Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене




Скачати 268.84 Kb.
НазваЦя дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене
Сторінка1/3
Дата конвертації14.04.2013
Розмір268.84 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
  1   2   3
В.Шевчук «ПАННА КВІТІВ»
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі і, може, не на нашій землі, як і всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене платтячко, таке старе, що мусила щоранку зашивати його травою. На голові в неї була хустина, схожа на пелюстку, і світилася та хустина між травами, як голуба квітка.
Мала та дівчинка ледь-ледь кирпатий носик, від чого обличчя її здавалося трохи здивоване, і назвали б її люди простою, коли б не її очі. Були вони величезні й зелені, і коли хто придивлявся до них, то здавалося, що то не очі, а зірки якісь особливі світяться. Щось там таке промінилось у них і тріпотіло, таке щось цікаве й славне світилося й жевріло, що годі було не всміхнутися до тої дівчинки й не захотіти погладити її ніжно по голові.
І ще та дівчинка не мала власної хати, не знала ні тата, ні мами, а все кудись ішла, без кінця мандруючи по світі. І це не тому, що була вона така походяча і не могла всидіти на місці, а через химерну свою вдачу. Отже, ходячи отак по світі, спинялася Зеленоочка в якогось господаря, ставала в нього на службу. Спершу той жалів дівчинку і був до неї лагідний, але згодом звикав і до неї, і до її дивних очей. А люди здебільшого тим і химерні, що, як звикнуть до чогось, перестають помічати диво, на яке колись невимірно чудували-ся,— хіба ж можна, щоб диво та й жило побіч? Тому й на чудові дівчинчині очі переставали дивуватися, і вже менше усміхалися до неї, і переставали ніжно гладити її по голові. Більше того, дехто навіть починав на неї кричати й лаяти, а дехто й руку підіймав, хоч дівчинка зовсім не була ледача. Вона працювала й працювала, але не так, як дорослі, а всього лиш як дитина.
Йдучи кудись послана, завжди спинялася біля квітки, з якої спивала мед бджола, і стежила за тим пильно. А часом піймає в коробку жука, прикладе її до вуха і слухає, як той жук невдоволено бурмоче, ніби хоче зрозуміти, як це воно сталося, що серед білого дня він забрів у ніч та ще й до того таку тісну і шкарубку?
Іншого разу дівчинка лягала на траву й дивилася, як хилитаються над нею суцвіття трави і як пишуть вони на хмаринках і на синьому тлі неба щось таке цікаво-небувале. Не кожен таке може уявити, особливо дорослі, в яких вона служила. Через це кричали й сварилися, а часом і руку на неї підіймали. Тоді Зеленоочка плакала гірко, як плачуть усі діти, і з очей її сипалися сльози, чистіші від джерельної води і солоніші від усіх морів та океанів. І коли виливалися з неї ті сльози, шморгала вона носиком і зводила голову. Дивилася якийсь час, як повільно і незграбно ворушаться на небі хмари, тоді зривала травинку і зашивала нову дірку на своїй сукенці. А потім брала в руки патичок і щезала, як щезає дим після того, коли гасне вогнище. Тоді її хороші очі були неначе випиті й змучені, і дивне світло не мінилося і не грало в них, босі ж ноги ступали й ступали в білий порох і йшли, йшли.
Була дівчинка така мала й тендітна, що цвіркуни приймали її за свою сестру, а жайворони, дивлячись на неї згори, чудувалися: з якого це часу й квіти почали ходити?
Отак ішла вона довго. А коли доходила до тої межі, де кінчається світло і починається темінь, зовсім забувала про невдячного й сердитого господаря, і її виплакані очі знову наливалися чарівною силою. Лягаючи спати, вона довго не заплющувалася. Роса падала однаково на траву довкола й на дерева, на цвіркунів і на неї. Очі були розплющені доти, аж доки не відчувала Зеленоочка, що її кудись несе. Здавалося їй, що не поміж трав вона лежить, а знову-таки йде. І йшла вона отак і йшла аж до світанку, вже до нової межі, де кінчається темінь, а починається світло. І прокидалася з першим погуком птаха, знову маючи очі такі ясні, що зорі порівняно з ними — щось притьмарене й німе.
2
Того ранку було багато сонця, а трава від роси аж голубіла, й кожна павутина, що її розкидали по світі павуки, тримала по великій, світлій, як дорогоцінний камінець, краплині. Ці краплі промінились і грали, відбиваючи від себе золоті списики променів, а Зеленоочка, прокинувшись у траві, довго сиділа, дивлячись на ті краплі. Її очі того ранку були чудові, як ніколи. Вона встала й роззирнулася і побачила тоненьку стежку. Зрештою пішла по тій стежці, яка привела її до не великої і не малої хати, стіни якої були не білі й не темні, вікна якої були з круглих шибочок, а дах із очерету. Двері були низькі, давно не фарбовані, а на ґаночку, що складався з двох сходинок, сидів сивий дід, у роті якого стриміла череп'яна люлька. Із тої люльки снувався дим, якийсь трохи й не звичайний, наче стояв на тій люльці напівпрозорий, тонкий і худий чоловічок і топтався по жару обома ногами.
— Доброго дня, діду! — дзвінко сказала Зеленоочка і подивилася на старого такими очима, побачивши які, годі не
розчулитись.
Дідок витяг із рота люльку і подивився на дівчинку таки захоплено.
— Яке воно славне! — сказав він лагідно,— А підійди-но ближче!
Дівчинка підійшла і знову зирнула величезними, зеленими й променистими очима.
— А справді славне,— сказав дідок,— Іди я тебе по голівці погладжу!..
Дівчинка підійшла ще ближче, і старий погладив її по голові, власне по голубій пелюстці хустини.
— Ви живете тут самі, дідусю? — спитала Зеленоочка.
— Авжеж, сам,— сказав дід, і прозорий худий чоловічок у нього на люльці затанцював, намагаючись витягти ноги, занурені в жар.
— То, може, вам треба помічниці? — сказала Зеленоочка,— Я вмію все робити: і їсти варити, і прати, замітати й грубу топити...
— Отака маленька? — здивувався дід, і прозорий димовий чоловічок у нього на люльці похилився вбік.
— Це нічого, що я маленька,— сказала дівчинка,— Правда, може, не зроблю все так вчасно, як дорослий...
— Коли так, залишайся,— сказав дід, і димовий чоловічок у нього на люльці начебто вклонився,— В мене небагато й роботи: носитимеш із лісу хмиз... Багато мені хмизу треба...
— Навіщо вам багато хмизу? — спитала Зеленоочка.
— Е-е, багато знатимеш — скоро стара станеш,— засміявся дід, і димовий чоловічок аж застрибав у нього на люльці,— А де твоя мама, дівчинко, чи тато? Де ти живеш, і чи знають вони, що пішла ти в найми?
— Мама й тато? — вигнула брову дівчинка,— А-а, ви про те питаєте... Дивно, чомусь усі питають у мене одне й те ж. А скажіть, дідусю, що таке мама й тато? Я в усіх питалася, і всі з мене сміються...
Тоді запалилися очі старого якимсь дивним вогнем. Він позирнув на малу так, що в тої мимохіть зашкрябалося щось у п'яточці, а на вуста його лягла солодка усмішка.
— Бачу, що ти сирота, дівчинко. Певне, важко тобі жилося в світі?
— Еге ж, я, мабуть, сирота,— сказала тонко й трохи жалісно дівчинка,— Так і мій попередній господар казав. А що таке сирота, дідусю?
— Це коли ні мами, ні тата нема. То питаю: певне, тобі важко жилося на світі?
— Чи важко мені жилося? — спитала дівчинка,— Хто його знає! По-моєму, не важко, бо, коли ставало важко, я брала собі та й ішла.
— Бідненька, бідненька! — сказав дід якимсь нещирим голосом і простяг холодну і кощувату руку, щоб знову погладити Зеленоочку.
— А чого це я бідненька? — здивувалася дівчинка,— І мені таке чудне те слово: сир-ота, начебто я й справді сир. А я, дідусю, тільки дівчинка. Прислужую я, знаєте, так: не добре й не погано, але вмію робити багато чого. Правда, я не зовсім моторна і часто люблю задивлятися на небо. Чи можна буде мені у вас дивитися у небо?
— Скільки завгодно,— сказав дідок.

— Скільки завгодно,— сказав дідок.
— А ще я люблю балакати з жучками, цвіркунами і птахами. Попередній господар забороняв мені це робити.
— І вони тебе розуміють? — спитав старий, а димовий чоловічок застрибав у нього на люльці.
—. Хто його зна,— сказала дівчинка,— Та й байдуже це... А ще я люблю дивитися на квіти...
— Дивитися на квіти? — посерйознішав дідок.
— Еге ж. Коли, наприклад, прилітає бджола і починає спивати мед.
— А розмовляти з квітами ти часом не вмієш?
— Та не доводилося,— сказала Зеленоочка,— Я поки що тільки дивлюся... Дивлюся й милуюся...
— Вони й справді гарні, квіти,— заговорив украдливо дід,— Особливо тюльпани... Такі ніжні й лагідні. Я й сам дуже люблю квіти, мене навіть квітковим батьком прозивають. А коли повіє вітерець, вони так чарівно похитують голівками...
— О, ви говорите не так, як інші дорослі! — вигукнула дівчинка,— Бачу, служити вам мені буде приємно...
— Авжеж, авжеж! — захитав головою дід,— Я ж бо із тих, хто співчуває бідним і знедоленим, сиротам і покинутим, сумним і загорьованим. О, ти навіть не уявляєш собі, як я їм співчуваю. Улегшую їм життя, моя люба сиріточко, і ніхто з них ані горя, ні печалі більше не зна...
Він прокашлявся в кулак, і знову позирнув на Зеленоочку. І засвітився в його очах такий вогник, який завжди засвічується в кота, коли полює він на птаха чи мишу.
З
— Оця біла стежка,— сказав старий, стаючи на ґанку і показуючи рукою,— доведе тебе до лісу. Ітимеш між трав і можеш скільки завгодно балакати і з жуками, і з цвіркунами. Можеш по дорозі й на небо дивитися, чому б і ні? Потім ти йтимеш повз поле, вкрите жовтими тюльпанами. Можеш подивитися, як бджоли спивають з них мед. Але наказую тобі одне: боронь боже вирвати хоч один тюльпан! Не люблю я, коли рвуть квіти, бо мені тоді тяжко на серці стає.
— Та що ви, дідусю! — вигукнула дівчинка,— Я ніколи не рву і не рвала квітів!
— От і добре,— хитнув дід, і дим з його люльки став довгий-довгий і тонкий. Захитав той димовий чоловічок тонкою й малою голівкою, наче теж у чомусь дівчинку перестерігав.
— Можеш дивитися на ті квіти досхочу,— сказав дід,— Опісля рушиш до лісу, збирай хмиз, скільки донесеш, і повертайся. Сама бачиш, який я старий та кволий, тіло не гріє вже мене, і я мушу весь час палити в грубці...
— А їсти не треба вам варити? — спитала Зеленоочка, сяючи супроти діда ясним своїм зором,— А прибирати в хаті?
— Ні, ні! — замахав рукою дід,— Ти в мою хату й заходити не смій, он повіточка, то в ній спатимеш, сіна там доволі і всього. Я їсти й тобі варитиму.
— Трохи чудна мені у вас служба,— сказала дівчинка,— Але коли вам так добре, дідусю, то й згода...
— От і гаразд! — мовив дід і всміхнувся солоденько,— Може, недовго тобі в мене й трудитися доведеться, дістанеш щось миліше й пожаданіше, кхе-кхе!... А коли буде в мене на дверях замок,— ще любіше всміхнувся дід, але якось так, що очі його і не всміхалися, а чоловічок на люльці погладшав,— то складай хмиз коло хати. їсти вари сама он у тій літній печі, а харчі я тобі залишатиму в повітці...
— Десь будете ходити, дідусю?
— По селах,— зітхнув дід,— Як старець: від хати й до хати...
І більше нічого не розпитувала дівчинка, хоч не все їй було ясне, бо покликала її до себе та біла стежка, що кривулясто вилася, гублячись і виринаючи в травах. Трава захитала до неї торочкастими голівками, а вгорі вже дивувався жайворон: що то за синя квітка виросла біля критої очеретом хати? Дівчинка всміхнулася, від чого її зелені очі зблиснули, наче посипали з себе іскри, і забула раптом про свого нового господаря, а пішла собі по стежці й пішла. Поманив її Білий Світ, і їй так захотілося побалакати з жучками й почитати тих письмен, що їх пише на небі трава. Зрештою хотіла побачити й те тюльпанове поле, що розповів про нього дід,— сподівалася велику красу там уздріти.
— Стривай, Зеленоочко,— сказав із ґанку дід,— Чим же носитимеш хмиз?
— А оберемком,— здивовано відказала дівчинка.
— Оберемком багато не наносиш,— мовив дід і почав скидати із себе паска. Кинув його дівчинці, і той, Чорний та вигинливий, розпластався біля її ніг, як гадюка.
— Ой, діду! — згукнула дівчинка,— Такий дивний цей пасок!
— Візьми його, візьми,— сказав дід,— Стягатимеш хмиз і на плече собі закладатимеш.
4
Вона взяла того паска, який виявився холодний, як вуж, і мимохіть озирнула його. Але пасок був як пасок, і вона перекинула його через плече. Відтак пішла по стежці, куди її манило, бо голубе, безмірне небо розкинулося навдокіл — блищали в тому небі срібні хмари і дзвеніли жайворони. Земля стелила їй під ноги зелені хвилі трави і кричав своє «Пить підем» перепел. Цвіркуни цвірчали невгомонно, дмучи в свої дримби, скільки їм повітря ставало. Тоді моргнув дід лівою бровою, й од його люльки скочив раптом димовий чоловічок і погнав довгими тонкими ногами вслід за дівчинкою. Вряди-годи він озирався, начебто чекаючи від діда підбадьорення, але той сидів з погаслою люлькою і всміхався так, як всміхається кіт, коли от-от має стрибнути на мишеня.
— Почекай мене, почекай! — гукнув димовий чоловічок
Зеленоочці,— Так швидко йдеш, що й сили нема тебе наздогнати.
Зеленоочка здивовано озирнулася. Побачила, що по стежці за нею йде щось чудне: тінь не тінь, дим не дим. Те чудне мало і голову, і руки, і ноги, і тулуб, але було ж все прозоре.
— Ти хто такий? — здивовано спитала Зеленоочка.
— Як хто я такий? — задихано сказав димовий чоловічок,— Хіба не впізнала мене? Це ж я був на люльці старого Кріноса.
— Старого Кріноса? — перепитала Зеленоочка.
— Еге ж, отого діда, що ти з ним тільки-но розмовляла. А я — його дим...
— Ти так і звешся — Дим? — ще більше здивувалася дівчинка.
— Ні, я Димко. Хвали-не-перехвали-більше! Сам Крінос так мене назвав.
— То це він тебе за мною послав?
— Ні,— мовив Димко,— Він сказав: іди, але зроби вигляд, начебто це не я тебе послав, а пішов ти сам. Отже, пішов я сам, а не він мене послав.
— О, я бачу, ти розумний, Димку! — засміялася Зеленоочка.
— Та, здається, що так. Тільки думати багато мені голова болить...
Вони йшли поруч по стежці, і трава шуміла довкола них: шурх-шурх!..
— То, мабуть, ти мені щось сказати хотів, Димку, що так сильно біг?
— Я сказати? — спитав Димко й задумався,— Що ж це я хотів сказати?
— Еге ж, що велів сказати старий Крінос?
— Отака моя голова! — вдарив себе в лоба Димко,— Скажи-но, як я тобі себе назвав на прізвище?
— Та чудно якось. Хвали-не-гіерехвали-більше!
— Та ж звісно,— зрадів Димко,— Я маю перед тобою нашого господаря похвалити. Він такий славний, і добрий, і розумний, і хоче щастя бідним людям, і немає кращого за нього, і мудрішого, і славнішого...
— Стривай, стривай,— аж розсміялася Зеленоочка,— Так ти мені словами памороки заб'єш. Хіба наш господар такий поганий, що так його хвалиш?
— Поганий? — здивувався Димко,— Чому поганий, коли я його хвалю?
— Ну вже ж, Димоньку,— погладила його по голові дівчинка,— Коли добрий, то й хвалити його не треба, діло його хвалить, а коли прославляють язиком, то тільки тоді, коли хочуть сховати зло.
— Ти так гарно погладила мене по голові,— сказав, аж очі заплющив, Димко,— Ану, погладь іще!.. Щось таке ти мудре сказала, що й не втямлю я.
Зеленоочка знову погладила Димка, і той знову очі приплющив.
— Хе-хе! — сказав він,— Як добре... То як ти сказала: коли дуже когось хвалити...
— Ну, звичайно, Димоньку,— сказала дівчинка,— Коли добрий чоловік — то він добрий. Навіщо ж його тоді хвалити?
— А коли злий, то каже, щоб його хвалили, чи не так, Зеленоочко? То це значить, що і наш хазяїн злий?
Він став і здивовано вирячив прозорі очі, і його прозоре обличчя стало заклопотане і зніяковіле, тоді як рука мимоволі почала почухувати гостре, але прозоре підборіддя.
— Та я не кажу цього, Димку,— мовила дівчинка, стаючи навшпиньки, бо щось перед собою дивне побачила,—
Я тільки кажу, що добрі справи самі від себе добрі і навмисної похвальби не потребують... Чи не це воно, Димку,
тюльпанове поле, що про нього старий Крінос казав?
Перед ними і справді розстелилося жовте море. Скільки сягало око, хиталися чаші-голівки, і дивна тиша панувала навколо. Здалося Зеленоочці, що всі ті тюльпани повернулися до неї і дивляться. А може, хтось один звідти дивився, але дивився пильно й печально. І чомусь сумно стало дівчинці — озирнулася вона, щоб спитати про те поле, але не побачила коло себе нікого.
— Гей, Димку! — покликала вона тихо,— Що це за поле таке?
Але їй ніхто не відповів, тільки тиша широко відлунила її голос, і той сумно якось заглух.
Обережно-обережно ступнула дівчинка між квіти, дбаючи, щоб не потолочити їх, і торкнулася однієї з них. Від того впала їй на долоню крапля, що викотилася з пелюсток і затремтіла, виіскрюючи.
Зеленоочка взяла ту краплю на язик і сплюнула: була вона гірка й солона, як людська сльоза.
  1   2   3

Схожі:

Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconНе чекай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй...
Не чекай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй життя, як вона може тобі віддячити? Вона дасть життя іншому, той...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВ своїй хаті—своя правда, І сила, І воля! Учитеся, брати мої, Думайте,...
Кожний повинен знати, як жили наші діди й пра­діди, за що вони боролися, як добували собі ліпшу долю. Всі ми повинні знати, хто перед...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconМову вивчай, а пильно про неї знай (свято рідної мови)
Вчитель: Доброго дня, вам дорогі вчителі та учні. Ми раді вітати вас на нашому святі рідної мови. Про неї ми скажемо теплі І ніжні...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconДмитро Корчинський : Націоналізм І п’ята заповідь
Ссср. Сяк-так, без теоретичного пiдгрунтя, пiд пресiєю життєвої практики „совки” вирiшили дилему першого ступеня: „бити чи не бити?”...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене icon1 слайд Об'єднані в благовісті
Воля Господня полягає в тому, що церква повинна зростати, тому що вона – живе тіло. Якщо тіло старе, воно не може рости
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconЩербанівська сільська бібліотека №1
Вона росла разом з людством, у неї кристалізувалися всі навчання, що потрясали ум, І всі пристрасті, що потрясали серця; в неї записана...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconТема. «Вчимося слухати один одного»
Слово вчителя. Діти, кожна людина має власне особисте І тільки одне життя. Але людина живе з людьми, між людьми, серед людей. Людина...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВи завжди зайняті?
Для тих, хто тільки раз на тиждень може погуляти зі своїм дитям. Для тих, хто займається пранням, приготуванням їжі, прибиранням...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconНавіщо ж все живе паплюжить?
Ведучий. Добридень, друзі! Організатори гри конкурсу «Екологічний бумеранг» вітають вас І впевнені, що в залі зібралися небайдужі...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВимоги до рівнів володіння іноземною мовою
Досвідчений користувач С² Може розуміти без зусиль практично все що чує або читає. Може відтворити факти та аргументи з різних писемних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка