Микола Жулинський «…На славу ймення України»




Скачати 92.11 Kb.
НазваМикола Жулинський «…На славу ймення України»
Дата конвертації13.12.2013
Розмір92.11 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
Микола Жулинський
«…На славу ймення України»

Грудень 1845 року був для Тараса Шевченка і щасливим, і драматичним. Щасливим тому, що творча енергія пульсувала з неймовірною потужністю. Його уява, фантазія, його думки і переживання, тривоги і сподівання протягом попередніх двох місяців перебування в Україні художньо втілилися в поемах «Кавказ», «Єретик», «Наймичка», в містерії «Великий льох», а в грудні з’явилося послання «І мертвим, і живим…», поезії «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа».

Поет проживав на той час то в Переяславі в свого приятеля, лікаря Андрія Козачковського, то в маєтку Степана Самойлова в селі В’юнище. Мав можливість усамітнитися, зосередитися і, на щастя, переживати солодкі миті творчого розкрилення. Та раптом Шевченко простудився, змушений був проводити багато часу в ліжку, але творив. Хвороба активно опановувала організм, який опирався, боровся… Трапилося найгірше — запалення легенів. Нестерпний кашель, жар, марення. Шевченко стривожений, передчуття фатального кінця жахає. Друзі терміново перевозять хворого поета до Переяслава. Але і там, навіть у стані марення, його навідувала муза. В одну з таких натхненних миттєвостей і з’явилися написані олівцем на аркуші паперу такі рядки:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.
Так народився безсмертний заповіт тридцятиоднорічного поета, в якому він закликав-заповідав своєму уярмленому народові здобути свободу — звільнитися, навіть через пролиття ворожої крові, від кайданів національного невільництва і зажити у своїй вільній хаті у славі на волі.

Тільки тоді, переконаний поет, його душа зможе покинути цей грішний світ, коли Україна зірве з себе окови соціального та колоніального рабства і стане державно незалежною країною.

Тільки тоді він все покине і полине «до самого Бога» молитися, коли свою місію як національного пророка він виконає — дарованим йому Богом «святим» і «великим» словом відкриє істину глухим і незрячим, розкриє рабські уста земляків своїх, коли

Забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.
Там, у сирому, похмурому Петербурзі, «на чужині», Шевченко снив і марив своєю Україною, яку символізували для поета і художника Дніпро, гори, могили, байраки, степи, лани, вишневий садок, верби і тополі, калина і соловейко… Ці образи і символи пульсували в його уяві, в його пам’яті і будили творчий дух, оживлювали національну пам’ять і поета, і тих, до кого долітало його образне слово.

У зверненні від 1 жовтня 1844 року до чернігівського губернатора П.І.Гессе Тарас Шевченко так обґрунтовує доцільність видання альбому «Живописна Україна»: «Мені здається, якби моя батьківщина була найбіднішою, наймізернішою на землі — і то би вона мені здавалася кращою від Швейцарії й цілої Італії. Ті, хто бачив одного разу нашу країну, кажуть, що бажали б жити й умерти на її чудових полях. Що ж нам сказати, її дітям? Треба любити й пишатися своєю найпрекраснішою матір’ю. Я, як член її великої родини, слугую їй якщо не на суттєву користь, то в кожному разі на славу ймення України»1.

Любов Тараса Шевченка до України-Вкраїни-Украйни — такі назви своєї батьківщини найчастіше вживає поет, молитовна, ніжна, синівська.

Доля «своєї безталанної країни», «нашої любої України» тривожила розум і почуття поета з молодих літ до останнього подиху. Якими тільки словами не величав він упосліджену батьківщину! «Матір», «дружина», «небога», «ненька, «вдова», «вдовиця», безталанна», «свята батьківщина», «милий край», «наша країна»…2

Шевченко з молодих літ свою духовну порідненість зі своїм краєм відчував і усвідомлював настільки глибинно, що не уявляв свого життя без України і свого останнього притулку не в Україні. У листі до викладача 2-ї Харківської гімназії Пилипа Корольова, який із захопленням відгукнувся на появу «Кобзаря» і «Гайдамаків» Шевченка, хворий 28-літній поет писав 18 листопада 1842 року: «А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тільки милосердного Бога, щоб поміг весни діждати, щоб хоч умерти на Україні»3.

Мине дванадцять років і вимучений солдатською каторгою, хворий пригнічений лихом, але нескорений духом Шевченко відгукнеться в листі до щирого друга Андрія Козачковського із Новопетровського укріплення болісним спогадом і безнадійною тугою: «Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші, а вам там то, може, навіть остило дивиться і на сині Трахтемировські гори. Боже мій, Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч одним оком? Ні! ніколи я їх не побачу! А хоч і побачу, то, може, з того світа, або на сім світі присняться коли-небудь»4.

Туга за цим «світом тихим», за «милим краєм», за «Дніпром крутоберегим», за «своєю безталанною країною», мрія побачити колись, бодай перед смертю, «лани широкополі», «і Дніпро, і кручі», почути, як «реве ревучий» не лише духовно мобілізують митця, але й зобов’язують терпіти, боротися, надіятися і творити в умовах фізичного і морального приниження людської гідності.

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати.
А головне, не ожорсточитися, не озлобитися, душевно не очерствіти серед цього приниження людської гідності, розтління моралі, упослідження та знелюднення. І солдат Шевченко з гордістю признається собі самому, що в пеклі миколаївської солдатської казарми він не втратив себе, своєї людської гідності та національної честі, зумів зберегти цілість свого «внутрішнього образу». І те, що Шевченко, незважаючи на злу долю, не втратив Божого дару «серцем жити і людей любити», він завдячує Україні і Богові. Сам був у цьому переконаний і слав майбутнім поколінням, синам «сердешної України» свій заповіт любити Україну і молити Господа не залишати її без своєї ласки і опіки.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.
Україна для Шевченка не тільки краєвиди, територія, історія і буття українського етносу, національна пам’ять і національний сором, не тільки його батьківщина, місце народження, рідна мова, культура, поразки і перемоги, народні перекази і легенди, але це і національна мрія, українська національна ідея, національний ідеал гармонійного співбуття усіх — і мертвих, і живих, і ненародженних українців, нині сущих в Україні і не в Україні, і тих, хто в майбутньому буде жити на цій оновленій землі.

«…Саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум, — узагальнює Оксана Забужко, — саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею»5.

Заради досягнення цього ідеалу необхідно, переконаний Шевченко, витворити духовну, моральну і соціальну основу мирного співжиття усіх земляків. Тоді лише усміхнеться заплакана мати-Україна, коли «встане правда! встане воля!», коли наша осквернена історична правда прокинеться, коли свої діти більше не розпинатимуть свою матір-Україну, коли відкритими очима побачимо «живу славу дідів своїх / І батьків лукавих» і коли брати обнімуть найменшого брата.

Шевченко навіть у часи найважчих випробувань злою долею не втрачав віри, не гасив надії на національне пробудження таврованого колоніальним невільництвом рідного народу, сподівався і знав, що Україна таки відродиться і постане як національна держава.

...Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..
Це Шевченкове прозирання в майбутнє України, його надія на духовне воскресіння рідного народу, на його національне прозріння, віра поета в неминуче і таке жадане братання в єдиній родині заради гармонійного співжиття в рідному домі було визначальним ідейно-смисловим змістом життя і творчості українського генія. А для цього, вважає поет, необхідно розбудити убогі душі земляків своїх від рабського сну: «А Україна навіки, навіки заснула».

Свою національну місію Тарас Шевченко вбачав у тому, щоб дарованим йому Всевишнім образним словом будити приспані невольницькою долею українські душі, бити повсякчасно на сполох, аби народ не впадав у розпач, у стан морального пригнічення, духовної апатії і байдужості до свого історичного покликання утвердити «в своїй хаті» свою правду, і силу, і волю.

Прагнення Шевченка досягти злагоди, братолюбія, суспільної гармонії і громадянського миру святим словам не обмежується тільки українським національним простором. Поет думає і переживає за всіх пригнічених, закутих, пригноблених і упосліджених на землі.

У «Давидових псалмах» він запитує:

Чи є що краще, лучше в світі,

Як у купі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?
Шевченко жадає вселенської злагоди, миру та гармонії в усьому світі, тому загальнолюдські цінності органічно вбирають, за його розумінням, цінності національні, а національні примножують вартості вселюдські.

«...Шевченко приходить до усвідомлення того, що вартості загальнолюдські й національні не протистоять одне одному; що індивідуальна душа, яка належить Богові єдиному, не перестає бути національною, що, нарешті, спасіння душі й доля нації рівною мірою залежать від Божої волі»6, — визначає суто світоглядні еволюції і набуття поетом ціною страждань, роздумів і життєвого досвіду усвідомлення ідеї національної душі — «людської і Божеської».

Тому поет благає Господа послати йому «не ветхеє, не древлє слово / Розтлєнное, а слово нове», яке б криком пронесло «меж людьми» тривожний запит про те,

що ми?...

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Ідея духовного здійснення Слова, проростання його істинного в свідомості й душах українських людей, віра в його місійне покликання була визначальною в творчому самозвершенні Шевченка. Слово має виконати місію духовного просвітлення затемнених невільництвом душ, звільнити їх від облуди, скверни і тьми. Тому Шевченко й посилає в Україну («В Україну ідіть, діти! В нашу Україну...») своє Слово до темних, незрячих, убогих — Слово правди і волі в надії, що воно вселиться в людські душі й освітить їх світлом Істини.

Із одержимістю неофіта поет прагне і сподівається:

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.
Душа Шевченка була настільки зболеною від переживань за долю України, що він змушений благати Господа наслати музу, накликати натхнення, аби звільнитися в образному слові від цих душевних мук і страждань — просить послати йому «святеє слово, святої правди голос новий!»

До Музи прагне донести поет своє благання:

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.
І ця творча жага «сказати правду» своєму народові, і це поривання творити образним словом молитву покликані внутрішнім покликом митця вберегти Україну від подальшого розтління і руйнації, захистити цей милий його серцю, тихий світ батьківщини.

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш? —

із синівською ніжністю та сердечним болем запитує Шевченко в один із грудневих днів 1845 року в поезії «Розрита могила». Поет звертається до матері-України з надією почути, хто ж завинив перед нею, хто довів Україну до національної катастрофи. Відповідь на цю болісну тривогу-переживання поет вкладає в уста матері-України, яка добре знає, чому і ким «начетверо розкопана розрита могила». Україна знає, чому степи запродані чужинцем, чому її сини «на чужині, На чужій роботі», чому брат Дніпро висихає і полишає рідний край, а дорогі українському серцю могили москаль розриває, риє, розкопує, «не своє шукає»...

Передусім це Господня кара

За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих,
бо не міг довготерпеливий держитель довго і спокійно дивитися на злодіяння владних синів убогої Вкраїни. Це вони, «раби, подножки, грязь Москви», змирилися заради багатства, чинів і влади зі своїм національним упослідженням, приниженням людської гідності, це вони «няньки, дядьки отечества чужого!» висмоктують останні соки із «старого дуба» — України, вигризають все, що дозволяє їм імперська милість, задля непогамовного збагачення. Це вони, «сини сердешної Украйни», лукаві чада, уражені зрадою, взаємним поборенням, жадобою маєтностей, влади, гріховних спокус, повинні понести кару за розтління рідної землі, за всі злодіяння і скверни. І поет передрікає: «Вас найде правда-мста», бо не буде прощення від Бога за зраду знедоленого народу, який покинутий «на сміх людям / В наругу сусідам».

І все ж Шевченко не втрачає надії на те, що отямляться гріховні сини нещасної України, причастяться, врешті-решт, істиною, очистяться духом, перестануть цуратися своєї мови, культури, історії, традицій, звернуть свій погляд на найменшого брата і відчують-усвідомлять себе братами та синами України. Тому й закликає й сьогодні Шевченко усіх сущих в Україні:

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один одного.

Свою Україну любіть,

Любіть її…


1 Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. К. : Наукова думка, 2003. Т. 6. С. 29–30.

2 Див. детальніше: Брижицька С. «Я не одинокий…» Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. — середина 20-х років ХХ ст.). Черкаси : Брама. Україна, 2006. С. 65–76.

3 Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. К. : Наукова думка, 2003. Т. 6.С. 20.

4 Там же. С. 78.

5 Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К. : Абрис, 1997. С. 101–102.

6 Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме». Гоголь і Шевченко. Порівняльні студії. Акта. 2001. С. 189–190.

Схожі:

Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconЖулинський М. Г. Микола Хвильовий
...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» icon«Микола Лисенко та розвиток музичної культури на Буковині», «Микола...
Птнз, викладачам музики, художньої культури, українознавства, історії, української мови та літератури створити в кабінетах виставки,...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconМикола Хвильовий
Тростяниці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconПрограма для профільного навчання учнів загальноосвітніх навчальних...
М. Г. Жулинський – академік нан україни, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка нан...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconВасиленко Микола Прокопович Микола Прокопович
Київського шкільного округу. За гетьманату 1918 р. — голова Ради міністрів, міністр освіти, голова Державного Сенату. Взяв участь...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconБібліографічна довідка Микола Олексійович Грінченко народився 22 квітня 4 травня
Микола Олексійович Грінченко народився 22 квітня (4 травня за новим стилем) 1888 року в Києві в сім'ї робітника заводу «Арсенал»....
Микола Жулинський «…На славу ймення України» icon„Для розвою справжньої, високої драми потрібні ду-же вигідні, сприятливі...
Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п'єс етнографічного характеру (Вороний Микола. Театр І драма. К.,...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconБібліотека української літератури запрошує листопад 2008 р
Перлини світової культури. Назустріч 300-річчю від дня народження Д. Б. Перголезі (1710-1736). Літературно-музичний вечір «Зірка...
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconНовосанжарської районної ради Полтавської області
Автор: Дашко Микола Іванович, учитель історії, старший учитель, відмінник освіти України
Микола Жулинський «…На славу ймення України» iconКонспект класної години на тему: «Горде ім’я українець»
Україна, як І інші країни світової цивілізації, є неповторною І своєрідною. Вона має свій історичний шлях пошуку істини з перемогами,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка