Генеза націоналізму




НазваГенеза націоналізму
Сторінка1/4
Дата конвертації05.03.2013
Розмір0.55 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Фізика > Документы
  1   2   3   4

ГЕНЕЗА НАЦІОНАЛІЗМУ



Періодизації та аналітичні структури

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Політичні чинники

Соціальні та соціально-психологічні аспекти

«Політекономія націоналізму»

«Епоха націоналізму»
Серед істориків не існує єдиної думки щодо часу появи націоналізму в Європі (щоправда, всі погоджуються з тим, що саме остання була його батьківщиною). Л. Ґрінфелд визначає час і місце народження націоналізму — Англія XVI cm. І. Марку також датувала націоналізм саме XVI ст., щоправда, посилаючись на приклад Італії. Г. Кон та Л. Снайдер визнають факт існування націоналізму в XVII ст. в Англії та Голландії, здебільшого на рівні рефлексій частини освічених класів. Націоналізм як ідеологія, вважає Г. Кон, поширився в останній чверті XVIII ст. в Європі та Америці. А. Кемілайнен вказує на тривалий період «вагітності» націоналізмом європейських інтелектуалів, який розпочався наприкінці XVII cm. Багато хто вважає, що націоналізм як політичний принцип був однолітком Французької революції. Б. Шейфер датує народження націоналізму 1776 p., а місцем визначає Північну Америку. Нарешті, І. Кедорі відносить народження націоналізму як ідеології до 1806 р. — дати оприлюднення «Звернень до німецької нації» Й.-Г. Фіхте.

Мабуть, можна погодитися з думкою, що епоха націоналізму починається саме у XVIII cm., що націоналізм стає надзвичайно впливовим політичним феноменом у середині XIX ст., і перетворюється на глобальну силу з другої половини XIX ст., з приходом ери «масової політики». Такий варіант не виключає ані можливості появи перших виявлень національної свідомості в Європі XVI ст., ані ідеї про наявність націоналізму в Англії того ж часу, ані згадок про націоналістичні рефлексії в поглядах окремих інтелектуалів XVII cm.

Наше завдання — розглянути узагальнену картину історіогенези націоналізму, створену на основі різних підходів до цієї проблеми. Спробуємо окреслити основні культурні, соціально-психологічні, суспільно-політичні та економічні чинники, які безпосередньо або опосередковано вплинули на історіогенезу націоналізму, обмежуючи останній рамками тих параметрів, які ми запропонували в одному із попередніх нарисів: націоналізм як соціально-психологічне явище, як ідеологія і як політичний рух. Але спочатку маємо розглянути деякі аналітичні структури та хронології еволюції націоналізму у трьох згаданих його іпостасях.

^ Періодизації та аналітичні структури
Лія Ґрінфелд пропонує розрізняти на аналітичному рівні три основні фази у формуванні кожного конкретного націоналізму як соціально-психологічного та ідеологічного явища (нагадаємо, що вона досліджувала англійський, французький, американський, німецький та російський націоналізми). Назва кожної з фаз визначається домінантним суспільним та соціально-психологічним чинником розвитку націоналізму. В основі запропонованої дослідницею схеми —формування національної ідентичності як головного складника генези націоналізму. Національна ідентичність у даному випадку — це, передусім, нова форма самоусвідомлення, яка не має аналогів у минулому і протиставляється попереднім формам суспільної свідомості. Її суть полягає в тому, що особистість ототожнює себе з «народом», який, у свою чергу, визначається як «нація». Кожна особистість, незалежно від її соціального, класового статусу має рівні права з іншими особистостями як частина «нації». Цей принцип є спільним для будь-якого націоналізму.

Перша фаза еволюції націоналізму, вважає Л. Ґрінфелд, — структурна, її зміст полягає в тому, що всередині провідної суспільної (соціальної) групи відбуваються структурні зміни, які призводять до кризи її традиційної ідентичності й пошуків нових форм саморефлексії, що відповідатимуть цим структурним змінам. Очевидно, дещо розпливчастий термін «структурні зміни» включає в себе соціальні, економічні й культурні трансформації.

Криза ідентичності сама по собі не пояснює, чому нова ідентичність є за формою саме національною. Такий вибір визначається, наголошує Л. Ґрінфелд, наявністю на той час певного типу ідей, які спочатку були наслідком винаходу, а згодом — результатом імпорту. До того ж, вибір саме національної ідентичності має відповідати інтересам елітної групи. Отже, на момент «першопоштовху» ідея «нації» і, відповідно, націоналізм, були, по-перше, проявами випадковості, збігу обставин, по-друге, реакцією на певні суспільні зміни, реакцією доволі випадковою. Коли б на момент згаданої структурної кризи у країні «першопоштовху», Англії, існувала інша культурна ситуація, чи виник би націоналізм узагалі?

Наступна фаза розвитку націоналізму — культурницька. На цьому етапі носії ідеї нації (цього разу вже не оригінальної, а «імпортованої») прилаштовують її до реалій конкретно-історичної ситуації, відповідно до своїх традицій, культури, мови тощо. Цей процес концептуалізації національної ідеї сприяє подальшій кристалізації відповідної ідентичності.

Нарешті, остання фаза — психологічна. Оформлення, концептуалізація конкретної національної ідеї і відповідний рівень самоусвідомлення призводять до формування почуття дискомфорту (на соціально-психологічному рівні), що стає наслідком порівняння власної нації з іншими, передусім, розвинутішими. Це почуття — головний стимул відновлення й модифікації в новому історичному контексті власних традиційних цінностей (те, що інші дослідники називають «національним відродженням»), або ж творення нової системи цінностей, що набувають статусу «національних» 107. Цілком зрозуміло, що ця фаза ідентифікується з тими країнами, де націоналізм, як певна система ідей чи ідеологічний принцип, був запозичений.

Конкретні історичні періоди, які аналізує американська дослідниця — це XVI ст. в Англії, період 1715 — 1789 pp. у Франції, друга половина XVIII ст. в Росії, кінець XVIII — початок XIX ст. у Німеччині й кінець XVIII — перша половина XIX ст. у США. Саме в ці відтинки часу найінтенсивніше відбувалися процеси, про зміст і основні фази яких ішлося вище. Англія, на її думку, це країна класичного націоналізму, і саме народження англійської нації було народженням нації як такої. Домінування Англії у світі у XVIII ст. саме й спричинилося до поширення («експорту») ідеї нації. Франція — приклад того, як кілька унікальних ідентичностей розвивалися усередині однієї політичної спільноти і як донаціональні форми ідентичності впливали на формування націоналізму. Росія розглядається як зразок психологічної фази у розвиткові націоналізму, впливу зовнішніх чинників й обставин на формування національної ідентичності. Німеччина — класичний варіант трансформації традиційних цінностей у новітні, національні. В усіх чотирьох випадках, вважає Ґрінфелд, структурні зміни в суспільстві були першопричиною трансформації попередніх форм ідентичності в національну. Нарешті, приклад США є зразком ідеологічного варіанта націоналізму, коли геополітичні та етнічні чинники не відігравали визначальної ролі у формуванні національної ідентичності: остання була свідомо змодельована ще до того, як оформилися и геополітичні та інституціональні рамки 108.

Ця досить цікава аналітична структура загалом не викликає суттєвих заперечень, особливо якщо розглядати її в контексті тих конкретних історичних прикладів, що їх наводить Л. Ґрінфелд. Проте застосування її як загальної схеми для розгляду історичного досвіду формування інших націй, зрозуміло, потребуватиме корегування. Можна припустити, наприклад, що культурницька фаза передуватиме структурній, а психологічна — культурній. Вони можуть збігатися у часі в різних комбінаціях тощо. Зрештою, і для тих конкретних випадків, що їх аналізує Л. Ґрінфелд, наведені зауваження можуть бути цілком справедливими.

Цікаво й те, що схема Л. Ґрінфелд майже ідеально збігається з ситуацією в Україні кінця 1980-х — початку 90-х років. Зокрема, вона пояснює блискавичне перетворення частини комуністичної еліти в націоналістичну. Маємо всі ознаки структурної кризи («перебудова» та її суспільно-політичні й економічні наслідки), кризи радянської (комуністичної) ідентичності («демократизація», «соціалізм із людським обличчям» тощо) і, зрештою, — бачимо вибір «нової» ідентичності елітою, вибір цілком свідомий. Структурна фаза перейшла в культурницьку й, очевидно, нині українська політична й інтелектуальна еліта існує в умовах, коли структурна, культурницька й психологічна фази збіглися у часі й просторі.

Наведемо інший цікавий варіант аналітичної структури, побудованої на еволюційно-історичному принципі, в якій націоналізм розглядається як соціально-психологічне явище. Як вважає сучасний дослідник Андре Ґастоні, націоналізм відповідає трьом основним мотивам людської особистості та колективу: прагненню до біологічного самозбереження, захисту спільної території, прагненню належати до організованої форми людської спільноти 109. Націоналізм — явище, передусім, психічне, це вияв колективної волі нації, форма суспільної свідомості.

Будучи соціально-психологічним феноменом, націоналізм розвивався разом із людським суспільством, еволюціонував і проходив певні стадії саморозвитку, які А. Ґастоні ставить у залежність від «інтенсивності проявів» націоналізму.

Отже, націоналізм за інтенсивністю його еволюції можна поділити на такі стадії (типи):

елементарно-зародкова. На цій стадії згадані три основних мотиви, що породжують націоналізм, існують переважно на рівні підсвідомості. На усвідомленому рівні він проявляється як елементарна захисна реакція спільноти у випадку виникнення зовнішньої загрози її біологічному існуванню, території. Історичні приклади цього типу націоналізму — реакція французів на англійські територіальні претензії на завершальному етапі Столітньої війни (1337—1453) та реакція німців на французьку експансію у 1789 — 1815 pp. Більшість націй Європи, вважає А. Ґастоні, пройшли через цей період націоналізму до 1789 p.;

емотивно-культурницька стадія. Цей період розвитку і тип націоналізму загалом називають «культурним» (культурницьким). Як і раніше, переважає емотивна сфера людської психіки. Особистість відчуває емоційний зв’язок зі своєю спільнотою — її мовою, культурою, традиціями, інститутами, історією тощо. Цей емоційний зв’язок, почуття спільності зміцнюється і розвивається під впливом багатьох чинників — спогадів про перемоги і поразки, географічну наближеність до «ворога», факту або загрози іноземного поневолення, прикладу передових націй тощо. Національні почуття виходять на рівень самоусвідомлення, національна ідентичність (свідомість) формулюється, висловлюється інтелектуалами, інтелігенцією, політиками — «голосами новітньої ери». Найвідоміші приклади цього типу націоналізму — італійське «Risorgimento», німецький націоналізм періоду 1815 — 1848 pp.;

раціонально-доктринальний етап еволюції націоналізму — це той період, коли націоналізм остаточно виходить з рівня підсвідомості у сферу свідомості. Прагматичні міркування стають головними мотивами, якими керується особистість у своїх стосунках зі спільнотою, нацією, хоча при цьому початковий імпульс усе ж таки має суто емотивну природу. Націоналізм цього типу остаточно набуває політичної форми — це може бути рух за національне визволення, змагання за соціально-економічну модернізацію, зрештою — просто форма ксенофобії. Безпосередній результат цього — «націоналізація» мас. Англійський (британський) націоналізм цієї доби на доктринальному рівні перетворився на імперіалізм. Більшість націй Європи вийшла на доктринальний рівень націоналізму до 1914 p.; — ідеологічна стадія. На відміну від попередніх етапів еволюції націоналізму, вона характеризується перетворенням націоналізму на штучну конструкцію, коли суб’єктивні прагнення уявляються як об’єктивна реальність. На цьому етапі, вважає А. Ґастоні, турбота про буття нації, про єдність національної території, гордість або біль з приводу успіхів чи негараздів нації, переживання і сподівання щодо її майбутнього стають складовими ідеології, яка є загальноприйнятою і усвідомленою більшістю населення, і яка стає предметом цілеспрямованої пропаганди. Націоналістична ідеологія стає вищою за всі інші ідеології. Цей тип націоналізму був характерним для більшості країн Європи під час Першої світової війни. Німецький реваншизм і нацизм, італійський фашизм — також найвідоміші приклади цього типу націоналізму .

Крайня, екстремальна форма націоналізму виявляється на ірраціональній стадії. Здебільшого вона виникає внаслідок національних поразок, принизливих умов мирних угод. Російський панславізм напередодні Першої світової війни, німецький націоналізм у 1939 p., коли Гітлер розпочав війну одночасно з кількома могутніми державами — приклади ірраціонального націоналізму.

Схема, запропонована А. Ґастоні, виглядає досить незвичною і навіть екзотичною, передусім, завдяки спробі з’єднати в рамках однієї аналітичної структури не зовсім сумісні поняття. Націоналізм, за Ґастоні, еволюціонує зі сфери підсвідомого до сфери свідомого. Ці терміни, запозичені з психоаналізу, виглядають не завжди коректно, якщо їх застосовувати щодо великих людських колективів, хоча сама ідея еволюції націоналізму як процесу самоусвідомлення має сенс. Як розрізняти свідоме і підсвідоме в настроях, почуттях, діях мас людей? Чому, скажімо, раціонально-доктринальний етап розвитку націоналізму треба відокремлювати від ідеологічного? Хіба ірраціональність не дається взнаки на попередніх етапах розвитку націоналізму, крім того, на який вказує А. Ґастоні? Очевидно, це тільки початок переліку критичних зауважень, що виникають при ознайомленні з цією схемою.

Надзвичайно важливим аспектом еволюції націоналізму був і залишається вплив останнього на міжнародний устрій, міжнародні відносини й формування суверенних держав. З цього погляду аналізував націоналізм видатний англійський історик, автор багатотомної історії Радянського Союзу Едвард Карр. У ході своєї еволюції, вважає дослідник, націоналізм пройшов три основні стадії.

Перша стадія починається з поступовим розпадом середньовічної імперії і церкви й утвердженням національної держави і національної церкви, іншими словами — занепадом універсалізму і переходом до партикуляризму. Найхарактерніша риса цього етапу — ототожнення нації з особою суверена, монарха 111. Склад населення деяких із суверенних політичних одиниць, що з’явилися в цей час, відповідав майбутнім «націям».

Наступна стадія починається з періоду наполеонівських воєн і триває до 1914 р. У цей час встановився баланс між силами націоналізму та інтернаціоналізму (останній термін уживається як еквівалент універсалізму): міжнародний устрій був настільки врегульований, що поширення й інтенсифікація в його рамках національних почуттів (або конкретних національних рухів) не призвели до глобальних конфліктів і криз. Водночас, стверджував Е. Карр, існувала рівновага між політикою і економікою: «Якщо в попередні часи політична та економічна сила крокували пліч-ó-пліч, будуючи національну політичну одиницю і замінюючи конгломерат локальних економік єдиною національною економікою, то в XIX ст. компроміс між силами політики й економіки полягав у тому, що кожна з них мала можливість розвиватися власним шляхом. Отже, політично націоналізм досягав дедалі більших успіхів в утвердженні права нації на державність — чи то шляхом об’єднання, чи то шляхом руйнування існуючих [політичних] одиниць. З іншого боку, економічно інтернаціоналізм «замовляв музику», поглиблюючи процеси, розпочаті у попередні часи, трансформуючи розмаїття національних економік в єдину світову економічну систему (йдеться про систему фрітредерства. — Г.К.). [...] Кінець цих компромісів і розуміння їхньої непевності й нереальності стали головною рисою останніх років цього етапу» 112. Зрештою, саме в ці часи остаточно утвердилося розуміння нації як уособлення певної політичної спільноти. Отже, міжнародні зносини дедалі більше визначалися не особистими інтересами, амбіціями та емоціями монарха, а колективними амбіціями, інтересами й емоціями нації — це був період «демократизації» націоналізму.

Третя стадія характеризувалася катастрофічним посиленням націоналізму і банкрутством інтернаціоналізму. Це не означає, що люди стали більшими націоналістами, ніж раніше. Йдеться про те, що націоналізм уже діяв у новому політичному й економічному середовищі. Якщо попередній період був часом демократизації націоналізму, то період після 1914 р. став часом його «соціалізації»: прискорений розвиток промисловості, зростання міського населення, утворення робітничих організацій і підвищення політичної свідомості робітників, введення загальної обов’язкової освіти, поширення виборчого права — усе це кардинально вплинуло на зміст і спрямування національної, державної політики. Питання економіки, в тому числі міжнародної, добробуту населення, соціальної стабільності стали питаннями політичними. Це радикально підживлювало націоналістичні почуття й породжувало відповідні дії. Економіка з’єдналася з політикою. До цього додалося швидке зростання кількості націй, що супроводжувалося зростанням економічного і політичного суперництва між ними 113.

Ця стадія тривала до Другої світової війни, до того часу, коли відбулися нові кардинальні зрушення в міжнародному устрої і зміни у природі націоналізму. Після 1945 р. мала розпочатися, як вважав Карр, четверта стадія, але на час написання його книги зміст цього періоду ще не піддавався історичному аналізові.

«Якщо дивитися на історію Європи з вісімнадцятого століття передусім у такому аспекті, як поява націй і націоналізму, а не з погляду еволюції державної системи, — писав Е. Ґелнер, — можна дійти тих самих висновків, що й Карр, проте дещо в інших термінах і в іншому контексті» 114. Ґелнер, використовуючи методу Карра, пропонує свою «хронологічно-географічну» періодизацію генези націоналізму.

На його думку, XVIII ст. з його «спільнотою суверенних утворень», об’єднаних лояльністю до «Коронованих осіб», тобто династично-релігійним устроєм, узагалі не належить до епохи націоналізму. Проте кінець XVIII — початок XIX ст. — це початки цієї епохи і перший період еволюції націоналізму.

Другий період — це епоха «Націоналістичного Іредентизму» — від перших національних заворушень у третій декаді XIX ст. в Європі до остаточного тріумфу націоналістичного принципу в 1918 р. Тимчасове виживання старого режиму у вигляді деяких династичних імперій та держав було наслідком відносного економічного благополуччя, яке, на думку Ґелнера, було не результатом зусиль цього старого режиму, а продуктом саме тих соціально-економічних процесів, які, за висловом Карра, призвели до «соціалізації нації». Висока культура перетворилася на культуру всього суспільства з відповідними наслідками для розвитку націоналізму.

Третій період характеризується одночасним тріумфом націоналізму і його поразками після 1918 р. Нові політичні утворення («національні держави»), що виникли в рамках Версальської системи, мали всі ознаки, характерні для «тюрми народів», або, якщо поглянути на них з іншого боку, «колисок нових націй і націоналізмів». Подібно до своїх попередниць — імперій, вони стикалися з проблемами національних меншин і вирішували ці проблеми здебільшого в дусі цих імперій, а іноді й радикальніше (згадаємо хоча б становище українців у Польщі, Угорщині та Румунії у 1920 — 30-ті роки, або Радянський Союз як модифікований варіант Російської Імперії). «Непевність цієї системи, — зауважував Ґелнер, — невдовзі далася взнаки: за часів Гітлера і Сталіна вона впала майже без спротиву (за винятком Фінляндії)» 115.

Четвертому періодові Ґелнер дає ефектну назву «Ніч і туман» (Nacht und Nebel), за аналогією з гаслом нацистів й загалом ототожнюючи його з періодом, що охоплює роки перед Другою світовою війною та після неї. На відміну від попередніх часів, коли національна однорідність (гомогенність) досягалась здебільшого відносно гуманними методами і «м’якими» формами асиміляції, під прикриттям «ночі й туману» вона стала наслідком насильницьких, нерідко суто терористичних заходів — масового знищення й депортацій. Завдяки Гітлерові й Сталіну етнополітична карта Європи була значною мірою спрощена.

П’ятий період, що збігається в часі з «пізньоіндустріальною» епохою, характеризується послабленням інтенсивності етнічного сентименту і ворожнечі. Ідея конвергенції у цьому розумінні видається обґрунтованою: «Розвинуті індустріальні суспільства, принаймні в тих випадках, коли стартові умови їхнього розвитку мало відрізнялися, значною мірою уподібнюються одне до одного. Розбіжності між мовами дедалі більше набувають фонетичного, аніж семантичного характеру... Суцільний достаток зменшує інтенсивність ворожнечі, і кожний починає розуміти, що жорстокий конфлікт може призвести до невиправданих втрат» 116.

Ці п’ять періодів представляють, на думку Ґелнера, загальну картину переходу від до-націоналістичного суспільства із статичною технологією, стабільною ієрархією, культурою, яка визначає і відображає суспільний статус особистості, до націоналістичного устрою з його анонімними мобільними масами, інтегрованими спільною високою культурою, освітньо-виховною системою і державою, яка ототожнюється з цією культурою.

Проте, зауважує Ґелнер, цей перехід, характерний для «нормального» розвитку націоналізму, в різних регіонах світу відбувався неодночасно й нерівномірно. Регіональні відмінності в еволюції націоналізму він пропонує відобразити терміном «часові зони Європи». Перша «часова зона», звідки починався націоналізм, — це регіон Атлантичного узбережжя. З початків нового часу (очевидно, Ґелнер мав на увазі початок переходу від аграрного до індустріального суспільства) тут існували міцні династичні держави. Політичні одиниці з центрами в Лісабоні, Лондоні, Мадриді й Парижі загалом збігалися з певними культурно-лінгвістичними регіонами. Початок ери націоналізму і виникнення відповідної потреби в культурній однорідності (гомогенності) політичної спільноти не викликали потреби в радикальному перегляді політичних кордонів (відокремлення Бельгії від Голландії та Норвегії від Швеції навряд чи можна розглядати як вияви модерного націоналізму). Отже, в даній часовій зоні можна виявити лише незначну присутність так званого етнографічного націоналізму, тобто прагнення до вивчення, кодифікації та ідеалізації селянських культур для формування нових національних культур. Навпаки, тут ішлося скоріше про перетворення «селян на французів», етнографічної селянської маси на націю, аніж про винайдення нової культури на основі селянської. Отже, фактично йдеться про ідеальний збіг культурних і політичних чинників в еволюції націоналізму.

^ Друга «часова зона» географічно й історично загалом збігається з територією колишньої Священної Римської імперії. Дві основні культури, носіями яких була більшість населення імперії, мали протягом тривалого часу добре визначену високу культуру з численним освіченим класом (ідеться про німців та італійців). Навіть ті, хто наприкінці XVIII ст. свідомо чи напівсвідомо створювали німецьку літературу й стандартизовану мову, не творили нову національну культуру, а лише зміцнювали, модернізували вже існуючу. Отже, завдання націоналізму полягало не у творенні нової високої культури, яка вже існувала і могла служити основою для модерної нації, а у створенні «політичного даху» для цієї культури. Тут, як бачимо, не існувало характерної для попередньої часової зони узгодженості в часі між політичними та культурними факторами розвитку націоналізму.

^ Третя «часова зона» містилася далі на Сході. Саме тут усі п’ять періодів еволюції націоналізму, про які йшлося раніше, «прокрутилися» в усій повноті і силі. І саме тут не існувало ані достатньо визначених і розвинених високих культур, ані політичних одиниць, здатних підтримувати їх. їхнє місце заступали наднаціональні імперії з сумішшю фольклорних (нижчих) культур, розділених не лише соціально, а й територіально (географічно). Шлюб між культурою і політичною спільнотою, необхідний для розвитку націоналізму і модернізації, вимагав створення обох партнерів. Унаслідок цього завдання націоналістів у цій «часовій зоні» були набагато складнішими, а процес виконання цих завдань — набагато брутальнішим, аніж раніше.

^ Четверта «часова зона» відсувається Ґелнером ще далі на Схід. Приблизно до початку 1920-х років у ній відбувався «нормальний» розвиток націоналізму, що мало чим відрізнявся від його еволюції у третій «зоні». Проте відновлення імперії в особі Радянського Союзу, під абсолютно новим проводом та ідеологічними гаслами, спричинило відхилення від нормального розвитку подій. До того ж, переможна хода Червоної Армії у 1945 р. призвела до включення частини третьої «зони» до четвертої. Там вона й перебувала аж до 1989 р. (зауважимо, що слово «зона» в даному випадку має певний контекст, про який Гелнер, мабуть, не здогадувався).

У четвертій зоні панував «абсолютистський соціалізм», який нетерпимо ставився до економічного, політичного та ідеологічного плюралізму і фактично зруйнував громадянське суспільство. Утім суспільні умови, що породжують націоналізм, не були викорінені. Зокрема, відбувалося відтворення високої культури, завдяки якій великі, мобільні анонімні маси людей ототожнювали себе з певними, конкретними історично-культурними спільнотами, що існували, принаймні в уяві, в рамках соціалістичної системи. Коли ж ця система розпалася, націоналізм проявився в усій своїй силі. Розвиток націоналізму в четвертій зоні був штучно призупинений у кінці другого періоду, отже, доки не буде пройдено усі «нормальні» періоди, четверта зона приречена на етнічні конфлікти 117.

Як бачимо, ця географічно-хронологічна аналітична структура є ще одним варіантом євроцентристської концепції генези націоналізму, яка сама по собі є цілком раціональною. Водночас вона є конкретизацією загальної ґелнерівської концепції націоналізму, яку ми вже розглянули. Помітно, що з цієї схеми цілком випадає (принаймні, формально) «Південь», тобто «третій світ» (очевидно, в даному випадку Ґелнер не мав наміру вести мову про цей регіон). Ґелнер не абсолютизує принцип хронологічної послідовності. Він зауважує, що в певних «часових зонах» окреслені ним етапи еволюції націоналізму можуть відбуватися паралельно — це компенсує певну зовнішню «лінійність» його підходу.

Наостанок розглянемо ще одну аналітичну структуру, яка свого часу серйозно вплинула на дослідження націоналізму. Чеський історик Мирослав Грох запропонував узагальнену схему розвитку національних рухів серед «малих» європейських націй. У його книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі» (1968 — німецьке видання, 1983 — англійський переклад) процес націотворення та еволюції націоналізму розглядався в контексті марксистської методології — він безпосередньо пов’язувався з виникненням і діяльністю певних суспільних класів та зміною суспільно-економічних формацій. Просування до буржуазного суспільства, писав М. Грох, означало просування до національного існування 118.

В період переходу від феодального до буржуазного суспільства, стверджував учений, виникає дві ситуації, які визначають характер формування модерної нації і відповідного національного руху. Перша, коли «новий клас» — буржуазія — виступає проти старого феодального класу і проголошує себе репрезентантом усієї нації (можливі варіанти, коли старий правлячий клас трансформується в новий, стає «буржуазним»). Така ситуація, наприклад, склалася свого часу у Франції, Іспанії, Англії, Німеччині, Данії та інших країнах 119. В іншій ситуації опинилися народи (за Грохом, це «малі» європейські народи), які на момент своєї трансформації в модерну націю

а) мали «розбалансовану, неповну соціальну структуру», їхні провідні класи були абсорбовані, асимільовані етнічно чужими панівними класами;

б) існували як етнічна чи навіть історична спільнота, але ніколи не були самостійними політично;

в) не мали тривалої культурної традиції, передусім, власної літературної мови (або вона була втрачена чи архаїзована).

Перехід до капіталізму і відповідні зрушення в соціально-економічних сферах (а ці зрушення, за Грохом, неухильно ведуть до національного існування) провокують національне відродження цих «малих» європейських народів. Цей процес умовно поділяється автором на три фази:

1) фаза «А» — період «наукового зацікавлення». На цьому етапі «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, що «відроджується»;

2) фаза «В» — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». Це період формування «національної свідомості»;

3) фаза «С» — на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух який, у свою чергу, має привести до незалежності нації .

«Національне відродження», зауважує Грох, не обов’язково переходить із другої у третю фазу. Крім того, важливим, навіть вирішальним аспектом нього відродження є формування збалансованої, або, за Грохом, «повної» соціальної структури цієї нації (йдеться, передусім, про те, щоб соціальна структура «відродженої» нації мала всі необхідні компоненти, що характеризують «буржуазну» націю). Досягнення політичної незалежності не означає, що «мала» нація вже має «повну» соціальну структуру. Водночас наявність «збалансованої» соціальної структури нації не є ознакою того, що вона вже стала незалежною 121.

Загалом Грох цілком слушно відокремив певні стадії формування національних рухів (слова «націоналізм» він уникав). Його схема активно використовувалась дослідниками націоналізму східноєвропейських націй. Зауважимо лише, що її можна застосовувати й щодо «класичних» націоналізмів «великих» націй: кожна з них мала свій період «наукового зацікавлення», «патріотичної агітації» тощо. Періодизація Гроха відбиває також загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюції від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних.

Головні критичні коментарі схеми Гроха стосувалися «лінійності» його підходу, утім, цілком природної для марксистського історика. Канадський історик Павло Магочій, зокрема, зауважував, посилаючись на приклад Галичини, що порядок фаз може бути не обов’язково таким, як його подає Грох, — «відродження» може починатися і з «патріотичної агітації». Р. Шпорлюк вважає, що всі види діяльності, відокремлені Грохом в особливі стадії, фактично діяли протягом усього періоду формування нації і державотворення. І справді, хіба період «наукових зацікавлень» припиняється за часів «патріотичної агітації» чи масового політичного руху? Грох, зазначає Петер Алтер, не пояснює, чому саме відбувається перехід від однієї фази до іншої, чому інтерес елітарної меншості стає основою потужного масового руху 122. Нарешті, не можна погодитися й з тим, що перша фаза «національного відродження», за Грохом, має виключно культурницький характер. «Наукові зацікавлення» в історії, мові, етнографії певної «нації, що відроджується», виникають не з примхи інтелектуалів, які раптом вирішують перейнятися національним духом. Цілком очевидно, що в основі їхніх пошуків є певна ідея, навіть якщо ці пошуки, на перший погляд, спровоковані ідеалістичними мотивами Романтизму.

Схема Гроха несе на собі явний відбиток гегелівської, а згодом і марксистської дихотомії «історичні — неісторичні нації». «Малі» чи «неповні» нації у Гроха — це неісторичні нації Геґеля. Проте їхня «неісторичність» у схемі Гроха зумовлена не лише і не стільки геґелівською бездержавністю, скільки недосконалістю соціальної структури та неповнотою культурного багажу.

Наостанок варто прокоментувати один із центральних термінів схеми, та й усієї концепції Гроха, а саме: поняття «національне відродження». Цей термін не був винаходом дослідника, він побутував у політичній публіцистиці ще з XIX ст. (у 1847 р. в П’ємонті виходив журнал Il Risorgimenlo — «Відродження». Очевидно, його назва, яку взяв собі італійський національний рух, стала першим прикладом застосування цього терміна щодо національного піднесення), але чеський учений вживає його як науковий термін. Зауважимо, що термін «національне відродження» та один із його відповідників — «пробудження націй» залишаються надзвичайно популярними у сучасній публіцистиці «пострадянського простору». Проте з наукового погляду вони, до певної міри, видаються нелогічними. Якщо йдеться про «національне відродження», то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм — явище модерного часу, а саме цього погляду дотримується Грох, то існування «націй» (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Мабуть, історія того, що описує Грох, має іншу назву — націотворення і націоналізм. Утім, можливо термін «національне відродження» був оптимальним у той час і в тих умовах, коли Грох писав свою книгу. Наші застереження стосуються переважно некритичного запозичення терміна.
  1   2   3   4

Схожі:

Генеза націоналізму iconГенеза націй
Питання «коли?» також є предметом гострих суперечок в анархічній «уявленій спільноті» дослідників, які марнують життя, намагаючись...
Генеза націоналізму iconТипології націоналізмів
Класифікації націоналізму, про які йтиметься далі, відображають не лише особливості розвитку цього феномена, а й історію його вивчення...
Генеза націоналізму iconПерехід до епохи націоналізму
Певний тип культурної однорідності, якої прагне націоналізм, — одна з таких рис, І найкраще, що ми можемо зробити, — примиритися...
Генеза націоналізму iconГеоргія Касьянова «Теорії нації та націоналізму»
Срср від західних досліджень у розумінні того, що таке нація І націоналізм. Вона може бути корисною не тільки науковцям, яких тема...
Генеза націоналізму iconТема: Стосунки людей. Типи стосунків
Обладнання: підручник «Основи здоров’я» Н. М. Поліщук, -к, «Генеза», 2006; наочність
Генеза націоналізму iconПолітична карта світу
Підручник – Географія. 10 клас: рівень стандарту, академічний рівень / В. Ю. Пестушко, Г. Ш. Уварова. – К.: Генеза, 2010. – 304 с.:...
Генеза націоналізму iconСвій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття....
Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття....
Генеза націоналізму iconНавчальна література 0 загальний відділ
Караванова, Т. П. Інформатика. Основи алгоритмізації та програмування. 777 задач з рекомендаціями та прикладами : навч посіб для...
Генеза націоналізму iconФеноменологія
Користуючись висловом Р. Шпорлюка, можна сказати, що від «арифметики» націоналізму ми маємо перейти до його «алгебри»
Генеза націоналізму iconМайбутнє націоналізму
Зазвичай аграрна епоха також позначає історію людства двома великими нововведеннями — централізованою владою І письменністю
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка