схопилася з ліжка.

«Все-таки я мало приділяю уваги дитині, – ду-мав він. Звичайно ж, мало. Не вистачає часу. А треба більше бути з нею на свіжому повітрі, а то все на роботі та на роботі. Може, гайнути кудись за місто? Відпочити трохи. А що? Поїхати б на природу. От здорово!.. Але ж ні! Не відпустять з роботи, бо відпустку вже використав, ще ранньої весни, коли Ганнуся хворіла».

Був тихий і теплий ранок. Олександр Іванович ішов заглиблений у свої спогади. Відвів Ганнусю в садок і поспішав до лікарні. Сьогодні операційний день, буде багато роботи, тож треба бути спокійним.
1   2   3   4   5

Схожі:

«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconВиховний захід на тему: «Права та свободи твої, дитино» Автор: Думенчук Любов Михайлівна
Автор: Думенчук Любов Михайлівна, вчитель початкових класів Смоднянської санаторної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ступенів;...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУважно прочитайте наступні запитання. Подумайте, який з запропонованих...
Зазначте, які напрямки руху води з розчиненими цукрами переважають в різний час у рослин, які ростуть в помірних широтах?: а восени...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconМайбутнє моє І моєї країни
Може й так, але для мене моє майбутнє це не якесь ворожіння, це певні плани І бажання, це конкретна мета І шляхи її досягнення, це...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconКонспект уроку з курсу «Основи здоров’я»
«Твої права», зошит з друкованою основою для 3 класу «Основи здоров’я» (автор О. В. Лабащук), підручник «Основи здоров’я», 3 клас...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок-дослідження
Яке твоє ім'я, прізвище, хто твої батьки, де живеш, як називається твій край? запитують людину, знайомлячись. І кожен називає своє...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок це маленька подорож у незвідане, тому помічниками в ній можуть бути твої учні та знання
Під час першої ж бесіди з директором І завучем попросіть їх розповісти про шкільний колектив узагалі. При цьому поцікавтесь, із досвідом...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок №4 Тема: Твої права та обов”язки
У мене в руках чарівна скринька, у ній – найцінніший скарб планети Земля. Хто з вас хоче його побачити, може зазирнути, але не розповідайте...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconСлухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна?
Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву...
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» icon«Твої думи, твої пісні не забудуть люди»
Тема: зображення невдалого походу Новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185р
«Тішся, дитино; поки ще маленька, Ти ж бо живеш навесні, Ще твоя думка літає легенька, Ще твої мрії ясні» iconУрок на тему : «Доріг багато-твоя єдина!»
Учитель: Шановні батьки,учні! Сьогодні в усіх школах нашої країни проводиться перший урок на тему: «Доріг багато-твоя єдина!»,присвячений...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка