Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише




Скачати 282.67 Kb.
НазваВидатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише
Сторінка1/2
Дата конвертації12.03.2013
Розмір282.67 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
  1   2
ВСТУП

Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише: «Факт нерівності майже напевно такий же стародавній, як і людство. Жодне з відомих суспільств не має і не мало абсолютно егалітарної системи. Нерівність була завжди, починаючи з примітивних общин кам’яного віку і закінчуючи складними індустріальними суспільствами, хоча його форми і ступінь істотно різнилися».

Як відзначив один мудрець, «всі люди народжуються рівними і до самої смерті борються проти цього». Результатом такої конкуренції і своєрідного соціального і психологічного відбору є диференціація людей в кожній соціальній і професійній групі за якістю і рівнем виконуваних ними соціальних і професійних ролей, а також здібностями та можливостями до просування по щаблях соціальної драбини. Це було здавна помічено, і вузький прошарок людей, які найбільш вдало і ефективно виконують функції у своєму суспільстві, вирішують професійні задачі і/або використовують наявні у них можливості досягти вершин культурної, фінансової, політичної або іншої соціальної ієрархії, стали називати елітою1.

Так американський соціолог, прихильник функціональних принципів пояснення, Кінгслі Девіс в книзі Human Society відзначає: «Якби обов’язки, асоційовані з різноманітними позиціями, були в рівною мірою сприятливі для здоров’я, рівною мірою важливі для виживання соціуму і вимагали б приблизно однакової міри обдарованості, суспільству було б байдуже, хто і які позиції посідає, а значить і проблема соціального розміщення практично знімалася. Проте, насправді суспільству небайдуже, хто і на яку позицію претендує, і не тільки з причини того, що одні позиції самі по собі привабливіші, ніж інші, але й внаслідок того, що деякі з них вимагають неабиякої обдарованості або особливої підготовленості, що одні більш важливі, ніж інші. Вельми істотно, далі, і те, що властиві позиції обов’язки слід виконувати з тим більшою старанністю, чим більш важливою є позиція. І тому невідворотно відбувається так, що суспільство примушено мати різноманітні види винагород, які воно могло б застосовувати як спонуки, тим або іншим способом , диференційовано розподіляючи їх між позиціями.»

Інтерес до питання ролі правителів, владців, вищих прошарків суспільства, всіх тих, хто приймає найважливіші рішення в політичній, економічній, ідеологічній та інших життєво важливих сферах соціального життя, мають величезний, часом визначальний вплив на життя мільйонів людей, закономірний і природній. Ці люди незмінно перебували у фокусі суспільної зацікавленості, на авансцені історії і їх, природно, не залишали поза увагою дослідники соціально-політичних процесів. Але особливо ця зацікавленість зросла в останні десятиліття. Це пов’язано з рядом об’єктивних і суб’єктивних причин, зокрема, з провідною роллю елітних прошарків в політичному процесі, їх можливостями маніпулювати свідомістю мас, спираючись на найновіші засоби масової комунікації.

Як приклад можна розглядати нещодавні події в нашій державі, що сколихнули все українське суспільство. Величезною мірою успіх або невдача однієї зі сторін конфлікту — владної чи опозиційної еліти — залежав від вміння утримати (у випадку владної еліти) під своїм контролем чи взяти під свій контроль (у випадку опозиційної еліти) засоби масової комунікації. Оскільки відомо, що у маніпулятивній стратегії ключовим є не наявність правди чи неправди в інформаційному повідомленні, а певний «відтінок» цього повідомлення (спосіб подачі об’єктивно існуючих фактів), вигідний одній зі сторін. Відверта ж неправда є хибною і небезпечною стратегією, що підтвердив провал кампанії владної еліти.

Питання ж ролі мас у суспільному процесі є дискусійним. У цьому контексті можна згадати роботу Хосе Ортеги-і-Гассета «Повстання мас», де автор наголошує на, у певному розумінні, рівному взаємовпливі мас і еліти. Слід однак, на мою думку, зважити на історичний контекст, у якому була написана дана робота (це 1929 – 1930 роки), а також на рівень розвитку європейського2 суспільства тоді і зараз. А саме: виникнення і утвердження суспільств інформаційних, з принципово новою роллю інформаційних засобів впливу, які на сьогодні можуть впливати не лише на масову свідомість (як друковані ЗМІ та радіо, в часи, коли жив Гассет), а й на підсвідомість кожного індивіда, тією чи іншою мірою включеного в «масу», через зображення (а, як відомо, більш ніж 90% інформації, людина із здоровою сенсорною системою, отримує через зорові рецептори). Незмірно вища інтенсивність інформаційних потоків, зумовлює виникнення психологічної потреби в певних орієнтирах, аби не «розчинитися» в «морі» інформації. Тут і виникає та можливість для спеціалістів, які працюють на певну еліту3, створити цей орієнтир, певною мірою спростивши відбір необхідної інформації.

Вплив управлінських рішень, що приймаються елітою, на долі мільйонів людей такий, що їх якість, кваліфікація, соціальні й етичні характеристики відчутно важливі для суспільно-політичного потенціалу країни. Звідси — актуальність питання про те, чи є можливість впливати на цей потенціал, підвищити якість еліти, розкрити закони еволюції і зміни еліт у певних соціальних системах. Вирішення цих питань має як теоретичне, так і велике практичне значення. І якщо в 50-х – 60-х роках елітарні теорії були значною мірою відтіснені на другий план теоріями політичного плюралізму, то в 70-ті – 90-ті роки соціологи пишуть про своєрідний „ренесанс” елітизму.

Визнаними засновниками соціології еліт4 і її патріархами є італійські соціологи5 Г. Моска і В. Парето. Саме вони сформулювали абетку доктирини елітизму, і наступні елітаристи розвивали, переосмислювали окремі положення, але фундаментальні основи залишились непорушними. Це — елітарна структура суспільства як необхідність і як норматив6. Саме вони зробили еліту предметом свого дослідження, спробували дати їй дефініцію, розкрити її структуру, закони функціонування, роль еліт в соціальній і політичній системі, мобільність в еліту інших страт суспільства, закономірності зміни еліт.

В наступних розділах увагу буде звернено на ключові моменти у соціологічних теоріях двох елітистів: абсолютизація політичного фактора у визначені еліти Г. Москою (розділ 1) та психологізм і, до певної міри, антропологізм у теорії еліт В. Парето (розділ 2). На завершення ми спробуємо дати порівняльний аналіз двох теорій, вказавши на їх спільні та відмінні риси, проблеми пріоритету, розглянувши дані теорії в контексті розвитку соціологічної думки (розділ 3).
Об’єктом даної роботи є теорії еліт італійських соціологів Вільфредо Парето та Гаетано Моска, представлені, відповідно, у роботах „Trattato di sociologia generale”7 («Загальний трактат із соціології») та „Elementi di scienza politica”8 («Основи політичної науки»).
Предметом цієї курсової роботи є надзвичайно важливий аспект соціології еліт — проблема дефініції і розуміння самого ключового поняття «еліта» і спроба розв’язання цієї проблеми фундаторами елітології В. Парето і Г. Моска.
Щодо актуальності проблематики, крім сказаного вище, слід відзначити особливу важливість розгляду процесів зміни еліт саме у контексті процесів, які мають місце на сьогодні в Україні. Адже стрімкість зміни складу еліти9 (а, власне, до певної міри, і якісного її наповнення) в сучасній Україні не має аналогів в новітній історії (я маю на увазі другу половину ХХ – початок ХХІ століть). Аналіз цих процесів, поза сумнівом, має проводитись із врахуванням здобутків сучасної політичної соціології, теорій соціальної структури суспільства, однак, важливість витоків у розгляді будь-якої проблеми є незаперечним. Крім того, на моє глибоке переконання, базові принципи зміни і формування еліт окреслені двома теоретиками, з деякими зауваженнями, актуальні й імплікативні до цього часу.

РОЗДІЛ 1

Концепція правлячого класу як суб’єкта суспільно-політичного процесу була сформульована Г. Москою у книзі «Основи політичної науки», що вийшла у 1896 р. й одержала широку популярність після другого переробленого й розширеного видання у 1923 р. Але особливо зросла популярність Моски після перекладу його книги англійською мовою під назвою «Правлячий клас» (“The Ruling Class”). Звернемося до цієї книги — класики елітології.

Вихідний пункт концепції Моски — розподіл суспільства на пануючу меншість й політично залежну більшість (масу). Ось як формулює Моска своє кредо: «Одне стає очевидним навіть при найповерхневішому розгляді10 . У всіх суспільствах, починаючи з тих, що ледь наближаються до цивілізації й закінчуючи сучасними передовими й потужними суспільствами, завжди виникають два класи людей — клас, що править, і клас, яким правлять. Перший клас, завжди менш чисельний, виконує всі політичні функції, монополізує владу, у той час як інший, більш чисельний клас, управляється і контролюється першим, причому в такий спосіб, який забезпечує функціонування політичного організму... У реальному житті ми всі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу»11. Цю цитату наводить більшість дослідників елітаризму як «класичне» формулювання основ теорії політичної еліти.

Але оскільки керування суспільними справами завжди «перебуває в руках меншості впливових людей», з якими свідомо або несвідомо рахується більшість, Моска ставить під сумнів сам термін «демократія»: «Те, що Аристотель називав демократією, було просто аристократією для досить великого числа членів суспільства». Він вважає демократію камуфляжем тієї ж влади меншості, плутократичною демократією, визнаючи, що саме у спростуванні демократичної теорії «полягає в основному завдання даної роботи».

Причому влада меншості над більшістю в тій або іншій мірі легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості (інакше ситуація була б зворотною, тобто більшість управляла б меншістю). Як же пояснити цей феномен? Насамперед, це пов’язано з тим, що правляча меншість завжди є організованою меншістю — у будь-якому разі, у порівнянні з неорганізованою масою («суверенна влада організованої меншості над неорганізованою більшістю неминуча. Влада кожної меншості неподоланна для будь-якого представника більшості, який протистоїть тотальності організованої меншості»). Однак є й ще одна обставина, що легітимізує цю владу меншості: «Вона так зазвичай сформована, що складові її — індивіди, які відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу... Іншими словами, представники правлячої меншості незмінно володіють якостями, реальними або уявними, які глибоко шануються у суспільстві, в якому вони живуть». (Це — обґрунтування ціннісного підходу до еліти, яке у майбутньому будуть заперечувати прихильники функціонального підходу).

Більш переконлива теза Моски не про «моральну перевагу» владців і не про «військову доблесть» їх (на чому він наполягає стосовно ранніх стадій розвитку суспільства, але це має важливе значення й у суспільствах, що відрізняються високим рівнем цивілізації), а про зв’язок управлінської меншості з багатством: «Домінуючою рисою правлячого класу стало більшою мірою багатство, ніж військова доблесть; правлячі скоріше багаті, ніж хоробрі». І далі: «У суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, владці, як правило, багатші, а бути багатим — значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами». За Москою, зв’язок тут двосторонній: багатство створює політичну владу, так само, як політична влада створює багатство.

Тим не менше Моска, на відміну від К. Маркса, стверджував, що фундаментом суспільного розвитку служить не економіка, а політика. Правлячий або політичний клас концентрує керівництво політичним життям у своїх руках, тому що поєднує індивідів, що володіють «політичною свідомістю» і впливом. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий цей клас завжди існує, більше того, він визначає історичний процес. А раз так, то завдання політичної науки полягає у дослідженні умов існування політичного класу, утримання ним влади, взаємин з масами. Моска розрізняє автократичний і ліберальний принципи організованої меншості залежно від характеру політичної ситуації й критикує концепції народного суверенітету й представницького правління. На питання про те, який тип політичної організації є кращим, Моска відповідає: «Той, який дає всім елементам, що володіють якою-небудь політичною цінністю (тобто еліті. — І. О.), можливість розвиватися, піддаватися взаємному контролю й дотримуватись принципу індивідуальної відповідальності». Владу еліти він ставить у залежність від того, у якою мірою якості її членів відповідають потребам епохи; правляча меншість рекрутується різними способами, але головним критерієм є здібності, бажані для політичного керування в певну епоху. Найважливішим завданням політології Моска вважав аналіз складу, організації правлячого класу. Зміни в структурі суспільства, на його думку, можна підсумувати змінами в складі еліти. Італійський соціолог Е. Альбертоні відзначає, що для Моски політичний клас — не сила, що грубо панує над масою, але та організована меншість, що володіє «моральною перевагою над пасивною більшістю», і тому її влада «виправдана».

За Москою, правляча меншість завжди більш-менш консолідується, має тенденцію перетворитися в закритий клас. «Всі правлячі класи прагнуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично». У цій фразі — велика частина істини, пов’язаної з елітами різних політичних систем — від східної деспотії до партноменклатури «реального соціалізму». Втім, Моска справедливо відзначає тенденцію переходу від більше закритих правлячих класів до менш закритих, від спадкоємних привілейованих каст, де еліта або, як воліє писати Моска, правлячий клас явно обмежений числом сімейств, і народження є єдиним критерієм приналежності до нього, — до більш відкритого суспільства, де, зокрема, освіта відкриває шлях до урядових постів. Однак і тут панівний клас виявляє тенденцію монополізувати навчання (здається, що було б точніше звузити це положення до монополізації саме елітного навчання), й «тим самим аж ніяк не усувається та особлива перевага для певних індивідів, яку французи називали перевагою роisitions deja вже зайнятого становища».

Для Моски певний приплив в еліту нових людей — ґарантія здоров’я суспільства. Втім, Моска зазначає, що це тільки за умови переваги стабілізуючої суспільство консервативної тенденції, збереження наступності й відновлення еліт за рахунок кращих вихідців з мас. Таким чином, Москі явно ближче концепція трансформації, а не зміни еліт.

Можна дорікнути вченому у приниженні ролі народних мас в історії, у нігілістичному ставленні до демократії (хоч це не зовсім так: у своїх останніх роботах його ставлення до демократії трохи змінюється, про що мова йтиме нижче). Моска відзначив дві тенденції у правлячому класі — аристократичну й демократичну. Перша веде до окостенілості, відсутності мобільності в еліту й до виродження суспільства (що особливо підкреслював Парето), друга має місце головним чином у періоди соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш динамічними й здібними представниками соціальних низів.

Завершуючи огляд поглядів Моски, відзначимо, що для нього правління еліти — ідея, за допомогою якої правляча меншість прагне виправдати свою владу, намагається переконати більшість у її легітимності.

Розділ 2

Іншим засновником елітології вважається Вільфредо Парето — один з найвизначніших представників позитивістської соціології кінця XIX — початку XX століття, який заявляв, що його ціль створити «винятково експериментальну соціологію», подібно хімії й фізиці; він сприяв широкому проникненню в соціологію математичних і статистичних методів дослідження. На творчість Парето вплинули, з одного боку, ліберальні установки позитивістів Кона, Д. Міля, з іншого боку — індивідуалістичні й «аристократичні» установки Ніцше. Суспільство Парето розглядав як цілісність, а його частини — як функціональні елементи цілого (відзначимо, що провідний соціолог школи американського структурного функціоналізму Т. Парсонс вважав його одним з попередників функціональної теорії). Парето виходить із того, що фундаментальним соціальним законом є закон «соціальної гетерогенності», внутрішньої диференційованості, серцевиною якого є протиставлення маси керованих індивідів невеликому числу керуючих, яких він і називає елітою. Соціальна система, за Парето, прагне до рівноваги, причому ця рівновага не статична, а динамічна, і динаміка соціальної структури ініціюється й навіть детермінуєтся елітою — правлячими меншістю.

Вичленовування еліти — вихідний пункт соціального аналізу Парето: «Не згадуючи про виключення, нечисельні і недовговічні, усюди ми маємо обмежений чисельно правлячий клас, що втримується у влади частково за допомогою сили, частково за згодою керованого класу, більше численного».

Для виявлення того, хто може бути віднесений до еліти, Парето пропонує статистичний метод: «Припустимо, що у всіх областях людської діяльності індивідові дається індекс, що є ніби оцінкою його здатностей, подібно тому, як ставлять оцінки на екзаменах з різних предметів у школі. Дамо, наприклад, тому, хто довершено робить свою справу, індекс 10. А тому, чиї успіхи зводяться тільки до наявності єдиного клієнта, — індекс 1, так, щоб можна було поставити 0 кретинові. Тому, хто зумів заробити мільйони (неважливо, чесним або безчесним шляхом), ми поставимо 10; людині, що заробляє тисячі франків, — бал 6, тим, хто ледь уник будинку для бідних — 1, залишивши 0 тим, хто туди потрапив... Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй сфері діяльності найвищу оцінку, назвемо елітою. Для мети, яку ми ставимо, підійшла б будь-яка інша назва або навіть проста буква алфавіту».

Отже, багаті утворять вершину соціальної піраміди, бідні — її підніжжя. Втім, класифікувати суспільство можна, на думку Парето, і за іншими чинниками, приміром, за здібностями у будь-якій області діяльності: «Дамо, наприклад, найвидатнішому юристові бал 10; тому, хто не роздобув жодного клієнта — 1, резервуючи 0 для ідіота. Спритному шахраєві, що обманює людей і не попадається під кримінальний кодекс, ми поставимо 8, 9 або 10 залежно від числа роззяв, яких він заманив у свої мережі, або кількості грошей, які він у них виманив. Злиденному дрібному шахраєві, що краде столові предмети в трактирника до того ж схопленому за шкірку жандармами, ми поставимо 1... Шахістам можна присвоювати більш точні індекси, ґрунтуючись на кількості і якості виграних партій. І так далі для всіх сфер діяльності... ». Таким чином, підхід Парето нейтральний у ціннісному відношенні, у його розумінні в еліти не слід шукати моральний або метафізичний зміст, а лише спробу об’єктивного осягнення соціальної диференціації. Еліту становлять ті, хто виявляється нагорі в реальній боротьбі за існування.

Графіки ієрархічного розподілу людей за різними показниками (авторитет, уміння, освіта) будуть частково збігатися із графіком розподілу багатства, і все-таки останній виявляється «осьовим». Неминучість розподілу суспільства на еліту й масу Парето виводив з нерівності індивідуальних здатностей людей, що виявляється у всіх сферах соціального життя. Індивіди, що володіють більшим впливом, багатством, утворюють «вищу страту суспільства, еліту». До неї Парето відносить насамперед комерційну, політичну, військову, релігійну верхівку. Причому не має сенсу ставити питання про те, справжня або не справжня еліта й чи має вона право на дану назву, це еліта де-факто.

Як бачимо, це гранично широке трактування еліти. Але ми зустрічаємо у Парето й розуміння еліти у вузькому змісті. Це та частина еліти, що відіграє визначальну роль у політиці, будучи правлячою елітою (тобто элита у вузькому змісті слова виявляється аналогом політичного класу Г. Моски). Отже, не всі члени еліти входять в еліту у вузькому змісті слова, тобто у правлячу еліту, деякі з них утворюють неправлячу еліту. Так, видатні вчені входять в еліту, але не чинять значного впливу на уряд. Соціальна структура, за Парето, здобуває наступний вигляд: вищий шар — еліта, що розділяється на правлячу й неправлячу, і нижній шар — маса.

Матеріальні й духовні цінності розподіляються в суспільстві найвищою мірою нерівномірно, а особливо влада, багатства, почесті. «Нерівність у розподілі багатства, очевидно, залежить набагато більше від самої природи людини, ніж від економічної організації суспільства»; нерівний розподіл багатства є неточним відбиттям соціальної гетерогенності, тобто нерівного розподілу євгенічних властивостей, оскільки адекватній відповідності перешкоджають соціальні перегородки (однак, Парето при цьому не додає, що в них у першу чергу зацікавлена саме еліта. — І. О.). Зазначена нерівномірність пов’язана з тим, що меншість керує більшістю, вдаючись до сили й хитрості, причому прагне легітимувати свою владу, навіюючи керованим, що вона виражає інтереси суспільства, що обов’язок маси — підкорятися еліті.

Для пояснення соціальної динаміки Парето формулює свою відому теорію «циркуляції элит»: соціальна система прагне до рівноваги й при виході її з рівноваги із часом повертається до неї; процес коливання системи й приходу її до «нормального стану» рівноваги утворюють соціальний цикл; цикл залежить від характеру циркуляції еліт. Парето прагне представити історичний процес у вигляді вічної циркуляції основних типів еліт. Схема цієї циркуляції має мало спільного з історичним підходом до суспільного розвитку, досить спекулятивна у своїх претензіях на універсальність: «Еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія для Парето — це історія наступності привілейованих меншостей, які формуються, борються, досягають влади, насолоджуються владою, занепадають, замінюються іншими привілейованими меншостями.

Чому відбувається зміна еліт, а їхнє панування, як правило, хитливе й нетривале? По-перше, тому, що багато аристократій є переважно військовими (у всякому разі такими, що спираються на військову силу), і вони винищуються у нескінченних війнах. А найголовніше, через кілька поколінь аристократія стає зніженою, губить життєстійкість і рішучість у використанні сили. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку; звідси змінюються й типи еліт, а історія виявляється «цвинтарем аристократії».

За Парето, існує два головних типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — «леви» (Парето, як бачимо, використає термінологію Макіавелли), для них характерний крайній консерватизм, грубі, «силові» методи правління. Другий тип — «лиси», майстри обману, політичних комбінацій, інтриг. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти «левів». Натомість, нестійкість стану політичної системи вимагає прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Кожній еліті властивий один із двох основних методів керування: еліті «лисів» — маніпулятивний, що включає компроміси, соціальну демагогію, і еліті «левів» — метод грубого придушення. Постійна зміна однієї еліти іншою є результатом того, що кожний тип еліт має певні переваги, які, однак, із часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою в міру того, як перед елітами виникають інші, загалом повторювані ситуації. Суспільство, де переважає еліта «левів», являє собою суспільство ретроградів, воно нерухоме, «застійне». Натомість, еліта «лисів» динамічна. Представники першої люблять спокій, вкладають свої капітали в ренту, представники другої витягають прибуток з будь-яких коливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений, відповідно до вимог ситуації, пропорційний приплив в еліту людей першої й другої орієнтації. А припинення циркуляції призводить до виродження пануючої еліти, революційного ламання системи, виділення нової еліти з перевагою в ній елементів з якостями «лисів», які із часом вироджуються в «левів», прихильників твердої реакції, і відповідний «цикл» повторюється знову.

При цьому, попереджав Парето, не слід змішувати силу еліти з насильством, що часто є супутником слабкості. «Поки французькі правлячі класи наприкінці XVIII століття займалися розвитком своєї «чутливості», заточувався ніж гільйотини». Революції, за Парето, всього-лише зміна й боротьба еліт: правлячої еліти й потенційної еліти (контреліти), яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, але це лише обман для непосвячених. Парето відзначає, що вища й нижча страти (еліта й маси) неоднорідні. У нижчій є люди, які володіють здатностями до керування суспільством. В еліті ж постійно накопичуються елементи, що не володіють якостями, необхідними для керування, і вдаються до насильства, терору. «Аристократія переживає не лише кількісний, але і якісний занепад». Разом з тим історія — не тільки «цвинтар аристократії», але й наступність аристократії. «Правлячий клас поповнюється родинами, які походять з нижчих класів». Еліта, борючись з контрелітою, може використати один із двох способів (або обидва відразу): або знищити її, або абсорбувати, причому останній спосіб — не тільки більш гуманний, але й найбільш ефективний, оскільки дає можливість уникнути революцій.

Варто сказати, що англійська еліта досягла, мабуть, найбільшого успіху в абсорбції потенційних контреліт: кілька століть вона тримає відкритими (або краще сказати, привідкритими) двері для найбільш мобільних представників непривілейованих класів. Значно нижча соціальна мобільність в еліту в Іспанії, Португалії, країнах Латинської Америки. Будь-якому суспільству загрожує нестабільніс­ть. Закритість еліт рано чи пізно призводить до старіння суспільства і його занепаду.

Цікавий аналіз Парето нелогічних (алогічних) вчинків людей, коли об’єктивна послідовність подій, вчинених людьми, не відповідає їхнім суб’єктивним намірам. Відомий французький соціолог і політолог Р. Арон, ілюструючи думку Парето, пише: «Так, революціонери-більшовики скажуть, що вони хочуть взяти владу, щоб забезпечити волю народу. Зробивши насильницьким шляхом революцію, вони самим непереборним ходом речей втягуються у встановлення авторитарного режиму».

Демократичні режими Парето називав плутодемократичними, вважаючи їхньою владою еліти «лисів», що надають перевагу хитрості і спритністі, ніж голому насильству, й підтримуючи свою владу пропагандою й політичними комбінаціями, маневруванням.

У своїй фундаментальній праці «Соціалістичні системи» Парето погоджується з Марксом у тому, що класова боротьба — найважливіше явище світової історії, але стверджує, що невірно думати, ніби класова боротьба породжується економічними причинами, що випливають із відносин власності на засоби виробництва. Він вважає, що боротьба за політичну владу може бути першопричиною як зіткнення еліти й мас, так і суперництва правлячої й неправлячої еліт. Наслідком класової боротьби в сучасну епоху буде не встановлення диктатури пролетаріату, як стверджував Маркс, а панування тих, хто виступає від імені пролетаріату, тобто знов-таки привілейованої еліти (подібну думку сформулював у свій час М. Бакунин. Відзначимо, між іншим, що першою дружиною В. Парето була Олександра Михайлівна Бакунина). «У наш час соціалісти відмінно засвоїли, що революції кінця XVIII століття просто привели до влади буржуазію на місце колишньої еліти... але вони щиро вважають, начебто нова еліта політиків буде міцніше тримати свої обіцянки, ніж ті, які змінювали один одного дотепер. Втім, всі революціонери послідовно проголошують, що минулі революції зрештою закінчувалися тільки обдурюванням народу, що справжньою стане та революція, яку готують вони. «Всі рухи , що відбувалися дотепер, — говориться в «Маніфесті Комуністичної партії» були рухами меншості або відбувалися в інтересах меншостей. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості». На жаль, ця справжня революція, що повинна принести людям безхмарне щастя, є лише оманливим міражем, що ніколи не стає реальністю. Вона схожа на золотий вік, про який мріяли тисячоліттями». Що ж, можна поздоровити Парето майже через сторіччя за його прозорливість.
  1   2

Схожі:

Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconКравчук Михайло Пилипович видатний український математик
Я знайшов листа американського вченого до М. Кравчука, де він пише, що користався
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише icon"Соціологія особистості (укр.)"
...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише icon"Соціологія особистості (укр.)"
...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconЗатверджую
Головні парадигми сучасної соціологічної теорії, в яких відображені основні характеристики функціонування соціуму
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише icon"Основи еволюційного вчення (укр.)"
Послідовність подій еволюційного розвитку виду або таксономічної групи організмів
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconРеферат На тему: Методи збирання соціологічної інформації
У соціології використовують різні джерела І методи збирання інформації (див табл.). А. Документальні джерела. Розпочинаючи дослідження,...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconВинахідницьких І раціоналізаторських проектів еколого-натуралістичного напрямку
Міністерства освіти І науки молоді та спорту України в березні-травні 2013 року проводить Всеукраїнський конкурс дослідницько-експериментальних...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconКонспекту заняття на тему: «рослини-символи українського народу»
...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconПостановка задачі вибору ощадної системи енергопостачання за допомогою еволюційного пошуку
В роботі сформульовано задачу вибору системи енергопостачання з метою заощадження паливно-енергетичних ресурсів. Запропоновано підхід...
Видатний соціолог, представник еколого-еволюційного напрямку соціологічної теорії Герхард Ленські пише iconМи постійно порушуємо біосистемий пристрій природи І терпимо від...
Систематичні порушення еволюційного порядку природи І хвильової структури сумісності в біосистемному виробництві лужать причиною...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка