I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти




Скачати 461.62 Kb.
НазваI. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти
Сторінка1/3
Дата конвертації04.03.2013
Розмір461.62 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3
2

I. Вступ
Філософія Лесі Українки – це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти.

Основні напрямки філософії письменниці досліджувало багато вчених, адже це питання є актуальним на сьогоднішній день та потребує серйозних досліджень.

ЇЇ погляди були в основному спрямовані на матеріалізм , діалектику, глибоке переконання в можливості пізнання людиною світу, інтерес до нових досягнень прородознавства і філософії, історичний оптимізм.

Метою цієї роботи є дослідження філософізму Лесі Українки в «Одержимій», визначення основних напрямів світогляду поетеси, з’ясування, яким чином він відтворився в поемі, а також як письменниця зуміла змалювати себе в постаті головної героїні, спираючись на час, події, за яких була написана поема.

Завданням цього дослідження є визначити основні напрямки філософських поглядів Лесі Українки та виявлення їх в «Одержимій». Визначити основні мотиви, які лягли в основу поеми, розкрити зміст почуттів головних героїв через призму свідомості авторки. Проаналізувати думки різних науковців, вчених щодо наявності в поемі автобіографічного віяння.

Як було вище сказано, ця тема є досі повністю не розкритою і залишається таємницею та постійною дискусією між науковцями.

Дослідники не раз звертали увагу на засвідчену листами поетеси глибинну пов’язаність образної системи «Одержимої» (написаної протягом однієї ночі над ліжком вмираючого Сергія Мержинського - соціал-демократа, що боровся за благо всіх, а в дні скрути лишився всіма забутий) з подіями особистого життя поетеси. Цей аспект визрівання художнього задуму, хоч і з прагненням згладити ідеологічно гострі кути, аналізує О.Шпильова. Образи «Одержимої» у суспільно-біографічному, глибоко особистісному контексті стають предметом художнього осягнення в кіноповісті І.Драча «Іду до тебе» та фільмі за нею (режисер М.Мащенко, в головній ролі Алла Демидова, кіностудія імені О.Довженка, 1971).

Вишукану послідовність використання в п’єсі барв і світлотіней простежують О.Шпильова, А.Гозенпуд та інші.

Словесний двобій, що на нього звернув увагу М.Зеров [10, 385-388], а за ним й інші дослідники, вперше на повну силу виявився саме в «Одержимій», що значною мірою й дало підстави назвати п’єсу «першою в ряді тих драматичних поем, що вважаються за шедеври Лесі Українки» [10, 374].

Як взаємодію рівноправних ідеологічних персонажів трактує драматичний сенс твору Ліна Костенко: «Христос – це спокута за людські

3

гріхи перед Богом. Міріам – це спокута за людські гріхи перед Христом». До подібного трактування схильна й Ірина Бетко: «Природа жертовності героїв Лесі Українки завжди психологічно вмотивована ,але мотиви у кожного свої: у Месії  покликання врятувати світ, у Міріам – моральний максималізм». Останнім часом з’явилися статті, виразно спрямовані на осягнення мистецької незглибимості п’єси. Це розвідки Я.Поліщука [21], Л.Скупейка [24], інших дослідників.

4


II. Погляди поетеси та онтологічна основа драми

1.Філософські погляди Лесі Українки
Світогляд Лесі Українки формувався під впливом ідей Т.Шевченка, від якого вона перейняла «Прометеїв вогонь», М.Драгоманова, І.Франка, соціал-демократизму та марксизму. Характерними рисами її світогляду були матеріалізм, діалектика, глибоке переконання в можливості пізнання людиною світу, інтерес до нових досягнень природознавства і філософії, реалістична естетика та історичний оптимізм. Леся Українка була переконана в тому, що матеріалізм притаманний світосприйняттю кожної здорової людини і є результатом погляду на речі, які існують незалежно від будь-якого суб’єкта. Відкидаючи судження про мертвість, пасивність матерії, підкреслювала, що матерія є носієм усіляких змін і не може бути пасивною. В самій собі вона містить об’єктивні стимули безконечних перетворень, неперервного руху, постійного поступального розвитку. Леся Українка виступала проти вчення про «передбачену гармонію» і фаталістичних уявлень. Вона критикувала вульгарний, механістичний матеріалізм, що не визнавав ролі й значення ідей, активності людського мислення, водночас критично ставилася до різного роду ідеалістичних уявлень (спіритуалізм, платонізм, неокантіанство, фіхтеанство, містицизм), відкидала схоластику і догматизм в усіх їх проявах.

У витлумаченні явищ природи Леся Українка стояла на матеріалістичних позиціях. Матеріалізм, за переконанням Лесі Українки, властивий не лише людям філософсько-освіченим. У вигляді «наїв­ного реалізму» або стихійного матеріалізму він властивий усім тим, хто не досвідчений у тонкощах ідеалістичних спекуляцій, і є результатом простого безпосереднього по­гляду на речі як на такі, що існують поза і незалежно від нашого я, від усякого суб'єкта. У статті «Утопія в белетрис­тиці» говориться навіть про «наївно-матеріалістичний ідеал» народних уявлень про «рай» та інші фантастичні речі, а у вірші «Свята піч» Леся Українка прямо говорить про віч­ність неба [4, 146-147].

Отже, Леся Українка переконана, що матерія існує вічно, що вона нестворима і незруйнована. Ідеальне є по­родженням, продуктом матеріального. Більше того, аналіз творів Лесі Українки приводить до висновку, що пи­сьменниця вважала матерію активною, яка в самій собі має об'єктивні стимули вічних перетворень, безперервного руху, висхідного поступального розвитку.

Єдиний у своїй матеріальній основі світ, на думку Лесі Українки, підлягає внутрішньо притаманним йому за­конам розвитку. Визнання пануючої в природі закономір­ності виключає допущення всіляких фантазій,

5

релігійних, ідеалістичних і містично-спіритичиих вигадок. Усе при­чинно зумовлене, детерміноване: «нема причин, не буде й наслідків» [22, 137]. Про детерміністів Леся Українка говорить, що у них «...світ наладжений так стало, що там для Бога місця вже не стало» [28, т.1, 98].

Глибоко чужими Лесі Українці є казки про можливість загробного життя, їй чужі всякі туманні, містичні проро­кування.

Леся Українка рішуче виступає проти фаталізму і релігійно-ідеалістичної думки про наперед установлену гар­монію, зверху наперед визначену доцільність у світі і т. д. Так, говорячи про передчасну смерть від сухот свого зна­йомого ялтинського лікаря, Леся Українка зауважує: «Ах, іще люди говорять про якусь там «доцільність»!». В той же час вона виступає проти суб'єктивно-ідеалістичного тезису про панування в світі чистих «випадковостей». Ви­падковість має місце і вона відіграє свою роль, але її не можна переоцінювати — такий є смисл твердження Лесі Українки, згідно з яким не можна занадто покладатися на «випадковість» [22, 137].

Аналіз творів і листів Лесі Українки наочно показує, що письменниці чужою була проповідь суб'єктивізму і сва­волі. Вона вважає, що нема безпричинних предметів, явищ, фактів, подій, як у природі, так і в історії панує необ­хідний, закономірний зв'язок явищ, а зовсім не хаос і гра випадку. Зокрема, і в історичному житті ми бачимо необхідність, хоча вона і не означає того, що окремій особі лишається тільки сидіти склавши руки. Навпаки, історична необхідність передбачає активну, революційну, цілеспрямо­вану діяльність людей.

З неменшою рішучістю письменниця виступає також про­ти відкритого шарлатанства, яке, під назвою спіритизму, особливо охоче поширювалось представниками пануючих класів у період, коли під ударами визвольної боротьби і передової, насамперед пролетарської, ідеології поступово підривались підвалини експлуататорського ладу. В листі до О. Кобилянської від 26 лютого 1902 року вона говорить, що їй чужий спіритизм, який в її час став забавою гулящих паразитів і є своєю суттю чимсь шарлатанським і патоло­гічним. «Я взагалі, — пише вона,— давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та власне, свідомо і не мала ніколи тії віри)...». Вона пройнята презирством до всяких «місти­фікацій», зв'язаних із свідомим обманом і «нападами істеричними» [28, т.11, 322-326].

Стоячи на матеріалістичних позиціях і всіма наявними у неї засобами пропагуючи матеріалістичний світогляд, Леся Українка в той же час бореться проти матеріалізму грубого, вульгарного, що виключає визнання дійової сили ідей. Вона рішуче виступає проти опошлення матеріалізму, за використання його як войовничої духовної зброї боротьби проти всього віджилого і реакційного. Вона осуджує вузький і обмежений матеріалізм, нехтування великою силою ідей, якими проймаються люди.

6


Однак сила ідей, показує Леся Українка в своїх творах, полягає не в них самих, а в тому, що вони є ідеями людей, які використовують їх для практичного втілення тих ідеа­лів, що складаються в матеріальному життєвому процесі. І саме тому, що ідея виражає насущні запити життя певної суспільної групи і сприяє реалізації цих запитів, вона містить у собі велику дійову силу, яку і треба використати в ході практичної революційної боротьби за рішучу зміну соціально-політичних відносин. Філософія має бути вико­ристана не як засіб споглядання світу, а як знаряддя бо­ротьби, вона виправдовує себе лише в тому випадку, коли набирає войовничого, цілеспрямованого характеру.

В цьому відношенні Леся Українка не тільки була спо­ріднена духом з революційними демократами 40—60-х рр. XIXст., але й поділяла марксистський погляд на філософію, як на духовне знаряддя боротьби за перебудову суспільного життя.

Борючись проти «філософського опортунізму» (так на­зиває Леся Українка всяку теолого-ідеалістичну конструк­цію, що освячує бездіяльність, квієтизм), письменниця вимагає від філософів рішучості, практичної діяльності, боротьби. Вона виступає за творчий характер, життєвість і дійовість пізнавального процесу, філософії взагалі.

Саме відсутністю цієї рішимості до боротьби Леся Ук­раїнка пояснює те, чому філософи стародавнього Риму не створили політичної програми суспільних перетворень, хоч би на зразок тієї, яку створив француз Монтеск'є в творі «Дух законів», не говорячи вже про те, що вони не вступили в рішучу боротьбу проти реакційних суспільних порядків свого часу.

Ще в ранній період своєї діяльності Леся Українка виступає рішучим противником всякої бездіяльності, спо­глядальності, філософського індиферентизму. Наприклад, у листі до М. Драгоманова від 22 серпня 1891 року вона говорить, «що різні громадські рухи, спори, толки, анта­гонізми» окремих, навіть передових людей, їх симпатії і антипатії здаються їй часто «бурями в склянці води». «А найгірше мені прикро, коли я бачу, як деякі мої товариші і товаришки, замість того, щоб оглянутись навколо себе

на живі справи, на живу роботу, звертають всю свою розумову силу на рішення філософських питань, не маючи самі ніякого філософського виховання, і через те їхні спори часто бувають похожі на спори «про безсмертя душі», «про причину причин», а часом іменно сі теми служать їм до роз­мови». Тимчасом, продовжує Леся Українка, енергія і пристрасть, що витрачаються на «розв'язання» схоластич­них і пустих питань, могли б бути використані куди більш раціонально. «Сі розмови і спори нагадують мені часи «геге­льянства» в Росії. І страшно мені, чи не посуваємось ми вже назад». Характеризуючи польських поетів-декадентів, Леся Українка осуджує їх за відхід у «мрії про нірвану» і заспо­коєння «у філософській байдужості до всього». Вона

7

критикує особливо таких письменників, як Ян Каспрович, Пшерва-Теймайєр, почасти навіть поета-народника Марію Конопницьку [28, т.10, 100-103]. Вона бичує «ідеалізм», тобто пусте мріяння, містицизм, якими пройняті писання польських поетів-занепадників.

Отже, в розумінні явищ природи Леся Українка стояла на матеріалістичних позиціях. Пояснюючи природу в дусі філософського матеріалізму і піддаючи критиці містику і ідеалізм, вона вимагає, щоб філософія мала дійовий, бо­йовий, цілеспрямований характер, щоб вона служила розв'я­занню найважливіших соціальних проблем в інтересах народу. Мірилом правильності знань людини про навколишню дійсність і про неї саму є, твердить письмен­ниця, практична діяльність людей, яку треба розуміти в широкому значенні слова.

У підході до явищ дійсності Леся Українка виступала як діалектик.

В усіх сферах своєї багатогранної діяльності — в галузі художньої творчості, літературної критики, публіцистики і т. д. — Леся Українка докладала всіх зусиль до того, щоб вивчити і розглянути об'єкт свого найближчого інтересу по можливості всебічно, в усіх його зв'язках і опосереднен­нях, і притому в русі, а не в спокої. Так, у «Замітках про новітню польську літературу», торкаючись явищ соціальної і, зокрема, психологічної сфери, вона говорить, що не можна бути «натуралістом-метафізиком» [28, т.12, 196], який стоїть на точці зору незмінності і вічності предметів світу, що треба виходити з ідеї зміни і розвитку як природи, так і суспіль­ного життя. В «Замітках з приводу статті «Політика і етика»» вона говорить, що матеріальне життя людей і суспільних класів розвивається, змінюється і неминуче породжує явища ідеологічного характеру (політичні погляди, мораль і т. д.), які, в свою чергу, є мінливі. У багатій змістом статті «Утопія в белетристиці» Леся Українка, говорячи про май­бутній соціалістичний лад, створений на наукових засадах, розглядає його не ізольовано від усього попереднього ходу історичного розвитку, а в нерозривному зв'язку з ним. Вона говорить, що прийдешній суспільний лад тісно логічно-нерозривпо зв'язаний «з еволюцією тих його початків, які можна було бачити в першій половині XIX століття». Слідом за цим Леся Українка, виявляючи історичний під­хід до оцінки і розуміння тих чи інших явищ суспільного життя, говорить: «Правда, вже й у Мора були якісь натяки на історичне пояснення утопічного ладу, але ж це було тільки геніальне та все-таки невиразне почуття еволюційної теорії і більшого ми, звісно, від письменника XVI віку ні вимагати, ні сподіватись не можемо».

Проте, продовжує Леся Українка, коли в XIX ст. «тео­рія еволюції міцно запанувала в науці та розпросторювала свій вплив і на «широку публіку»», уже нікого не цікавили серйозно фантастичні вигадки про майбутнє соціалістичне царство, так само як «не інтересувало ніщо, вирване хоч би силою фантазії з великого і величного ланцюга еволюції» [28, т.12, 57]. Утопісти цього часу, за

8


словами Лесі Українки, уже не наважувались зовсім відірвати свої утопії від конкретних явищ суспільного життя і відомих наукових даних.

В додатку до українського перекладу книжки «Хто з чого живе», відповідно до марксистських поглядів, гово­риться, що шлях визволення робітничого класу від капіта­лістичного рабства є складним шляхом діалектичного росту класової організованості і самосвідомості пролетаріату, є шляхом непримиренної боротьби робітників, що об'єдна­лися в масштабі кожної країни і всього світу, проти буржуа­зії як класу.

Ці думки Лесі Українки свідчать, по-перше, про кон­кретно-історичний підхід її до явищ суспільного життя, а по-друге, — про визнання руху як невід'ємного атрибута матеріальної, в тому числі І суспільної, дійсності. Характер­ним щодо цього є місце з тієї ж статті «Утопія в белетрис­тиці», де говориться, що не можна «в'явити собі ліс без дерев, життя без руху» [28, т.12, 69], а також положення розвідки з історії, яке відзначає суперечливий характер розвитку суспільства на ранніх його ступенях.

Леся Українка робить правильний і природний висновок про відсутність абстрактної істини, про необхідність, в науковому дослідженні і практично-політичній діяльності, якнайсуворіше враховувати умови, місце і час існування того чи іншого природного або історичного явища. Так, у «Замітках з приводу статті «Політика і етика»» ідея кон­кретності Істини, «конкретної правди» обгрунтована І з своєї теоретичної сторони. Як на приклад Леся Українка вказує на застосування води, яку треба заощаджувати в умовах посухи, раціонально витрачаючи її з метою сприят­ливого дозрівання хлібів. А в період збирання врожаю дощ зовсім не потрібний, і люди борються з поводями.

Отже, ту чи іншу оцінку певному явищу Леся Українка давала незалежно від якогось абстрактного, раз і назавжди даного «принципу», а лише якнайсуворіше враховуючи конкретну життєву ситуацію, яка зумовлює саме існування і всі особливості цього явища. Те саме слід сказати І про практичні висновки, які слід робити, згідно з Лесею Україн­кою, із сформульованих положень.

Соціологічні погляди Лесі Українки до певної міри були в руслі звернень до демократизму і соціалізму, в яких вона шукала порятунку від страшної дійсності. В публіцистичних і поетичних творах розглядала проблеми рушійних сил суспільнго розвитку, ролі народних мас та особи в історії, класової боротьби, соціальної революції, загальних закономврностей історичного погресу. До останніх вона відносила його суперечність, рух по висхідній, неминучість торжества соціальної справедливості. Знищення експлуататорського ладу й тиранії, встановлення справжнього народовладдя, забезпечення свободи й розвитку особи – основні соціальні ідеї Лесі Українки.

9


Значущість людини як суспільної істоти Леся українка розглядала під кутом зору людської особистості, її гідності як найвищої вартості в загальнолюдських і національних вимірах, відбиття на ній духу Прометея. Перейнятий від Т.Шевченка й М.Драгоманова образ Прометея став для неї узагальнюючим образом роздумів про людину і сенс її буття, стосунків між суспільством, боротьби проти невільницького стану й національного гноблення. Якщо для Драгоманова Прометей був символом освіти й прогресу, то для Лесі Українки, і для Т.Шевченка, - це символ усього поступального, сміливості думки, доброго серця, твердості духу й безстрашності. За допомогою алегоричних символів і сюжетів вона прагнула показати зв’язок минулого з сучасним, їх трансформацію в майбутньому [18, 270].

Творчості поетеси притаманне протиставлення авторитету громади – сміливої людської індивідуальності, пасивності маси – діяльної особи. Звідси випливало її розуміння призначеня видатної особи (пророка, месії). На думку Лесі Українки, щоб пробудити народ, розбурхати надію на визволення, треба не лити сліз, а шукати в людях «живий вогонь». Передбачаючи ті чи інші події в суспільному житті, людина не повинна залишатися пасивною до них, а своїми діями впливати на хід історичного погресу, спонукати народ до дії.

Леся Українка усвідомлювала, що значна частина суспільства є масою рабів. Однак за всієї своєї пасивності вона нащадок Прометея, прикутого до землі. Прийде час, і ця маса рабів прокинеться, стане «воїнами одмінними». Треба лише знайти оту «прометеївську іскру», роздмухати її, розбудити сміливість і гордість благородну, дух живого протесту. І тоді ця колишня пасивна маса змете тиранів, доб’ється звільнення, знесе невільництво гноблення особи й усього народу [18, 271].

Світогляд Лесі Українки зумовив її етичні та естетичні погляди, ставлення до релігії. Естетичні погляди Лесі Українки характеризувалися вимогами народності та ідейності мистецтва, яке має включати в себе мрію про ідеал, за який бореться прогресивна частина суспільства. Була переконана в тому, що мистецтво мусить виконувати високі суспільно-національні функції, зокрема виховну. З позиції соціального призначення мистецтва, художнього слова критикувала концепції «мистецтва для мистецтва», рішуче виступала проти формалізму, натуралізму, декаденства.

Досить критично Леся Українка ставилася й до релігії, атеїзм був невід’ємним елементом її свотогляду. Аналізуючи походження релігії, вона зазначала, що релігія створена людьми, які не в змозі були пояснити грізні й незрозумілі явища дійсності. Пізніше релігія перетворилась в засіб виправдання експлуатації і гноблення людини, існуючого рабства. Саме останнє стало для неї основою невизнання релігії й звернення до прометаїзму, який ніколи не робив з людини раба. Зіставляючи православ’я

10


та унітарство, доходила висновку про те, що вони, як й інші форми релігії, постають формами духовного рабства, а тому немає сенсу ламати голову над тим, якого сенсу дотримуватися.

11

2. Онтологічна основа драми «Одержима» та відображення авторського «Я» у творі
Варто звернути увагу, бодай побіжно, на внутрішні, психологічні мотиви, що зумовили появу твору й передували його написанню. Немає сумніву, що, сказати б, онтологічною основою драми стали особисті переживання авторки. І сам факт приїзду до Мінська, що вимагав подолання певних амбіцій та незгоди "ближчої родини", і пристрасне кохання без повної взаємності, і невиліковна хвороба коханого та психологічні колізії з його родичами, — все це сплелося в душі письменниці в один емоційно-трагічний вузол. На якомусь етапі стало зрозуміло, що ситуація непоправна, хоч свідомість уперто відмовлялася повірити в це. Однак там, біля безнадійно хворого С.Мержинського, перебувала не просто закохана жінка, охоплена співчуттям і тяжкими пережи­ваннями, — там була поетка, митець, художник. І ця друга з почуття обов'язку чи за велінням "натури" не лише повсякчасно фіксує все, що відбувається, а й наполегливо шукає виходу зі стану безнадії; прагне подолати безвихідь — не реально, а психологічно й емоційно: щоб "перетравити тугу", ЇЇ треба пояснити, вмотивувати, знайти такі слова й аргументи, які б надали неминучості певного сенсу чи виправдання, зрештою  звільнили б від постійного й невблаганного відчуття приреченості, безсилля, особистої провини [24, 76-77].

В "Одержимій" Леся Українка уникає прямої відповіді на питання про істинну причину "одержимості" Міріам, як і ніде однозначно не вказує на її родинний зв'язок з Месією. Та все ж "родинний текст" у драмі присутній. Він виявляється вже на початку твору, в перших словах діалогу, і композиційно виконує функцію зав'язки драматичного конфлікту. Про особливе ставлення Міріам до Месії здогадуємося з її натяку про "той спокій", що був у нього "в тихім Назареті' (тобто в дитинстві, до релігійного повноліття, про ідо, звичайно, могла знати лише близька людина, передусім мати), а ще — погордливих слів Месії, які вкрай збентежили пригнічену Міріам: "Яке тобі до мене діло, жінко?". Дана фраза, імтенційно оприсутнюючи в драмі євангельський сюжет (про "диво в Кані Галілейській" — перетворення води на вино), буквально повторює слова Ісуса, промовлені ним до своєї матері: "Що тобі, жоно, до Мене? Не прийшла ще година Моя" (Івана, 2, 4). Згодом її двічі згадує Міріам у тому ж контексті — як відчужене ставлення до неї з боку Месії та (вдруге) його "прихильних" друзів і тої "родини", що "ніколи в ньому не бачила пророка", і ці слова звучать своєрідним рефреном до всього, що робить, думає й висловлює героїня.
12


На перший погляд, може здатися, що авторка, повторюючи дану фразу, намагається дотриматися євангельського канону, за яким стосунки між матір'ю та сином описуються в дусі суворого відсторонення сина від природної материнської любові задля сповнення місії. Одначе такий висновок був би поспішним, ба й неправильним. Насправді Леся Українка переосмислює традиційний мотив, надає йому нового змісту, вбачаючи в євангельсько-канонічному трак­туванні стосунків між Сином і Матір'ю відображення величезної трагедії людства [24, 82].

Сюжетна основа драми окреслюється в річищі літературної традиції, але "Одержима" виділяється на тлі інших євангельсько-сюжетних творів, набуваючи яскравих і переконливих ознак модерності естетичного мислення. Обираючи варіант діалогічної драми, авторка відмовилася від традиційних літературних схем її. Міріам і за зовнішніми ознаками "включення" в євангельський сюжет, і за внутрішньо-змістовими акцентами виглядає як постать апокрифічна. Відтак ознак апокрифічності набуває й сам сюжет, десятки разів осмислюваний у письменстві. Зазвичай у подібних творах опонентами Христа виступали його учні-апостоли чи новонавернені. Міріам не може бути віднесена ні до перших, ні до других. Її характеризує насамперед сильна особистісна інтенція; науку Пророка вона не приймає як щоденний рецепт і шлях до "спокою", відкриваючи натомість тіньову сторону подвижництва Месії  його самотність та страждання за людей [21, 12].

Одне з улюблених занять дослідників – шукати біографічні збіги та натяки в постаті Міріам. Здається, такі спроби приречені на невдачу. «Одержима»  справді дуже автобіографічна річ. Але подібності слід бачити не в площині автор – персонаж, а в площині почуттів та переживань, які вихлюпнулися на сторінки драматичної поеми. Тут, звісно, матерія делікатна, тонка, але прямий, плаский біографізм для Лесі Українки нехарактерний, тим більше – на межі її творчої зрілості, коли було написано «Одержиму».

Палка, іноді пересадна пристрасть Міріам виявляє не лише силу жіночого чуття, а й силу авторської відвертості, щирості, сповідальності. Чому авторка не вважала за потрібне приховати, замаскувати відвертість своїх переживань? Ця позиція для Лесі Українки була засадничо важливою. Добре сформульовано її в листі до Івана Франка: «Я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або «трохи соромно» нести «геть на розпуття шляхове»,  значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі ,або до болю холодні, але не літні, а, власне, автор «Апокаліпсиса» дав добру науку не так людям взагалі, як власне поетам та артистам: будь гарячий або холодний, але не теплий» [28, т.11, 277-278].

Леся Українка, яка завжди цуралася біографізму в творчості, тут відверто зізнається у винятковій цінності особисто пережитого митцем для

13


творчості. З цього погляду поема «Одержима»  твір дуже відвертий, але не автобіографічний у традиційному розумінні. Через те недоречними видаються спроби дослідиків виводити біографічні паралелі між подіями й образами поеми та життям авторки. Треба зважати, що модерна епоха утвердила нове розуміння біографізму, що, безперечно, поширюється й аналізований тут випадок. Митець не боїться бути відвертим і пристрасним, бо для нього це – не публічне «роздягання», не акт, а процес, який є шляхом пошуку ідентичності, чим він, власне, цікавий, для самого творчого суб’єкта. «Біографія асоціюється з неперервністю самототожного «Я» вимагає зв’язної оповіді...Цілісний, постійно коригований життєвий проект здійснюється в контексті поліваріантного вибору» [12].

Конкретний варіант біографічного досвіду вгадується в чуттєвій парадигмі Міріам у контровервійних, радикальних проявах її закоханості. Почуття керують героїнею, ведуть її, нерідко наосліп, але без цих сильних, екзальтованих почуттів важко уявити собі духовний світ жінки. Вона, зрештою, як особистість має прово жити почуттями та переживаннями. Бо чи досяжна якась раціональна істина на зразок загального рецепту щастя без почуттів? Сила пристрасті губить Міріам, та водночас і рятує її, повертаючи насамкінець до ідеалу любові.

Пристрасть керує Міріам у ригористичному запареченні ворогів учення Месії. Героїня навіть не замислюється гад тим, чи є потреба в такому захисті. Її порив не піддається раціональним вимірам. І даремно було би переконувати Міріам у марності її самовідданого бунту. Доречно тут нагадати слова, які сказав М.Гайдеґґер про Ніцше: усяка посутня думка проходить неушкодженою крізь натовп хулителів. Наука Месії є чимось значно серйознішим, фундаментальнішим, ніж уявляє собі Міріам.

Своїм бунтом проти хулителів Спасителя, точніше сказати, проти примітивізування його вчення, героїня не рятує його, але й себе – губить. Та позбавити Міріам пристрасті означає позбавити права бути собою.

Драматичний текст Лесі Українки, текст "Одержимої" передусім, — особливий, і його особливість, на мій погляд, зумовлена насамперед тотальною присутністю автора, творця цього тексту (чи текстів). Недаремно в повсякденності Лесю Українку ототожнюють із її героїнями — Міріам, Кассандрою, Мавкою. Тут, звичайно, не обійшлося без певних перебільшень, а в тих випадках, коли її називають "дочкою Прометея" чи "співачкою досвітніх огнів", то й відвертих ідеологічних спекуляцій. Тому мають рацію ті, хто виступає проти такого ототожнення, посилаючись, зокрема, й на відомі слова письменниці про так звану "автобіографоманію" у критиці. Але факт залишається фактом, і завдання полягає в тому, щоб зрозуміти й пояснити його, а не відкидати.
14

Свого часу на цей факт, між іншим, звернув увагу ще М.Євшан, а вслід за ним – Є. Маланюк. Вони вважали, що Леся Українка належить до класичного типу творців, що досягли в творчості повної рівноваги і гармонії. Витоки цієї класичності М.Євшан вбачав у творчій особистості письменниці. Він ставив Лесю Українку поряд з тими постатями в літературі, які «поза своєю творчою діяльність не мають своєї «біографії»... В їх творчості – вся їх біографія...»[11, 160]. Невтомне змагання до «внутрішньої свободи», вихований на зразок світової культури аристократизм духу, цілеспрямований і «вічно свідомий акт творчої волі»,  ось ті внутрішні духовні чинники, що забезпечували її постійне творче зростання. «В результаті,  підсумовував дослідник,  вона дійшла в тім своїм змаганні до того, що перетворила себе, сама стала аристократичним типом, тим, що називається аристократичний організм, в повнім того слова значінні» [19, 163].

Є.Маланюк у своїх судженнях, здається, був не таким емоційним, а тому, очевидно, й точнішим. На його думку, поняття "класик" (чи "олімпієць") не несе в собі жодної оцінки і його не треба сприймати як визначення рангу чи ступеня в ієрархії художньої майстерності. "На мій особистий, зовсім неаргументований погляд, — писав він, — "класичність" (поза багатьома іншими властивостями) полягає на певнім "топографічнім положенні" митця по відношенню до життя й всього існуючого. Клясик уміє перебувати на такім пункті, з якого речі і істоти видно всебічно, в трьох, що так скажу, вимірах... Леся Українка — "олімпієць" — бачить "всебічно"..." [15, 207].

У наведених цитатах надзвичайно влучно схоплено два моменти, що є визначальними для розуміння драматичного тексту Лесі Українки. М.Євшан вказує на класичний тип митця, який в особі Лесі Українки (зважаючи на зовнішні й внутрішні обставини) ґрунтується на своєрідній трансфузії біографії й творчості та уособлює "вищого чоловіка", духовну істоту, абстраговану від "життєвої торговиці" і спрямовану на "утвердження себе у вічному" - "в країні тривалої краси і правди". Є.Маланюк виявляє притаманну для письменника-класика позицію стосовно зображеного й зображуваного, той кут зору, з якого видно "всебічно", з якого проглядається все: і легендарний сюжет, і сучасна авторові дійсність, і власна особа й біографія.

Тобто, якщо перенести розмову в площину наратології, йдеться про особливу організацію художнього тексту, специфічну наративну структуру, для якої прикметна тотальна присутність автора. Без автора дана структура немислима, отже, й не може бути зрозуміла. Не підмінюючи, але й не усуваючи біографічного автора, вона опосередковує його вияв у творі. Такий автор всюдисущий, він виявляється в усьому  від задуму до окремих реплік і ремарок, так що провести межу між його реальною особою, його літературним персонажем та образом автора (ліричним героєм) у творі дуже важко,

15

нерідко  зовсім неможливо. Але його присутність у всіх цих та інших іпостасях у даній наративній структурі безсумнівна, бо зв'язок між ними нероздільний, ато й навіть фатальний.

На таку фатальність, до речі, вказувала сама Леся Українка в одному з листів до І.Франка. Завівши розмову про одвічний "фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і "прорицати, аки одержимі", в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки", та згадуючи трагічну ніч біля смертельно хворого С.Мержинського, впродовж якої була написана "Одержима", письменниця завважила: "Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: "Я з того зробила драму..." Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла в слова!.. і думається мені: коли такий наш фатум неминучий, то даремно й тікати від нього..." [15, 205].

Цікаво, що і М.Євшан, і Є.Маланюк початок "олімпійства", класичного періоду творчості Лесі Українки пов'язують саме з порубіжжям століть, тобто з часом написання драматичної поеми "Одержима". А Є.Маланюк взагалі вважав, що трагічна подія в Мінську відіграла в житті й творчості письменниці роль своєрідного "каталізатора", психологічного потрясіння, яке розбудило в її ліричній натурі "драматичний нерв": "Протягом однієї трагічної ночі, — пише він, — і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом" [27].

Отже, в «Одержимій» Леся Українка залишила часточку себе, часточку свого «Я». На мою думку, вона зуміла відтворити у постаті Міріам частину себе самої. Письменниця через призму почуттів Міріам відтворила свій стан, коли писала цю поему, в ту страшну для неї ніч. Адже тоді, вона цілу ніч просиділа коло ліжка хворого Мержинського, людини, яку вона кохала. Тому, не важко зрозуміти чому виникла ця поема і чому деякі дослідники називають її автобіографічною. Та, не зважаючи на це, деякі вчені, не поділяють цієї думки, вважаючи, що в творі не присутній жоден автобіографічний мотив. Я не можу утверджувати, що погоджуюсь з тією чи іншою думкою, бо гадаю, що Леся Ураїнка намагалась лише передати свій стан через головну героїню, а не відтворити повністю себе.


16

III. Відтворення основних поглядів авторки у поемі

1. Екзистенціалізм «Одержимої»
У драматичній поемі «Одержима» Леся Українка вдається до модерністського, екзистенціалістськи спрямованого трактування двох протилежних дискурсів: дискурсу жінки, що одержима фантомом кохання – самогубства, і дискурсу Христа, що представлений дихотомічно: він водночас Боголюдина, Син Божий і відокремлена в людському сприйнятті іпостась слова-діла.

Спираючись на листи Лесі Українки, Т.Гундорова та А.Криловець помітили, що в драматичній творчості поетеси сходяться і взаємовідштовхуються старозавітна та новозавітна концепції месіанізму: «...державно-теократична, що йшла від старозавітної традиції (Месія – цар із дому Давидового) і духовно-етична, яка ґрунтувалася на індивідуальному світогляді Ісуса, що сповідував ідеали свободи духу» [8, 42].

Як відомо, Леся Українка критично ставилася до традиції теократичного авторитаризму, що йшла від Старого Завіту і була, до речі, прийнята офіційним християнством.

Але, як переконливо довела Т.І.Гундорова в статті «Леся Українка: християнство – екзистенціалізм – фемінізм»», «...в «Одержимій» теологічна проблематика не є основною...», «...йдеться про суть буття, мовлення, комунікації в християнському та екзистенційному тлумаченні» [7].

В драматичній концепції поетеси християнство існувало, перш за все, як культурний міф, від якого відштовхувалася Леся Українка, створюючи нові міфологічні парадигми буття й онтологізуючи їх.

Так символічна постать Месії – Христа введена в художній простір драматичної поеми «Одержима» як постать Боголюдини, явленої в Слові. Саме так сприймали теологічний зміст Божественної Трійці давні римляни, що дали антропоцентричне тлумачення центрального християнського поняття. До речі, це дозволило Ларисі Мороз [17] вказати на внутрішні сполуки в освоєнні поетесою проблематики християнства з проблематикою античної еллінської культури.

Звівши в художньому просторі драматичного твору два дискурси, що належать різним світам, профанному — Міріам — і сакраль­ному — Месія, — Леся Українка, по суті, створила драму дистанціювання між словом Месії і його особистістю, непорозуміння між людським і божественним сприйняттям. Введення сакрального Слова в контекст людського мовлення відкриває "... такий комуні­кативний простір, в якому розгортається екзистенційна істина

оз­начування, де виявляє себе іманентна сфера мовлення, в якій гово­рити — значить уже діяти..." [7, 19].

17


Завдяки цьому створюється драма комунікативного розриву, яка реалізується на рівні діалогу між головними героями; на рівні діа­логу між знаком, символом і текстом, що виявляє теургійну приро­ду слова, на рівні християнського тлумачення жертви, віри, вику­пу і екзистенційної практики трактування зазначених понять, яка дотична до проблематики, поставленої в "Одержимій"...

Основний конфлікт ускладнюється численними протиріччями в межах свідомості Месії (розподібнення слова — діла — тіла Христа в контексті жертовності Месії й осмислення ним жертовності Міріам...).

Міріам, яка прагне ціною власної крові викупити життя Сина
Божого, переживає внутрішній конфлікт між логікою віри і фанатизмом кохання; між любов'ю до Месії і ненавистю до всіх (і себе
включно), що руйнує її зсередини; між близькістю до нього та його
вчення і віддаленістю, що виникає на ґрунті нерозуміння, чому в
людей інших немає такого ж, як у неї, захопленого ставлення до
Месії. Міріам осмислює самопожертву Месії з точки зору "одержи­мої" жінки, захопленої всепоглинаючим почуттям, фантомом ко­хання, до кінця неусвідомленим нею самою. Хаотичність думок Міріам про екзистенційну самотність Месії і власну підкореність підсвідомим ілюзіям передає безпосередній перехід монологу у спів без слів:
"Про се співати можна, а сказати слів не стає" [28, т.3, 127].
Нереалізованість у слові свідчить про початковий етап само­пізнання- самостворення героїні, яке здійснюється в моральній площині. Як зауважує Т.С.Мейзерська, в драматургії Лесі Україн­ки "Поле свідомості людини визначає її смислобуття. Людина не рівна собі і не детермінована від початку до кінця належною дійсністю. Керуючись власним досвідом, власною волею, вона сама творить своє буття, і її буття є таким, яким бачить його її свідомість" [20, 49].

Слово для Міріам стає механізмом смислобуття і самостворення, воно набуває значення субстантивованої іпостасі, що здатна діяти поза контролем людської свідомості. Показова щодо цього відповідь Міріам Месії.
Месія

Ти прийняла мої слова

Міріам

Ніколи

Я не забуду їх.

Месія

18

Вони слідом за мною підуть всюди,

волаючи: «Ти йдеш в неправу путь!» [28, т.3, 128].
Самодостатність Міріам, що випереджає у власній уяві боже сло­во ("І, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова твої огнисті, — сліди мої від них криваві будуть" [28, т.3, 130] ), інтерпретується Месією як відсутність віри в її душі. Віра в сприйнятті сина Божого дорівнює духовному баченню ("Ти дивишся й не бачиш, мало­вірна" [28, т.3, 133]). Але Міріам насамперед докоряє "глухорожденному людові" за неспроможність прийняти боже слово. Вже в цьому діалозі акцентується розходження між людським (профанним) сприйняттям Месії як особистості і сприйняттям Божого слова, що існує в сакральній площині. "Міріам занадто вірить у Месію як "сина Божого" і не вірить у людей, слабких, профанних, смертних... Отже, Міріам особливо різко сприймає розрив сакрального й профанного в людському існуванні..." [28, т. З, 256].
Міріам

Я вірю, що ти світло — і
  1   2   3

Схожі:

I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconТема: Калейдоскоп знань за творчістю Лесі Українки. Епіграф до уроку
Обладнання: підручник для 8 класу, пісня «Хотіла б я піснею стати…», картки із завданнями, довідкова література «Творчість Лесі Українки»,...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconПівденний край у житті та творчості Лесі Українки
Лесі Українки в той час, коли вона приїжджала до Криму; підготувати повідомлення
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconС творення емблеми
Виділення блоків документу. Перш за все встановлюють курсор ана початок потрібноі частини блока тексту. Далі виконують виділення...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconФілософія релігії; історія релігії; психологія релігії; соціологія р
Релігієзнавство – гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з політичними,...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconМіністерство освіти І науки україни східноєвропейський національний...
Вас до участі у Всеукраїнській науковій конференції „Лінгвостилістика XXI ст.: стан І перспективи”, яка відбудеться 4–6 жовтня 2013...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти icon1. Життєвий шлях Лесі Українки
Спочатку тільки шум І потріскування. Потім, мов крізь бурю, мов крізь товщу сповнених великих історичних зрушень років, які відділяють...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconЗалік №1 з «Людини І світ» за темою
«Вступ. Соціалізація особистості. Стереотипи та упередження. Поняття людини як біосоціальної істоти»»
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconХрами індії
Храм – витвір мистецтва, вираження культури та релігії народу, створений архітектором, який ввібрав у себе погляди, переконання та...
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconМоз «Рибницька українська середня загальноосвітня школа №1 з гімназичними...
Моз «Рибницька українська середня загальноосвітня школа №1 з гімназичними класами імені Лесі Українки»
I. Вступ Філософія Лесі Українки це, перш за все, її естетичні та етичні погляди, ставлення до релігії та виділення людини як суспільної істоти iconТестовий контроль
У якому журналі були опубліковані перші вірші Лесі Українки «Конвалія», «Сафо»?
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка