Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею




Скачати 251.19 Kb.
НазваЛітературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею
Дата конвертації20.04.2013
Розмір251.19 Kb.
ТипКонкурс
uchni.com.ua > Астрономія > Конкурс
Відділ культури Кам’янець-Подільської райдержадміністрації

центральна районна бібліотека

На обласний

літературно-молодіжний конкурс

«І на сторожі — слово»,

присвячений 200-річному ювілею

Т.Г.Шевченка
Творча робота

Підготувала:

Кібкало Яна Андріївна

Контактна адреса: Кам’янець-Подільський р-н, смт Стара Ушиця, вул. Гагаріна д.2, кв. 3

Телефон.: м.(097) 88-20-268, д. 99-3-99

E-mail: arikale1313@gmail.com

2013

Автобіографія

Я, Кібкало Яна Андріївна, народилась в 1997 році 9 жовтня, в невеликому, але цікавому містечку, селищі міського типу Старій Ушиці Кам’янець-Подільського району. Навчалась в школі мистецтв, по класу фортепіано. З 2012 року навчаюсь в Хмельницькому спеціалізованому ліцеї-інтернаті. Друкувалася в газеті «Казковий вечір». З самого дитинства захоплююсь мистецтвом, проявляю інтерес до всього, що можу пізнати. Улюблене заняття — читання книг. Коли любиш читати, життя стає цікавішим. У мене в душі ніби відчиняються потаємні віконечка, і я бачу навколишній по-іншому, помічаю те, що було досі невидимим. Це — віконця творчості — і я теж пишу вірші, казки, оповідання. Люблю виражати себе музикою, віршами, прозою, - тому пишу кожного дня.

Поезія.

Розлука (вічність)

Ти будеш там, де є усе.

Де твої золоті надії

Холодний вітер віднесе.

Ну а вогонь тебе зігріє.

Ти будеш думати про тих,

Кого залишив, не прощавшись,

І в світ невідомий подавшись,

Ти весь схилився, і поник.

Гілля шептало, бив у очі

Ріжучий град, поміж небес,

Ти втік, як обідраний пес,

Неначе лиш ти жити хочеш.

Ти будеш там, в примарнім раї,

І в ейфорії впадеш в землю,

Тебе ніхто там не піймає,

Лиш думка, що зруйнує й греблю.

І в тім раю, омитім кров’ю,

Ти станеш лиш самим собою.

І у вогні згорищ напевне,

Хоронячи свій подих ревно.

Окутаний любистком мрій,

Ти пам’ятатимеш надію,

З якою в гордий профіль твій

Вдивлялася твоя Марія.

Покинеш дім, покинеш всіх,

Лишивши сірий попіл ззаду...

Один, самім собі на сміх

Шептав, що все тепер позаду.

Тремтячий вигин її рук,

І темна ніч, як тії мрії...

Ця мука більша серед мук,

Вона розбурхує надії.

Вернути час, і погляд стать

Кимсь тим, безмежно й щиро мудрим,

І їй відверто показать

Хто ти. Ти не людина! Суд їй,

За те, що сміючись, пішла,

А вдома, плачучи, кричала!

Тобі цього не показала,

Лиш душу дряпала й вила.

Бездушно, грізно палить очі,

Її відчайний той крик,

І будить знову серед ночі.

Там, де є все, чомусь поник...

Ти квіти більше не даруєш,

Тремтиш, ламаючи себе.

Її ти більше не чаруєш,

не падаєш перед себе.

Пішов ти сам, і сам ти здався,

Вона, мов біс, билась об стіни...

Прозорий шепіт не сховався

Навік пішов у світ, що з тіней.

Ти будеш там, де є усе,

Та біль здолає тебе швидко,

Ти все віддаш, та попри все

Не будеш з нею, доки видко.

І все дарма. Її вина

Не в тім, що плакала сама.

Її вина у ніжнім русі,

Коли душа уся пала.

Її вина у ласці тихій,

Коли те серце убива.

Оце і є її вина.

Його у тім, що та сама

Боялася сказати тихо,

Боялась, що то буде лихо...

Нема тепер ні рідних кіл,

Ні образів перед дверима...

Є тільки він, і дим довкіл,

І на листках понура рима.

***

Тремтить маленька пташка у долоні,

Від рани в серці повільно помирає.

Тремтить дитя у маминому лоні,

Бо близькість смерті серцем відчуває.

Дитя і птаха — дві душі яскраві,

Вони ще чисті, не змарнілі в бруді.

Такі ще добрі і такі ласкаві...

Та вже в останнє серце б’є у грудях.

Тримається за ниточку тоненьку,

Кричить і кличе... Помочі немає.

Таке те тільце, зовсім ще маленьке...

А по шматках кривавих повиймали.

Здивує лікаря ота жага до світу,

Здивує те сердечко, ще живе!

І материну кров воно жене,

Та вже не зможе колись її зігріти.

Завмерло, холодно, і скоро біль пройде.

Підіймуться невидимі крила,

Злетить у вись, і у свій рай піде,

Душа, що щиро так любила.

Тремтячи, пташка ринула в політ —

В останню пісню, терміном у вічність.

А те дитя не бачило ще світ...

Хоч є в душі польоту сильна здібність.

***

Ми кажемо, що любимо природу,

Що завмираємо під величчю краси.

Говоримо, що найщирішу вроду

Знаходимо у крапельках роси.

Малюємо пейзажі, — кручі, гори

І дивом дивним нам здається світ.

Розкішним сонцем ллє на полотнові,

І розливається живим натхненням цвіт.

Ми кажемо, що мати є єдина —

Що ми кохаємо її всім серцем.

Та я вже бачу, як чорнющим димом

Над лісом та любов щира крадеться

***

Лепоче в кров могутнє ЛСД,

Ніхто ніколи і нікого не згадає.

Одне питання — хто ти зараз, де?

Ти жив у пеклі, а вважав, що в раї.

Тобі прекрасно від польоту тіла,

І кожен рух нагадує про смерть.

Обличчя стало надто уже білим,

Навіщо так кидатись в круговерть,

Коли всі знають про смертельність снів,

Які в полон тебе візьмуть від дози?

Все може бути. Ти піти хотів,

А втрапив у жорстокий вир. То сльози.

Вони палили щоки, шию, руки...

І в трансі дивному не було більше стін.

Хотілося тікати вдаль від муки.

Це просто тиша — без думок, без слів.

В крові наркотик — легкість у душі,

Про пам’ятьможна назавжди забути.

Ти тільки кілька речень напиши,

А потім вже і зовсім легко буде.

Лепоче в кров спокуса ЛСД...

І день за днем так швидко проминає.

Одне питання — хто тебе знайде,

Коли ти самовільно помираєш?

Почуття

Шепоче тихий вітер у вікно.

Чому чекаю, і кого чекаю?

Давно повинно бути все одно —

А я кохаю, досі ще кохаю.

Не вірити у шире почуття —

У цьому світі і таке буває.

І крик душі в холодне небуття

З грудей побитих різко вилітає.

Давай, гноби мене! Жінок у світі гноблять.

В болото втоплюють їх жалісну любов.

Та попри це щасливими їх роблять,

Цілунком розігнавши теплу кров.

Мовчиш? Мовчи. І це буде прокляття.

Як це терпіння, що жала в душі.

Вже не вогонь, а полум’я, багаття,

Зайві думки. Пиши, пиши, пиши...

Шепоче тихий вітер у вікно.

Проходять дні, а я усе чекаю.

Давно повинно бути все одно —

Напроти — все сильніш кохаю.

***

Поет гордий тим, що може летіть —

У бездну широку свій дух підіймати.

Все горе внизу, тобі варто хотіти

І крильми своїми кордони зривати.

Ти вище за натовп, то мавпи і коні,

Як дивні створіння чужого жалю...

Це твоя країна блукає у болі,

Це твоя країна, твоєго вогню.

Свідомістю бачиш неправедні кроки,

І демони — друзі тобі навіки.

Ти будеш у вічність йти швидко, доки

В твоїм власнім небі не згаснуть зірки.

***

Це як голками в руки. Це як лезом провести по серцю.

Це як випити кров, одним махом цілий стакан.

Щось всередині є, не переч цьому, воно б’ється.

Щось там є у душі. Якщо ні, то це самообман.

Не кажи: “Не люблю!” - бо любити, то не кохати.

Щира й вічна любов є у кожному з нас.

Це як тіло частинками в пічку кидати...

Це як в землю удар... Це той згаяний час.

Не тримай це у собі — заборона ця чудна,

Ти живеш небагато, таке враження — кілька хвилин.

І одна з цих хвилин буде зовсім марудна,

Якщо ти кинеш біль, і залишишся зовсім один.

Дорога

В свій далекий путь від’їхали машини,

Фари гралися з ніччю, забираючи морок.

По асфальту побитому страчені шини

Стиралися в вічність, стиралися в порох.

Блиска вогник позаду — забудь мене, світе,

Забудь мене, знищ, як окаянне зло...

Ми зовсім загублені в темряві діти,

Нас надто далеко життя понесло.

Я хочу забути всі дні та години,

Це пастка моя — на спідометрі двісті...

На планеті лиш двоє є — я і машина,

І сіре, і мертве, ненависне місто.

***

Розкажи мені історію, — поплачу.

Розкажи щось інше, — посміюсь.

Ти тільки глянь-но на мою удачу!

Я з нею навіть пекла не боюсь.

Я хочу чути з уст твоїх слова,

Щось незвичайне, звабити уяву.

Цей колір розмови, ця повість нова,

Тепер я вигадую нову забаву.

Розкажи мені щось гарне, — повторю,

Розкажи мені щось миле, — усміхнуся.

Тихенько запалала. Я згорю...

А потім зникну. І до ранку повернуся.

***

Чорні тіні, хрести, місяць тихий.

Зі скрипом відкриваються ворота —

Крик в минуле, крик в своє лихо...

Чорної тіні холонучий дотик.

Йдучи, назад не звертай голови —

Забудь кожну хвильку поблизу життя.

Бажання до щастя собі відірви,

А ще краще — знищ, щоб до забуття.

Чорні душі, вогонь, холод неба.

Руки вгорі — поза “здатись”.

Щось гаряче рветься до тебе...

Не треба від нього ховатись.

Не втікай від тихо чорних тіней,

Зайди у дворик схованої мрії.

Холодне тіло покриває іней...

Хрести холодні тихий образ твій.

Україна

Україна славна, мужня,

Ти з роками розцвіла.

Про свою нелегку долю

Нам усім розповіла.

Тебе, земле наша рідна,

З давніх літ жадали всі.

Ти ж стояла непоборна

У багатстві і красі.

Нині ти, немов калина,

І велична в цвіті літ.

То ж злітай, злітай щасливо

В незалежний свій політ.
^ Повернення додому

Я знову їду рідними полями,

Лугами і лісами, вишневими садками.

Я знову повертаюся додому

І радість від повернення знімає втому.

Я знову чую ніжні трелі солов'їні,

Єдині, що найкращі в Україні.

І бачу рідні хатки у садках вишневих.

Приваблюєте свіжістю мене ви.

^ Про Тараса

За широкими морями.

За дрімучими лісами.

За горою кам'яною.

Далекою стороною

Був колись веселий край.

В нім жили в тяжкій неволі.

Не було там щастя-долі,

І голодні були й голі.

Лиш в панів було доволі.

Мали вони справжній рай.

Перед світом у Моринцях

Сталась новина.

Народилася нова

Панові душа.

Україні народився

Великий митець.

Славнозвісний наш Шевченко,

За правду борець.

Народився кріпаком він

Пана Енгельгарда.

Не судилося малому

Вольному зростати...

Минає рік і два і п'ять.

Росте малий Тарасик.

Лише зіп'явся він на ноги,

А вже бурлакувати.

Батьки на панщині,

Сестра роботою зайнялась.

Малий Тарас всюди блукав,

Де лиш шляхи прослались.

До ставу, до лісу, у сад, на долину.

Як зранку піде - пропадає на днину.

Мандрує по світу, дива споглядає,

Що вдома шукають - про те забуває.

І в серці його назріває щодень

Любов до Вітчизни, до рідних пісень,

До мови своєї, до рідного слова.

Й міцніє і квітне в душі його мова.

Він вірить, що вільною стане Вкраїна.

Підійме свою Батьківщину з руїни.

Що волю народу назавжди поверне.

Щоб мова вкраїнська ніколи не вмерла.

^ Проза

Твоє озеро

Здається, моє озеро — твоє море. За берегами гурти зіркових піднесень і падінь, за ними натовп, якому немає ні кінця ні краю. Хоча ні, є. Всьому є кінець. І вже тепер кидаючись у бурхливі води, ти задихаєшся від неможливості, не бачиш за горизонтом суші, бачиш тільки глибоку воду і пташок, що кидаються опереними грудьми об воду, мов дрібне каміння об скелю. І закриваєш очі, ховаючи їх од світла, безпомічно борсаєшся. Тонеш. В невеличкому озері несуттєвих проблем і важких хвилин... Ти звідти вже не виберешся. І це найгірше, бо берег дуже близько. А як хто і висмикне тебе сильною рукою, то дарма — бо тепер для тебе калюжа — неосяжний океан.

Мрійливо мовчать квіти. Хитається пелюстка троянди на воді, як обеліск тим, хто в неї поринув. Невже так важко підняти очі, чи просто плисти, не опускаючи стомлених рук? Важко, здається, це найважче, що існує в світі — долання долі. Але ж долають! Виринають зі свого безбережного моря, йдуть сушею, ледве переставляючи ноги, і зупиняються в риданнях перед справжнім морем. Воно наче Всесвіт. А потім, на мить глянувши назад, розуміють, що випливали з мілкого озера, і береги були в двох хвилинах, і глибина — можна стояти на пальцях. А тепер... І сльози даремні. Даремні погляди назад. Вперед! Тонуть. Хто на початку, хто за крок до суші. П’ятеро вийшли, стомлені впали. Віддихавшись, рушили вперед. Вже загартовані, вже усвідомлені. І ось, - пісок, м’який, приємний — по ньому йшли з насолодою. Потім каміння, - гостре, дере ноги, а потім, через кілька метрів, почало добувати кров з-під ніжної шкіри. Потім, коли рани перестали боліти, починається град. Спочатку удари його незначні, а потім б’є все сильніше, частіше, і ті п’ятеро подаються в біг... Все швидше, задихаючись... Один падає. Встати вже немає сил, і дрібні льодинки хоронять його, змученого, під собою. Четверо живі. Та надто вже побиті, поранені. Град залишився позаду... А попереду був океан. Жахливі його води здавались чорною, киплячою лавою. Стояли. Ніхто не міг наважитись поринути в цю страхітливу невідомість. Зненацька земля затремтіла — всі четверо впали. Підскакувало дрібне каміння, був чутний гуркіт. Назад шляху немає. Стояти на місці... Не вихід. Стрибнули в океан, хоч і темніло в очей від одної думки, що змушені будуть знаходитись в тій... Воді. Воно морозило до кісток, холод пробирався всередину тіла. Ніздрі дражнила сіль. І деколи щось чіплялось їм за ноги. Руки стерпли, і неймовірно важко було борсатись у крижаній воді. Що вже може бути гіршим? Але тримаються, вдаючи безстрашшя. Вдалині щось ледь-ледь засяяло, блиснуло кілька разів, і погасло. Та того було достатньо. Розриваючи перед собою тяжкі чорні води, пливли. Якась сила схопила їх за ноги, і потягнула до дна. Один, вже зовсім змарнілий і збайдужілий, навіть зрадів, і з облегшенням пішов на дно. Але інших трьох... Їх так манило те біле світло, неясним вогником блиснувши на горизонті. І тягнулись вверх, на поверхню. Тягнулись з усіх сил... І воно відпустило їх. Вони були переможцями в цій сутичці. Плили далі, з останніх сил, хоч попереду була безкінечна поверхня океану. Плили, борючись зі стихією...

Шторм розпочався зненацька, - прогриміло в небі, стріпнулось на дні, і світ перетворився в суміш злих сил. Гігантські холодні хвилі накривали з головою, як вогняний дракон, блискавка вдарялась у воду, пускаючи океаном розряд... Їх поглинала жорстокість, їх поглинала невідомість. Бажання зупинитись, здатись...

Шторм здавався вічним. Та ось, стихають хвилі... Сповільнюється порив вітру. Залишився один.

Вода тепліла. Руки вже не терпли, плисти було легко. Проте най грішним випробуванням, і найважчим, була самотність. Він був один... Зовсім один. Ніякої підтримки, всі надії, - лишень на себе. Всі про нього забули, - і Бог, і Диявол, і весь світ. Він бачив тепер тільки два шляхи — відати себе приємній, ніжній воді, щоб вона заспокоїла і забрала... Але як тільки він згадав те, що пройшов, вже не зміг змінити шляху. Здалось йому, що знову на тілі

є сліди ударів граду...

Водний простір, що давався безкінечним, раптом завершився. Біле світло, яке він бачив — було горою. Злякано дивився на непідкорену вершину... Але далі шляху не було, - варто було сперти руки. Сила, напевне та ж сама, яка тягнула його до дна, тепер підхопила, і підкинула на саму вершину. Політ був настільки стрімким, що він навіть не зміг зрозуміти... Але прекрасне захоплення було величним, і кожен той настільки прегарний момент був закарбований в пам’яті навічно. І стояв на вершині, під ним жив, кипів і далі світ. Тонули в калюжах, - тепер бачив ту нікчемність... Гинули в морі. Допливали й до океану. Нічого не триває вічно, та він, розкинувши широкі крила, був вічним. Це та вершина, до якої доходять одиниці на мільйони. Ну ось, шістьох поглинув шторм. Водний простір пустує. Подивився вгору... А неба не було. Небо було внизу. Таке ж нікчемне, як і світ, що жив під ним.

Так і живе світ. Одні здаються, натикаючись на незначні перешкоди, інші йдуть своїм життям далі, незважаючи на проблеми, стискаючи кулаки, мовчки... Здаються. А варто просто йти далі, далі, в невідомість.

^ Темрява в думках

Картини були написані дуже давно. Настільки давно, що дивлячись на них, було важко сказати хоча б приблизну кількість років. Впродовж довгого часу вони стояли на горищі, покриті зверху чорною тканиною, неначе саваном, сховані від очей світу. Жодного сонячного промінчика не падало на них, жодні чужі руки, окрім самого художника, який був взагалі... А ким він був? Ніхто не знав автора. Не чіпали їх. Так і стояли б там вічність, якби не хмурне завжди дівча, яке в пошуках самотності вирішило сховатись саме там, — під старим дахом, де ніхто не був десятки років. Серед павутини і пилу було одне місце, де можна було у спокої сісти, і бути на самоті, нікого не чуючи, і тільки спостерігаючи за шумним, безвихідним світом згори. Це невеличкий стільчик перед вікном. Тихий захід сонця неначе говорив їй: “Бачиш, день закінчився. Зараз темний покрів ночі сховає у собі все, і навіть тебе. Все має свій кінець, бачиш. І завтрашній день теж закінчиться заходом сонця... І темрявою. Це безвихідь...”.

Вона любила темряву. Та чомусь стало боляче дивитись на відблиски сонця, і вона почала розглядати похмурі стіни. Під одною з них, під шаром старого павутиння, вона помітила ряд якихось досить великих предметів, покритих чорною тканиною. Вагаючись, вона підійшла ближче. Цікавість перемагала... Взявши в руки шматок чогось довгого і дерев’яного, вона очистила собі шлях до тих дивних об’єктів. І ось вона вже поряд... Піднявши руку, вона смикнула за край тканини... І завмерла. З шелестом упало додолу величне полотно, оголивши те, що ховало неясну кількість часу. Відповіддю на те, була тиша. Дівча боялось навіть дихати, завмерши поблизу величі мистецтва. Їх було шість, - шість старих полотен, шість картин, повністю чорних — неначе рівномірно вкритих фарбою. Але ні — були якість відблиски, відтінки чорного, які і робили їх схожими зовнішнім виглядом, як близнюки — і різними внутрішнім характером.

Сонце упало за обрій, залишивши по собі лишень довгу темно-червону смугу на горизонті. Перша картина, яка стояла найближче до вікна, неначе засяяла. Чорні фарби збагряніли... Дівчина підійшла ближче, і з острахом, боязливо доторкнулась до полотна. Фарба не була відчутною. Картина неначе не пензликом малювалась, а чимось безтілесним. Кольори мали темну гамму, хвилі багряніли, неначе не вистигла ще кров. Серце в її грудях билось швидше, думки в її голові неначе писались, як ця картина.

“Біль, червона, як кров, і з присмаком солі, - і в свідомості їй не було нічого, окрім виниклих з простору слів, - Біль ця пронизує все, що живе в цьому світі. Біль ця пульсуюча, і вона має кінець. Яскрава, або тупа, як лезо старого ножа. Біль розгортається в душах... А чи у всіх є душі? Ні, ні! Уже давно їх зустріло пекло, дно всього, що існує. Отрута, яка свого кольору не має, перевтілює все в чорні кольори. Воно давно в тілах. Біль всепоглинаюча. Людей, їх почуття, накриває собою повністю. Болить? Значить, ти живий. А де бачиш позбавлення від болю? Смерть? Смерть тіла? Воно не буде тобі боліти. Але ж ти, то не тіло. Хіба ти вже продав усе, що є всередині, людино. Ти вже не людина, ти просто тварина, гидка, яка намагається бути кимось, та залишається ніким. Це головна ціль болю — знищити свідомість, залишити лишень мізки у черепних коробках”.

Тихо дихав вітер. Він не торкався нічого, що було в межах дому. Він не торкався матерії, та він торкався її свідомості, - вона тільки що прокинулась від довгого сну. Погляд, що раніше був скляним, і керувався тваринними інстинктами, ожив. Загорівся багряний пломінь, і так воно пекло в думках, що їй хотілось кричати, та сил на крик не було. Шипіння, шипіння гарячої крові на пекельному камені, - цей звук розбивав межі її польоту, відпускаючи, забираючи обмеження, даючи волю, свободу! Не примарну, справжню, живу! Свобода була неначе вічною, сильною, грізною і величною! Ось воно! Життя, яке проходило повз неї, закрите, обрамлене людською бездумністю, байдужістю і глупістю нікчемних створінь.

Це був внутрішній крик, мовчання тіла, і повний вибух душі! Ніхто не міг збагнути того, що було всередині неї... Пульс, він набув іншого звучання. А ті відблиски померлого на кілька годин сонця збуджували музику, німу музику примарної вічності, до якої так тягнеться населення планети, і яка настільки є безкінечною... Та все має кінець. І багряні хвилі хитались, вкриваючи невагомою пітьмою світ і думки.

Години перетворились в хвилини. Вони проминали непомітно, йшли собі в небуття, йшли в смерть... Зникали. Їх не повернути — їх більше не прожити. Та тільки комусь вони давали саме життя, іншим — безглузду надію на утопію.

Було біля півночі. І світло яскравого повного місяця впало на наступну картину. І темні, невидимі при світлі дня фарби, заярілись холодною байдужістю сірого та білого. Вона притулила долоню до полотна... і знову не відчула фарби. То було створено не людиною. Людина створити красу не здібна... І дивлячись на переливи байдужості, їй хотілось зникнути з лиця цього світу. Просто повернутись в небуття, залишитись в незнанні цього жаху. Холод, пустота. Це те, на чому будується теперішній світ. Та темна сторона, якої людство так боялось, вирвалась на свободу — більше того, прорвалась до влади! І керує свідомістю кожного, хто бреше. А брешуть всі. І це безвихідь...

Холодні барви здавались самотніми, та всепоглинаючими. Та щось від них було всепоглинаюче. Щось жорстоке своїм холодом.Як полотно, як те чорне полотно небо падало вниз. Падало, тягнучи за собою. Це було падіння в нікуди.Це було повне падіння, але не провал. Це було щось неймовірно легке і холодне. Холод пестив шкіру, і був настільки приємним, що навіть думок тепер, в цю, дивну своїми чарами, ніч не виникало про сонце і день. Бо день, будь який день, не дарував їй того спокою, байдужої самотності. Картина вже давно поглинула її душу, залишивши саме дівча, сидіти на підлозі перед величними... Фарбами? Ні, то не були фарби. То було чудо. Як рідко щось чудове відбувається! Якщо є успіх, чекай на жах... Жах був успіхом . Щось те, що жахало її , тепер було ласкавою і ніжною казкою.

  • Рідна моя.... Заспокойся. Тепер усе добре. Тепер нічого тебе не буде турбувати. Щось те, що мовчало, тепер любить тебе. Повір.

А холод пробирався все глибше, знищуюче живе тепло, яке було в ній, - в грудях, в серці, в свідомості. Тепер вона стала чимось іншим... Істотою, яка відкривши рота, захопилась неймовірною правдою світу... Це доля? А чи існує доля? Чи є ця невидима, небачена ніким керівниця життів, чи є та, хто знає все про неї? Ні. Немає. А якщо і є, то певно ненавидить її. Вона впевнена в цьому. Ненавидить, і рветой нещасний лист дівочого життя на дрібненькі шматочки, потім знову склеює, Виходить щось полатане, нікчемна пародія... І у всьому світі є тільки холод. Він не мертвий — він живий, і повністю собі справжній. Повністю ласкавий і мирний як для початку. Сталевими нитками він спутує їх мізки і серця, стискує все сильніше і сильніше, поки вщент не діжде до останнього, не переріже останні ниточки свободи і життя, будь-які бажання, почуття чи надії.

Жорстокіше! Сильніше! До самого останнього! Щоб не було вже що знищувати в них. То є справді щось неймовірне. І справді щось таке реальне.

Несподівано настав ранок. Кудись наче щез місяць, не залишивши по собі ні сліду. Ні одної зірочки, хоча б малої. Ні білої прощальної смуги на горизонті. Зовсім нічого. Просто пустине і тихе небо, до незабутності легке і кольорове. Через багряний горизонт пробивались бліді промінці ожилого сонця. Воно вставало повільно, але того було достатньо. Коли перші промінці торкнулись наступного полотна, воно неначе здригнулось, і зайнялось неймовірно свіжими барвами. За суцільним чорним тут ховалась бездна гріхів, зображена ніжним, пастельним сірим та кольором морської води. Спокійної і безмятежної. Це затишшя, яке буває лишень перед бурею. Ця неймовірна пустота звуків, ця шалена поворотність минулого тепер пестила її очі, — спраглі від дивного спокою, що тривав вночі. Спокою більше не було, — була дика не самотня тиша, сприймаючи яку через плазму минулого, ми завжди забуваємо про майбутнє. То є помилкою. Найбільшою помилкою, яка колись була зроблена людьми. Час проходить. Залишається тиша... І зараз! Щось буде. Вона чекала удару, спокійна в обличчі, німа тілом. Але її нутро! Її внутрішнє пекло вирвалось на свободу, і це відчуття було зовсім новим. Це була воля.

Удару не було. Час спливав непомітно і неймовірно швидко, зовсім нічого не залишаючи за собою. Очікування було набагато жахливішим за самий удар. Точніше, удар був уже точністю, а не загадкою. Загадки — це щось дике і дивне для неї, - тепер поставало в усій своїй неприхованій величі і справжній мрійності — ось вони, без прикриття, без плазм, правда! Мертва тиша, мертве небо, мертвий світ... Ні, ще буде! Ще оживе! Ось, зараз! Але удару не було. Були спокійні хвилі її свідомості, і вони танули в серці, вони запалювали погляд тихою покірністю чекання.

Шелест вітру був окремо. Він був там, за стіною, за вікном. Дерева, що хитались під напором його — величні колись постаті, тепер незграбні і сильні водночас, здавались просто передвісником бурі. Хвилі на полотні оживали, і рухались в такт вітру. Сонячне світло, майоритість легкості, ніжність тиші, лякаючи сподіванням затишшя. Лякаючи своїм болем... Своєю несамовитістю. Як дикий звір на полюванні, завмер перед стрибком...

Зайнялось світло палючого обіднього сонця — доба підходила до рівної половини свого пробігу. Чорний колір четвертої картини майже не змінив себе. Він тільки переплівся з багряним червоним кольором крові, і налився незвичним байдужим золотистим відтінком.

То вже початок? Удар був різким. Збивав з ніг. Було страшно дивитись до не забуття безкраю тишу, і до самоти жахаючу війну. Ось вона яка! Сповнена болю людського крику, відчайдушних молитов, крику, до самого хребту пронизуючого тіло. Вона хотіла спочатку затулити очі від сліпучого і гострого сяйва, але пальці не слухались її, — тремтіли, сповзали... І вона опинялась знову на підлозі, не в силах якось протистояти цій силі. А вона була істинно палючою. Спалила би її,... уже спалила! Всередині все горіло, перетворювалось у попіл, було невимовно болючим і гарячим, ае вона не звертала на те уваги. Вся увага — це те темне, що знищувало прояви, хоч найслабші, але прояви добра чи людяності. Не було ніякої людяності — тільки чорна війна, що пульсуючим кривавим гігантом насувалась на світ. Знищувала його повністю. Як розчинник змиває залишки барв, так і вона знищувала, змивала кольори яскравого світу. Змивала все до чорту, кожен міліметр. Було жаль... Ні, не було жаль. Це була какофонія голосів, які зливались в один безпомічний крик. В один океан безмежної надії та даремних сподівань.

Хаос поглинув її повністю, не залишивши ні крапельки чогось зайвого. Без залишку. В свій далекий путь від’їхали машини. Буває так, що їдуть люди, - сідають в невеликий салон автомобіля, вдихаючи пилюку, туляться до задиханого вікна, дивляться на дорогу, ніби чекають, що після повороту буде не сірий асфальт, а барвистий розмай краси! Даремно сподіваються. Дорога побита і важка, машина підскакує на камінчиках... І їдуть, забуваючи, що жодна їх хвилина вже не повернеться.

Удар був сповнений сліз і розпачу. Удар був жорстким, як асфальт, удар був грубим і грізним. Та від нього не боліло, — він опалював, і водночас холодив. Він обморожував шкіру холодною дійсністю, і дрібними поштовхами спонукав до крику. Та вона не кричала — не могла. Повітря було наче окремо від легень — його просто не було, і хотілось задихнутись. Та ніяк не виходило — щось тримало її на кордоні болі і смерті, — війна тримала. Бажання знищити все, бо воно все остогидле. Воно безнадійне. Якби хоча б крихітки того, що було закладено в цю планету, якби хоча б шматочки могли зберегтись, - було б ще на що надіятись. Можна було б боротись з вогнем всередині, який в попіл спалив душу. Можна було б боротись з бажанням вбити все, що дихає навкруги, оберегти щось те, вище, від такої напасті. Просто все знищити. Кров! Дикість у кістковому поросі. Дикість у без порядкових ударах ножа — в груди, в спини, в животи, в очі... Нехай лезо пронизує наскрізь, нехай багряна кров дощем поливає Диявольські землі. Нехай кістки їх кришаться, і білими негарними шматочками вкриють трави, зелені трави, як дрібний білий цвіт по весні. Нехай спокутує свою провину люд, розчиняючись у гидкій, в’язкій, як їхні мізки, землі. А погляд їх тваринний нехай застигне у вічному спогляданні неба, що розгоратиметься у вогні, як їхнє вигадане пекло.

Вона ї не зрозуміла того, як опинилась на колінах. Стан її свідомості не можна було описати якимось одним словом — це як наслідок вибуху, коли все, що цвіло, надіялось, любило — вже знищене, і тільки чорні огарки навкруги... І горизонт спалений — чорніє дикою смугою, у попелі і згарках.

Знищене їх небо. І Бог їх більше не любить, — і не любив давно! Покинув, народжених, і вбитих. Покинув закутих у волі. І що? Його теж нема, спокійно живіть... хоча, як жити? Мертві. Забуті. Забутих світ. Мертвих світ.

Знову на горизонті багряніла смуга сонця, яке сховало вічі, щоб не бачити, щоб бути в іншому світі від цього божевілля.

Божевілля? Так! Саме його відчула вона, дивлячись, немов під гіпнозом, на передостанню, п’яту картину. Вона мала колір брудний, каламутна, як жижа болота, що в тайзі. Свідомість у цій жижі захлинулась, і почала тонути. Не можливо! Не є дійсним той факт, що надія помирає останньою. Ще не померла в ній ненависть! Вона точно останньою загине. Ненависть, люта і неприборкана, мов звір, тепер мала волю — але не могла винирнути з цього болота... Ах, ось воно що! Світ у ньому потонув. Давно, від першого гріхопадіння. І тільки зараз вже немає чому тонути. Вже нічого не винирне, нічого не засяє. Все, то є кінець. В болоті тоне розум, цілі нації. Ось виникне ідея, як покращити цей хаос, як власне, зробити, щоб хаосу не було... І потоне тут, на місці, — в пересудах, сплітках, недовірі, силі наживу соціуму. Бо закони його прості — кожен за себе. Кожного в болото. Чим глибше. І тягнуть себе на дно самі — штовхають до нього товариша, і не бачать, як його друзі штовхають в спину з шаленими усмішками — так! Згинь. Згинь, бо не вартий тут нічого. І голова твоя пуста, і серце створене з каламуті. І душі продані, бо самі їх продали, — брешучи.

Це божевілля виглядало прекрасно. Очі її були незвично великі, зіниці розширені, зяючі. Блиск в її очах, як у вченого, що довів найскладнішу теорему. Бо через неї, як вдаром току, пройшла правда.

Лежала. Надзвичайно гарна, юна, темна. Думки її тонули, поки не захлинулись зовсім, поки не впала в безпам’ятство. Хоча ні! Все розуміла, була жива. Бліді руки та ноги розкинула, в світлі вмираючого сонця була прекрасною. Волосся неначе справжнє золото, колір очей — чорний, з смарагдовими вкрапленнями. А шкіра... Платина. Ніжна, яскрава. Замерла в німоті шоку. Без жодного руху — ледь стулені вуста, погляд, що тупо, нерухомо вперся в картину. В наступну картину, яка поки що була суцільним чорним полотном.

Ніжно і тихо, і водночас палючим торнадо, насувалась на місто ніч. Не така, як повсюди... Повсюди була різною. Тут — величною, яскравою, свіжою. Де-не-де на вулиці ходили люди. Сміхотливі підлітки з пляшками, змучені роботою та життям бізнесмени, трудяги, які мають кілька вільних хвилинок в нічний час, і посвячують їх дурним бесідам, не виймаючи ніякої з того користі. Марнують час, який уже збігає. Немає часу, як би вони не хотіли його мати... Як би вони не хотіли мати його навіть у залишку, — лінуватись, сидіти зі своїми... Друзями? Немає друзів, дружби не існує. Тепер вони всі закумарені, як під дією наркотику. Закумарені їх свідомості... Хоча, ні, в них є лишень мізки, що розтечуться... І немає сліду, жодного сліду від них на цій планеті. Блаженно, буде бачити їх такими, якими вони є насправді — місивом, суцільним болотом.

Повний місць сміливо, велично, у всій своїй прегарній силі виглянув позаду будинків. Колір мав незвично жовтий, сонячний... Обман, блуд, ілюзія! Це не сонце, а до нього так простягають руки ті, нерозумні, з хрестами перевернутими за грудях. Не під те світло пішли! Для вас це буде кінцем, важким, вбивчим.

Наближалась місячна доріжка до останньої загадки, яка буде от-от розгадана. Наближалась неквапом, і якби дівчина бачила це дійство, усвідомлювала його, їй би захопило подих. І серце її би тьохкало у скронях... Та вона не бачила, —нерухомою лялькою лежала на брудній, сірій від пилу підлозі. Останнє... Таке звабливе слово, таке ласкаве. Остання хвилина — асоціюється з незвичною, всепоглинаючою радістю і захоплює.

Світло пролило на неї... А вона залишилась чорною. Щось темне кралось до неї неквапом, повзло, відчуваючи всю свою силу і владу. Накрило її, як те чорне полотно накривало картини... Накрило, сховало під собою. Ні крику, ні видиху...

На вулиці чулись голоси. Її шукали.

І нехай. Пізно щось шукати,— вже знайшли. Пізно думати. Вже пізно. Забудь... Забудь це... Щоб шептало, говорило. І той шепіт грав в її ще живій свідомості... Вона відлітала. Прекрасним був цей довгоочікуваний політ — наче мрія, про яку вже забули, і ось вона! Збулась.. Воно поглинуло її тіло, випустивши на волю її саму, а вона пізнала все... І не було страху. Жодної емоції. Просто бездиханна, гарна, проте вже така холодна, плоть.

Давно були написані картини. Стояли, мовчазні вбивці, під стіною — оголені, вільні у своїй красивій владі, горді своєю правдою. А світ вже доживав останні хвилини... Яке ж то гарне слово — останні...

Зміст

Автобіографія…………………………………………………...……………………2

Поезія…………………………………………………………………………………3

Розлука (вічність)………………………………..…………………………………..3

Тремтить маленька пташка у долоні…………...…………………………………..5

Ми кажемо, що любимо природу…………………….……………………………..6

Лепоче в кров могутнє ЛСД……………………………..………………………….6

Почуття……………………………………………………….………………………7

Поет гордий тим, що може летіти…………………………….…………………….8

Це як голками в руки…………………………………………..…………………….8

Дорога……………………………………………………………...…………………9

Розкажи мені історію……………………………………………………………......9

Чорні тіні, хрести, місяць тихий…………………………………………………..10

Україна ……………………………………………………………………………..10

Повернення додому ………………………………………………………………..11

Про Тараса ………………………………………………………………………….11

Проза………………………………………………………………………………...14

Твоє озеро…………………………………………………………………………...14

Темрява в думках………………………………………………...…………………16

Схожі:

Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconЛітературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею
Барський гуманітарно-педагогічний коледж ім. М. Грушевського, спеціальність «Видавнича справа та редагування»
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconПро обласний літературний молодіжний конкурс “І на сторожі слово”,...
Обласний літературний молодіжний конкурс “І на сторожі –слово” (далі – конкурс) проводиться в ході підготовки до відзначення 200-річного...
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconЛітературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею
Тернопільському національно-економічному університеті. Тут зростаю, мужнію, п’ю наснагу з живлящих духовних джерел. Маю прекрасних...
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconЛітературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею
Товтр, формувалося моє “я”. Після закінчення Дерев’янської зош, розпочалися чудові шість років навчання на природничому факультеті...
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconОбласний дитячий конкурс електронних робіт, присвячений ювілею Г....
До участі у конкурсі запрошуються учні загальноосвітніх навчальних закладів області всіх типів та форм власності
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconОлександр Олесь О
Олесь став співцем національного відродження. Він продовжив традицію Тараса Шевченка, поставивши своє слово на сторожі «рабів німих»,...
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconПрисвячений 200 річчю від дня народження Євгена Павловича Гребінки
Бібліографічний нарис присвячений 200 – річчю від дня народження Євгена Павловича Гребінки
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconКонкурс учнівської творчості, присвячений шевченківським дням

Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconІнститут післядипломної педагогічної освіти грінченківський тиждень
Конкурс на кращу стіннівку (веб-сторінку, презентацію в Pauer Point), присвячену ювілею Б. Д. Грінченка
Літературно-молодіжний конкурс «І на сторожі слово», присвячений 200-річному ювілею iconКонкурс «Чарівна подорож в минуле» присвячений новорічно-різдвяним святам
Черкаське обласне відділення Дитячого фонду України з 27 грудня 2012 р по 19 січня 2013 р в приміщенні Черкаського обласного художнього...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка