Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня )




НазваКалина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня )
Сторінка1/7
Дата конвертації05.03.2013
Розмір1.07 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3   4   5   6   7
Калина О.Є.«ВОЗНЕСЕНЩИНА РЕВОЛЮЦІЙНА»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. - №№96 - 151 (від 14 червня – 20 вересня)
Нарис складено за історичними матеріалами спецфондів бібліотеки ОДУ ім.І.І.Мєчникова, обласних архівів Миколаївської, Кіровоградської областей, Кишинівського музею ім. Г.І.Котовського,періодичної преси, спец. Літератури та спогадів учасників революції та громадянської війни, спогадів колишніх політ засланих та каторжан.

Про це робляться відповідні посилки.
^ ВОЗНЕСЕНЩИНА РЕВОЛЮЦІЙНА.
ІІ розділ.
Розвиток капіталістичних відносин в нашому краї про­ходив в двох напрямках господарювання: І - місцева промисловість, кустарне ремесло, торгівля, наймана праця на невеликих підприємствах;

ІІ - розвиток капі­талізму в сільському господарстві завдяки застосуван­ню найманої праці сільських батраків у куркульських господарствах та німців-колоністів, які заснували свої села-колонії.

Коли з'являвся німець-колоніст у Вознесенськ на пло­щу, де збиралися прибулі селяни з північних районів України в пошуках роботи, то він дивився, чи в торбині в нього є ще харчі, чи вона пуста. Той, у якого торбина пуста, швидше згодиться найнятися на роботу за ту ці­ну, яку йому запропонує наймач, бо йому уже нема чого їсти. По-друге, якщо робітник запропонує свою ціну, то наймач дивиться в першу чергу, які в нього мус­кули на руках і на ногах, а потім він з нього вижме своєрідним звірячим способом гроші. Колоніст на покосі розміщав косарів у своєрідний спосіб: попереду ставив сильнішого і так ланцюжком вздовж покосу, а позаду свого вгодованого сина, або ж сильного чоловіка з двір­ні, і той «підкошував п'яти» передньому косарю, а той тиснув свого переднього і так далі. Так витискував ви­соку продуктивність косарів, витискував їхні сили на користь прибутків куркуля-експлуататора.

В промисловості теж зростала капіталістична експлуа­тація робітників: вантажники на млинах мали на плечах спеціальні пристрої, на яких укладали лантухи, на річ­ковій пристані Вознесенська таке ж було становище. Експлуатували робітників свої доморощені капіталісти, а також капіталісти-іноземці, німці, англійці, бельгійці, французи в Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вознесенську, Єлизаветграді, яких приваблювали в Росію велика кількість вільних робітників, дешевизна робочої сили і багаті родовища корисних копалин: вугілля, руда, наф­та. На капітали іноземних капіталістів будуються заво­ди, фабрики в вище згаданих містах... Так, в Миколаїв на французькі капітали будується суднобудівний завод. Французький «Наваль» (нині Чорноморський завод), про який в народі було складено пісеньку «В городе Нико­лаєве французский завод, а кто его строил — русский народ». У Вознесенську будується завод сільськогоспо­дарського знаряддя «Раудсен і Шпехт», в Херсоні — завод товариства «Талмуд і К°», який випускав чавунні марші, які і зараз збереглися в Вознесенській СШ № 1 (старе приміщення) та каналізаційні люки. Під час збо­ру металевого брухту знаходили колеса сільськогоспо­дарських кінних плугів, на яких стоять штампи-клеймо «Брати Донські» Миколаїв (нині завод «Дормашина» в Миколаєві), «Раудсен і Шпехт» (Вознесенськ) нині «Червочий технік», які зберігаються в шкільному музеї. Важ­ливими місцевими промисловими підприємствами Воз-несенська були млини, а також річкова пристань в селі Раковому і Вознесенську (в той час баржі підходили по Мертвоводу до сучасної пристані, де зупиняються раке­ти на підводних крилах, тут тоді був міст через Мертвовод на Миколаїв), а також пристань на Бузі. Пізніше було збудовано великий елеватор, з якого зерно ванта­жилося в баржі, вантажні кораблі. Елеватор було зір­вано під час війни. На цих підприємствах формувався тодішній пролетаріат Вознесенщини, йшов видобуток граніту в Олександрівці в незначній кількості. Робітники підтримували тісний зв'язок з Миколаєвом, Одесою через робітників-вантажників, пізніше — матросів-кочегарів.

«...Російський царизм, сприяючи розвитку капіталізму у 1897 році, проводить грошову реформу з переходом до золотого монометалізму, що зміцнило російську валюту.

На південь України цілими масами переселялися і переселяються з Америки цілі заводи. Міжнародний капітал не завагався переселитися в середину митної сітки і влаштуватися на «чужому грунті» (В.І.Ленін. Твори, т. З, стор. 428).

Завдяки великому впливу іноземного капіталу з 1887 по 1894 рік на Україні було створено 22 іноземних кам­панії з основним капіталом в 62,9 млн. карбованців. Це ставило Росію в повну залежність від іноземних держав.

На підприємствах існувала жорстока експлуатація, робочий день тривав 12—15 годин, іноді 18 годин, за­робітна плата становила 12 – 15 - 20 карбованців на мі­сяць, а жінкам — 2 - 4 -10 карбованців, що викликало обурення і зародження революційної свідомості робіт­ників. Широко використовувалася праця жінок і дітей. У 1899 році відбулися страйки на суднобудівних і механічних заводах Миколаєва.

У 1887 році в Вознесенську була відкрита перша лі­карня на 25 ліжок. В місті в цей час проживало 15748 чоловік. Майже половину становили робітники і сільські батраки.
(нет №98)
Більшовики Вознесенської організації РСДРП на чолі з Є.Б.Бош та Ю.А.Синяковим, Рогацьким. Перепечаєвим розгорнули організаційно-роз'яснювальну роботу, шляхом поширення листівок, які друкувалися у підпіль­ній друкарні, що знаходилась у підвалі сусіда Ю. А. Синякова по вулиці М.Солонівській (нині Тімірязєва) в Болгарці. Необхідно детально зупинитись на бойових справах і героїчному житті наших революціонерів-ленінців Євгенії Богданівни Бош та Юхима Андрійовича Синякова.

Євгенія Богданівна (Готлібівна) Бош, уроженка Майшн (по чоловічому прізвищу Бош) народилася в 1879 році в м. Очакові Одеської губернії. З 10-річного віку виховувалась у Вознесенську у дядька (батькового брата), бо батько Євгенії рано помер. З 13 років, внаслідок хвороби, повернулась додому, але скоро пішла з сім'ї' і деякий час проживала у брата-толстовця (група, що проповідувала ідеї Толстого) і повернулась назад. В 16 років вийшла заміж за власника каретної майстерні, каретного майстра Петра Боша, з яким пізніше розій­шлася.

Перший марксистський вплив на неї пов'язаний із знайомством у Вознесенську в кінці 90-х років з зем­ським лікарем соціал-демократом (очевидно з Тезяковим). В 1900 році зустрілася вже з представниками соціал-демократичної організації і почала надавати ос­танній послуги шляхом зберігання і перевезення нелега­льної літератури, а також грошовою підтримкою. Бли­зько цього часу до Вознесенська прибуває роз'їзний партійний організатор і Бош формально вводиться в члени РСДРП. Першу революцію вона зустрічає у Вознесенську, бере участь у її бурхливих подіях. Одним із зв'язкових був представник Одеського комітету РСДРП Сергій Степанович Муравинський, який привозив з Одеси літературу, листівки, допомагав організувати друкарню. Юна Євгенія вчилась в Вознесенській жіночій гімназії (нині СШ № 1), вчилась добре з великою охотою. Скориставшись хворобою дочки, батьки в 13 ро­ків забирають її з гімназії. В 16 років, намагаючись по­кінчити з оточуючим важким життям, вона виходить заміж за товариша її брата Петра Боша, тодішнього власника невеликої каретної майстерні. Маючи двох дітей, вона все ж закінчує екстерном Вознесенську жіночу гімназію, багато працює над підвищенням своїх знань, тоді ж знайомиться з революційною літерату­рою, знайомиться з теорією марксизму і вирішує об­рати для себе шлях революційної боротьби. ЇЇ революційні погляди не поділяє чоловік, між ними часто виникають суперечки, розбіжність поглядів в кінці кінців призвела до розриву шлюбу.

В 1905 році, під час погрому, чорносотенці спробува­ли озброїтись молотами та ломами з майстерні Петра Боша і почали ламати ворота майстерні, перед ними раптом з'явилась з револьвером в руці розгнівана Євгенія і нальотників-погромників вмить, ніби буря відметнула від воріт.

У 1903 році у Києві перебували сестри В. І. Леніна А. І, Ульянова та Марія Іллівна, брат Дмитро Ілліч, Кржижанівський, Стасова, Красиков, які підтримували зв'язки з Вознесенськом і справляли великий вплив на формування революційних поглядів Є. Бош, зміцнен­ня її революційності.

В 1906 році по доносу вчителя гімназії, який готував Євгенію до кваліфікації сільської вчительки, у неї було проведено поліцейський обшук, який нічого на дав. Жандарми шукали революційну літературу, а вона зна­ходилась під козлами, на яких встановлена візницька ка­рета, що стояла на ремонті, в торбині для вівса знахо­дився ротатор. Жандарми нічого не знайшли. Ротмістра до воріт провів сам Петро Бош. Зізнання з цього при­воду з чоловіком було довгим і тяжким. Євгенія пообі­цяла чоловікові бути обережнішою, але сказала, що буде, як і раніше, працювати на ревопюцію. Іншого життя (без революції) вона собі не уявляє.

Зв'язки з Києвом продовжувались, і коли студентів Київського університету за бунт проти університетських порядків віддали в солдати, листівка з цього приводу появилась у Вознесенську і була наклеєна на стіні са­мого поліцейського справника. Писала і друкувала листівки та ж сама пані Бош.

Сповнена тривог за розбіжність поглядів та шляхів між нею і чоловіком, не бажаючи нашкодити йому, а також, щоб бути в гущі подій, уникнути арешту, якого зазнала частина Вознесенської революційної організації, вона вирішує піти з дому. Візьме дівчаток з собою і виховуватиме їх борцями за звільнення трудового народу. Знайомий візник на світанку зупинив свій візок біля будинку Бош, і як було домовлено, стукнув у вікно. Дівчата вже одягнені. Мати їх напівсонних вкладає в хутряну ковдру і вони тут же засинають. Візник ви­їжджає похмурим ранком до Києва. Більше Євгенії Бош бути в Вознесенську не довелося. В житті револю­ціонерки почався новий етап революційної боротьби. Оселившись в Києві, Бош включається у бурхливий вир революційної боротьби.

Другим відважним борцем-ленінцем нашого краю був Юхим Андрійович Синяксв, який народився у селі Болгарці (південна окраїна Вознесенська) у 1876 році в сім'ї бідного селянина-хлібороба. Сім'я складалася з десяти чоловік, старшим сином був Юхим, йому вдалося закінчити лише церковну двокласну школу. Батько хотів бачити у сині порядного селянина - хлібороба, але сина тягло до ремесла, і він п'ятнадцятиріч­ним хлопцем йде до Вознесенська на заробітки.

Працює вантажником на млинах багатіїв, потім в май­стернях по ремонту возів колес. В 1987 році Синяков їздить до Миколаєва, де поступає на суднобудівний завод «Наваль» модельщиком. Тут він знайомиться з революціонерами-робітниками і включається в револю­ційну боротьбу. За активну участь в революційному русі його заарештовують і засилають в Сибір. З заслання він тікає і повертається до Миколаєва, але його знову заарештовують і відправляють на заслання. Він знову тікає і знову повертається до Миколаєва. Това­риші допомагають влаштуватися на роботу на заводі «Наваль». Влітку 1903 року по всій Росії прокотилася хвиля політичних страйків, яка захопила і Миколаїв.

21 червня 1903 року робітники «Наваля» організува­ли масову політичну демонстрацію під закликом «Геть самодержавство». Одним з її організаторів був Ю. Синяков. В ці буремні роки він вступає до РСДРП і до кінця свого життя був вірним бійцем ленінської партії. Діяльну участь в революційній боротьбі 1905—1907 рр. брав Ю. А. Синяков. За дорученням Миколаївського комітету РСДРП він керує революційним рухом у Вознесенську. В цей час він проводить велику роботу по організації і згуртуванню соціал-демократичної групи, організовує мітинги і демонстрації. Підтримуючи тісні зв'язки з Миколаївським комітетом РСДРП, він одержує листівки і прокламації, які поширюються у Вознесенську і навколишніх селах.

Влітку 1905 року революційна боротьба загострю­ється, приймає масовий характер і на Вознесенщині (про що вище згадувалося), створюються страйкові комітети, які організували кілька виступів селян. Коли був виданий царський маніфест, була організована політична демонстрація, але чорносотенці пристава Загоруйченко, донські козаки та поліція розігнали демонстрацію. Синяков, Зінченко та кілька організаторів демонстрації були заарештовані і під сильним конвоєм їх відправили до Єлизаветградської тюрьми, звідки за вироком суду, в кандалах заслали до Тобольської губернії на заслання. Місцева влада піддала гонінню батьків Синякова і його сім'ю. Його дітей не прийняли до школи в селі Болгарці. 1905—1911 роки Ю. А. Синяков провів у тюрьмах, на засланні, звідки він неод­норазово здійснював втечі. У вересні 1911 року він нелегально повертається до Миколаєва. Тут він зустрічає старших товаришів по революційній боротьбі Равинського, І.Ф.Сорокіна, які були прислані ЦК партії для підпільної роботи. З їх допомогою він знову влаштовується на роботу на завод «Наваль», де знову включається в активну революційну роботу.

Звістка про розстріл робітників на річці Лені доле­тіла до Миколаєва. І миколаївські більшовики виріши­ли провести політичний страйк протесту в квітні 1912 року. Поліція заарештувала 19 учасників страйку. Ро­бітники «Наваля» відповіли на репресії новим ще мо­гутнішим страйком. Робітники вийшли на двір заводу і висунули вимогу негайно звільнити заарештованих товаришів з-під арешту. Робітники обирають Ю. Синякова своїм представником по переговорах з заводською адміністрацією. Коли вимоги були відхилені, Юхим Синяков закликав робітників відстоювати свої права до кінця. Миколаївський городоначальник у своєму донесенні в департамент поліції пише: «Юхим Андрійович Синяков, який проживає в Миколаєві з вересня 1911 року, досить підозріла особа...». Поліції вдається вистежити Синякова, знову заарештувати і відправити у Кременчуцьку тюрму. В червні місяці 1912 року на заводі «Наваль» знову вибухнув один із найбільших страйків, який продовжувався 42 дні. Ад­міністрації з великими труднощами вдалося подавити його.

В статті «Стачка металлистоа» в 1912 році В. І. Ленін назвав її «замечательной».

В листопаді 1913 року в честь святкування 300-річчя царювання роду Романових була проведена амністія політв'язнів, по якій Ю. А. Синяков також був звільне­ний. Повернувшись до Миколаєва, він знову включа­ється в партійну роботу.

В цей час в Миколаєві повинен був відбутися суд над керівниками червневого страйку. В знак протесту Синяков пропонує в день відкриття суду організувати страйк, а сам разом з Ровинським вирішив піти на суд. Але як тільки вони наблизились до будинку міської Думи, їх тут же заарештовують і відправляють в полі­цейське управління, а через два тижні висилають з Миколаєва. Після довгих поневірянь йому вдалося добратися до Петрограда. Тут він продовжує революцій­ну діяльність до лютневої буржуазно-демократичної революції.

В квітні 1917 року він повертається до Вознесенська. Досвідчений більшовик-організатор-ленінець розпочаз рішучу боротьбу з меншовиками, есерами, кадетами, організує групу співчуваючих більшовикам, яка пізні­ше була сформована в більшовицьку організацію. Більшовики повели велику агітаційну масово-політичну роботу серед солдат військових частин, а їх в той час, в Вознесенську зібралось немало, бо затримались в ході першої світової війни: Заамурський полк, Серб­ський полк, козаки Донського полку, сили міської Ду­ми та інші. Ю.А.Синякову довелося вести боротьбу проти рідного брата, вчителя есера Михайла Синякова. Особливо широко розгорнув свою діяльність він після перемоги Великої Жовтневої революції. Очолюс Раду робітничих і селянських депутатів Вознесенська. З йо­го ініціативи було створено ревком.

Вороги революції протягом року декілька разів чинили замах на життя Ю. А. Синякова, більшовика-ленінця. Вони по звірячому вбили двох малолітніх дітей, матір в селі Болгарці. Тяжка втрата не зломила волі мужнього більшовика — він продовжував вести непримиренну боротьбу з ворогами. Після вторгнення австро-угорських військ на Україну ЦК партії направляє Синякова на партійну роботу в м. Орел. У Вознесенську Синяков лишає підготовлених до підпільної роботи товаришів, про що буде нижче сказано в пос­лідовному викладі.

В березні 1919 року Синяков повертається в Вознесенськ і енергійно бореться за утвердження і зміцнен­ня Радянської влади, відбудову зруйнованого госпо­дарства. Дуже багато сил і енергії віддає відважний більшовик, але в серпні 1919 року розгорілася крива­ва трагедія. Під впливом агітації денікінських прово­каторів вибухає куркульсько-есерівський заколот в се­лах навколо Вознесенська, в який втягнуті були селяни навколишніх сіл. Есеро - меншовицькі ватажки, денікінські провокатори повели обмануті селянські маси на штурм Вознесенська. Вознесенські полки в цей час були на фронтах. На захист Вознесенська виступили залізничники і частина гарнізону, які цілу добу героїч­но тримали оборону, але сили були нерівні. З Одеси Ян Гамарник прислав легкий бронепоїзд на допомогу Синякову, але, як згадують залізничники-червоногвардійці, команда бронепоїзда, набрана з селян, розбігла­ся по домівках, і бронепоїзд прибув з старим маши­ністом, молодим кочегаром і кількома членами коман­ди.

Синяков сподівався на більшу допомогу і тримав оборону (по ходу подій цього часу ми повернемося далі до цього), а потім віддав наказ про припинення опору і всім виходити на вокзал до бронепоїзду і сіс­ти в нього. Надходив вечір. Поки зібралися і стали виїжджати з міста, житель села Болгарки Старіков зібрав групу підлих кулацьких елементів, розібрав ко­лію перед мостом через Південний Буг на закруглінні насипу і цим відрізав шлях на Одесу. До настання тем­ноти бронепоїзд був на насипу, колію не було можли­вості відремонтувати, бо рейки розтягли, а банда за­колотників тримала його під обстрілом. З настанням темноти Синяков з товаришами Ф.І.Бабенком першим секретарем Вознесенського райкому комсомолу, Анною (Нюня) Шварцман (дружина Синякова) і кілька това­ришів вирішили непомітно вийти з бронепоїзда, направитись в коноплі, що були на плавнях і пробитись в напрямку Ракового. Коноплі були високі, вони там сховались і вирішили чекати ранку.

Однак, на жаль, їхню схованку видав шовковий шарф, якого на коноплях вночі випадково загубила Шварцман. Шарф майорів на високих коноплях. Коли кінні зако­лотники вдень стали наближатися до бронепоїзда, во­ни боялися вогню з бронепоїзда, то один із них помі­тив шарф і озвірілі бандити зрозуміли, де шукати втікачів з бронепоїзда, і кинулись по сліду в коноплях. Зберігаючи обережність, вони оточили кільцем коно­пляне поле і почали прочісувати його з усіх боків. Десь під обід всю групу Синякова, Шварцман, Ф.І.Бабенка. Тіодолета і інших оточили і повели в Раково. Тут же в плавнях зібралися і жінки з Болгарки, які стали вимагати від бандитів відпустити вчителя Бабенка Фе­дора Івановича, бо хто ж буде вчити їхніх дітей. І Ба­бенка Ф.І. відпустили (про все це він мені розповідав після війни, у 1950-53 рр. він завідував Раківською початковою школою, був нагороджений орденом Леніна за участь в революційному русі).

Стояв ясний день. Зібралося багато мешканців Бол­гарки, Ракового. Люди вимагали відпустити схоплених, але бандити не хотіли й слухати.

Коли слухаєш розповідь очевидців цієї трагедії, жах сковує серце, але ми повинні знати, як гинули герої, які дали нам щасливе життя. Очевидцями були мої батьки, жителі села Ракового, Данило Ілліч Гуньшо, Леонід Митрофаноаич Максимченко та інші.

Заарештованих під кінним конвоєм повели в Ракове. Не доходячи до будинку колишньої розправи, брат першої дружини Синякова Гладковський (з Димівки, нині Ново-Одеського району) вистрілив у живіт вагітної Анни Шварцман, вона впала і почала прохати, щоб він добив її, що останній зробив. Потім розстріляли біля розправи Юхима Синякова, Тіодолета, причепили кінь­ми і потягли трупи на східну околицю Ракового у гли­нище (тепер там МТФ № 1) (гноєсховище) і зарили там. Потім, коли з Миколаєва прибув загін «спартаківців», трупи перевезли до Вознесенська і поховали в братській могилі в парку Шевченка. Так трагічно обір­валося життя героїв - більшовиків,

По ходу хронологічного викладу матеріалу, я далі звернуся до детального викладу матеріалу про події цього часу, бо не хотілося розривати цілість викладу біографії Синякова. Далі я його згадуватиму, як учас­ника тих подій.

А зараз повернемося до тих буремних подій рево­люції 1905—1907 рр. Революція йде на підйом. Возне­сенська РСДРП продовжує революційну роботу серед робітників, селян і військових частин.

Сьомого квітня 1906 р. відбулися нелегальні збори, про які пронюхав шпик. Поліція вчиняє обшук і знаходить 80 листівок, революційні брошури. Проведена було нові арешти, під час яких було заарештовано 16 учасників зборів.

У жовтні 1906 року відбувся селянський з'їзд, на який прибули селяни з навколишніх сіл, представники солдатів Вознесенського гарнізону, яких відрядили на з'їзд солдатські революційні комітети. На з'їзді обго­ворювалися наболілі питання життя трудових селян. З'їзд постановив не платити податків, не давати рек­рутів у солдати. Про свої рішення з'їзд надіслав допо­відь Одеському комітету РСДРП. Царські власті відчу­вають, що підпільною роботою на Вознесенщині керує досвідчена рука, підозра падає на Є.Бош. На її квар­тиру засилають свого агента, шпика, потім проводять обшук. Становище стає загрозливим і вона, одержавши директиву партії, забирає двох малих дочок і виїжджає до Києва. В 1906 р. відбувся перший великий провал Вознесенської організації РСДРП. Були заарештовані 16 членів організації і ув'язнені. Як свідчить фото за­арештованих, серед них були Василевський, Шатуновський, Блейзер та інші, були заслані на довгі роки в Сибір. Але організація зберегла свою життєздатність і продовжувала боротись, активізує свою підпільну роботу в місті і селах. Марксистські ідеї все більше охоплюють маси, де більшовиків схиляють свої погляди і надію знедолені трударі.

В 1909 р. починається будівництво залізниці Одеса— Бахмач, яку було закінчено у 1912 р. Роботи розгорта­ються на плавнях Південного Бугу — насипається висо­кий насип-дамба до річки Південний Буг. Сюди на по­денні роботи з навколишніх сіл з'їжджаються з своїм тяглом та грабарками тисячі селян, які звозять грунт у насип. Будівники, молоді тоді селяни села Ракове, зга­дують, як воми працювали по типу каруселі, один за одним, звозячи пісок у тіло насилу. Та ось, коли було досягнуто майже потрібного рівня висоти насипу, пі­дошва не витримала навантаження і почала осідати, провалюватись у плавнях, у плавунах. Був оголошений аврал, насип стали підпирати бічними насипами-крилами і розповзання на сторони припинилось. Будівництво мостів через Мертвовод і Буг і проїзд на Прибужани проходили більш-менш успішно. У мене збереглося фото будівельників завершення будівництва мосту че­рез Мертвовод, на якому сфотографований і мій бать­ко. Фото є сімейною реліквією. Воно розповідає, що умови роботи були жорстокі і важкі. Працювали по­денне весь світловий день, а заробляли мало. Та для селян це було джерелом заробітку, бо після літніх ро­біт селяни були вільні, а гроші конче потрібні.

Роботи по будівництву залізниці були завершені в 1912 році. Рух по залізниці було урочисто відкрито. Було збудовано перон, вокзал, паровозне депо, товар­ні склади, на Бузьких хуторах насосну станцію, яка по­давала воду у водогін вздовж залізниці для забез­печення паровозів водою аж до Одеси, телеграф, май­стерні та інші служби обслуговування залізниці.

До Вознесенська прибувають робітники, досвідчені залізничники-машиністи, ремонтники з Києва, Одеси, які створюють кістяк революційно настроєних деповців-залізничників. Приходять і молоді хлопці з Болгарки, Натягайлівки,Таборів - майбутні червоногвардійці.

Так на залізничному вузлі створюється міцний осере­док бойового робітничого класу. Як згадує колишній деповець, який в 1937 роц. був репресований і реабілі­тований у 1956 році, Григорій Карлович Шварц, сусіда Синякова, коли у 1905 році провалилась підпільна дру­карня, його прийомний батько Карл Шварц сховав шрифт друкарні у себе в підвалі в бочці з квашеними огірками. Огірки були зіпсовані, але шрифт вдалося врятувати.

Молодий Григорій, маючи хист до машин та ремесла, пішов у депо і став здобувати професію тормозного слюсаря-майстра і працював там аж до виходу на пен­сію. Під час репресій з 1937 року знаходився на за­сланні в Комі АРСР у містах Унті та Воркуті, де ремон­тував і лагодив вагони та гальма паровозів. Він - учас­ник боїв за встановлення Радянської влади, червоногвардієць, учасник спорудження бронепоїздів «Смерть Директорії», «Умремо або переможемо», брав участь у придушенні заколоту німецьких колоністів, був ко­мендантом, після придушення заколоту німецького се­ла - колонії Роштад, а потім повернувся до Вознесен­ська. Активний учасник революційної боротьби на Вознесенщині особисто знав Синякова і всю родину Н.І.Урсулова, Іршенка, Савескула, Михайла Синякова, брав участь у боротьбі з атаманом Вербицьким, авантюрис­тами Козубським, Марусею Никифоровою, Тютюником, у затриманні банди і розстрілі Мишки Япончика, під­пільній боротьбі під час перебування Шкуро у Вознесенську та інших подіях, про що далі розповідатиметься.

З бойового минулого необхідно подати відомості й про те, що учасники повстання на «Потемкине», які служили там, були вознесенці Фока Наумович Леонтян та Дмитро Мельник, свідком був військовий моряк бо­йового корабля «Иоанн Златоуст», Що входив до складу Чорноморської ескадри, житель села Ракове Іван Пет­рович Безщасний, який відбував тоді кадрову службу на флоті і зафіксований на фото з групою матросів. Фока Леонтян та Дмитро Мельник брали участь у пов­станні на «Потемкине», після відходу корабля до берегів Румунії у Констанцу, румунські власті в числі інших видали політичних емігрантів царизму і їх царський уряд засудив, Фоку Івановича Леонтяна — до 9 років тюремного ув'язнення.


Команда «Потемкина»



"Князь Потемкин-Таврический" – один из сильнейших броненосцев русского флота в начале XX века.


Команда «Потемкина» за обедом.


Ведучи активні репресивні дії у Вознесенську, як свідчить обвинувачувальний акт прокуратури Одеського військового окружного суду в справі організації Херсон­ського комітету РСДРП від
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconКалина О.Є.«Історична Вознесенщина»: Історико-хронологічний нарис...

Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconКуріенко І. І. «Місто Вознесенськ»: Повість у газеті з продовженням...
Куріенко І. І. «Місто Вознесенськ»: Повість у газеті з продовженням (до 200 річчя з дня народження міста Вознесенська). – Радянська...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconЗмістом діяльності старшокласників з цього напряму може бути історико-краєзнавча,...
Змістом діяльності старшокласників з цього напряму може бути історико-краєзнавча, пошукова робота щодо вивчення історії рідного краю...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconВідділ культури І туризму Новоукраїнської рда
«Історія рідного краю»,що був покликаний підтримувати І розвивати дослідження І вивчення історії Кіровоградщини. Регіональний проект...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconВеликописарівська районна державна адміністрація розпорядження голови...
Сумщині, набуття дітьми та молоддю поглиблених знань з історії рідного краю, залучення учнівської та студентської молоді до краєзнавчої...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconМетодичні рекомендації щодо відзначення 70-річчя визволення Харківської...
Метів на 2012 – 2013 н. р та 2013 – 2014 н. р проведення заходів, присвячених 70-річчю визволення Харківської області від німецьких...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconНайкраща у світі – моя Україна – у цілому світі одна!
Батьківщини, прагнення бути свідомим громадянином України, її патріотом. Розширювати поняття громадянськості. Виховувати почуття...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconТема. Де ти живеш ?
Мета: розкрити уявлення про рідне селище: назву селища, головну вулицю, визначні місця селища, викликати інтерес до історії рідного...
Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconЗавдання ІІ (районного) етапу обласної олімпіади з історії рідного краю 2012 – 2013 Н. Р

Калина О.Є.«Вознесенщина революційна»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 70 – річчя Компартії України). – Радянська правда. – 1988. № №96 151 ( від 14 червня – 20 вересня ) iconМіністерство освіти та науки України
Мета. Познайомити учнів з історією українського вінка, його символікою; виховувати любов до рідного краю та його історії
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка