Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене




Скачати 268.84 Kb.
НазваЦя дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене
Сторінка2/3
Дата конвертації14.04.2013
Розмір268.84 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Філософія > Документы
1   2   3
На те пасок, що висів у неї через плече, заворушився і звів голову-пряжку.
— Велике й чудове поле ти бачиш,— сказав він,— Ніде в світі, ні в кого, ні в якій країні та землі немає такого поля.
Чарівне, незрівнянне поле!
Зеленоочка перелякалася. Скинула бридливо паска з плеча, і той упав у траву, скрутившись.
— Хто ти такий? — вигукнула дівчинка,— Чому розмовляєш, паску?
— Я — Пасок старого Кріноса,— прошепотів той із трави,— Всі речі старого Кріноса розмовляють. Всі речі його вихваляють, бо він чарівник великий з великих!..
І знову озирнулася на тюльпанове поле Зеленоочка і побачила, що квіти таки повернені до неї і дивляться з тугою та сподіванням, начебто чогось чекають чи просять.
— Ні, це таки дуже дивне поле,— сказала вона,— Я тут щось таке дивне відчуваю...
— Це велике й чудове поле,— звів голову з трави Пасок,— Ніде в світі і ні в кого...
— Е, ти тільки це й знаєш,— перебила його Зеленоочка,— А моя душа відчуває, що тут щось не так. Щось тут моторошне, бо онде скільки квітів, а мені зовсім не хочеться ними милуватися...
І вона пішла звідти, вряди-годи озираючись, а Пасок поклав на траву мідяну пряжку, і з неї витворилася голова з двома мідними вушками. Потягла та голова за собою шорстке, шкіряне тіло, й воно округліло й залисніло. Великий вуж ліниво і неспішно протягував між стебла тюльпанів тлусте тіло, а голова його прихилялася до землі, бо думав той вуж одну тільки думку: чому, чому знайшлася така людина, котра не захопилася тюльпановим полем?
5
А Зеленоочка досить швидко забула про те, що її засмутило. Була вона дитина, хоч і казкова, і як тільки вступила в ліс, зашуміли над нею сосни і заспівали довкола пташки. А небо між гілками зробилося таке синє, що синішого й не буває. Забула вона про все неприємне й незрозуміле і спершу спробувала збирати хмиз, а як пройшлася трохи по лісі, не зустріла в ньому ані ломачки, ні тріски. Навіть шишок не було під соснами, тож вона дуже скоро забула й те, чого сюди прийшла. Плеснула в долоньки, і під музику пташиного співу пішла собі в танок. І це тривало доти, доки не перечепилася об якусь витку рослину і не впала біля великої мурашиної купи.
— От хто позбирав увесь хмиз! — сказала вона, відкусила травину і, посмоктуючи солодкий сік, задивилася на те, як клопочуться мурашки, тягнучи цурпалля чи переносячи великі, видовжені яєчка. Двоє мурашок, Вунько та Мунько, побачили дівчинку і полізли її вкусити. Тоді вона наставила їм пальця, і мурашки одночасно вкусили його, гадаючи, що завдали смертельного болю. Але Зеленоочка тільки засміялася, бо стало їй лоскітно, а два ображені мурашині воїни полізли назад у мурашник розказувати про свої подвиги.
Зеленоочка ж забула вже й про мурашник, бо побачила маленького, але дуже серйозного жучка, який так уперто перелазив через бадилину, що весь час із неї скочувався і перекидався на спину. А що був він дуже впертий, то знову перевертався на животик і знову повз на ту ж таки стеблину, тоді знову перекидався і знову мотиляв лапками в повітрі. А що таки був дуже й дуже серйозний, то знову ставав на рівні і знову повз.
Так тривало доти, доки стояло на небі сонце, і дівчинка так і не втомилася стежити за тим серйозним товстуном, зате втомився сам жучок, бо й сонце вже зайшло, тож він тут-таки й заснув, щоб набратися сили, а вранці таки переповзти через ту бадилину. Зеленоочка теж утомилася, а що хмизу так і не знайшла, то й вирішила не повертатися до господаря сьогодні., Вона перевернулася на спину й позіхнула. І від того позіхання прийшла на землю ніч, і всі заснули, окрім хіба що тих, для кого ніч — це день, і дівчинка теж заснула, сподіваючись, що присняться їй неабиякі сни.
Старий же Крінос чекав і не дочекався хмизу, тож стурбувався й пустив Димка вистежити, де це поділося те дівча з такими дивними очима. Він сидів на ґанку й думав, що ця мала чомусь турбує його більше, ніж то годилося, а ще він думав про те, що з неї вийшов би дуже й дуже гарний тюльпан.
У цей час Димко блукав по лісі, шукаючи Зеленоочку, а коли стало зовсім темно, сів на пеньок і задумався. І думав він тільки одну думку, яку й досі не міг утямити: чи треба вихваляти по-справжньому добрих людей, а чи їх похвалить діло, яке вони чинять. Від думання заболіла йому голова, і то так, що він і чхнути боявся. Тому-то він знову пішов блукати, а коли знайшов Зеленоочку, то світив уже місяць і роса падала на Світ і на все живе в ньому. І побачив Димко розплющені Зелені Очі, в які западала роса, і зрозумів раптом димовий чоловічок, що дівчинка, яка спить перед ним, трохи незвичайна. Тому він став біля неї на коліна, поцілував кінчик зеленої сукенки, яка була зашита-переши-та травою, і вирішив сторожувати її, а заодно й подивитися, чи не піде куди її Сон. А Сон вийшов з грудей Зеленоочки й пішов на довгих і тонких ногах, і за ним на так само довгих та тонких ногах подибав Димко, і йшли вони так, одновимірно похитуючись, а прийшли звісно куди — на оте поле, чудне і жовте.
— Слухайте, слухайте, квіти! — сказав Сон Зеленоочки,— Мене послала до вас моя господиня, панна всього живого й зеленого...
— Вона панна всього зеленого й живого? — здивовано вигукнув Димко.
— Еге ж, - сказав Сон Зеленоочки,— Вона панна всього живого й зеленого, хоч, може, й сама про те не відає. А може, вона таки хоче бути нею, хіба я знаю? Знаю тільки, що вона любить цей світ, все живе й зелене в ньому. Тому й послала спитати у вас, квіти, яке чаклунство над вами учинено і чому плачете ви людськими гіркими сльозами?
Але квіти мовчали, тільки шелестіли тихо, і роса на дні їхніх суцвіть наливалася жовтою гіркотою й солоністю.
— Я Сон Зеленоочки,— сказав урочисто Сон,— Мене послала вона для того, щоб розгадати вашу таємницю...
Чому ви смутні і печальні?
Але тюльпани мовчали і вже не шелестіли тихо, а стояли, понурившись, густо залиті місячним промінням. Тоді засміявся тихо Димко і плеснув прозорою долонькою Сон Зеленооччин по плечу.
— Хочеш, я тобі відповім,— сказав він,— Але спершу ти мені відповідж...
— Питай,— сказав урочисто Сон.
— Чи правду мені сказала Зеленоочка про те, що добрі похваляються ділами своїми, а хвали потребують тільки лихі?
— Свята правда! — сказав Сон.
— Тоді знай! — вигукнув Димко,— Всі ці тюльпани — люди! Це бідні, нещасні, скорботні люди, яких перетворив мій господар у гарні квіти, щоб не мучилися вони. Скажи, чи варто за таке його хвалити?
Тоді зірвався раптом над долиною вітер. Шалена повітряна хвиля гойднула тюльпани, викинули вони із себе гіркі краплі і захитали головами. Вітер хапнув Димка, і той закричав раптом тонко й пронизливо і знявсь у небо, де й пропав. Стояв здивований і здерев'янілий Сон Зеленоочки, а з тюльпанового поля повільно виповз, сяючи мідними вухами, великий тлустий вуж.
— Іди геть із цього поля щасливих та гарних,— прошипів він,— Іди геть, бо розіб'ю тебе.
Він засичав, високо зводячи голову, а Сон Зеленооччин перестрашено позадкував.
— Почекай, Вуже,— сказав він,— Я ще одне хочу запитати. Ці тюльпани й справді гарні. І поле це таки чудове, але я хочу запитати ще одне, Вуже...
— Нічого не треба в мене питати,— зашипів Вуж,— Нічого не можу я знати. Нічого не відповім тобі, крім одного: це поле щасливих та гарних...
— Але чи вони, ці люди,— розпачливо вигукнув Сон Зеленоочки,— хотіли стати тюльпанами?..
Та Вуж зашипів, і засичав, і вистрілив просто в обличчя Сну роздвоєним язичком, і кинувся тікати геть Сон Зеленооччин з того поля щасливих та гарних, аби встигнути прискочити до своєї господині, очі якої були повні роси і яка дихала на повні груди чистим лісовим повітрям. Біля неї спали мурашки і пташки, трава і жалива, дерева і ніч серпнева, дзюркотливий струмок і поважненький, дуже серйозний жучок. І тихо співав їй цвіркунець із бандуркою, а Зелений Світ пив росу і напивався, а місяць світив і розливався. Щедра тиша текла і пливла, і так якось дивно стало на серці в Зеленоочки, що розплющилася вона й зирнула в небо. І здалося їй, що не зорі вона бачить, а очі, і дивилися вони на неї й поморгували, а коло неї сидів її Сон і тихо плакав, розказуючи, що він побачив та почув. Але найбільше скаржився він на те, що на останнє запитання ні Вуж, ні тюльпани так і не відповіли.
6
І вперше задумалася серйозно Зеленоочка, хоч була вона дитина і ніколи ні над чим тяжко не задумувалася. Раніше, бувало, коли не подобався їй господар, у якого служила, то й забувала вона його і йшла собі геть, а він лишався десь за спиною, в темені, і зовсім зникав із її пам'яті. А вона й далі вільно пила собі сонце і слухала спів пташок і тішилася з усього, що було веселе й гарне. І ось тільки тепер відчула вона незбагненну тривогу, щось занепокоїло і знітило її. І подумала дівчинка: чи годиться їй і зараз забратися й піти собі геть, залишити це таємниче поле і не менш таємничого старого Кріноса? Може, варто зробити так, як робила раніше: махнути рукою й піти, забути про все, що її непокоїть?
Отак сиділа Зеленоочка й дивилася на світ великими і зчудованими очима і думала. Думала, думала, а очі її бли-мотіли в ранковому світлі так прегарно, що, коли б побачили її в цю хвилю Димко та Вуж, стали б вони дівчинці довічними друзями. Але Димко в цей час топтав вогонь у Кріносовій люльці, а Вуж спав між тюльпанів. Сам же старий Крінос приклав долоню до лоба і видивлявся, чи не йде дівчинка, що пропала, із в'язкою хмизу? Цієї ночі він знову про неї думав, і таки зміркував, що вийде з неї чи не найкращий і найжовтіший тюльпан. Бачив в уяві той тюльпан і тішився з нього й милувався, бо навіщо їй ходити по світі, такій мізерній та вбогій, коли можна стати гарною чудовою квіткою?
Ця думка втретє прийшла до нього, коли прокинувся. І Крінос навіть потоптався коло печі, в якій варив зілля, що перетворює людей на тюльпани, і зітхнув тяжко. Та й зараз він зітхнув, сидячи на ґанкові, і лаяв себе подумки, що був нерозважний і не наносив собі хмизу заздалегідь — не виглядав би тепер ту Зеленоочку, а сидів би і помішував вариво. І те вариво так би пахло, що йому й поспівати під ту хвилю захотілося б. А це він і зробив би — такий уже вдавсь у цьому світі, що тільки тоді йому добре ставало, коли варив оте зілля.
— Так, Димку, так,— казав він,— Мені тільки тоді по-справжньому добре, коли людям добро творю. А я таки добрий, Димку, бо допомагаю бідним та нещасним. Навіщо їм топтати землю, коли вони бідні й нещасні, хай краще гарними, чудовими квітами стануть. Нема, Димку, кращого й сердечнішого за мене, бо ніхто в цілому світі не робить, Димку, людям такого добра...
Димко вигнувсь боком, якось не так, як завжди, коли старий Крінос промовляв ці слова. І чомусь не схиливсь у звичному поклоні і не повторив сказаних слів, як це робив завжди, тільки висмикнув одну ногу із жару, начебто йому запекло, і замахав нею в повітрі.
— Ти чимось стривожений, Димку? — спитав Крінос.
Тоді зітхнув Димко і сказав знехотя:
— Я знаю, що ти добрий із добрих, старий Кріносе. Але хіба неправда, що коли чоловік добрий, то його й хвалити не
треба, а хвалять тоді, коли хочуть сховати щось негарне?
На ті слова засопів Крінос сердито чи ображено.
— Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?

— Не свою думку ти вимовив, Димку! Хто тебе цього навчив?
— Чому це не моя думка? — обурився Димко,— Хіба я не можу придумати таких слів?
— Звісно, не можеш, Димку,— засміявся недобре Крінос,— Дурненький ти і можеш тільки повторювати думки чужі.
— Це я дурненький? — обурився ще більше Димко,— А хто мене називав весь час розумним?
— Ну, добре, добре, Димку,— всміхнувся Крінос і погладив його по голові.
— Ти так гарно погладив мене по голові,— аж очі приплющив Димко,— Ану, погладь іще!..
— Стривай, Димку. Ти й справді в мене розумний, і я несправедливо обмовив тебе дурненьким. Я тебе ще двічі погладжу по голові, коли ти скажеш, хто тобі сказав ті слова.
— Які слова? — перепитав Димко.
— Ну, ті, що ти сказав.
— А які я сказав?
— Про те, що доброго чоловіка й хвалити не треба...
— Це я сказав ці слова,— мовив Димко й аж очі приплющив, чекаючи, що його погладять.
— А тобі хто сказав? — спитав вкрадливо Крінос і наблизив долоню до Димкової голови.
— Зеленоочка сказала,— мовив Димко і замуркотів, бо Крінос таки погладив його.
— А ти, коли розумний, не слухай Зеленоочку,— з солодкими нотками в голосі проказав Крінос,— Не може маленька дівчинка знати більше, ніж я, великий та дорослий. Не може маленька дівчинка більше за мене розуміти. Окрім того, хіба ти не помітив, Димку?
— Чого?
— А того, що вона носить убогу сукенку, яка вся геть позашивана травою. І того, Димку, що вона таки сирота. А що це значить, мій маленький розумничку?
— Що їй гірко живеться в світі! — вигукнув Димко.
— Ну ж звісно, розумничку! — сказав Крінос,— І ми їй допоможемо, правда?
— Певне! — рішуче сказав Димко,— Бідним та нещасним треба допомагати...
— Ми з неї зробимо найкращий із кращих жовтий тюльпан,— сказав, солодко примружившись, старий Крінос.
7
А дівчинка все ще сиділа в траві, думала й дивилася на світ великими й чудовими очима. І була така незворушна, що двоє мурашок, Вунько й Мунько, які знову прийшли вкусити її за пальця, щоб потім похвалятися своїми подвигами, зупинилися вражено і штовхнули один одного плечиком.
— Гей, Муньку,— сказав перший,— ти бачиш?
— Бачу, Вуньку,— сказав другий,— Це, здається, не проста дівчинка.
— А якщо це фея, Муньку?
— Фея вміє розмовляти з деревами, комахами та звірами.
— А я думаю, що це фея, Муньку. Дуже вже вона гарна.
— То, може, втечемо, Вуньку? Бо коли це фея, вона не подарує нам того, що ми кусали її.
— Справжня фея не буде на таке сердитися, Муньку. Давай підійдемо ближче.
Вони підійшли і почули раптом голос. Голос, що випливав із вуст дівчинки, голос тихий, теплий і солодкий, як мед. Голос задумливий та сумовитий, бо роздумувала вголос Зеленоочка, і Мунько з Вуньком застигли, стуливши писки,— чудним їм здалося розуміти людську мову.
— Цей дивний, дивний сон,— казала Зеленоочка,— Ця незвичайна долина тюльпанів, де не співають ні цвіркуни, ні пташки... Чогось мені страшно повертатися і до тієї критої очеретом хатини... І немає нікого, зовсім нікого, з ким могла б я порадитися. Слухайте, мурахи й комахи, пташки, дерева й трави. Слухайте, квіти й зілля! Після того, що я побачила і взнала, не можу я бути серед вас весела. Чомусь смуток поселився у моєму серці, як черв'як у яблуку. Я не можу забути те жовте поле, хоч це так легко: узяти й забути... Тут щось негаразд, бо квіти мусять бути веселі, на те вони й квіти. Мусять бути веселі трави й дерева, бо всі вони зелені і дають плоди. Щось я не розумію в цьому і щось мене турбує...
— Чуєш, Муньку,— штовхнув брата перший мурах,— Вона таке дивне каже...
— Еге ж, не випадає її й кусати,— сказав Вунько,— А може, ми, Муньку, все-таки втечемо? Якось моторошно мені стає...
— Такий ти страхополох, Вуньку! Давай відгукнемося до неї, може, вона почує.
Але вони не встигли відгукнутися, бо на стежці з'явився прозорий димовий чоловічок і сердито тупнув ногою:
— Ти чого, ледача дівчинко, не несеш старому Кріносу хмизу? — сердито сказав він.
— Я думаю, Димку,— лагідно сказала дівчинка й подивилася на димового чоловічка такими великими й гарними очима, що в того аж сльоза на око вибилася,— Ти, здається, зі мною не привітався. Доброго ранку, Димку! — сказала Зеленоочка й погладила Димка по голові, від чого аж зовсім перестав бути сердитий Димко і закліпав розчулено прозорими очками,— Ти розумний і добрий, Димку, то скажи мені: чому я сьогодні смутна і чому не веселюся, хоч сонце світить чудово, а все навколо таке веселе?
— Бо ти забула принести старому Кріносу хмизу,— несміливо сказав Димко.
— Хмизу я ще принесу... До речі, де він, той хмиз? Але не це мене турбує. Йди-но, Димоньку, сядь мені на коліно...
— Е-е, щось тут на чудне заходить,— сказав Мунько, почісуючи лапкою шийку,— Може, й справді нам піти геть?
— Давай подивимося, Муньку,— сказав перший мурах,— Все-таки ми все розуміємо, що вони говорять...
— Мені ніяково сідати тобі на коліно,— сказав соромливо Димко,— Та й послав мене старий Крінос не для того. Послав, щоб ти хмизу скоріше принесла...
Але він все-таки присів Зеленоочці на коліно, і вона ніжно погладила його по голові.
1   2   3

Схожі:

Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconНе чекай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй...
Не чекай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй життя, як вона може тобі віддячити? Вона дасть життя іншому, той...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВ своїй хаті—своя правда, І сила, І воля! Учитеся, брати мої, Думайте,...
Кожний повинен знати, як жили наші діди й пра­діди, за що вони боролися, як добували собі ліпшу долю. Всі ми повинні знати, хто перед...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconМову вивчай, а пильно про неї знай (свято рідної мови)
Вчитель: Доброго дня, вам дорогі вчителі та учні. Ми раді вітати вас на нашому святі рідної мови. Про неї ми скажемо теплі І ніжні...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconДмитро Корчинський : Націоналізм І п’ята заповідь
Ссср. Сяк-так, без теоретичного пiдгрунтя, пiд пресiєю життєвої практики „совки” вирiшили дилему першого ступеня: „бити чи не бити?”...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене icon1 слайд Об'єднані в благовісті
Воля Господня полягає в тому, що церква повинна зростати, тому що вона – живе тіло. Якщо тіло старе, воно не може рости
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconЩербанівська сільська бібліотека №1
Вона росла разом з людством, у неї кристалізувалися всі навчання, що потрясали ум, І всі пристрасті, що потрясали серця; в неї записана...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconТема. «Вчимося слухати один одного»
Слово вчителя. Діти, кожна людина має власне особисте І тільки одне життя. Але людина живе з людьми, між людьми, серед людей. Людина...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВи завжди зайняті?
Для тих, хто тільки раз на тиждень може погуляти зі своїм дитям. Для тих, хто займається пранням, приготуванням їжі, прибиранням...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconНавіщо ж все живе паплюжить?
Ведучий. Добридень, друзі! Організатори гри конкурсу «Екологічний бумеранг» вітають вас І впевнені, що в залі зібралися небайдужі...
Ця дівчинка, що про неї поведемо мову, жила, може, не в нашому часі І, може, не на нашій землі, як І всі, хто живе в казковому світі. Носила вона зелене iconВимоги до рівнів володіння іноземною мовою
Досвідчений користувач С² Може розуміти без зусиль практично все що чує або читає. Може відтворити факти та аргументи з різних писемних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка