М80 олександр морщавка




НазваМ80 олександр морщавка
Сторінка4/6
Дата конвертації02.03.2013
Розмір0.66 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
1   2   3   4   5   6

^ У СТЕПАХ ПРИДНІПРОВ’Я
Напередодні Жовтневих подій 1917 року більшість селян нашого краю були безземельними. Тільки одна п’ята населення мала наділи від 1 до 4 десятин на двір. Решта жителів селищ: Городище, Закам’янка, Миколаївка, Максимівна були вимушені орендувати землю у заможних власників: Нечаєва, Трипольського, Гришечкіна... Саме їм належала більшість навколишніх територій (більше 20 тисяч десятин). На частку селян припадало всього 4, 5 тисяч десятин.

Орендна плата складала 10 крб. за десятину орної землі в степу та 24 крб. за десятину в плавні. Така ціна задовольняла лише кулацькі господарства. Після 1917 року селяни отримали 1, 5 десятини на кожного їдака.

У 1927 році ініціативна група, яка складалася з шахтарів та бідноти с. Городище, вирішила організувати колективне господарство. Місце обрали на пустельному острові Томаківка. Визначена території належала родині Романових (родичам Царя) та княгині Шишкіній. Ці 300 га поміщицької землі лежали мертвим спудом, доки не почала діяти „Комуна”. Першопроходцями - колективізаторами стали: Толюпа Павло Григорович, Корочанський Олександр Степанович, Щур Марія Кузьмівна, Панченко Сергій Максимович, Тертиш Іван Іванович...

Тривала вперта боротьба. Заможні селяни вкрай не хотіли розлучатися з дармовими пасовиськами (тим більш поступатися сміливцям в організації колективного господарства). За допомогою голови Нікопольського райвиконкому Куцевола Івана Степановича та секретаря райкому партії Броцького активісти отримали дозвіл передати землі острова в громаду. 15 лютого 1928 року відбувся перший загальний збір громадян, які добровільно забажали об’єднатися в гурт й одностайно прийняти рішення: „Організувати комуну з простою назвою „Садівник - городник”. Головою обрати О.С. Корочанського.” За пропозицією Микити Гордієнка селищна рада порушила питання про заселення Острова. Першими туди перебралися 23 селянських господарства. На роботу в комуну запросили досвідченого агронома-плодоовочівника Петра Івановича Кравченка. Саме він заклав на землях Томаківки могутній сад. Працював Петро Іванович до останніх своїх днів. Старі комунари поховали його під віттям плодючих дерев, які роками плекав агроном.

Навесні 1928 року комунари взяли в оренду у червоногригорівських куркулів Круглових трактор „Фордзон”. Комсомолець Іван Чекотило проклав першу борозну величної цілини.

За два роки розпочалося масове засадження саду, виноградника, розширювалася площа городини.

У 1934 році комуна „Садівник-городник” реорганізувалася в колективне господарство ім. Орджонікідзе й ухвалила свій статут сільгоспартілі. Головою обрали Василя Капітоновича Соломаху. Тривала забудова індивідуальних будинків на Острові із земельною ділянкою в 0, 10 га. У 1939 році головою колгоспу обрали Микиту Івановича Гордієнка, який керував аж до 1954 року (за виключенням воєнних літ). Його ім’я стало знане завдяки управлінській діяльності. До речі, український письменник Олесь Гончар описав це у повісті „Микита Братусь”. Працюючи над твором, Олесь Терентійович деякий час проживав в родині Голови. Вже в 1948 році колгосп першим в області став мільйонером.

Земельне питання на цей час набирає значних обертів. Сільське господарство краю починає спинатись на ноги. Створюється низка дрібних господарчих об’єднань. Селяни отримали довгоочікувану благодать – землю.

Селище Городище

По завершенню посівної 1929 року, зібралося 16 колишніх батраків. Вони прийняли рішення організувати колективне господарство. Його назвали „Перше Травня”. Цього ж року виник колгосп „Комінтерн”. А за рік ще три підприємства: „Труд”, „Перемога”, „Червоний орач”. Пізніше в 1936 році вони об’єдналися в один колгосп ім. Комінтерну. Проіснувало господарство до 1950 року. Керував ним Степан Никифорович Чекотило. Опісля колективне господарство ім. Орджонікідзе взяло під опіку всі новоутворення.

Селище Енгельс

Колгосп ім. Енгельса створили в 1930 році на базі двох супряг та одного колгоспу. Першу супрягу започаткували в с. Максимівна та с. Енгельс у 1928 році. Другу – на Закам’янці. Проіснувала вона не довго й стала колгоспом ім. Чубаря. На Новоселівці у 1929 році з’явився колгосп „Нове село”. Саме ці господарства стали основою для колгоспу ім. Енгельса.

У 1929 році в с. Миколаївка (тоді ще Томаківського району) на базі спільних обробок земель (СОЗ) „Червона кузня”, „Єднання” виник колгосп ім. Будьоного. Перший його голова – Парфентій Васильович Копійка.

Селище Миколаївка

Миколаївка було бідним селом. Колгоспу відійшли землі за рахунок поміщицьких угідь: Трубчанінова, Яковлєва, Бендікової...

Колгосп ім. Будьонного об’єднався з колгоспом ім. Енгельса в 1949 році. А за рік об’єднались колгоспи „Комінтерн” та „Орджонікідзе”. За наступних два роки останній приєднав до себе господарство ім. Енгельса. Саме такий шлях метаморфоз пройшло колись відоме сільгосппідприємство. Його теперішня назва – агрофірма „Січ”. Хоча адміністративно вона належить до Нікопольського району, але територіально – історія творилася на землях Марганщини.

Письменник Григорій Бідняк в романі „Вінчальна ікона”, що розповідає про роки колективізації в ріднокраї, відтворює реальні події тогочасного „добровільно-примусового” об’єднання земель: „Після сніданку Петренко вийшов з хати. Він поспішав у сільську раду, а Микола, все хотів щось запитати, але не наважувався. Хотілося довідатись про колгосп.

Першим заговорив Петренко:

  • Ну то як же, Миколо, підете в колгосп чи ні?

  • Треба подумати.

  • Час є, можна і подумати, - спокійно відповів Петренко.

  • Скажіть відверто, якщо не піду в колгосп, що тоді?..

  • Мені жаль вас, відверто говорю. Хоч наше знайомство короткочасне, ви мені сподобалися. Не знаю чому, але це так. Якщо говорити відверто, вам нікуди діватися. Або іти в колгосп, або на Соловки. Ось і вибирай. А ти не бідняк, як я подивився. Ти – кулак. Ближче підходиш до висилки… Зрозумів?

Петренко вийшов, а Микола довго стояв, дивився йому в слід, поки той не зник з очей. „Значить - Соловки”, - думав Микола.”

Ось такі реалії життя нашого народу, наших дідів та прадідів. Але степ і сьогодні дихає теплом, яким щороку годують його ріллю землероби.


^ У ПОЛУМ’Ї ВІЙНИ
Сколько дней, сколько месяцев

Маялись!

Шли под пулями смерти назло!

До прекрасного светлого Мая

Единицам дожить повезло…
Анатолий Мельник
З розвитком промисловості краю зростали й селища: Городище, Максимівка, Миколаївка, Мар’ївка. У 1938 році у місцевості проживало 20, 8 тисяч чоловік. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 жовтня 1938 року населені пункти довкола рудників об’єднані у нове шахтарське місто Марганець. Саме йому судилося стати центром марганцевої промисловості України.

У 1941 році місто мало три лікарні, дитячу поліклініку, протитуберкульозний пункт, санепідемстанцію, пологовий будинок. Крім того, на підприємствах діяло 5 фельдшерських та 2 лікарняних (на руднику ім. Ворошилова та в с. Мар’ївка) пункти охорони здоров’я. Досягнуто чимало успіхів і в культурному будівництві. Працювало дві середні школи, школа ФЗН. При рудниках відкривалися клуби, виходило дві багатотиражні газети. Натхненну працю трудівників юного міста перервала жорстока війна.

22 червня 1941 року міський комітет Компартії отримав наказ зібрати людей у місцях, де встановлені гучномовці міського радіовузла. О 12 годині у парках ім. Ворошилова, Максимова, у лікарняному містечку, біля клубу ім. Артема, на подвір’ї городищанської школи та піонерського табору ім. О. Шмідта марганчани слухали заяву Уряду про вторгнення. Фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Містом пройшла низка мітингів. І за кілька днів марганчани вже проводжали на фронт рідних та близьких. В армію пішло понад 1500 гірників. 27 червня трест „Нікополь-Марганець”, вперше за кілька років, виконав шестимісячну програму видобутку, збагачення та відвантаження концентрату.

Напередодні окупації міста на станції 116 км., поряд з селищем Городище, німецький літак розбомбив ешелон з курсантами Одеського артилерійського училища. Майбутніх офіцерів перевозили на Урал. Пам’ять про це зберігає братська могила між Свято-Троїцьким храмом та СШ№5.

„Серце щемить, як згадую ту подію”, - говорить Лідія Василівна Савчук (Морщавка):

- Був літній вечір: місячний, зоряний, тихий... Село немов вимерло. Ми з сестрою вийшли на подвір’я. Тільки – но я промовила: „Яка краса, але незвично тихо”, як тишу прорвало зловісне гудіння літака. Вибухи... ”Добейте, братцы!.. Спасите!..” – волали поранені. Ми заклякли. Батько вискочив з хати й вихором помчав до школи, де зосередився штаб винищувального батальйону. Лише на ранок, втомлений, розповів нам про жахливу картину побаченого. Усю ніч рили яму для могили. Перемивали кожного вбитого, відкладали документи, переписували, ховали. Існували небезпідставні здогадки, що на залізниці хтось подав літаку – винищувачу сигнал. Це дало змогу запримітити ешелон. Хто це-здогадатися було не важко. Вже у перші години висадки німецького десанту на Максимівці, зять одного з Городищан їхав у колясці ворожого мотоцикла, маючи звання обер-лейтенанта.

„Людоньки! Вже чупринівський зять на мотоциклі з кокардою їде!” – голосили збентежені жінки. Так, і в нашому таборі були зрадники та шпигуни.
Подивися, друже, тут росте берізка,

Листям прикриває вона обеліск,

Підійди, вклонися ти доземно-низько,

Очі хай зволожить... Ні, не сонця диск!
Хай сльозинка рясно окропить могилку,

Щоб і незабудки й маки зацвіли.

Можливо, троянди, а чи полин гіркий,

Щоб трави шовкові густо поросли.
Зупинися, друже, і зніми кашкета,

Підійди, вклонися низько до землі.

...Людей розстріляли тут із кулемета.

Сумно так курличуть в небі журавлі.
Подивися, друже! Можливо, згадаєш

Свого діда, батька, брата чи сестру...

Придивися пильно. Я певна: впізнаєш

Ти козацький рід свій! Й проклянеш війну!

Алла Кисла
На початку липня марганчани демонтували й відправили на марганцеві рудники Уралу, Сибіру та Казахстану 178 залізничні вагони з шахтним обладнанням, передовиками та їх сім’ями, з організаторами виробництва та родинами тих, хто зостався в місті для підпільної роботи. У ніч з 16 на 17 серпня останній вагон залишив станцію Марганець. Ешелони з обладнанням, які вирушили на Урал вже першу повітряну тривогу зустріли під Запоріжжям. Відбувся розподіл на дві групи. До першої увійшли К. Кашлецький, М. Мисенко, Р. Горовенко та інші. Вони залишилися працювати на руднику Марсяти. Очолив його К. Щербина. Друга група – А. Кириленко, В. Сотников, С. Зарубін, брати Веліканови... Поїхали гірники далі - до станції Івдель. Звідти автомашинами вглиб тайги. За 25 км розвантажились біля якогось напівзруйнованого бараку. „У нас не було житла, згадував А. Я. Кириленко, - не було вдосталь і харчів, але ніхто не нарікав на труднощі”. Марганцеві поклади залягли тут не глибоко. Однак, місцевість лісиста, а земля – майже суцільне болото. Тож перш ніж приступити до розробки рудного шару, постало завдання розчистити територію, звести необхідні споруди: шахти, збагачувальні фабрики, побутівку, житло... Не дивно, що колектив рудоуправління складався як з шахтарів, так і з будівельників.

Видобувати руду розпочали відкритим способом. Бульдозером розчищали шар породи завтовшки 1,5 – 2 м. Потім відбивали марганець кайлами і в тритонних вагонетках за допомогою лебідок транспортували на спеціальний майданчик. Звідти на залізницю, яка скеровувала цінний вантаж на металургійні заводи промислових центрів Уралу. Збіднену руду збагачували за допомогою вогню (спалюванням порожньої породи). З часом будівельники на чолі з Феодосієм Сергійовичем Дем’яненком звели електричну й компресорну станції, їдальню, лікарню, десятки житлових будинків. До 1942 року посеред глухої тайги виросло містечко шахтарів. Невдовзі постали копри шахти №3. Шахти №1, 2, 4, 5 – збудовано дещо пізніше. За надзвичайно тяжких геологічних умов бригада А.Я. Кириленка систематично виконувала норми на 200%.

У 1943 році ця ж група видобула стільки руди, що її обсяг склав 222% річної норми. Про трудові успіхи марганецьких гірників на шахтах Уралу писали навіть центральні радянські газети. Уряд високо оцінив самовіддану працю А. Кириленка. Його нагородили орденом Трудового Червоного Прапору, а згодом і орденом Леніна. За ініціативи стахановців – земляків зібрано 350 тисяч карбованців для будівництва танків. За такий патріотизм їм навіть дякував глава Уряду та Головнокомандувач збройними силами СРСР Й.В.Сталін: „Самовідданим трудом на уральському кам’яному поясі марганчани разом з місцевими трудівниками зробили неоціненний внесок у справу перемоги над ворогом”.

Повернемося до подій у самому місті та його околицях. 17 серпня 1941 року видалося доволі спекотним. Марганчани знали, що лінія фронту наближається. У рудоуправління ім. Максимова вже кілька днів черга. Голова розрахункового відділу Василь Георгійович Морщавка виплачує рештки зарплатні робітникам. Хтось вихором залетів до приміщення (воно знаходилося неподалік нинішнього дитсадка „Веселі зайчата”). „Що ви тут робите? Вже німці на Грейдерній (тепер вул. Долгова) десант викидають”. Миттєво начальник рудника, парторг та голова профспілки перенесли тюки з документами до автівки і наказали Василеві Георгійовичу бігти додому.

- Чекай, Васю, на наше повернення з армією визволителів. Бережи себе та сім’ю. Сказали й машина чимдуж помчала в сторону Олександрівська (м. Запоріжжя). ...17 серпня 1941 року морок окупації оповив молоде гірницьке містечко.

Початок окупації запам’ятався В. О. Качуру таким епізодом. Пізно ввечері на їхню вулицю з кукурудзяного поля вийшов радянський командир у закривавленій гімнастерці. Мало не вся Ворошилівка (було тоді всього 4 ряди будинків) збіглася. Поранений вояк розповів: „Мав наказ підірвати Новоселівський міст, але обстріляли німецькі танкетки. Тепер прямую до своїх. Допоможіть вийти на переправу...” Іван Минько, шістнадцятирічний юнак, взявся провести того глухою, зарослою чагарниками балкою. Володя теж було схопився за Іваном, та мати враз ухопила за сорочку, ще й запотиличника вліпила. З першим промінчиком сонця всі радо кинулися назустріч живому та неушкодженому Ванькові. Ох, як наш оповідач заздрив сусідському хлопцю за його мужній вчинок...

Жахливого 41-го фашисти перетворили місто на справжній концтабір. Школи „нові хазяї” загородили колючим дротом, сторожовими вежами. У спішно обладнані табори щодня вливалися колони військовополонених – дармова робоча сила для шахт та збагачувальних фабрик. Місто часом здавалося вимерлим. Розпочалися масові арешти та розстріли. Ось витяг з книги генерал-полковника Костянтина Степановича Грушового „Тоді в сорок першому” (1973 рік), який під час окупації Марганця працював другим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У: „...Хоч скільки просив телефонну станцію, зв’язок з Марганцем встановити не могли. Тим часом треба було дізнатися, чи встигли евакуювати товаришів і архіви, перевірити обстановку.

На щастя, пригадав, що в моєму кабінеті стоїть телефон провідного зв‘язку Наркомату чорної металургії СРСР. Може, по цьому телефону вдасться додзвонитися хоч би до рудного тресту Марганця?

Дзвоню. У тресті знімають трубку. Питаю, хто біля телефону.

  • Черговий. А ви хто такий?

  • Секретар обкому Грушовий. Телефон міськкому чомусь не відповідає. Що там трапилось? Що взагалі коїться в місті?

Черговий хвилину мовчить, а потім скоромовкою:

  • Та у місті ж німці, товаришу Грушовий.

  • Що?! Німці?

  • Вони, товаришу Грушовий... Увійшли... Точно кажу... Мабуть, у міськкомі нікого немає.

  • А ви як же?

  • Я... По-перше, мене не змінили...

  • А по-друге... жінка у мене недавно померла, товаришу секретар, п’ятеро дітлахів на руках... Куди мені з ними? Тільки ви не сумнівайтесь, я залишусь чесним... Може, дізнатися, що там у міськкомі.

  • Так як же ви дізнаєтесь?

  • Тут недалеко. Якщо вдасться – через годинку подзвоню, товаришу секретар!

Трестівський телефон задзвонив рівно через годину.

  • Це я черговий... Вдалося збігати до міськкому, товаришу Грушовий! – почув я голос, що перервався від задишки. Там нікого немає. Столи і шафи розчинені, обривки паперів валяються, телефонні дроти перерізані... А німці вже всюди!

  • Спасибі, товаришу! Ідіть звідти негайно, яке тепер чергування!

  • Авжеж піду, піду... Повертайтеся з армією, товаришу секретар! Будемо чекати! До побачення!..

  • До побачення! Швидше йдіть!

Розмова обірвалася.

Тоді я подумав, що цьому товаришу навряд чи вдасться зникнути. Але в 1953 році випадково дізнався, що черговий по рудному тресту Марганця, який розмовляв зі мною по телефону у день вторгнення гітлерівців, живий. Після визволення міста він служив у діючій армії до закінчення війни.”

Гестапо тероризувало населення. „Новий режим” почав активну

боротьбу з патріотами. Тільки з 10.01 по 2.02.1944 року розстріляли 127 марганчан, з них 8 жінок. Тільки за те, що мешканка Єрмакова роз’яснювала населенню, що Червона Армія скоро звільнить їх від фашизму, жінку по-звірячому катували, зв’язали колючим дротом, вирізали груди. Фашисти збиткувалися над трупами. Роздягнені тіла партизан А.П. Гількевича та П.І. Бережного скололи списами біля приміщення гестапо, а потім виставили на огляд населенню. Жорстоку розправу зробили гітлерівці над партизаном А.І. Покашкіним. У нього на ногах вирізали ікри, палили тіло розпеченою праскою, різали та викручували руки, а потім розстріляли.

Марганчан реєстрували на біржі праці. Обов’язково видавали пов’язки під номерними знаками. Час від часу влаштовувалося полювання на молодь та підлітків. Потяглися вагон за вагоном у фашистську неволю. Спогадами ділиться колишня „остарбайтер” Людмила Василівна Возьмілова (Морщавка): „Коли молодь стали забирати до Німеччини, ми з сестрою переховувались у родичів. Дочекались, коли підійшов час відправки ешелонів. Ми не втримались й чимдуж помчали додому. Поліцай Хрипко слідкував за нами. Вибиваючи гвинтівкою двері, він домігся, аби батько відчинив.

  • Нехай старша одягається!

Ось мене та інших дівчат повели на станцію. Батьків до нас не допускали. Хутко загнали в товарняки й повезли на чужину... ”

Останніх остарбайтерів відправили аж у грудні 1943 року. Взагалі, за даними архіву Дніпропетровської області, примусово вивезено до Німеччини – 14500 чоловік. Зі спогадів нашого земляка, городищанина, академіка Української екологічної академії наук, заступника голови Української організації колишніх малолітніх в’язнів фашизму Олексія Олександровича Гаци. Фрагмент поеми-розповіді „Зранене дитинство”.
(Уривок)

„... бо в чорну ніч на 22 грудня

фашисти знахабніли й поліцаї,

що продалися за шматок катам,

до хат людських вривалися зненацька

і витягали всіх, хто чоловіком звався:

від тих, хто мав лише 12 літ,

і до білобородих стариків.

Ту ніч мені ніколи не забути.

Під зойки й крики

Йшли ми похмурим строєм,

Оточені багнетів частоколом.

Ішли в пітьму, де Марганець стоїть-

Малесеньке містечко шахтарів,

Напівзруйноване, сплюндроване катами.

А вздовж шеренги бігли матері і плакали,

І нам про щось кричали.

Нагайками кати їх відганяли,

Стріляючи в ридаючих людей.

На зміну ночі йшов похмурий день,

як нас пригнали до міської школи,

обплетеної страшним павутинням-

густими та колючими дротами...”
7 листопада 2003 року на фасаді допоміжної школи-інтернату, що по вул. Маяковського, з’явилася меморіальна дошка: на тлі чорного граніту – оповиті колючим дротом руки, які немов би зігріває надією червона зірочка. Поряд викарбовано: „На цьому місці в роки Великої Вітчизняної війни знаходився табір радянських військовополонених. Звідси марганчан відправляли у фашистську неволю. Вічна пам’ять жертвам фашизму та нацизму!” „Все довкола школи-інтернату буквально всіяне кістками померлих. Виснажені на марганцевих шахтах мерли щодня, - пригадує Володимир Качур, - після ліквідації табору лишилися гори дерев’яних колодок-взуття і сотні нар, від підлоги до стелі вишаруваних до блиску тілами в’язнів”.

Вулиці міста патрулювалися. Ходити ввечері суворо забороняли. Каралося спілкування з військовополоненими. Хлопчаки нишком передавали їм зварену картоплю чи кукурудзу, кашу-мамалигу, сухарики із скромних сімейних пайків. Жінки з Ворошилівки ходили по кварталах, збираючи харчі. Гуртом готували загальні обіди для військовополонених, ублажаючи німців-конвоїрів „яйками” та „млеком”. Десятки, сотні обірваних, брудних і знедолених чоловіків під дулами гвинтівок ковтають слину, а потім, як голодні звірі, накидаються на подані малолітніми офіціантами полумиски, котелки, каструльки.

906 днів і ночей був окупований Марганець. Фашисти створили товариство „Ерцбергбау”, яке входило до складу гірничо-рудного товариства України. Товариство господарювало на рудниках, як у себе вдома.

„В шахте рабочие села и военнопленные работали вместе. Охрана оставалась на поверхности возле шахтной клети. После подьема военнопленных их строили снова в ряды и отправляли в лагерь. Используя такой порядок охраны, наши рабочие во время работы в шахте ложили военнопленного в пустую вагонетку, перекрывали досками и какой-то ветошью, далее остаток емкости вагонетки засыпали рудой. Вагонетку с военнопленными выдавали на гора. Часовому невозможно было отличить ее от остальных.

Такую вагонетку подцепляли к электровозу и отправляли на обогатительную фабрику. По дороге машинист останавливался на 5-10 минут, чтобы освободить военнопленного и дать ему возможность уйти. В селе переодевали и отправляли в заранее подготовленное место”, Олексій Гаца. Повість „Ненастные годы” (2002 рік).

Варварське хазяйнування викликало у марганчан люту ненависть до ворога. Тільки народні месники живили надією місто. 16 вересня 1941 року бійці загону „Марганець” прийняли партизанську присягу. Загін очолив перший секретар міськкому партії Клочко Микола Кирилович. Вирушаючи в окуповане місто, партизани виконують героїчний рейд. На території Донецької та Запорізької областей в нерівних боях з німецькими загарбниками та поліцаями загін потерпів поразку. Його командир останню кулю лишив для себе.

З активізацією бойової діяльності партизан в Марганці пройшла нова хвиля репресій. У фашистські застінки потрапили розвідники на чолі з партизаном А.С. Люлькою. Їх піддали тортурам, допитам та відвезли в м. Нікополь на страту. Одна з вулиць міста носить їм’я партизана-земляка.

У 1942 році гуртується підпільний комітет. Його очолює направлений у тил ворога Микола Іванович Іванов. Комітет збирає сили для нового партизанського загону, влаштовує саботажі, диверсії, втечі військовополонених з фашистських таборів. Юні месники розповсюджують новини Радінформбюро, листівки з закликами не коритися загарбникам.

На початку 1943 року в правобережних плавнях формується партизанський загін, який швидко зростав за рахунок патріотів та втікачів з таборів. На перших порах ним керує гірничий технік Георгій Антонович Шконда, потім – стройовий капітан Марк Миронович Ципкін. З усіх акцій, що провели марганецькі партизани в цей час, найбільш значимі: розгром збройного складу окупантів в с. Водяне на Лівобережжі та захоплення німецьких „язиків” на острові Томаківка.

У середині жовтня 1943 року основна частина загону Ципкіна вимушена перейти лінію фронту і з‘єднатися з військами Радянської Армії. У тилу ворога лишилися неповні групи загону: дві - в плавнях і одна „Молодіжна” – в місті. На базі цих груп сформовано партизанський загін. Командиром підпільний комітет призначив Якова Васильовича Охромкова. У списку операцій: розгром німецького військового обозу на Миколаївці та складу в Марганці, транспортування зброї у партизанський загін. У 1943 році у відкритих боях партизан з ворогом розбито два великих загони карателів, знищено більше 120 німецьких солдат тощо.

Одним з активних підрозділів загону „Марганець” стала група „Молодь”. Її очолив Володимир Осадчий. Діяльність членів врятувала життя 146 військовополоненим, надрукувала та розповсюдила близько 1000 антифашистських листівок. Систематично велася розвідка та інформування частин нашої армії. До лав народних месників влилась і родина Русіних: Кіндрат Петрович, Євгенія Харитонівна та неповнолітня донька Ніна. У 1943 році на руднику та в с. Городище з дозволу місцевого підпільного комітету Кіндрат Русін очолив антифашистську групу. Відтоді будинок Русіних перетворився в центр місцевого підпілля та партизан, став місцем тимчасового перебування втікачів. Мати з донькою виконували функції зв’язківців. У липні-жовтні цього ж року вони переправили через р. Річище 20 військовополонених-утікачів. Доставляли харчі партизанам. Але 6 січня 1944 року на слід вийшли карателі. Будинок Русіних, у якому знаходились військовополонені та член підпільного комітету П.П. Жегет, було оточено. Всі загинули. За тиждень вистежена і Євгенія Харитонівна. 25 січня 1944 року марганчанку розстріляли.

Наприкінці 1943 року до міста наближався фронт. Часто на світанні молоде, але втомлене гірницьке містечко, стримувало подих. Вслухалося у далекі канонади гарматних вибухів. Майже щоночі налітали бомбардувальники. Німці осатаніло трималися за Марганцевий плацдарм, оскільки радники фюрера, люди далекозорі, запевняли: „Втрата Нікопольського марганцевого басейну рівноцінна поразці рейху у цій війні”.

Лінія фронту три місяці пролягала на відстані кількох годин наступу (Томаківський район). Марганець причаївся. Всі з нетерпінням чекали на розв’язку. Окупанти буквально скаженіли: спішно вивозили полонених, розстрілювали слабких та хворих. Шахти, збагачувальні фабрики, телефонні стовпи, школи, мости, житлові будинку – знищувались. Лишалися руїни та попіл...

Своїми спогадами ділиться Володимир Качур: „На світанні 6 лютого 1944 року з Крутої балки з’явилися наші піхотинці. За ними четвірка коней тягнула непрохідною багнюкою човна. У ньому стояла гармата. Визволителі були настільки брудні, що кольору їхньої шинелі не змогли розпізнати. Важко було визначитися й з віком солдат. Новина вмить облетіла Ворошилівку. Враз ожив мікрорайон, як гігантський мурашник. З будинків повибігали роздягнені марганчани. І старі, і малі плакали, кричали, обіймали й цілували визволителів. Пригощали хто чим міг... Кулі дзижчали над головами радісного люду – стріляли німці з териконів, окопів, із підворотень. Все ще чіплялись за кожну п’ядь нашої благодатної землі. А від станції до міста вступила інша військова частина. Аж ось з’явилася польова кухня. Помолоділи враз марганчанки. Чистили картоплю, різали капусту, варили „фірмовий” борщ для своїх визволителів. Сльози і сміх, палкі промови і жарти...”

Визволення міста проходило за схемою Нікополь-Криворізької операції під командуванням генерал-лейтенанта І.Т.Шльоміна. У результаті розгромлено чотири піхотні та три танкові дивізії противника. Звільнено від німецько-фашистських окупантів міста Марганець, Нікополь, Апостолове, а потім і Кривий Ріг. Поступово стикалося кільце наших військ довкола німецького угрупування у районі бойових дій. Майор К. Тимофєєв передав телеграму такого змісту „У ніч з 5 на 6 лютого 1944 року війська Третього Українського фронту, шостої Армії 333-ї стрілецької дивізії зайняли місто Марганець та його околиці – Миколаївку, Закам’янку, Городище. Війська проходять у напрямку Нікополя. Йде боротьба за кожну п’ядь землі. Смерть фашистським окупантам!”

1   2   3   4   5   6

Схожі:

М80 олександр морщавка iconІ задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович...
Знаю, що багато хто із марганчан здивується, дізнавшись, що йому Олександру Морщавці, композитору, співаку, професійному журналісту...
М80 олександр морщавка iconОлександр довженко (1894-1956)
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р в с. В’юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався...
М80 олександр морщавка iconАтаманенко Олександр Анатолійович

М80 олександр морщавка iconАрхипенко Олександр Васильович, випуск 1971 року

М80 олександр морщавка iconЭкзамен Бaбич Олександр Євгенович 70 с 42 Глaзкoв Антон Олексійович 73 С

М80 олександр морщавка iconОголошення
Лавренюк Олександр Іванович,       тел./факс (04744) 3-07-64; e-mail
М80 олександр морщавка iconКурс кн 2010-2011 6 група Атаманенко Олександр Анатолійович 3 Бернацький Максим Валерійович 3

М80 олександр морщавка iconАвтор: Миколюк Олександр Андрійович, Академія Праці та Соціальних...

М80 олександр морщавка iconЗаболотний Олександр Едуардович адрес: м. Запоріжжя, вул. Миру, б....
Висновок
М80 олександр морщавка icon1. «Сонце російської поезії». (Олександр Пушкін. Життєвий І творчий...
Тема «Сонце російської поезії». (Олександр Пушкін. Життєвий І творчий шлях митця.) Реалізація проекту «Подорож до Росії за часів...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка