У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою




НазваУ хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою
Сторінка9/19
Дата конвертації20.03.2013
Розмір1.8 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Фізика > Документы
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

— А де ж Левдик?

— Хто його зна... кудись завіявся... Мабуть, п'є,— сказав високий похмурий чоловік.

— Сволоч! — вилаявся Ярош.— Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопці, приказу! Усі змовкли.

— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,— вдався він до того, похмурого,— знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана... Слухать його замість мене! У Охріма Бичка — багатий, чорт,— четверо добрих коней. Коней узявши, не ведіть до Гапона, а скорей на полтавський шлях... на Полтавщину... как той раз,— знаєш? (Кучма кивнув головою.) Та глядіть, щоб більше двох чарок на дорогу ніхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем... (Лукаш похнюпився.) Розходьтесь, хлопці, да тольки тихо, по одному.

Ярош з Патроклом пішли в хату.

— Ну, Романе, треба нам у дорогу,— щоб не спізнитися.

— Чи в дорогу, то й у дорогу,— сказав зважливо Роман.— А хто ж ідьоть?

— Та от ми троє.

— А Лукаш?

— Обійдеться й без Лукаша! Нащо нам більше як трьох?

Ярош виніс із хижки свитку й чумарку.

— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб і городом од нас не так пахло.

Усі троє повдягалися в сільську одежу.

— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.

— Замикають.

— Ну, треба взять і такого, щоб одімкнуть.

І він приніс із сіней великий залізний шворінь.

— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.

— А прибої вирвать, коли замкнуто де,— вияснив Патрокл.

Незабаром уже все було готово.

— Ми вдвох з Романом підемо,— сказав Хвигу-ровський,— а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помітно.

— Добре. За городом за цегельнею станція.

— Іди ж ти, Романе, попереду,— звелів Патрокл,— та помалу, а я тебе нажену біля церкви. Все люди менше вкупі бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокі або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.

Як Роман з Хвигуровським підійшли до цегельні, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворі зовсім смеркалося.

— Ну, гайда! — скомандував отаман.

Всі троє пішли шляхом. Ніде нікого не видко було. Разів зо два їм зустрілися селяни возами і байдуже поминули їх: з погляду троє злодіїв здавалися звичайними селянами-хліборобами, що були в городі і тепер верталися додому, Патрокл підморгнув на їх:

— Чи це не ті коні, по які ми йдемо?

— Нє, не ті,— відказав Роман.

— Та я таких і не хочу. Це дуже погані. Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм.

— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи.

— А должно.

— Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспіть. Тогда найлучче мужикам спиться.

Рушили знову. Була північ, як перед Романом за чорніли хати його рідного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пізно, вороття не було.

Ніч сприяла їм. Місяць давно зайшов, по осінньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи і той невеличкий світ, яким блищали з неба на землю зірки.

— Я пойду попереду, а ви за мною,— сказав Роман товаришам.

Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати.

Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрівся, а далі — там уже скрізь можна городами.

Швидко й обережно перейшли вулицю. Стріли таки й стукача, але він любісінько задрімав на одному піддашші.

— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не тріснуло. Роман ішов попереду знайомими стежками, обминаючи всякі небезпечні місця. Ще раз перелізли тин і опинилися на луці.

— Тепер ми дома,— сказав Роман.— Просто лукою дойтіть до того провулка, що мимо наш двір... У провулок — ворота з току.

— А на току, в клуні, спить у вас хто? — спитав Ярош.

— Не знаю.

Дійшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота і впустив товаришів.

— Прихиліться отут під тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клуні.

— Яз тобою,— сказав Ярош. Він ще не певний був, що Роман не зрадить, і боявся пустити його самого.

— Нельзя,— відказав парубок,— меня собаки знають, а єжелі з вами, то загавкають. Я сам коні виведу аж сюди.

Доводилося коритися.

— На шворінь — може, прибої вирвать доведеться.

— Давайте!

Ярош з Патроклом прихилилися біля плоту в затінку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно підійшов до клуні. На їй висів замок. Це добре. Роман підійшов до других воріт, одчинив і ввійшов у двір. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обізвався до їх стиха, кинув їм хліба. Пізнавши його, вони замовкли і почали їсти хліб. Роман тим часом підійшов до кінниці. Замкнено. Заложив шворінь одним кінцем і здорово смикнув до себе за другий. Поганенькі прибої давно вже поіржавіли, і один зараз одскочив. Одчинив двері і ввійшов. Він знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками,— всі троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому місці на кілку знайшов вуздечку і надів на коня. Обережно вивів двох коней і передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивівши його, зачинив кінницю і притулив прибой,— мов нічого не займано. Тим часом товариші вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: «А то як кинуть, то ще стукач побачить».

Скочив на коня, і всі троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгірше. Але сон пригорнув усе село. Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. Тільки чуть було, як по хлівах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий ніс і не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без міри довга. Такою довгою вона ніколи Романові не здавалася. Дві перії покрівель тяглися скільки видно і зникали в темряві. Здавалося, що їм і там нема краю. Ось Миколина хата... Семенова повітка... Як далеко ще... Роман ударив би коня, полетів би з усієї сили, але не міг цього зробити, мусив їхати тихо слідком за отаманом... Замаячила Костенкова клуня... За нею ще три двори... Ось уже й останню хату видко...

— А хто це? Стій!

Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два інші. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.

Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під'їхали до нього.

— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.

— Що? — спитав Ярош.

— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось,— по голові!

І знову погнав коня.

Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від нього. Але як по голові і той упав...

Звернули з шляху і погнали уліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика... Пізнав-таки: Гапонів хутір.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував... Щось про його люди гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Під'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:

— Одчини!

Мабуть, хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

— Ти, Яроше?

— Атож.

— А хто ж з тобою?

— Патрокл Степанович та ще хлопець... новачок.

— А що?

— Троє добрих,— одказав Ярош.

— Звідки?

— З Диблів... од Сиваша Пилипа.

— Можно до завтрього?

— Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?

— Дома. А хіба що?

— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

— Погано,— цмокнув Гапон.— Треба, коли так, по-спішатись. Зайдемо в хату?

—Нє,—відказав Ярош,—не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.

— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.

— А що ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістдесят будуть.

Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

— Чуєш, наші коні поїхали,— тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався і почув справді тупіт кінський унизу в яру.

— Молодці, що не баряться,— сказав Ярош.

Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть... Не минеш каторги, Сибіру.

А втім... не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлять. Може, ще так минеться.

Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якісь селяни, торохтячи возами,— мабуть, у город на базар.

— От якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! — сказав Патрокл.— Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!

— Какую правду? — спитав Роман.

— А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.

Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі іншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, і вдвох із їм спали довго — аж до півдня.

Уставши, Роман пішов на точок,— не так щоб заробити, а більше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його, і таке негарне якесь, нелюбе... І сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадіжка... Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться... от-от щось погане, важке станеться...

Минув день, і вже про їх справу пішла поголоска, і на базарі розказувано, що коноводи вбили чоловіка. Роман сказав про це Ярошеві.

— Пустяк! — одказав той.— Сьогодні з тих країв був знакомий чоловік. Стукач живий. Тільки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову... Та вичухається!..

Романові полегшало: хоч чоловік живий. А все страшно. І він спитав Яроша:

— А що, сильно шукають?

— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночі не піймали, то вже чортового батька знайдуть,— пропало навіки! Тепер уже коні тричі продано. Скоро й дєнєжки получим.

Після цієї розмови Романів страх десь подівся і вже ніщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,— чого ж іще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованців. Продано коней рублів за вісімдесят, бо коні були добрі, але частка з їх припадала Гапонові, а Ярош одібрав тільки п'ятдесят п'ять рублів. Ці гроші треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові двадцять карбованців, щоб заохотити його до цього діла.

— А що, брат,— за одну ніч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман і сам уже бачив, що це і добрий, і легенький заробіток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собі пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Він спершу так думав, що як візьме гроші, то буде з чого жити,— тоді покине Яроша і знову служби шукатиме. Коли так думав, то так і зробити треба, хоча тепер уже він чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втім, треба ж!..

Пішов знову туди-сюди... походив, поникав... Ніде нічого нема й тепер... Це дратувало Романа: всі його мрії про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блідли й зникали... Ні з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, і скоро брався, то незабаром було все добре...

А гроші недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стільки, скільки було тієї ночі, як ішов по коні до батькового двору. Заробітку не було, та Роман уже й не шукав його. Він просто пішов до Яроша і тієї ж ночі, вкупі з ним, знову подався на здобитки...

Не минуло й місяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодійського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловік, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош — зручний, смілий і хитрий коновод. Він умів завсігди викручуваться з усяких, навіть найважчих, справ і хоча за свій вік чимало переводив коней, але до рук судові потрапив тільки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самі коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу відсиджував хтось інший: і відав винного, але мовчки приймав і відбував кару, знаючи, що виказувати ні на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодійське завзяття й смілість — так само, як поважають проміж себе люди палкого робітника чи сміливого вояку. Слухались його невідмовно, і він умів порядкувати над людьми, умів нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмів жаліти, але цього від його ніхто й не сподівавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що він його не пожаліє, слухався дужче. Через це ні в одному товаристві злодійському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Товариство здебільшого не вкупі ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дяків син, справді колись учився в семінарії, але, бувши вже в підстаршому класі, напився якось укупі з товаришами горілки і, п'яний, вилаяв ректора, а інспектора штовхнув. Його вигнали з семінарії, та ще й з «вовчим білетом», що більше вже нікуди й не мав права піти вчитися. Та він і не міг би цього зробити, бо в семінарії вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся він додому; батько так на його напався, що хлопець утік з дому в город шукати якогось заробітку. Але вигнаному семінарові не так легко було його знайти, а надто — що він звик пити. Через те він як і знайшов роботу (в якійсь конторі писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тоді міняти одну службу на другу; був і прикажчиком, і листоношею, і кондуктором на залізниці, починав був торгувати дрібною копієчною бакалією, але скрізь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собі на користь), або ще щось... а бакалію свою дак він здебільшого пропив. Нарешті зробився вже він писарем шинковим: за кілька десятків копійок чи за півкварти писав неписьменним селянам усякі «жалоби» та «прошенія». В одному з цих шинків доля й звела його з Ярошем... У товаристві його поважали, що «вчений» та що здоровий: він мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригоді. А що був і смілий, то Ярош часто приручав йому замісто себе отаманувати в тому гурті товариства, який ішов на здобитки окремо.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

Схожі:

У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconПлан урок основна форма навчання іноземної мови. Бесіда за Круглим...
Урок – основна форма навчання іноземної мови. Бесіда за Круглим столом. (План І матеріали виступів вчителів прикладається)
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconПлан виховної роботи Преображенської неповної середньої школи на...
Бесіда за круглим столом : «Алкоголь, куріння наркоманія, наслідки їх дій на особистість»
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconВічна пам`ять! Арсентій струк
Калуги, поборник дружби та співробітництва між народами України І росії, великий друг Бібліотеки української літератури в Москві...
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconВечная память! Арсентий струк
Калуги, поборник дружбы и сотрудничества между народами Украины и России, большой друг нашей Библиотеки, Арсентий Данилович Струк...
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconУ садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього...
Пісня була весела І журна одночасово, як І життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих...
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconВступ. Індивідуальна бесіда як форма ділового спілкування
Бесіда — це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів...
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconСервіруємо стіл. Правила поведінки за столом. Практична робота (додержання...
Діти, дійсно сьогодні у нас урок незвичайний. А про що піде мова на уроці ви дізнаєтесь, відгадавши загадку
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою icon1. Перші згадки про заклади освіти на території селища
Диканьці були церковноприходські школи, а на кінець ХІХ століття їх нараховувалося уже три. Всі ці школи були малі І примітивні,...
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconРеферат з політології на тему: “ Порівняльний аналіз політичних систем...
Вступ
У хаті в Пилипа Сиваша за столом сиділа бесіда: брат Охрім із жінкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусіда Струк із своєю сердитою iconОсь перший раз на морі,… а це 1 Вересня у школі,… ось це моя бабуся,...
Ось перший раз на морі,… а це 1 Вересня у школі,… ось це моя бабуся, сестричка, брат (йому 15), мама й тато… а це така краса: із...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка