О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ




Скачати 316.57 Kb.
НазваО. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ
Сторінка1/2
Дата конвертації04.03.2013
Розмір316.57 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Географія > Документы
  1   2

О.В. Сминтина

ВЗАЄМОДІЯ ДАВНЬОЇ людинИ і ландшафтІВ:

сучасні підходи до проблеми



Проблема визначення місця людини в географічному ландшафті є предметом наукового пошуку представників як класичної, так і постмодерністської географії і соціальної антропології. Сьогодні можна виокремити три глобальні підходи до розв'язання цього питання. З одного боку, людина з її культурою та побутом вважається повноправною та невід’ємною складовою ландшафту, такою самою, як рослинний і тваринний світ, рельєф, клімат та ін. З іншого боку, з другої половини ХХ ст. все більше прихильників здобуває точка зору на людину як на зовнішню по відношенню до ландшафту силу, яка активно впливає на нього, подекуди формуючи його найхарактерніші риси. Уваги заслуговує також висунута останніми роками ідея про інтеграцію в ландшафті природно-географічного і соціально-історичного значення. Розбіжності між цими підходами до вирішення проблеми місця людини в географічному ландшафті і стали предметом даного дослідження.
^

1. Людина як елемент ландшафту


Погляд на людину як невід'ємний елемент ландшафту є одним з базових в класичній географії, його витоки знаходять ще в античній натурфілософії. Новий злет уваги до цих проблем спостерігається в середині ХІХ ст. і пов'язується з ім'ям Дж. Раскіна, який розглядав людину як одне ціле з природою1. Такий підхід досить швидко знаходить собі численних прихильників серед представників фізичної географії. Так, К. Ріттер порівнював місце людини в ландшафті (і в природі в цілому) з місцем душі в тілі2. А. Геттнер, створюючи нарис історії дослідження цієї проблеми, наполягає, що “географія має сприйняти людину не лише як аксесуар на картині ландшафту, але як суттєвий його елемент”3. Кількість прибічників такої точки зору збільшувалася й за рахунок поширення погляду на географію як на науку соціальну або гуманітарну, в предметному полі якої людина посідає важливе (якщо не центральне) місце4.

Нове звучання та фундаментальне наукове обгрунтування ці думки здобувають в останній третині ХІХ ст. в рамках широкого кола шкіл антропогеографічного напрямку, базові постулати яких стали невід'ємною складовою багатьох сучасних теорій. Сам засновник антропогеографії Ф. Ратцель та більшість його послідовників вважали людину разом з її культурою та побутом рівноправною складовою частиною оточуючого середовища, що, на думку деяких дослідників його творчості, дозволяє проводити певні паралелі з вченням В.І. Вернадського про біосферу5.

На початку ХХ ст. базові постулати антропогеографії поширюються й серед представників російської класичної географії. В ході дослідження ландшафту ідеї Ф. Ратцеля одним з перших у вітчизняній науці використав О.О. Борзов, який вважав інтегровану (біологічну та соціальну) людяність одним з елементів ландшафту6. Одна з перших схем природно-географічного районування території сучасної України була розроблена в 20-х рр. ХХ ст. академіком П. Тутковським також в руслі антропогеографічних ідей7.

Не оминули антропогеографічні ідеї й радянську географічну науку на початкових фазах її існування. Одним з їх пропагандистів став А.О. Григор’єв, який у 1922 році постулював: “Всі частини географічного ландшафту (в тому числі і людина, що господарює), тісно та нерозривно пов’язані у єдине органічне ціле, яке необхідно досліджувати в його сукупності”8. Трохи згодом до свого визначення ландшафту такий специфічний компонент, як діяльність людини, вводить Л.С. Берг9. Проте досить скоро, ще у передвоєнний час, в зв'язку з цілеспрямованим переглядом теоретико-методологічної бази радянської географії антропогеографічні постулати підлягають ревізії та згодом поступаються місцем концепції антропогенного ландшафту. В західноєвропейській науці базові ідеї антропогеографії стають невід'ємною складовою теоретичного підгрунтя багатьох шкіл та напрямків, отримавши найбільш плідний розвиток в так званій “географії людини”.

Незважаючи на певну близькість вихідних постулатів різних проявів антропогеографічного напрямку, виявляється можливим виокремити декілька варіантів конкретного застосування такого підходу до визначення того, що в людині (або в її культурі) слід вважати інтегральною часткою ландшафту. Більшість дослідників, слідом за О. Шлютером та О. Брюном, пропонує обмежити цей перелік лише тими явищами, які отримують безпосередній матеріальний прояв в ландшафті, включаючи таким чином “духовні” (в тому числі етнічні й політичні) елементи людської культури з кола компонентів ландшафту. Інша, набагато менш численна група дослідників, слідом за У.М. Девісом до кола ландшафтних елементів залучає лише людину, вважаючи її окремим різновидом органічного життя. На відміну від більшості антропогеографів, вони вважають, що з числа складових ландшафту мають бути виключені прояви як духовної, так і матеріальної культури людства. Класичний же варіант антропогеографії передбачає увагу до всіх галузей людської культури та до самої людини як біологічної та соціальної істоти. Зазначимо, що на відміну від “ревізованого” варіанту антропогеографічних постулатів, саме класична антропогеографія здобуває популярність серед наступних поколінь географів та культурних антропологів10.

Останніми роками можна спостерігати поступове повернення до жвавого обговорення інтерпретації людини як складового елементу ландшафту в тому числі й в пострадянській географічній науці. Завдяки виокремленню нових напрямків інтерпретації ландшафту, зокрема, в ході дослідження інформаційного та енергетичного навантаження ландшафтних систем, людина вважається лише одним з проявів біоти і розглядається як невід'ємна складова і ландшафту, і тих процесів, що в ньому відбуваються11. При цьому підкреслюється факт глибокого взаємного проростання та взаємопоєднання людини і природи, в тому числі й на підсвідомому рівні: “людина є частиною, серцем природи. Її тіло пов'язано з природою, а природні катаклізми пов'язані з духовним станом”12.

^

2. Ландшафт як результат перетворюючої діяльності людини


Фактично від моменту зародження системи наукових уявлень про ландшафт дослідники звертають увагу на те, що в нашому оточенні куточки природи, яких не торкнулася б конкретно-практична або ментальна діяльність людини практично відсутні. В ході опрацювання цієї ідеї в контексті як класичної, так й постмодерністської географії поступово формується досить широкий спектр варіацій на дану тему.

^

А. Культурний ландшафт


Своєрідною перехідною ланкою між уявленням про людину як елемент ландшафту, між теорією ландшафту як артефакту та концепцією антропогенного ландшафту виступає концепт культурного ландшафту, що виникає у 20-30-х рр. ХХ ст. як своєрідне поєднання елементів антропогеографії, хорологічної концепції А. Геттнера та “географії людини” П. Відаля де ля Блаша. Його автор О. Шлютер розглядав культурний ландшафт як комбінацію природних та культурних елементів, в якій обов'язковою є матеріальність цих об'єктів обох родів, а вирішальну роль відіграє людина та її діяльність. Природі відводиться другорядне значення: вона лише оточує людину, є її середовищем та вмістилищем її діяльності. Культурний ландшафт у розумінні О. Шлютера виступає явищем скоріш фізіономічного, ніж системного, характеру, адже особливу увагу він приділяв саме тим різновидам людської діяльності, які сприяли перебудові зовнішнього вигляду ландшафту: поселенням та їх морфології, транспортним потокам тощо. На його думку, культурний ландшафт не існував споконвіку: на значній джерельній базі він простежує поступове перетворення під впливом людини доісторичного природного ландшафту у культурний ландшафт цивілізованих народів13.

Вже на початку 1930-х років ідеї О. Шлютера здобувають підтримку німецьких та американських географів; близькі думки можна простежити в роботах Л. Вайбеля, Я. Брука, Г. Лаутензаха. Особливої уваги заслуговує доробок в галузі теорії культурного ландшафту К. Зауера. Він визначає ландшафт як ділянку, що характеризується наявністю культурних та природних форм, які виступають і сприймаються як неподільне ціле. Природа у нього виступає як пасивний, а культура - як активний агент, перетворювач природного середовища. Ландшафт же в такому контексті постає результатом дії культури на природу. Фактично механізм утворення культурного ландшафту, за К. Зауером, відтворюється таким чином: людина існує в рамках певного культурного середовища, з яким вона себе ідентифікує, та здійснює конкретну роботу в оточуючому її природному середовищі, трансформуючи його та перетворюючи на культурний ландшафт. Реконструкція цього складного процесу і стає, на думку К. Зауера, головним завданням екології людини, або культурної географії як специфічного напрямку географічної науки14.

Як і О. Шлютер, він заперечує існування причинно-наслідкової залежності між соціальними і природними явищами; основною метою географічного дослідження К. Зауер вважає вибір з усіх ознак ландшафту лише тих, що можуть мати значення для людини, яка здобуває собі на даній ділянці засоби для життя15. При цьому, на думку більшості дослідників його творчості, він нехтує духовною, психологічною, соціальною, політичною, нормативною та іншими “ментальними” галузями культури, концентруючись виключно на її матеріальних проявах16.

Протягом останнього півсторіччя концепція культурного ландшафту досить широко використовується в природничих та соціальних наукових розробках, поступово збагачуючись новими рисами. Так, кінець 60-х – початок 70-х рр. ХХ ст. привніс в її контекст ідеї екосистемності та екологічної перцепції, завдяки яким в центрі уваги культурних географів опиняються різноманітні аспекти аналізу матеріальних артефактів17. Згодом, в міру посилення позицій постмодерністської методології наукового пізнання акцент переноситься на вияв культурного значення, що асоціюється з ландшафтом, та на гуманістичний аналіз того, як значення та цінності впливають на пов'язану з конкретним місцем поведінку18. Найновітніші дослідження представників школи культурного ландшафту пов'язані з ідеєю про те, що ландшафти не лише конструюються, але й сприймаються людиною в залежності від її певних культурних стереотипів та цінностей. В цьому контексті особлива увага приділяється відтворенню культурних практик минулого як невід'ємному компоненту деконструкції значення ландшафту як тексту та репрезентації ландшафту як образу19.

^

Б. Ландшафт як результат серії послідовних заселень


Один з найбільш ранніх варіантів теоретичного опрацювання діахронічного аспекту зв'язків людини з ландшафтом був розроблений Д. Вітлсі наприкінці 20-х рр. ХХ ст. На його думку, в заселенні ландшафту людиною можна визначити серію послідовних стадій, як це робиться для рослинних сукцесій, але характер людського заселення набагато складніший. Виходячи з суто еволюціоністських позицій, він наголошує на тому, що кожне заселення ландшафту людиною несе з собою зернятко трансформації цього ландшафту, при чому можна прослідкувати певну послідовність окремих стадій цього процесу. Більш того, на думку Д. Вітлсі, характерні риси кожної певної стадії визначаються особливостями специфічних рис стадії попередньої заселення конкретного ландшафту20.

Подальша доля концепції ландшафту як результату серії послідовних заселень досить складна. Протягом 1930−1950-х рр. вона досить активно експлуатувалася в тому числі й завдяки бурхливому розвитку екологічних досліджень, зокрема, в галузі теорії екологічної ніші. Згодом дослідження цих питань цілком переходить до кола екологічних наук. Проте ще наприкінці 1970-х рр. М. Майксел, представник американської культурної географії, звертаючись до ідеї Д. Вітлсі про спадковість в еволюції ландшафту, висуває припущення про можливість прогнозування подальшого освоєння людиною культурного ландшафту21.

^

В. Антропогенний ландшафт


Поняття антропогенного ландшафту використовується переважно в рамках класичної географічної науки, особливого поширення здобуваючи в радянській та пострадянській географії. Незважаючи на досить інтенсивну його експлуатацію, слід зазначити, що чіткого визначення обсягу даного поняття, як і контексту застосування самого терміну, в сучасній науці немає.

На початку ХХ ст. в роботах як вітчизняних, так і західноєвропейських дослідників досить часто в значенні, близькому до сучасного поняття антропогенного ландшафту, вживається термін культурний ландшафт. Одним з перших цю традицію встановлює в 1913 р. З. Пассарге, який згідно зі ступенем впливу людини виокремлює три класи ландшафтів: природні, попсовані та культурні. На відміну від прихильників ідеї культурного ландшафту, до числа ландшафтних компонентів він включає різноманітні прояви людської діяльності (поселення, оброблену землю тощо), а не культуру в цілому, відводячи головну роль в своєму досить широкому переліку компонентів ландшафту ознаками фізико-географічного характеру22.

Приблизно одночасно, в 1915 р. про необхідність виокремлення ландшафтів особливого роду - культурних, в формуванні яких брала участь людина пише Л.С. Берг23. Цю ідею невдовзі підтримав і А.О. Григор’єв, відходячи поступово від інтерпретації людини як ландшафтного елементу. Саме він одним з перших окреслює перспективи створення класифікації та типології антропогенних ландшафтів: “Оскільки господарська діяльність людини призводить до змін деяких рис ландшафту та визначає більше чи менше скупчення населення, саме густота населення і може слугувати основним принципом для членування родів на підроди та класифікації цих останніх. Родові та підродові групи ландшафтів розпадаються на види та підвиди в зв'язку з наявністю певних особливостей природно-географічного, антропогеографічного або етнічного характеру, які проявляють, проте, певну повторюваність”24.

Згодом А.Д. Гожев вже розрізняє похідні ландшафти (ті, що зазнали впливу людини) та антропогенні (повністю створені людиною), а В.П. Семенов-Тян-Шанський в залежності від інтенсивності їх зв'язку з діяльністю людини виділяє первісні, напівдикі, культурні, дичавіюваті та здичавілі ландшафти25.

У повоєнний час були зроблені перші спроби виявити причини змінюваності антропогенних ландшафтів в часі та просторі. Так, Р.М. Кабо припускає, що культурні ландшафти в умовах одного суспільного ладу можуть різнитися в просторі за своїм географічним наповненням, а в однорідному географічному середовищі вони будуть змінюватися в часі разом з формами виробництва, виробничим досвідом та трудовими навичками людей26.

Невдовзі спостерігається значне поширення уявлення про антропогенні ландшафти в радянській географічній науці; протягом 1950-х −1970-х рр. були здійснені спроби розробити їх типологію і класифікацію, визначити зміст і конкретний обсяг даного поняття. Проте, фахівців в цій галузі спіткали ті самі непорозуміння методологічного характеру, що їх намагалися розв'язати дослідники фізико-географічних ландшафтів. Зокрема, йдеться про ідею системності та комплексності у визначенні ландшафту, про проблему ландшафтних кордонів, про внутрішню структуру антропогенного ландшафту, про можливість їх класифікації тощо.

Серед кола специфічних проблем антропогенного ландшафтознавства особливої уваги заслуговує питання співвіднесення понять культурного та антропогенного ландшафтів. Так, зокрема, для А.М. Рябчикова, І.М. Забєліна як і для багатьох західноєвропейських фахівців в галузі класичної фізичної географії, вони виступають як повні синоніми27. У інших дослідників, в тому числі у представників воронезької географічної школи на чолі з Ф.М. Мільковим, культурний ландшафт постає одним з різновидів антропогенного28.

Більшість радянських географів, проте, наполягала на відмінності цих понять, наголошуючи, що антропогенні ландшафти являють собою змінені натуральні ландшафти, а культурні ландшафти є свідомим штучним створінням людини, хоча й на підгрунті природного ландшафту. Так, зокрема, А.Г. Ісаченко протиставляє культурні ландшафти антропогенним, розуміючі останні як порушені нераціональним господарюванням природні ландшафти. На його думку, те, що у вітчизняній літературі зветься антропогенними ландшафтами, за своєю суттю є лише різноманітними проявами людської діяльності в ландшафті; ці прояви він поділяє на дві групи: на засоби використання землі (угіддя) та на інженерні споруди та їх комплекси29.

Ще однією проблемою антропогенного ландшафтознавства стало встановлення обсягу та характеру втручання людини в природні процеси. Вирішується вона переважно через визначення тих компонентів фізико-географічного ландшафту, які підлягають прямому впливу людини, та тих, що є предметом опосередкованого впливу. При цьому більшість дослідників схиляється до думки про те, що ландшафтні одиниці високого таксономічного рангу (клас, підклас, тип та підтип) не зазнають значного впливу з боку людини, в той час як елементарні ландшафти та види ландшафтів вважаються предметом активного людського втручання.

Тенденцію до мінімізації рівня та обсягу перетворюючого впливу людини на ландшафт відбивають останні теоретичні розробки А.Г. Ісаченка. На його погляд, людина не створює ні нових ландшафтів, ні навіть нових компонентів ландшафту: усі антропогенні новоутворення відбуваються на рівні ландшафтних елементів (елементів рослинного покриву, гідрографічної сітки, рельєфу тощо). Він визнає, проте, що господарська діяльність людини в цілому веде до посилення морфологічної диференціації ландшафту завдяки численним модифікаціям фацій та урочищ30.

Йому протистоїть Ф.М. Мільков стверджуючи, що досить змінити будь-який ландшафтний компонент, щоб ландшафт “негайно та автоматично” перетворився на антропогенний; при цьому рівень складності (таксономічний ранг) ландшафтної одиниці значення не має31.

В сучасній українській класичній фізичній географії поширеною є свого роду компромісна інтерпретація обсягу втручання людини в природні ландшафти, запропонована В.М. Пащенком та Ю.Г. Тютюнником наприкінці 90-х рр. ХХ ст. На їх думку, певні крайнощі, яких доходять у рішенні цього питання представники московської та воронезької географічних шкіл, можуть бути подолані через уявлення про факторіальні ряди антропогенної змінності ландшафтних комплексів32.

Дискусійним виявляється й питання механізму, через який реалізуються історичні перетворення ландшафтів. В самому загальному вигляді в сучасній вітчизняній географічній літературі виокремлюються три основні шляхи ландшафтних змін: природні трансформації, антропогенні трансформації та інтерференція природних і антропогенних змін різних рангів. Характер антропогенних змін ландшафтів, в свою чергу, в історичній перспективі поступово еволюціонує від стихійно антропогенних через активно антропогенні до сучасних ноосферних33.

Ще один варіант бачення взаємин людини й природи запропонував наприкінці 70-х рр. ХХ ст. В.Б. Сочава, висунувши принцип співтворчості з природою. Він розумів його як “розвиток потенційних сил природи, активізацію природних процесів, збільшення продуктивності геосистем тощо”34. При цьому не йдеться про синтезування соціально-історичного та фізико-географічного значення або образу: в контексті системного бачення ландшафту, що його відстоює В.Б. Сочава, людина з її діяльністю виступає лише однією з багатьох складових геосистеми, впливаючи на інші підсистеми та зазнаючи, за принципом зворотного зв'язку, впливу з їх боку.

В плані дослідження взаємозв’язків людини та оточуючого її природного середовища в ранньопервісну епоху цікавою є теорія природно-антропогенних ландшафтів, висунута Ф.М. Мільковим. Він розуміє їх як комплекси, що утворилися в результаті активізації під впливом людської діяльності природних процесів, які викликають або суттєве розширення натуральних комплексів, або їх виникнення там, де вони до втручання людини були відсутні. Головна особливість таких комплексів (наприклад, вторинні ліси, вторинні луги, зсуви, денудаційні бедленди, ерозійні яри) полягає в існуванні у них природних аналогів35.

Останніми роками серед змінених географічних ландшафтів виокремлюється також й інший варіант перехідних від натуральних до антропогенних − ландшафти, створені представниками тваринного світу: термітами, бобрами тощо36. Останніми роками концепт антропогенного ландшафту залишається повноправною складовою понятійного апарату тих галузей ландшафтознавства, які розвиваються в рамках класичної фізичної географії.
^ Г. Ландшафт як артефакт

Ідея ландшафту як артефакту народжується в середовищі представників сучасної постмодерністської методології наукового пізнання та грунтується на двох базових теоретичних постулатах. З одного боку, її вихідною ідеєю є думка про те, що ландшафт слід інтерпретувати, в першу чергу, як ментальний образ. Цей образ не може існувати без людини – його створювача, отже, ландшафт є таким самим продуктом людини, як і все інше, що її оточує37. З іншого боку, адепти ідеї ландшафту як артефакту наголошують на тому, що людина, на відміну від інших представників живої природи, свідомо формує своє географічне середовище, приймаючи мотивовані життєвими потребами рішення по впорядкуванню ділянки свого проживання та створюючи там штучні об'єкти38. Обидва ці постулати передбачають культурну детермінованість будь-якого ландшафту як артефакту, оскільки як створення ментального образу, так і прийняття мотивованих рішень можливе лише в контексті функціонування певних культурних стереотипів конкретної групи або індивіда, які створюють ландшафт.

Послідовне дотримання цих постулатів неминуче приводить до повного заперечення самої можливості існування природного, або натурального, ландшафту. Так, Т. Дарвіл наголошує, що створення ландшафту вже само по собі передбачає застосування існуючої в даному суспільстві системи цінностей для впорядкування, сприйняття та розуміння простору, окресленого групою як свого39. Більш того, на раз впорядкований соціальним колективом ландшафт згодом накладаються матеріалізовані рішення по подальшому користуванню цією ділянкою, що їх приймають її наступні мешканці40. Остання ідея, в свою чергу, стала вихідним постулатом для теорії людської екодинаміки, предметом якої є аналіз змін, які людина здійснює в ландшафті, з точки зору тривалої перспективи, або послідовність ролей людського імпульсу, що діє на “природну” систему41.

З іншого боку, група дослідників заперечує саму можливість того, що ландшафт може конструюватися людиною. На їх думку, “він виникає або як фізична реальність, що постає зору, або як ментальний образ, який хоч і суб'єктивно, виникає миттєво без розумових зусиль, виникає відразу і сам”42. Активну творчу роль людини по відношенні до ландшафту вони визнають лише в контексті подальшого осягнення образу (реального чи уявного), який виникає у суб'єкта сприйняття та, відтак, є завжди суб'єктивним.
^ 3. Ландшафт як результат інтеграції природно-географічного та соціально-історичного значення

Думка про інтеграцію в ландшафті природно-географічного та соціально-економічного значення є відносно новою і розвивається в наш час переважно в контексті постмодерністського візуалістичного уявлення про ландшафт. Її прихильники фактично відмовляються від визначення місця і роль людини в географічному ландшафті, переносячи акцент свого дослідження на наочні (образні) прояви в ландшафті як образі результатів взаємодії, переплетіння та глибокої інтеграції результати дії як природно-географічних, так і соціально-історичних процесів. Для цієї течії, як і для інших різновидів прояву постмодернізму в географії та культурній антропології, притаманним є виключне внутрішнє розмаїття. Спробуємо коротко зупинитися лише на двох, як уявляється, крайніх проявах даного підходу: на ідеї ландшафту як синтезу та ландшафту як сцени.

^

A. Ландшафт як синтез


Одним з перших думку про те, що природні та культурні явища на певній ділянці земної поверхні досліджувати окремо одне від одного неможливо, висловив П. Відаль де ля Блаш ще на початку ХХ ст. Його висновок про те, що людина і природа з плином часу пристосовуються один до одного як змія та її оболонка, висловлений ним, щоправда, стосовно не ландшафту а регіону став своєрідним вихідним пунктом абсолютної більшості подальших наукових пошуків в даному напрямку43. Так, у повоєнний час П.У. Браєн заявив, що зв'язок між людською діяльністю та фізико-географічним середовищем найбільш повно та яскраво проявляється в ландшафті, який є результатом змін і адаптацій фізичної основи з боку людини для задоволення своїх потреб44.

З другої половини 60-х рр. ХХ ст. прихильники інтерпретації ландшафту як синтезу природного та культурного звертають увагу на те, що такий синтез може бути представлений у вигляді колекції компонентів ландшафту, таких як селища, поля, млини, огорожі, рови тощо. Згодом було звернуто увагу на те, що ландшафт не є простим зібранням компонентів такого роду: робляться спроби виявити тенденції інтеграції цих компонентів у певні об'єднання. При цьому підкреслюється, що вияв специфічних їх композицій дає важливу інформацію про походження та історичне минуле ландшафту як синтезу45.

Значну увагу аналізу ландшафту як синтезу фізико-географічного та соціального значення приділяли фахівці в галузі ландшафтної археології. Виходячи з операційного визначення ландшафту як набору характерних рис реального світу (як природних, так і культурних), вони наголошують на динамічності та інтерактивності цих рис в часі. При цьому підкреслюється, що виникнення нових ландшафтних елементів обумовлюється слідами, які залишили мешканці даних ландшафтів у попередній час46.

Завдяки науковим пошукам фахівців в галузі ландшафтної археології теоретичне підгрунтя інтерпретації ландшафту як синтезу природного та культурного значення поповнює цілком еволюціоністська інтерпретація ландшафту як результату “історичної просторової залежності”. Це спонукає розглядати ландшафт як багатовимірне явище, результат діахронічної взаємодії між історично детермінованими структурами, де можуть досить чітко проявляти себе часові причинно-наслідкові зв'язки. Відтак оформлюється науково та теоретично обгрунтоване уявлення про те, як саме виникає явище ландшафту як синтезу природного та культурного: він постає продуктом тривалої соціально-природної коеволюції47.

Ідея ландшафту як багаторівневого синтезу природного та культурного досить плідно розвивається й в рамках ландшафтної історії. Так, П. Кунс в середині 80-х рр. ХХ ст. підкреслює, що ландшафт є ніщо інше, як “неподільна єдність, в якій взаємопроникають природні процеси, що йдуть з незапам'ятних часів, та набагато більш недавня діяльність людства”. На цій підставі він перекидає своєрідний місток між поняттям географічного ландшафту та “середовищем” (milieux) соціального життя людини, як його розуміють представники французької географічної школи48.

Посилення позицій постмодерністської методології наукового пізнання в географії принесло ще один аспект у розумінні ландшафту як синтезу – соціальний. В даному контексті ландшафт інтерпретується як сукупність процесів, які “відбивають зв'язок між “авансценою” повсякденного соціального життя (ми такі, які є) та “тлом” потенційного соціального існування (ми такі, які могли б бути)”49.

Останніми роками ідеї про інтеграцію в географічному ландшафтні соціально-історичного та природно-географічного значення поступово поширюються й в українській географічній науці. Так, для позначення синтезу цього роду В.М. Пащенком було запропоноване поняття “гуманістичний ресурсний потенціал ландшафтних комплексів”, тобто їх “природні або антропогенні особливості – видатні, примітні й пересічні, здатні пробуджувати людські почуття, привертати увагу, викликати пізнавальний або науковий інтерес, впливати на особистість, що формується”50. На думку В.М. Пащенка, гуманістичного ресурсний потенціал ландшафту виступає одночасно як ідеальна та як матеріальна сутність. Ідеальна його сутність проявляє себе через естетичні, етнокультурні, меморіальні, особистісно-духовні цінності, в той час як матеріальна сутність потенціалу стає зрозумілою в контексті дослідження краєзнавчої, етноісторичної та наукової цінності самого ландшафту51.

Ще одним варіантом прояву ідеї синтезу “натурального” та “культурного” в ландшафті постає теорія ландшафту як результату коеволюційної взаємодії і розвитку природної та соціально-економічної підсистем ландшафту в місцях проживання та життєдіяльності людини. Поняття коеволюції як взаємного керованого пристосування людини та біосфери, яке відбувається у безперервному пошуку стійких станів та їх змінах у відповідності до ситуації, що склалася було розроблене Г.І. Швебсом та С.Б. Лавровим наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. в контексті геоекологічних досліджень52. Останніми роками воно набуває нового звучання в дослідженнях історико-географічного характеру, присвячених реконструкції механізму і закономірностей антропогенізації сучасних кожній історичній епосі ландшафтів. При цьому головна увага приділяється не стільки осередкам формування ландшафтів як соціоприродних цілісностей, а територіям, що лежать між ними. В ході таких досліджень було встановлено, що інтеграція природно-географічного та соціально-історичного значення в ході коеволюції може приводити до виникнення ландшафтів особливого роду, зокрема етнічних, селітебних або поселенських, сакральних, тафальних або поховальних ландшафтів та інших їх різновидів53.

^

Б. Ландшафт як сцена


Уявлення про ландшафт як про сцену, на якій реалізується діяльність людини та відбувається розвиток її культури, є порівняно новим в антропологічній та географічній літературі, хоча близькі ідеї висловлювалися ще в другій половині 70-х рр. ХХ ст. Остаточне формування теоретичного підгрунтя даного напрямку інтерпретації взаємин людини і ландшафту пов'язується з посиленням позицій прихильників постмодернового концепту ландшафту як візуального образу. Вважаючи ландшафт простором, який можна охопити поглядом та створити на цій підставі відповідний образ, досить численна група візуалістів вважає, що егоцентричність ландшафтів, тобто сталий зв'язок з суб'єктом спостереження, тісно пов'язана з їх неінертністю. Це означає, що ландшафт в їх розумінні ніколи не постає пасивним об'єктом спостереження: “йому відводиться конституююча роль сцени для самої людської драми”54. Людина завжди опрацьовує ландшафт, намагаючись зробити його прийнятним для себе, контекстуалізує ландшафт, часто трансформуючи його. Це не просто “декорації, які людина роздивляється”, а “домівка активного людського життя, наших взаємин з природою та нашого втручання у природу”55.

На початку ХХІ ст. вироблене постмодерністами уявлення про ландшафт як візуальний образ поступово інтегрується з міждисциплінарними (в тому числі й інструментальними) дослідженнями ландшафту як простору, як багатокомпонентної системи − фізичної земної поверхні, − всі складові якої знаходяться у постійній взаємодії56. Останніми роками думки про доцільність інтерпретації ландшафту як середовища життєдіяльності людини, у формуванні якого антропогенному чиннику відводиться планетарна за масштабами роль, поширюються й у вітчизняній фізичній географії57.

  1   2

Схожі:

О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconПлан характеристики неорганічної речовини
Хімічні властивості речовини: взаємодія з індикаторами (тільки розчинні кислоти та основи); взаємодія з простими речовинами; взаємодія...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ icon10. 03. 2012 за розкладом середи
Електрична І магнітна взаємодія. Взаємодія провідників зі струмом. Індукція магнітного поля. Потік магнітної індукції
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconОдне з найдавніших мистецтв. Ми знаємо скульптури, створені тисячоліття...
Давньої Греції. Одним із найважливіших результатів цих війн є піднесення Афін І створення Афінського морського союзу (478 р до...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconЛекція. Взаємодія та взаєморозуміння як етичні процеси
Нерідко можна спостерігати, як під час зустрічі між людьми не встановлюється контакт, через що їхня бесіда не має позитивного продовження,...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconОсь вже понад тисячу років Архангел Михаїл є покровителем землі Руської,...
Михаїл є покровителем землі Руської, І, відповідно України, як духовної правонаступниці давньої Руси. Зображення архистратига Михаїла...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconТема: показаний зв’язок, постійна взаємодія людини з природою
Сверхзадача: показати, що насправді міське життя, яке заполоняє своїх жителів не є справжнім, воно тільки відволікає людей від життя...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconПедагогічна взаємодія у вихованні
З іншого боку, вікова періодизація є елементарною формою констатації змін, які характерні для психіки будь-якої зростаючої людини....
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ icon"Сковорода Григорий Саввич"
У яких творах Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ icon"Перший розум наш "
Його багатогранна філософська й літературна творчість це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до...
О. В. Сминтина взаємодія давньої людинИ І ландшафтІВ iconПроект землеустрою, щодо впорядкування території населених пунктів
Мета землеустрою полягає в забезпеченні раціонального використання та охороні земель, створення сприятливих екологічних середовищ...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка