Собор
Скачати 0.8 Mb.
|
ОЛЕКСАНДР ПАНТЕЛЕЙ СОБОР ЛЮБОВI поезії, поеми  “Собор любові” – п’ята за ліком книга нових творів молодого автора. Це збірка поезій громадської, інтимної та пейзажної лірики. Історичні поеми: „Симон” – про життя, визвольну боротьбу і трагічну долю Генерального Отамана українського війська часів УНР Симона Петлюри; „Хрестини сонця”, де змальовано життя, побут і темні вири політики наших пращурів доби хрещення Київської Русі; „Ода величі”, в якій автор заглиблюється в цікаві долі і величну працю велетів високого Відродження, життя і державну ницість Європи середньовіччя. Для широкого кола читачів. Де серце з небом розмовля. Людське існування – як білий аркуш паперу – незвідане, утаємничене, непередбачуване... Господь кинув болгарську дівчинку Вангу у вир піску, у вир часу, у вир страждань. Він відібрав у неї зір, а дав взамін геніальність віщування минулого і майбутнього, дав дозвіл на спілкування з людськими душами. Про ставлення Бога до долі Сашка Пантелея я замислився після ознайомлення з рукописом цієї збірки. Він – справді талановита молода людина: школа з золотою медаллю, інститут – з відзнакою про вищу освіту, в кожному поетичному конкурсі – лауреат, в кожній новій збірці поезій – стрімкий злет, і в формі, і в змістові. Чимало довелося мені писати рецензій і передмов, але щоб при прочитанні я забувався, що я – рецензент, щоб перечитувати деякі рядки знов і знову, брати енциклопедії і тлумачні словники щоб пересвідчитися в дійсності того чи іншого слова, тієї чи іншої постаті всесвітньої історії – це, мабуть, вперше. Я закохався в поезію Олександра Пантелея, відчув смак прадавньої нашої мови, до якої він прийшов через постійне читання, заглиблення в історію, в простори Інтернету... Тільки поет може побачити, як „^ Переліски далекі обійма.” І лише поет може сказати: „Мій дім отам, де жалива, Толоки соняхів ярами, Де літо душу розрива На осокорах солов’ями.” Серце автора постійно відчинене для страждань, сподівань, це він здатен дівчині зізнатись: „люблю тебе собі на лихо,” хоча „тільки ми, як два світила, не зустрінемось з тобою” і через це хлопець як „нестиглий колосок на життєвім полі” „душу положив на любові жорна”. Рідна земля увійшла в його „зболіле серце”, це тільки вдома „на піддашку хвилястої висі грає вітер кремлями тополь”, тільки тут „в серці думка плаче, сніг летить з-під Божого крила” і „протяг, сонливо вбиваючи час, на каштанах свічки задуває”, „Пан Мороз рубає дрова”. Тільки безмежно закохана в життя людина відчуває, як: „^ В’яже хмарки нитка золота. І летять з-за обрію лелеки По дорозі вічного буття”. Для Сашка „явір в бузині – то мій дід, що втік із раю і співа з-під вус мені”, для нього „з імли піють радісно півні відгомінням погаслих зірок” і „хата снить під очеретом тихо в яблуневому саду”. Можливо, поеми, мов баржі „перевантажені вище ватерлінії” невідомими словами, іменами, фактами. Це добряче відволікає непідготовленого читача. Але в „Оді величі” є такі рядки: „^ Один народ на спільній мові Великих справ, величних мрій, Будує свій собор любові…” Саме з цих рядків і виникла назва збірки „Собор любові”. Олег Головко, член Національної спілки письменників України.   ДЗВІН Ще ранок спить в блаватах серед нив, Духмяність лип і затишок усюди – Тут мій народ свій світоч запалив, Якому вже завершення не буде. В полинь гірку ховає ця земля Козацький шал і силу рудокопа, Якими тут від ханів і царя Розумно боронилася Європа. Тече Славутич тихий в берегах, Дідівський біль тамуючи у хвилях – Це тут батьки із честю у серцях Ішли у бій, любили – так любили! Іще трима курганів височінь Тут цілий світ і зір колиски сині, Де наших душ, відлунюючи, дзвін Почує і здійметься Україна! * * * Нас Бог у світ посіяв вічним рухом: До гір, в сніги… Де правду мали щоб; Я ж – українець в слові, міццю, духом… Своїх степів козак і хлібороб! * * * Коли згасають ватри вечорів, І вітер сни росою умиває – Я чую десь за виярками спів Мого, в життя закоханного краю. Так хор зірок сміється у ставку І сутінь жне туман над ковилою, І кличе серце юність гомінку, Що в полі загубилася зі мною. Де мрії всі, які тобі відкрив, Кульбабками розвіялись по світу; Коли згасають ватри вечорів, І хочеться в безпам’ятстві любити. ДАЙ... Дай сліз – умитись після бою, Дай крилам небо – злинуть від Тяжінь, як сонце над тобою, Мій рідний краю – хлібний світ. Світи дорогу лавам щирим, Що ладні з нами до свобод!.. Дай борозну – посіять віру У мій закоханий народ. ШЛЯХ Давній шлях в тумані тоне, Тільки серце – Тукі-тук. Плаче Стрига1 на долонях До ставка прикутих лук. Як раніш: місточок гаком, Тінь в суглинку, мов колись; Скирти чорні над байраком Поміж глоду розповзлись. Хати виселків край лісу Дим видихують в струну, За дворами верби місять Віддалік таловину. Шпак тривожним переливом Щастя хмарці навіва, А мені туркочуть ниви Про любов, що раз бува. ...Що життя прогаяв лунко, І шукаю – не знайду Наші перші поцілунки У вишневому саду. * * * Моя душа – це вись у платті синім, Пісні ранкові вітру, мов жалі; Коли чека, паруючи, зернину Смагляве лоно рідної землі. Моя любов – як стежка між садами, По вінця у кульбабках золотих, Де радісний метелик у безтямі За літеплом струмує крізь моріг. Моє життя – мов цвіт старої вишні, Росинку першим променем п`янить... І відліта за обрії горішні, Щоб цілий світ побачити на мить. * * * Ти маєш все: степів велике серце І неба очі сині і сумні, Стихій вогонь, що з далей переллється У силу весняної борозни; Садки між хат, де щастям напуває Світанок первоцвітами в траві... Ти маєш все, замріяний мій краю, Куди підносять обрії нові! НЕ Я… Не я покинув рідний край – Свій дім, змальований душею І десь чужий вославив рай Із марнотою усією. І часом сняться не мені Мільйони душ, де вітер свище; Не я горланив: „Розіпни!” З-за спин катів на попелищі. Не я осліп, мовчав, не чув... Міняв господарів і стяги І мову дідову забув Не я у гомоні варягів. Не я й тепер, спаси Господь, З вінцем героя (або різно) Веду – і нищу свій народ, І долю нашу, і Вітчизну! * * * Я всотав боління чашу повну, По життю торую напролом, Радий буть слугою Аполона, Тільки б не уславитись рабом! ЗАГУБЛЕНА По брудних закутках імперій, Як засуджений Прометей, Ти повзла у високі двері З перебитим хребтом ідей. Відібрали і мову, й ризу... Поки світ у війні горів, Били голодом і залізом – Хто ж заступиться за рабів!? Ледь жива добрела додому, Озирнувшись на довгу путь, Стала мріять собі... А в ньому – Вже чужі діточки ростуть. * * * Над полем плачуть хмар біляві коні, Стоять снопи, мов дідухи журні, Крайнебо розітнувши фаетоном, Ляга в туман світанок на стерні. Тремтять ставки захмелені вітрами, Ховаючи гусей за очерет, Де снить вітрець в стожаллях під дворами, Пашистий, ніби вересовий мед. Тут міряв я у світ стрімкий дороги, І вітром бив у молодості дзвін; Тут я кохав, і линув в даль від того За мріями палкими навздогін. * * * Ранок у долині, Річка віддалік, На вінцях полині Тане молодик. Ключниця1 співає – Підганяє ніч, Поле неокрає Сиротіє збіч. Сохнуть хмари низько На семи вітрах, Стомлені узліски Туляться в ярах. В ниви повні хліба Котиться луна... Стежки і садиби, Рідна сторона. * * * Привільний степ, вкраїнський край: Блакиті омах над землею, Де в борозну святий ратай Вкладав зерно Гіпербореї; Коса перелісків в імлі, І пісня жайвору ранкова, Де стріх солом`яні підкови На щастя кручу заплели. ВТІКАЧ Обірвавши останню струну, Йду по світу – нестримний від того, Тільки, може, сльозину змахну, Щоб не брати минуле в дорогу. Пам`ятатиму тільки щомить Рідний степ і хатину похилу... Бо немає вже сили горіть, І спинитись немає вже сили. * * * Українці, людоньки, панове, Хто вам лжею душі засліпив, І свободу первісних вітрів Утопив у полум’ї і крові, І в чужому звихреному слові!? Друзі бідні, аж перо холоне! Де ви не блукали по землі, Чий славетний дім не возвели Наші вкрай натруджені долоні? Все житття-буття на перегоні... Мій народе, вимитий сльозою Де твій дух козачий зацвіта, Що навчили пройдені літа? Щоб Господь щедротною рукою Правив нас до обріїв з тобою! МІЙ ДІМ Мій дім отам, де жалива, Толоки соняхів ярами, Де літо душу розрива На осокорах солов`ями. Під кручу сонце запливло, Скриплять вози на переправі, Скубе обвітрене зело Лоша за вигоном кульгаве, Де в груди зрошені земні Втопились верби сухожилі, І в невідь вітер вдалині Несе полів родючі хвилі. І хат вальовані рядки Туман у присмерку ховає, А врозкид коники лункі Несуть журу над рідним краєм. * * * Присвячується Ю. Л. В бій, мій друже! Меч візьми у крила, Не почує кат пісень твоїх, Говорити нам – останнє діло, Коли світ виштовхують з-під ніг. Коли хмара йде на Батьківщину – Заступа зневірою серця... Доки дух клекоче в грудях вільний – В бій, до переможного кінця! ^ Яка земля!.. Дивлюсь – не надивлюся... В стіжках край шляху вересень дріма, Над степом вись у сивім капелюсі Переліски далекі обійма. Димлять ставки у срібних покривалах, Де ще мій дід із волоком ходив, Й козацька пісня, виплекана шалом, Летить із прибережних хуторів. * * * Дивна Батьківщина восени! Журавлі в холодній голубіні, Росяний серпанок на стерні, Калинові вогнища за тином. Подув з лук туманом полива Ожередів кухлики під ставом Де обжинок пісня вікова, У серцях розкохує заграви. * * * Я радий тим, що просто сходить днина, Що син за землю молиться свою, Що все віддав, чим марив, Україні; І гордий тим, що зараз віддаю! * * * Лине стежка вдалеч за житами, Мчить вітрець, збиваючи росу, Де, пройшовши рідними краями, Їхній спів по світу я несу. * * * Степом вихровій Йде на вечорниці, Місяць молодий Плещеться у річці. Росяний полин Сповиває стежку, Сипле височінь Зоряні сережки. У ярузі гай Ухкає сичами, Пестить виднокрай Теплими ночами. З хуторів луна За степи гукає, Рідна сторона – Ні кінця, ні краю... ^ Ти пробач мені, прекрасний світе, Хочеш, навіть зопалу кляни – Не навчився розумом любити Я свої задумливі лани. За тобою – моря вічна сила, Гордість скель, безкраї полюси... А мені до серця прикипіли Вільні луки в зернятках роси. Все в тобі – міста тисячоликі, Гладь пустель, що котяться у синь – Тільки я вже втілений довіку В України мирну просторінь. ^ Крізь повінь літ пригадую ізнову Курінь хмарин у лоні кам`янім, Холодний шепіт синьої діброви, Де край батьків свободи вічний дим Між цих смерек шукав усім на диво По бескидах в загравинках шипшин, Як річки, що тут котяться бурхливо, На заздрощі кіптарикам долин. * * * Розвіяв день ранкову просинь Дідівській ниві на поділ, В бузках проміння злотокосе Купає в росах зграйки бджіл; І давні виярки, мов леви, Зелені гриви розплели, Де хати в затишках вишневих... Де світ мій рідної землі! * * * Істинно вірю – Бог, Ніби дитину пізню, Крізь лабіринт епох – Любить мою Вітчизну. Той, хто в полях між трав І по дніпрових водах Волею напував Силу мого народу. Хто закохав сумне Небо в жовтаві груші І приживля в одне – Землю мою і душу! ^ Це неправда, що горе безкрає, Це неправда – що світ не для нас, Що нескорений дух помирає, Як усе, перед Богом в свій час. Це неправда, не вірю, не згоден... Серед хмар не погасне й на мить Не затьмарена зірка народу – Доки вміє він землю любить! ДО НЕБА Про що тоді буду писати, Коли юні дні відцвітуть, І з Богом від рідної хати Піду манівцями у путь? Кому марні сльози поета Проллються на вірне плече – І воля крізь тиші лабети По жилах моїх потече? За ким сумуватиме серце В далекім забутім краю, Коли з журавлями вірветься Весна в Україну мою?! ВДОМА Знову серце ловить Подихи тепла, Коси барвінкові Стежка розплела. В полиновій тиші Вітер струменить, Ластівки колишуть Вранішню блакить. Під садком сплять ниви – Золотий розмай... Широчінь манлива, Хліборобський край. * * * Чую плач зозуленьки з діброви, Шляхом діл – іти... не перейти... Ген із оболоні ніжний повів Заплітає ниви золоті. В рівчаку невісточки без ліку Вечорову струшують росу, Звідки в світ зав’южений одвіку Я правічні гомони несу. Звідки й рід мій зводився на крила, Щоб луною мірять широчінь Наших справ і душ високу силу, І все те, чим гордий я один. |
Схожі:
 | Старше І молодше покоління у романі олеся гончара «собор»: єдність чи конфлікт? Учитель. Євген Сверстюк вважає, що «романом «Собор» Олесь Гончара увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності». Які ж питання сучасності... | | Программа XV всемирного Русского Народного Собора Организатор – Международная общественная организация «Всемирный Русский Народный Собор» |
| «чарівні чернівці» До місцевих пам’яток також належать кафедральний собор, вірменська церква, вокзал І міський театр. А перлиною Чернівців є колишня... | | Привабливий Париж Великолепное здание Рейхстага, Берлинский кафедральный собор, музейный остров, площадь Потсдамер Платц, Бранденбургские ворота! Каждый,... |
| Амстердам І Париж запалює І вабить Розкішна будівля Рейхстагу, Берлінський кафедральний собор, Музейний острів, площа Потсдамер Платц, Бранденбурзькі ворота! Кожен,... | | Уроку: допомогти учням осмислити Обладнання: портрет О. Гончара; ілюстрації соборів на комп’ютерах: Троїцький собор у Новомоськовську на Дніпропетровщині, Святогірський... |
| Зустріч туристів на ж/д вокзалі представником фірми Старовинна Будда І елегантний Пешт злилися в неперевершений архітектурний комплекс. Їх розділяє лише величний Дунай. Ви побачите... | | Зустріч туристів на ж\д вокзалі представником фірми Старовинна Будда І елегантний Пешт злилися в неперевершений архітектурний комплекс. Їх розділяє лише величний Дунай. Ви побачите... |
| Урок комунікативної спрямованості. Обладнання: учнівські ілюстрації... ... | | Вік-енд «вуличками стародавнього львова» програма діє кожні вихідні Кафедрального собору Римської католицької церкви (14-18ст.), каплиць Боїмів та Кампіанів, Вірменський собор, огляд Бернардинського... |