Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.)




Скачати 349.04 Kb.
НазваЗахідноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.)
Дата конвертації04.03.2013
Розмір349.04 Kb.
ТипРеферат
uchni.com.ua > Економіка > Реферат
Реферат на тему:

Західноєвропейська філософія (кінець 16 – початок 18 ст.)

Історичний період кінця XVI до початку XVIII ст. в західно-європейській цивілізації не випадково називають Новим. У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовній сферах. З розширенням виробництва, дедалі інтенсивнішим використанням мануфактур та механізмів, розвитком судноплавства і тісно пов'язаної з ним світової торгівлі на історичній арені утверджується нова соціальна сила - буржуазія, -активні, ініціативні, підприємливі люди, які намагаються раціонально влаштувати життя. Ранні буржуазні революції в Нідерландах, Англії відображали соціальні, політичні і економічні процеси, що сприяли розвитку історичної ініціативи нових соціальних верств.



Прискорений розвиток виробництва з необхідністю обумовлював висунення на передній край науки, що безпосередньо зв'язана з виробництвом і життєдіяльністю людини. Наука, як форма суспільної свідомості, відігравала значну роль у житті суспільства на всіх етапах історичного буття, починаючи ще з стародавніх часів. Але в її розвитку відбуваються суттєві якісні зміни, що, з одного боку, поступово підготовляються певними факторами власної еволюції, з іншого, - обумовлюються соціально-економічними. Саме в XVII ст. визріла необхідність докорінних перетворень у природознавстві та гуманітарних науках. Від науки чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. Математика і механіка в природознавстві, логіка і філософія - в гуманітарній сфері - це ті науки, що на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок вперед. Саме на їх основі можна ставити і вирішувати питання методології пізнання, спів-відносин знання і віри, чуттєвого і раціонального, практики та теорії.

XVII ст. - період діалогу і компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Панівний у суспільній думці Середньовіччя і епохи Відродження релігійний світогляд частково відходить на другий план, але не на стільки, щоб поступитися атеїзму. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця Природи і Людини, обґрунтовують необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність Природи та її найвищої істоти - Людини.

Життєвий шлях Френсіса Бекона (1561-1626 рр.) багатий на події, насичений різноманітною діяльністю. Син знатного держав ного чиновника, Френсіс Бекон здобув вищу освіту в Кембріджському університеті і, як його батько, все життя знаходився на державній службі, перебував на високих посадах при дворі короля, багато уваги приділяв дослідженню методологічних проблем розвитку науки, новітнім відкриттям і винаходам. Результати спостережень, теоретичні узагальнення і висновки викладеш ним у трактатах: «Про гідність і збагачення наук» (1623), «Новий Огарон» (1620), «Нова Атлантида» (1627) та ін. Визначаючи роль філософії в системі культури, Бекон переосмислює її предмет, не погоджується з Сократом, який, на його думку, звів усю філософію до моральної філософії («відізвав філософію з небес, щоб повернулась до земного»). Філософія, за Беконом, предмет триєдиний: Бог, Природа і Людина. Філософія має три вчення: вчення про божество (теологія), вчення про природу і вчення про людину. Віддаючи належне традиції, філософ включає в зміст філософії і теологію, але пояснює її як природну теологію, тобто ставить завдання пізнати Бога як творця природи, а не як чудесне явище. Услід за деякими середньовічними філософами, Френсіс Бекон відстоює концепцію двох істин - істина віри й істина розуму, з'ясовує думку про взаємне невтручання релігії в філософію. Якщо природнича теологія входить до змісту філософії, то богооткровенна теологія, що ґрунтується на вірі в надприродне і чудесне, існує сама по собі, незалежно від філософії.

У центрі уваги Френсіса Бекона - проблема Людина і Природа, особливо такі її аспекти: можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання. На його думку, схоластика - це спосіб філософствування в епоху Середньовіччя, в основі якого лежить схильність до традиційного мислення, посилання на авторитети (Священне писання, вчення Арістотеля)- при пошуках істини. Тому, спираючись на експерименти, необхідно критично переосмислити все існуюче знання про природу та людину. На такому методі ґрунтується грандіозна програма Френсіса Бекона відновлення наук і мистецтв, всього людського знання взагалі в філософії.

Френсіс Бекон скептично ставився до спадщини у сфері наукового пізнання і вважав, що марно чекати значного збільшення знання від «прищеплення нового до старого». Якщо не хочемо вічно рухатися в замкненому колі знань, необхідно здійснити «оновлення до самих першооснов. Посилання на думки середньовічних філософів, на авторитети, як на один із критеріїв істини, не приведе до відкриття нового, а лише консервуватиме уже наявні знання». Френсіс Бекон звертає увагу на бібліотеки, що мають стати скарбницею знання. У деяких із них книжкові фонди такі великі, що іноді викликають захоплення. Але зміст багатьох фоліантів не витримує ніякої критики: безнадійно застарілі і лише повторюють давно уже відомі прописні істини. Треба відзначити, що в критиці застою і догматизму в науці Френсіс Бекон надто категоричний, явно недооцінює позитивні моменти середньовічної схоластики: адже в її лоні розвивалися логіка, риторика, методологія пізнання та ін.

Найбільш ефективнішим і раціональнішим з усіх доказів у науці є дослід, експеримент. Визнаючи первісне значення експериментального знання, Френсіс Бекон не принижує теоретичного, тримається виваженої позиції, підкреслює, що треба уникати крайностей: жоден вид знання не повинен розвиватися за рахунок іншого. Справді, чиста емпірія не веде до відкриття нових істин, адже емпірики схожі па мурашок, основне завдання науки бачать в нагромадженні фактів, подій та ін. З іншого боку, чисте теоретизування також згубне для науки: перетворюється або у фантазування, або ж у повторення старих догматів. Чисті теоретики схожі на павуків, які плетуть павутиння, продукуючи його з своїх власних залоз. Істинна ж філософія, справжня наука має діалектично поєднувати обидва способи пізнання - емпіричний та теоретичний. І такий середній шлях є шлях бджоли. Саме бджола збирає нектар, пилок і переробляє їх у мед, дає приклад вченому для поєднання емпірії та теорії в справжньому науковому знанні. Найбільш продуктивнішим методом пізнання в науці Френсіс Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати на увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу - дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Арістотель. Дедукція - це метод пізнання, що дозволяє робити логічний висновок з одного або декількох тверджень. Індукція - логічна операція протилежного характеру: забезпечує перехід від окремих, поодиноких фактів до загальних положень. Дедукція у відриві від індукції не може стати універсальним засобом пізнання, оскільки фіксує лише один вид логіки мислення - перехід від загальних до окремих, поодиноких положень. До того ж часто загальні положення не спираються на достатній обсяг емпіричних фактів і висновки, що випливають з положень, можуть бути помилковими. Так, з загального положення «Усі лебеді білі» можна, наприклад, зробити висновок: «В Австралії лебеді білі». Але згодом в Австралії виявили крім білих ще й чорних лебедів, і факт засвідчив помилковість загального положення. Отже, від емпіричних даних і окремих, поодиноких фактів до положень загальних, наприклад, до аксіом, треба йти шляхом ретельної перевірки вихідних емпіричних даних, поступово піднімаючись по «східцях розуму» від менш загальних до більш загальних понять. Варто завжди урахувати так звані заперечні інстанції, тобто навіть ті поодинокі факти, що суперечать більшості емпіричних даних.

Не заперечуючи провідної ролі розуму в пізнанні, Френсіс Бекон вважає, що розуму притаманні деякі риси, що викликають хибні думки, помилкові погляди. До недоліків розуму треба віднести намагання розуму занадто високо підніматися над почуттям до найза-гальніших понять і, отже, нехтувати досвідом. Треба розуму «надати не крила, а швидше, свинець і тягарі, щоб стримували всякий стрибок і політ». По-друге, розум зовсім не схожий на гладеньку чисту дошку для писання, йому притаманні ідоли, тобто природжені або запозичені в суспільстві якості відображати речі у викривленому вигляді. Розуму притаманні: ідоли роду (розум людини уподібнюється кривому дзеркалу, що відображує речі у викривленому, спотвореному вигляді), ідоли печери (у кожної людини є своя печера, що послаблює і затьмарює світло природи), ідоли площі (спілкуючись один з одним, люди вживають слова, в які вкладають неоднаковий зміст, через що виникають численні суперечки і тлумачення), ідоли театру (ідоли вселилися в думки людей з різних догматів філософії: скільки створено філософських систем, стільки ж зіграно комедій). Позбавитися ідолів розуму людині нелегко, а може й неможливо. Але ж все таки вихід є: в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі дослідів, за допомогою індукції та перевірки ідей практикою.

Френсіс Бекон як політик і мораліст багато уваги приділяє, з'ясуванню місця і ролі людини як природної істоти і як суб'єкта культурно-історичного процесу. Філософію людини поділяє на численні вчення різних аспектів її життя. Так, філософію людини поділяє на філософію про людину і громадянську філософію; філософію людини - на вчення про тіло і вчення про душу (вчення про людське тіло - на медицину, косметику, атлетику і науку про насолоду та ін.,). Громадянська філософія має логіку, риторику, етику, педагогіку, вчення про управління, державу і право та ін. Політичні симпатії Френсіса Бекона -людини мудрої і досвідченої, яка уникає крайностей, на боці парламентської монархії. В знаменитих есе «Досліди або повчання моральні і політичні», пропонує правила взаємовідносин між людьми, які є інтерпретацією принципів загальнолюдської моралі, що зафіксовані в Біблії та у висловлюваннях мудреців. Майбутнє людства - царство людини, суспільства, що побудовано на розумних засадах, і в якому широко використовуються досягнення науки і техніки, а вся людська діяльність - це науково-технічна творчість. «Модель» такого суспільства яскраво висвітлена в беконівській утопії «Нова Атлантида».

Один з найвизначніших представників фі лософії XVII ст. французький мислитель Ре не Декарт (1596-1650 рр.) народився в невеличкому містечку Ляе на півдні Франції в сім'ї дворянина. З десяти років навчався в єзуїтській школі, де викладались переважно гуманітарні предмети.

Після закінчення школи вивчав право, медицину, філософію, математику в університетах Франції, Голландії. Слу жив в армії вільнонайманим. Більшість творчого життя (близько 20 років) Рене Декарт провів в Нідерландах. Учений широкого діапазону: математик, фізик, механік, фізіолог, психолог і, нарешті, філософ. Основні філософські ідеї відображені в працях «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію», «Першоосновифілософії» та ін.

 Ренесансна думка xvii ст. Розвивалася під впливом двох основних духовних центрів - єрусалима та афін, символізують мудрість одкровення - біблію або священне писання, і мудрість знання -філософські системи античних мислителів. Утвердилась концепція; двох істин, що викладені в двох книгах - біблії і книги природи. Рене декарт виходив саме з такої концепції, що не могло не вплинути на світогляд. Визнавав існування бога як творця двох самостійних співіснуючих субстанцій - матерії (протяжності) і розуму. Більшість наукотворчої діяльності присвячена вивченню «книги природи». Співставляючи значення почуття і розуму в пізнанні, віддає перевагу розуму, тобто виступає як раціоналіст. Мислення, за рене декар-том, атрибут людини, його сутністна характеристика, критерій існування людини як розумної істоти. «я мислю, отже я існую», -проголошує філософ. Людина мисляча - це втілення двох субстанцій - матерії (тіло) і духу (розум) - головний предмет пізнання. Пізнаючи себе, людина пізнає весь світ.

У праці «першооснови філософії» рене декарт розглядає предмет і завдання філософії. Філософія - це мудрість, досконале знання всього того, що може пізнати людина. Оволодіння знанням і є філософствування, тобто дослідження перших причин або першооснов. Такими першоосновами є, по-перше, визнання існування суб'єктом самого себе; по-друге, визнання існування бога як першопричини всіх речей; по-третє, визнання існування двох субстанцій - тілесної (матерія) і духовної (розум); по-четверте, визнання існування знання в розумі, що передує досвіду - так званих вічних істин (наприклад, «ніщо не виникає з нічого» та ін.), нарешті, по-п'яте, критичне ставлення до існуючої спадщини - радикальний перегляд існуючих у науці понять («піддавай усе сумніву») на основі критерію їх ясності і виразності для розуму. Головним завданням філософії рене декарт, як і френсіс бекон, вважає вироблення наукового методу мислення і пізнання світу людиною, порівнює метод зі світильником, що допомагає знайти правильний шлях людині, яка рухається у темряві. Мало мати добрий розум, головне - добре його застосовувати.

У праці «правила для керівництва розумом» філософ визначає суть методу: «під методом розумію достовірні і легкі правила, суворо додержуючись яких, людина ніколи не сприйме нічого неістинного за істинне і, не витрачаючи марно ніякого зусилля розуму, але постійно крок за кроком примножуючи знання, прийде до істинного пізнання всього того, що буде здатна пізнати». Рене декарт передбачав розробити понад тридцять правил пошуку істин, але згодом дійшов висновку, що досить лише чотирьох за умови їх суворого дотримання. Подібно до того, як численність законів інколи призводить до виправдання вад і державою краще керувати, якщо законів небагато але їх суворо дотримуються, так і в пізнанні можна задовольнитися небагатьма правилами, якщо їх послідовно дотримуватись. Перше правило рене декарта: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і упереджено, брати до розсуду тільки те, що мислиться розумом ясно, виразно і не викликає ніяких сумнівів. Мова йде про таку форму осягнення достовірності істини, як інтелектуальна (раціональна) інтуїція. Якщо фреп-сіс бекон очищення розуму від спотворень пізнання намагався вести через

Досвід, чуттєву діяльність, то рене декарт - апеляцією до розумової само-очевидності істин. Такий спосіб перевірки тих чи інших положень широко використовується у науці (особливо в математиці), лежить в основі аксіоматичного знання. Але і такий метод не застраховує вченого від помилок у визначенні істини, тому що практично досвід лише опосередкований. Друге правило: ділити кожне явище, що пізнається, на стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в пізнанні всього явища повністю, цілісно. Мова йде про використання аналізу як основного і дуже продуктивного способу мислення і пізнання. Трете правило: рухатися поступово від найпростіших, що можна легко перевірити, положень до найскладніших. Це, по суті, орієнтація на використання дедукції в пізнанні. Але мова йде не про ту дедукцію, до якої вдавалася схоластика і яка не завжди приводила до якісно нового знання, а про поступову акумуляцію істинно нового знання шляхом поступу від простого до складного у пізнанні. Нарешті, четверте правило: досліджуючи ті чи інші явища, завжди необхідно складати повні переліки, всеохоплюючі огляди. Це дає впевненість, що нічого не пропущено в процесі дослідження. По суті, тут мова йде про раціональну індукцію, тобто про необхідність перевірки нових висновків, що одержані дедуктивним способом для досягнення повноти знань. Звичайно, рене декарт услід за френсісом беконом намагається перебороти споглядання, в основі догматичного методу пошуку істини в науці. Будучи математиком, суворо і послідовно дотримується філософії, розробляє аналітико-систематичну і дедук-тивио-індуктивну методологію пізнання.

Рене декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу «правильно спрямовувати свій розум»: по-перше, покірно сприймати закони і звичаї країни, де живеш, невідступно дотримуватися релігії, уникати крайностей у реалізації громадянських питань; по-друге, залишатися твердим і рішучим у здійсненні раціональних принципів; по-третє, завжди намагатися перемагати швидше себе, аніж долю, змінювати свої бажання, а не порядок світу; по-четверте, намагатися вибрати серед різних занять те, що найбільш прийнятне для тебе (для себе рене декарт вибрав діяльність, спрямовану на удосконалення розуму) і просуватися скільки є сили у пізнанні істини.

Рене декарт увійшов в історію як глибокий і логічно послідовний мислитель раціоналістичного напрямку.



видатний англійський мислитель xvii ст. Томас гоббс (1588-1679 рр.) Досліджував на самперед питання соціальної філософії. Народився в сім'ї священника. Закінчив оксфордський університет, одержав науковий ступінь бакалавра мистецтв. Деякий період - домашній учитель, секретар френсіса бекона. Спілкувався з видатними вченими: галілео галілеєм, рене декартом, габріелем мерселем та ін. Томас гоббс, як і френсіс бекон та рене декарт, критично ставився до схоластичної філософії, яка ще вивчалась тоді в теологічних навчальних закладах, досліджувалася в працях окремих теологів та філософів. Філософія, у розумінні томаса гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло. Категорія тіло інтерпретується дуже широко: природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло - людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно існують три розділи філософії (науки взагалі): філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія держави. Всю ж філософію томас гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістотелівській інтерпретації першу філософію (натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.

В натурфілософії природа розглядається як сукупність тіл, причому ніякої первісної матерії крім незліченної кількості тіл не існує. Увесь уні-версум складається з тіл, пустоти не існує. Рух окремих тіл, змінюваність одного іншим створює суб'єктивний образ часу у формі загальної тривалості, в дійсності ж часу як об'єктивного явища не існує. Об'єктивно не існує і простору як певної загальної протяжності окремих тіл. «нескінченне не може осягнути людина, бо сприймає тільки скінченність. Тому нескінченне можна лише поважати». Онтологічні і гносеологічні питання томас гоббс розглядає з позицій номіналізму. У відповідності з такою концепцією, матерія, рух, простір, час - лише назви, символи, знаки розуму для визначення різних станів тіл, їх координації. Номіналістська точка зору проводиться філософом і в розумінні суті низки якостей - кольору, звуку, смаку та ін. Все, на його погляд, ніщо інше, як привиди, суб'єктивні психічні утворення, що виникають під впливом руху зовнішніх тіл. Рух, за томасом гоббсом, - невід'ємна властивість кожного тіла.

В xvii ст. Виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (френсіс бекон, джон локк) і раціоналістична (рене декарт, бенедикт спіноза). Але деякі мислителі намагалися уникнути таких двох крайностей. До них належить томас гоббс. Услід за сенсуалістами віддає належне почуттям у пізнанні: «немає жодного поняття у людському розумі, яке б не було породжене первісне, повністю або частково, в органах почуття». Відчуття спричиняються зовнішніми об'єктами суб'єкта. Уявлення і пам'ять - це послаблені відчуття. Разом з тим томас гоббс називає відчуття і думки привидами, тобто не ототожнює у змістовному психічний образ з його діями, а вважає, що досвід - це джерело первісного знання, яке потім підлягає логічній обробці розумом. Отже, знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Сама ж розумова діяльність реалізується завдяки мові, що вважається формою існування мислення.

Вчення про мову - одне з найважливіших досягнень філософії томаса гоббса. Основна думка така: мова - це засіб соціалізації людини. «без здатності людей до мови, у людей не було б ні держави, ні суспільства, ні договору, ні миру так само, як немає мови у левів, ведмедів і вовків». Мова - таке ж сильне знаряддя, як і інші матеріальні знаряддя людей. Томас гоббс схилявся до конвенціона-лістської концепції, вважаючи, що мова - це суто умовна система знаків, яка ґрунтується на згоді між людьми певного кола спілкування. Мова потребує постійної перевірки і уточнення, тому що в процесі спілкування люди можуть вкладати в слова різний зміст і цим ускладнювати пошук істини. Отже, аналізуючи пізнавальну діяльність як цілісний процес, філософ стоїть на позиції єдності чуттєвого і логічного (раціонального), але вважає раціональне провідною формою пізнання. На такій же позиції стоїть томас гоббс і у вирішенні проблеми методу пізнання. Перше знання, яке люди одержують за допомогою почуття, вимагає використання методів індукції та аналізу. Внаслідок формуються конкретні поняття, дефініції і принципи, визначаються причини явищ. Потім пізнання переходить в теорію. Вчений використовує методи дедукції і синтезу, логічно обґрунтовує висновки, створює систему доказів, робить різні узагальнення, виводить з причин наслідки, формулює закони. Томас гоббс віддавав перевагу в процесі визначення і пізнання істини методам дедукції та синтезу, що безпосередньо зв'язані з раціоналістичним підходом у науковому пізнанні.

Для томаса гоббса головним предметом філософії є людина. Але на відміну від інших філософів, звертає увагу переважно на соціально-політичний і моральний аспекти людського буття. Якщо світогляд середньовічної людини опирався на принцип теоцентризму, то в наступні історичні періоди - відродження і пізніше в хуіп-хіх стст. На передній план виходить принцип антропоцентризму. Правда, томас гоббс, будучи деїстом, визнає існування бога-творця, але, як зауважував карл маркс, деїзм - зручний і легкий спосіб позбутися релігії. Людина, на думку томаса гоббса, житель двох світів - природи і суспільства. Людська природа така, що люди в суспільстві приблизно рівні за своїми фізичними і розумовими здібностями: якщо одна людина в чомусь перевершує іншу, то в іншому поступається. Через рівність здібностей і надій на досягнення мети, люди намагаються підпорядкувати або підкорити одне одного і вступають у стосунки, відносини загальної війни. Такий стан, на думку томаса гоббса, і є «природний стан людей». Як же інакше пояснити такі прояви людської природи: збираючись в дорогу, кожний озброюється і намагається йти великою компанію, відправляючись спати, запирає двері; навіть у своєму домі замикає ящики та ін. Висновок один: людина від природи зла істота і її порятунок у розумі, який підказує вихід: необхідно шукати миру і дотримуватися його. З усвідомленням ідеї миру здійснюється перехід від «природного стану» до суспільних відносин, тобто до укладення суспільного договору. Суспільне становище допускає відмову від права на всі речі в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту. Людина повинна задовольнятися таким ступенем волі у ставленні до інших людей, який допускає у ставленні до себе з боку інших людей. Саме такий закон проголошує євангеліє: поводься з іншими так, як ти б хотів, щоб інші поводилися з тобою. На думку томаса гоббса, такий закон розумного егоїзму - основне моральне кредо людини, до такого закону, по суті, зводяться всі інші соціальні закони. Але хто повинен стояти на сторожі такого закону і бути гарантом його використання? Таким посередником між людьми, що знаходяться в стані війни одне з одним, має стати штучний, тобто створений самими людьми суб'єкт - левіафан. Левіафан - це земний бог, втілення влади і порядку в суспільстві, символізує державу як гарант людської свободи. Томас гоббс фізіологічне інтерпретує функції такої штучної людини, соціального володаря: влада - душа, посадові особи - суглоби, нагорода і кара - нерви, багатство - сила, радники - пам'ять, закон - воля, громадянський мир - здоров'я, смута -хвороба, громадянська війна - смерть.

Отже, природне становище - загальна війна всіх проти всіх, змусила людей перейти до суспільного становища. Люди уклали суспільний договір між собою заради своєї ж користі і необхідності виживання. «природне становище примушує людей ціною втрати вільного природного життя переходити до життя в більш комфортних умовах, тобто до цивілізації. Держава, уряд, монарх, інститути цивілізації здійснюють насильство над природним життям людини, змушують її підкоритися новій суспільній силі - загальній спільній владі. Без держави жити не можна, адже альтернатива така: «немає місця для працелюбності, немає розвинутого виробництва, загрожують постійний страх і небезпека насильницької смерті, життя людини бідне, безпросвітне, тупе і короткочасне. Природне становище характеризується відсутністю власності, володіння, відсутністю повного розмежування між моїм і твоїм. Люди, по суті, живуть не в суспільстві, а в самітності. Страх смерті, бажання речей, розкішного життя і надія придбати їх своєю працелюбністю підказують вихід: необхідні сильна суспільна влада, чітке законодавство і законослухняні громадяни. Верховна влада не так згубна, як її відсутність. На думку томаса гоббса, найефективнішим варіантом державного устрою є монархія, за умови, що монарх і уряд дотримуються законів, визначених існуючим правом.

Томас гоббс увійшов в історію культури як творець оригінальної філософської системи, де в центр поставлена проблема люди-ни-істоти моральнополітичної, яка намагається всебічно пізнати свою особисту природу і суть.

бенедикт (барух) спіноза (1632-1677 рр.) Народився в єврейській купецькій сім'ї і про вів усе життя в голландії. Навчався в релігійному училищі, але не закінчив через складність сімейних обставин. За відхід від іудаїзму спінозу відлучили від єврейської общини в амстердамі і позбавили підтримки. На досить скромне життя бенедикт спіноза заробляв шліфуванням лінз, на які тоді був значний попит. Своє вчення бенедикт спіноза виклав в ряді праць «богословсько-політичний трактат», «етика», «переписка» та ін. Філософські погляди формувалися під впливом праць єврейських філософів, біблії, учення італійських мислителів епохи відродження. Особливо глибокий вплив на його методологічні позиції мало фізи-ко-математичне знання (праці галілея, декарта, лейбніца). Бенедикт спіноза увійшов в історію філософії як прихильник онтологічного вчення про субстанцію.

Відомо, що проблеми першооснови всього існуючого, співвідношення одиничного і загального постійно знаходилися в центрі уваги мислителів, починаючи з древності, їх вирішення передбачає визнання або невизнання об'єктивно існуючої тілесної або духовної субстанції. Своєрідність світоглядної позиції бенедикта спінози виявляється при співставленні її з поглядами мислителів-сучасників: він міцно стояв на позиціях пантеїзму. Якщо френсіс бекон, рене декарт, то-мас гоббс, готфрід лейбніц та інші деїсти розглядали бога як першопричину, творця всієї природи, то бенедикт спіноза виходив з того, що бог і природа - це одна єдина субстанція, назва якої повинна бути «бог-природа». Якщо в рене декарта бог виноситься за межі природи, розглядається як надприродна істота, що породжує дві паралельно існуючі субстанції - матеріальну і духовну, то бог у бенедикта спінози знаходиться у самій природі, в речах і визначає їх існування. Виступаючи проти креаціоністської концепції, за якою надприродний бог-творець - це віддалена причина речей, бенедикт спіноза, навпаки, розглядає її як найближчу причину. Цим самим філософ намагається подолати деїстичне уявлення, що йде ще від арістотеля про одвічну пасивність матерії. Оскільки бог присутній у речах, то і матерія іманентне активна. Бог-субстанція (бог-природа) більше не потребує ніякої зовнішньої причини, зовнішнього поштовху, що надали б їй руху і активності, є причина самої себе і діє без усякого примусу, вільно. Але матерія - це одночасно і наслідок самої себе, тобто знаходиться в стані самопричи-нення. Усередині бога-субстанції бенедикт спіноза розрізнює дві природи: природу спричиняючу, породжуючу і природу спричинену, породжену .

Отже, субстанція постає як внутрішньо динамічний і самодостатній універсум, як єдине ціле проявляється в численних модусах. Кожний модус (річ, явище, процес) скінченний, обмежений у часі і просторі, субстанція ж, як цілісність, нескінченна. Взаємовідносини між субстанцією і її модусами визначаються відношенням обмеження. Модус як результат самоствердження - результат обмеження субстанції, тобто одночасно і заперечення її як безмежної сутності. На думку бенедикта спінози, «обмеження є заперечення» . Складова частина онтологічної концепції: вчення про атрибути. Атрибут - невід'ємна властивість речі, в ній найчіткіше проявляється її суть.

Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів бенедикт спіноза відносить лише два основних - протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів, як основних, зовсім не випадковий: адже це дві форми реальності, що лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсума у людини. У рене декарта такі атрибути визначаються як дві самостійні субстанції, що творяться і координуються богом. Бенедикт спіноза розум не виносить за межі субстанції, а немовби занурює його в неї. Звідси стає очевидною і схильність до раціоналізму: розум - це атрибут субстанції, а субстанція раціоналістична. Зв'язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може пізнати розумне (природу). «порядок і зв'язок ідей той же, що порядок і зв'язок речей», - робить висновок бене-дикт спіноза. Закони природи, по суті, логічні, є проявом загальної необхідності і причинного зв'язку. Удосконалення розуму, прагнення розумного життя - основне кредо етики бенедикта спінози. У житті багато нерозумного, але людина повинна враховувати цей факт і підпорядковувати свої дії розуму. Звідси його моральне кредо: «не висміювати людських вчинків... Не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Сенс філософії, за бенедиктом спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому і на такому ґрунті - досягнення щастя і волі.

англійський філософ і педагог джон лот (1632-1704 рр.) Народився в сім'ї суддівсь кого чиновника. Закінчив оксфордський університет. Основні інтереси зосереджені в галузі медицини. Після закінчення університету - домашній вчитель. Працює секретарем у лорда ешлі. За період реставрації стюартів двічі емігрував; після революції 1688 р. Повернувся до англії і майже до кінця життя займає різні адміністративні посади. Основні філософські і педагогічні ідеї викладено в працях: «досвід про людський розум», «листи про віротерпимість», «думки про виховання» та ін. У центрі уваги джона локка - проблеми походження світу, бога і людини. Розглядаючи традиційні для xvii ст. Онтологічні питання, переводить їх у гносеологічне русло. Чи ж існує взагалі субстанція як певна «підпірка» окремих речей, явищ, процесів, крім самих явищ? На думку джона локка, субстанція - це ідея розуму. В об'єктивній реальності лише окремі об'єкти почуттєвого сприйняття - своєрідні емпіричні субстанції. Джон локк розглядає субстанцію з позиції номіналізму. Емпіричні субстанції і філософська субстанція, як сума окремих речей, принципово недоступні для пізнання. Субстанція, або те, що в філософії називають матерією, на думку джона локка, пасивна за своєю суттю, її активність зумовлюється зовнішньою діяльністю бога. Це позиція філософів-деїс-тів - традиційна для мислителів хуп-хупі стст.

Головне завдання філософії, вважає джон локк, виявити можливість пізнання світу людиною. Повністю підтримує сенсуалістичне кредо: «немає нічого в розумі, чого б попередньо не було в почутті». Досвід - єдине джерело знання про зовнішній і внутрішній світ для людського розуму. Цей гносеологічний принцип спрямовується проти принципу природженості ідей, що найвиразніше сформульовано ре-не декартом. В xvii ст., по суті, продовжується діалог, розпочатий ще арістотелем і платоном. Існування природжених ідей нічим не доведене і ґрунтується на взаємній згоді як головному доказі. Природжені ідеї, зауважує джон локк, «не закарбовані в душі від природи, бо невідомі дітям, ідіотам та іншим людям». Доводи про існування певних природжених істин, про що говорять рене декарт і готфрід лейбніц, - результати наївної довірливості людей, які сприймають усе на віру і слово і які перебувають під впливом авторитетів. Загальна схема пізнавальної діяльності, за джоном локком, така:

«почуття спочатку вводять окремі ідеї і заповнюють ними ще пусте місце (етріу саьіпеі), коли розум поступово освоює деякі з них, уміщаються в пам'ять і одержують імена. Далі, просуваючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається використовувати ці імена. Так розум опановує ідеї і слова, тобто одержує матеріал для реалізації своєї здатності міркування». Поняття «досвід» локк тлумачить широко, розуміючи під цим ідеї, які спричиняються об'єктом пізнання, розділяє увесь досвід на досвід зовнішній (почуття, уявлення, поняття, інтелектуальні, емоціональні і вольові акти душі), і досвід внутрішній (рефлексія) - ідеальні явища самосвідомості, що виникають у розумі в процесі самопізнання, самоаналізу. Це роздвоєне тлумачення досвіду, в якійсь мірі, результат впливу декартієвського дуалізму, що допускав співіснування двох субстанцій - тілесної і духовної. Рефлексія як самодіяльність розуму нагадує тезу рене де-карта про існування природжених ідей, тим більше, що за джоном локком, рефлексія породжує ідеї існування, часу і числа. В основі гносеології джона локка лежать такі ідеї: зовнішній світ - джерело почуттів; чуттєвість - перший ступінь пізнання світу людиною, яка формує так звані прості ідеї: активний людський розум шляхом синтезу, порівняння, комбінування, узагальнення, формує на основі простих ідей складні ідеї (наприклад, ідеї субстанції, людини, красоти та ін.). Це другий ступінь пізнання - демонстративне, раціональне, тобто опосередковане пізнання. Найдостовірніший - третій вид пізнання -інтуїція, тобто сприйняття істини безпосередньо, без попередніх доказів (наприклад, сприйняття особистого існування).

Джон локк увійшов в історію людської думки, також як теоре-тик-економіст, політик і педагог, який вважав, що право на власність може дати тільки праця (ідея «природничого права»), всякі ж інші способи придбання власності неприпустимі. Гдрантом реалізації права власності може бути держава як засіб захисту особистої свободи та власності. Успішна реалізація державою місії захисту і охорони людини, її власності можлива тільки при здійсненні розподілу влади на законодавчу, виконавчу і федеративну (керівництво міжнародною політикою). У політиці відстоювався принцип лібералізму, що виступає за компроміс між монархістською і республіканською формами правління. Його ідеал - парламентсько-монархістська конституційна держава.

Педагогічні ідеї джона локка органічно зв'язані з філософією і ґрунтуються на ній. Якщо досвід - єдине джерело ідей розуму, то виховання людини в основному залежить від якості досвіду (природного і соціального середовища). Людина народжується нейтральною етично. Доброю чи злою стає у суспільстві в залежності від навколишнього соціально-культурного середовища. Добро - це корисне для суспільства, для середовища. Природжені психолого-педагогічні здібності особистості необхідно враховувати у вихованні. Але вирішальне значення має соціальне середовище і виховання. Звідси висновок: якщо соціальне середовище не відповідає соціальним ідеалам, його треба змінювати, в тому числі революційним способом.

Значення джона локка в історії філософії велике: під його впливом перебував розвиток сенсуалістичних (чуттєвих) теорій ідеалістичного (берклі, юм, позитивісти) і матеріалістичного (французькі просвітники xviii ст., фейєрбах та ін.) Напрямків.

готфрід вільгельм лейбніц (1646-1716 рр.) Народився в лейпцигу в сім'ї професора. За кінчив філософський факультет лейпцизького університету. Улюблені предмети - логіка і математика. Значну увагу приділяв юриспруденції. Перебуваючи на різних посадах державної служби, одночасно активно вів наукові дослідження. Готфріду лейбніцу належить ряд відкриттів у математиці (диференціальне та інтегральне числення незалежно від ньютона), фізиці, механіці. Організував наукове товариство в берліні, став першим його президентом. Услід за паскалем, готфрід лейбніц сконструював обчислювальну машину, насоси для відкачування води з рудників. Підтримував зв'язки з імператором росії петром і, ініціював створення петербурзької академії наук. Останній період життя провів у злиднях і помер, забутий усіма в німеччині. Основні філософські праці: «міркування про метафізику», «нові досліди про людський розум» та ін.

У розумінні філософії (метафізики) та її предмету готфрід лейбніц виходив з того, що філософія - основа всього наукового знання. Якщо ньютон та інші дослідники природи представники емпіризму висунули лозунг: «фізика, бійся метафізики!», намагалися відмежуватися від філософії як загальнотеоретичної основи науки, то готфрід лейбніц займав більш виважену позицію. У праці «міркування про метафізику» заявляв: «загальні засади тілесної природи і самої механіки за своїм характером швидше метафізичні, аніж геометричні». На відміну від френсіса бекона і рене декарта, які занадто критично ставилися до попередньої філософії, схоластики, готфрід лейбніц в доказах великих схоластиків (наприклад, фоми аквінсь-кого) вбачав «значно більше ґрунтовності, аніж звичайно про це думають», і вважав, що «неупереджений дослідник знайшов би у них цілу скарбницю вельми важливих і повністю доступних доказових істин». Принцип спадкоємності дотримується мислителем і в методології пізнання. Будучи раціоналістом, не заперечує важливості значення емпіричного знання, досліду в пізнанні. Але дослід дає лише істини факту, що потребують дальшого логічного осмислення, і готфрід лейбніц розробляє таку методологію, яка б суворо визначала порядок дослідження, інтерпретацію фактів і аксіом. Декартівської інтелектуальної інтуїції тут недостатньо. Необхідні логічні обґрунтування вихідних і кінцевих істин на основі законів формальної логіки.

Услід за рене декортом визнає висунуту ще платаном теорію природжених ідей, вводить поняття перцепція (для означення чуттєвих сприймань, почуттів) і апперцепція (рефлективне самозаглиблення суб'єкта). Апперцепція означає здатність людини до самопізнання, фіксує активний, і відносно незалежний характер людського духу стосовно до чуттєвого сприйняття. Чуттєвий досвід - це поле реалізації потенцій розуму в процесі пізнання істини. Суб'єкт багатший за об'єкт.

Готфрід лейбніц виступив з критикою положень англійського філософа джона локка про те, що свідомість людини подібна до чистої дошки, на якій зовнішній світ пише свої письмена. Таке розуміння свідомості йде ще від арістотеля, який порівнював думку з пустими дощечками для писання. Джон локк за арістоте- лем стверджував, що в розумі немає нічого, що не виходило б з почуттів. Але платон, а за ним і рене декарт, на думку готфріда лейбніца, значно глибше розуміють ідею, визначають апріоризм розумного знання, висуває положення, що стало афоризмом: «немає нічого в розумі, чого не було б раніше в почуттях, за винятком самого розуму». Розум неможливо вивести з почуттів або звести до них. Його можна порівняти з брилою білого мармуру, прожилки якого показують контури майбутньої статуї. При такому підході до розуміння природи розуму, з одного боку, виникає можливість пояснити творчі потенції розуму, а з другого, - створюються передумови для містифікації розумової, інтелектуальної діяльності людини. Світ пізнається людиною завдяки діяльності розуму, існуванню наук. Але пізнання світу можливе настільки, наскільки це наперед установлено богом. Адже людина не може ще осягнути суть життя і розумової діяльності.

Ідея субстанції, що раніше обґрунтована рене декартом і бене-диктом спінозою, суттєво трансформована лейбніцом. Якщо в філософії декарта універсум складається з двох підпорядкованих богу субстанцій - духовної і матеріальної, для спінози бог-природа -єдина субстанція, то для лейбніца дійсність - це сукупність численних субстанцій - монад. Монада - проста субстанція, що входить до складу більш складної. Ці монади уявляються лейбніцом як своєрідні атоми природи, одним словом, елементи речей. Речі, створені богом, ніколи не гинуть, безперервно змінюються, внутрішньо активні. За аналогією з арістотелівськими ентелехіями, речі є носіями життєвої енергії, їх можна б назвати безтілесними атомами. Ще одна якість робить їх подібними до атомів демокріта: монади неділимі і непроникливі для пізнання тому, що «не мають вікон, через які щр-небудь могло б увійти туди або вийти звідти». Субстанції-монади якісно відмінні одна від одної і неповторні. Це «метафізичні точки», що не мають просторово-часових координат. Монади - «живі» одиниці духу - утворюють динамічну, плюралістичну, незчисленну множинність, що постійно змінюється і створена вищим розумом-богом.

Світ динамічний і рухливий побудований так, що кожна його жива точка зв'язана з іншою і «усяке тіло відчуває все, що відбувається в універсумі». Лейбніцевський світ - це світ побачений очима діалектика, що все змінюється, живе, пульсує, а основною тенденцією є прогрес. Бог як позасвітова духовна сила «вертить у всі боки і на всі лади загальною системою явищ». Світ створено за законами краси: він прекрасний, це світ наперед установленої гармонії. З незчисленної множинності світів бог вибрав найдосконаліший світ, тобто такий, що одночасно і простіший за всіх за божественним задумом, і багатший за всіх змістовно. У всьому всесвіті здійснюється безперервний прогрес, що дедалі більше охоплює сферу культури. Культура, або цивілізація, потужно прогресує, з кожним днем охоплює дедалі більшу частину землі. Людський дух у процесі творчої^ культурно-продуктивної діяль ності не може дійти до заспокоєння. Його діяльність полягає «в нев пинному переході до нових радощів і нових досконалостей». 

 

у середині xviii ст. У франції і трохи пізніше в німеччині виникає широкий суспіль ний рух - просвітництво. Власне, свій початок просвітництво бере ще з xvii ст., біля його джерел стояли френсіс бекон і рене декарт. Представники просвітництва - воль-тер, руссо, даламбер, ламетрі, дідро, гельвецій, гольбах багато зробили для створення «енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Основний зміст суспільного руху - критика: критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів та ін. Філософська форма філо-софа-просвітителя до дійсності - її заперечення з позиції розуму. Не випадково xviii ст. Називали віком розуму і заперечувальних доктрин. М'якою, а інколи й обережною формою заперечення існуючої дійсності став сумнів як методологічна основа скептицизмі/. Попередники просвітників - представники скептицизму у франції - мішель де монтень (xvi ст.), п'єр бейль (xvii ст.), осмислюючи категорію істинності, розглядають її відповідно до морально-релігійних концепцій, можливості розуміння з позиції розуму і науки.

Максимально загостреної форми скептицизм, як спосіб філософствування, набуває в творчості франсу-марі-аруе (1649-1778 рр.), більше відомого в історії культури під псевдонімом вольтер. Народився в парижі, в сім'ї нотаріуса, закінчив єзуїтський коледж. Навчався у школі правознавства. Рано почав діяльність на літературному поприщі. За написання епіграм і памфлетів на впливових осіб декілька разів висилався за межі франції та ув'язнений у бастілії. Літературно-філософська діяльність зробила вольтера знаменитим у всій європі. Його критики боялися герцоги і міністри, церковні ієрархи і клерикали, з ним загравали самодержці (катерина ii), ним захоплювались «вольтер'янці», мислителі і літератори декількох поколінь. Один з основних об'єктів критики вольтера - християнська церква. «роздавіть гадину!» - закликає вольтер, розглядаючи діяння церкви як сплетення утисків, актів мракобісся, знущань над інакомислячими і вбивств. Але заперечуючи необхідність церкви, як суспільного інституту, вольтер визнає існування бога як першотворця всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий бог. Якби бога не було, його слід було б вигадати, стверджує вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в бога і його запереченням: треба уникати крайностей - релігійного фанатизму і атеїзму.

Атеїсти, які б стояли біля влади, були б такими ж злочинцями для людства, як і релігійні фанатики. Розум протягує руку спасіння у виборі між двома чудовиськами. На думку мислителя, люди повинні керуватися в житті принципами так званої природничої (а не релігійної) моралі. Основний моральний закон вписано природою в серця людей: поводься з іншим так, як би ти хотів, щоб інші поводилися з тобою. Ідея поступального розвитку суспільства і нездоланності суспільного прогресу характерна для всього творчого доробку філософа. Виступаючи проти теолого-оптимістичної точки зору лейбніца («все йде на краще у цьому з кращих світів») вольтер водночас рішуче протестував проти містичного песимізму паскаля («людина - середнє між усім і нічим»).

жан-жак руссо (1712-1778рр.) Народився в женеві, в сім'ї годинникаря. Систематич ної освіти не одержав. Популярним став завдяки перемозі у конкурсі з питань морального прогресу. Осмислюючи роль науки у житті людства, жан-жак руссо приходить до невтішного висновку: «наші душі розбещувалися в міру того, як вдосконалювалися науки і мистецтва. Чим більше примножуються життєві вигоди, вдосконалюються мистецтва і поширюється розкіш, тим більше знесилюється істинна мужність, воєнні доблесті щезають, і все це - плоди наук і мистецтв, що вийшли з тиші кабінетів».

В історію філософської думки жан-жак руссо увійшов як критик цивілізації, побудованій на суспільній нерівності. На певному етапі розвитку цивілізації виникає соціальна спільність, що користується привілеями, живе в розкоші і гультяйстві. Більша ж частина населення злидарює. В результаті у суспільстві дедалі посилюється аморалізм. Але можлива і інша соціальна модель суспільства, що ґрунтується на натуральному виробництві, де трудящий і власник суміщаються в одній особі, де люди соціальне рівні і морально чисті. Такою моделлю є первісне суспільство - «золотий вік», де люди жили у злагоді з природою і одне з одним. Ідея соціальної рівності людей покладена в основу концепції виховання. Головне завдання виховання - формування гармонійної особистості на основі праці в контексті загальнолюдських цінностей. Необхідно удосконалювати суспільство, прямувати до нового «золотого віку», що має прийти на зміну аморальній цивілізації. Ідеал жан-жака руссо - буржуазна республіка. Жан-жак руссо, на відміну від ідейного супротивника вольтера, не мав ілюзій стосовно можливостей просвітницької монархії і виправдовував революційні дії народу, який вирішив удосконалити або змінити форму правління.

у середині xviii ст. У франції, поряд з вольтером, руссо та іншими мислителя ми, сформувалася плеяда просвітників, які об'єдналися навколо «енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», що тоді видавалася - клод-андіан гельвецій (1715-1771 рр.), поль-анрі гольбах (1723-1789 рр.), жан-лерон даламбер (1717-1783 рр.), дені дідро (1713-1784 рр.). Центральне питання їх філософії - традиційна проблема природа-людина-бог. Поняття природа не випадково

Ставилося ними першим у смисловому ланцюгу. Природа, матерія (вона ж субстанція), всесвіт - це єдина першооснова, що не має зовнішніх причин для існування. Першооснова - сама собі причина і наслідок, існує вічно, постійно змінюється й одночасно залишається тотожною стосовно до самої себе. Такий світогляд протиставляється деїзму і пантеїзму, що визнають бога як творця або ототожнюють його з природою. Одним з перших філософів, що критикує деїзм, є жульєн-офре де ламетрі (1709-1751 рр.). Думка, що бог -першопричина і джерело активності матерії, зауважує де ламетрі, не більше аніж гіпотеза, поступка релігійній вірі. На його думку, джерело активності зосереджено в самій матерії, адже «матерія містить у собі оживляючу силу, що і є безпосередньою причиною усіх законів руху». Скептично оцінюючи деїзм, де ламетрі залишає питання про існування бога відкритим. Який би висновок не зробив філософ, ніяк не вплине на вирішення людиною своїх земних проблем: для її спокою абсолютно байдуже, вічно існує матерія, чи є бог, чи його немає. Безумство терпіти муки, коли не можеш чогось пізнати і що ніяк не вплине на бажання людини бути щасливою, навіть якби і досягла мети в реалізації одвічних питань.

Жульєн-офре де ламетрі не згодний з рено декартом, який зводив суть матерії до протяжності. Адже є істинно суттєва її внутрішня властивість - здатність до активності і чутливості. Ця властивість на рівні людського організму втілюється у формі душі, свідомості. Цю ж думку поділяє і дені дідро: «здатність до чутливості - це загальна властивість матерії або продукт її організованості». Поль гольбах погоджується з думкою про існування первісної внутрішньої активності матерії. Матерія завжди існувала, рухається завдяки своїй суті. Рух, по суті, є саморух, його визначальна не за межами матерії, а в ній самій. Але дені дідро не настільки категоричний, щоб проголосити чутливість властивістю всієї матерії. На його думку, ця властивість притаманна лише високоорганізованим формам матерії.

У центрі уваги французьких мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Чи здатна людина пізнати світ і визначити своє місце в ньому, як же ж відбувається процес пізнання, як співвідносяться відчуття і розум у процесі пізнання - ці і багато інших питань обговорюються в салонах гельвеція і гольбаха. В дискусіях сенсуалістів і раціоналістів французькі філософи віддавали перевагу сенсуалізму. Жульєн-офре де ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Услід за джоном локком заявляє, що немає ніяких підстав говорити про існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на ґрунті відчуття. З ним солідарний і дідро: «уявіть, що фортепіано володіє здатністю до відчуття і пам'яті, і скажіть, хіба фортепіано не стало б тоді само повторювати ті арії, що виконувались на його клавішах? Ми - інструменти, які мають відчуття і пам'ять. Наші чуття - клавіші, по яких б'є навколишня природа і які часто самі по собі б'ють, ось, на мою думку, все, що відбувається у фортепіано, що за своєю організацією подібне до вас і до мене».

«відчуття - мої філософи», - заявляє де ламетрі. Із чутливості виникають інші форми розумової діяльності: пам'ять, уявлення, ана-літико-синтетична діяльність, абстрактне мислення. Немає сумніву, що розумова діяльність людини дає можливість їй адекватно сприймати світ, вести пошук суті речей, визначати істину. Але французькі філософи вельми стримані у вирішенні проблеми пізнання світу. «суть душі людини і тварин є і залишиться назавжди невідомою, як і суть матерії і тіл», заявляє де ламетрі. На думку гольбаха, людині «не дано пізнати своє походження, проникнути у суть речей і дійти до первісних причин». Але такі заяви — свідчення не про агностицизм філософів, а швидше про неповноту людського знання, про незавершеність. Французькі матеріалісти переконані, що хоч походження людини ще не визначено, але ясно одне: людина - продукт природи. Характерною особливістю світогляду плеяди мислителів є атеїзм. Бейль і монтень, а після них вольтер скептично ставились до християнства, а інколи і критикували його, але публічно не відкидали ідею існування бога. Одним з перших де ламетрі розробляє концепцію світу з атеїстичних позицій, де богу не знаходилося місця в світі: адже світ існує «сам по собі». Створення світу із нічого, на думку гольбаха, - теологічний виверт. Невігластво, неосвіченість у поєднанні з допитливістю заставили людей з жадністю хапатися за все чудесне. Не пізнавши природи, людина створила собі богів, які стали єдиними предметами надії і спасіння. Неосвічена людина не знає природних причин і вірить в надприродне, створює собі примару, з якої робить бога. Освічена людина перестає вірити в забобони, така основна думка просвітників-матеріалістів. Треба зауважити, що просвітники не були утопістами у вирішенні проблеми викорінення релігії з суспільства. Увесь народ не можна зробити освіченим і атеїстичним за світоглядом. Атеїзм, на їх думку, - це світогляд лише небагатьох інтелектуалів, які глибоко пізнали причини природних і соціальних явищ. Суспільний прогрес неминуче збільшує число аристократів духу.

Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького просвітництва. Не можна погодитися з ще існуючою в літературі думкою про метафізичність (антидіалектичність) їх позиції. Читаючи їх твори, бачимо глибоко мислячих філософів, соціологів, антропологів, які зуміли відобразити природу, соціум, людину в логіці понять. Діалектичними є вихідні філософські ідеї -принцип збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів - принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ. Оскільки усе причинне обумовлене, отже, необхідне і випадковості не існує. Випадковим можна вважати лише те явище, причина якого нам невідома. Припущення випадковості, вважає поль-анрі гольбах, рівнозначно припущенню чуда, тобто надприродного явища. Але, з іншого боку, людині всього знати неможливо через труднощі дійти до первісних причин. Отже, хоче того людина чи ні, життя постає перед нею як хаос, збіг випадковостей. Досить найменшої випадковості, зміщення якого-небудь атома, щоб загубити або принизити людину. Абсолютизація необхідності або випадковості веде до фаталізму. Людина повністю перебуває у владі незалежних від неї сил. Така парадоксальна ситуація аналізується в праці дені дідро «жак-фаталіст». Людина безсила перед владою фатуму, яким би не здавався їй світ - необхідним чи випадковим. Просвітителі демонструють неординарний підхід до вирішення питання про свободу людини. Чи існує взагалі свобода волі в абсолютно визначеному світі? Поль-анрі гольбах дає заперечу-вальну відповідь на питання. Людина ні на одну мить не буває вільною (це концепція волі характерна для античного стоїцизму). Вся різниця, пише поль-анрі гольбах, між людиною, яку викинули з вікна, і людиною, яка сама з нього вистрибує, полягає лише в імпульсі, який в першому випадку приходить ззовні, в другому - з самого організму людини, яка відважилася на такий крок. Правда, іноді виникає ілюзія свободи, оскільки людина може робити вибір між декількома варіантами поведінки. Але будь-який вибір визначений, тобто причинно обумовлений, отже, необхідний. Для людини воля, свобода є ні що інше, як усвідомлення необхідності тієї чи іншої дії. Висновки французьких просвітників перекликаються з відомою концепцією свободи бенедикта спінози. Але як жити людині, повністю підпорядкованій долі та утиснутій в лещата фаталізму? На допомогу повинна прийти етика стоїків і епікурейців. Ламетрі зауважує: «залишимо думки про фатальний меч, що завис над головою; якщо не можемо дивитися на нього без збентеження, то забудьмо про нього і про те, що меч тримається на одній ниточці. Будемо спокійно жити, щоб спокійно умерти».

Розуміння суспільства французькими мислителями ґрунтується на концепції людини як природної істоти. Суспільство - витвір природи, тому що природа обумовлює життя кожної людини у суспільстві. Поль гольбах зауважує: «людина повинна шукати у самій природі і в своїх власних силах засоби задоволення своїх потреб, ліки від своїх страждань і шляхи до щастя». У чому ж полягає суть людської природи? Це питання всебічно осмислюється філософами у світлі природної політики, природних законів, природної моралі та ін. Загальний висновок такий: суть людської природи полягає в намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство буде досконалим, розумно побудованим за умови його відповідності людській природі. Суспільне середовище (держава, право, мораль та ін.) Визначає суть людини. Отже, погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. За гельвецієм, «люди не народжуються, а стають тими, хто вони є». Звідси висновок: необхідно розумно розбудувати середовище - створювати розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули томас гоббс, джон локк, жан-жак руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (гоббс) або доброї (руссо) істоти. На думку гольбаха, гельвеція, дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника - державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників xviii ст. Вплив ідей просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.

Література

  1. Бекон ф. Сочинения в 2-х т.— м., 1972.

  2. Вольтер. Философские сочинения.— м., 1988.

  3. Гельвеций к. А. Сочинения в 2-х т.— м., 1977. 

  4. Гоббс т. Сочинения в 2-х т.- м., 1989.

  5. Гольбах п. А. Избраные произведения в 2-х т.— м., 1963. 

  6. Гусєв в. І. Історія західноєвропейської філософії хіі-хуп стст.— к.: либідь, 1994.

  7. Декарт р. Сочинения в 2-х т.— м., 1989. 

  8. Дидро д. Избранные философские произведения.— м., 1941.

  9. Кузнецов в. Н., мееровский б. В., грязнов а. Ф. Западпо-европейская философия xviii в.- м., 1975.

  10. Ламетри ж. О. Сочинения.— м., 1976. 

  11. Лейбниц г. Сочинения в 4-х т.— м., 1982.

  12. Локк д. Сочинения в 3-х т.— м., 1985.

  13. Соколов в. В. Европейская философия ху-хуп веков.— м., 1984.

  14. Спиноза б. Избранньїе произведения в 2-х т.— м., 1957.

Схожі:

Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconКінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І...
Кінець ХІХ – початок ХХ століття – один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconСпеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
Використання засобів реклами в українських виданнях (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconІсторія України" Предмет І завдання курсу "
Теорії походження Київської Русі та становлення Давньоруської держави (кінець IX -кінець X ст.)
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) icon«Боротьба за владу на Півдні України у січні – квітні 1918 р.»
Курс більшовиків на захоплення влади на Півдні України (кінець 1917 – початок 1918 р.)
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconІнформаційний вісник профкому
Масниці, Масляниця, сирна неділя) давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconЖанри доби Відродження
Відродження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) icon2. Основне питання філософії та його місце в предметі філософії
Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст початок 5 ст до н е.). Слово “філософія” походить від...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconНаприклад: мир — війна, життя — смерть, гострий — тупий, радіти — сумувати, за — проти
Ких оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconПрограма курсу “Історія слов’янських країн” (ХІХ поч. ХХ ст.) Початок...
Послаблення станового поділу суспільства І демократизація суспільно-політичного життя. Ідеї лібералізму. Виникнення ідеологій лібералізму,...
Західноєвропейська філософія (кінець 16 початок 18 ст.) iconПрограма з курсу "філософія історії" (для студентів філософського...
Курс “Філософія історії” дасть студентам можливість набути знання з історії класичної філософії історії, кінця XVIII – поч. XX ст,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка