Українська нація




НазваУкраїнська нація
Сторінка1/4
Дата конвертації28.02.2013
Розмір0.58 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Історія > Документы
  1   2   3   4

Українська нація



Термінологічні проблеми

Генеза: «примордіалісти»

Модерністська альтернатива

Національна свідомість (ідентичність)

«Національне відродження» чи націотворення?
У попередніх, нарисах ми розглянули теорії нації і націоналізму, що ґрунтуються на теоретичному осмисленні світового історичного досвіду. Наскільки вони відповідають історичному досвідові становлення української нації? Відомі нам теорії нації і націоналізму засвідчують, що в націогенезі є певні, спільні для всіх націй і націоналізмів риси й закономірності. Поняття «нація» і «націоналізм» у різних теоріях мають спільні родові ознаки, які відображають ці загальні риси. Отже, можна припустити, що поняття «українська нація» і «український націоналізм» також відповідають цим «стандартам».

З іншого боку, цілком очевидно, що «український варіант» становлення нації і націоналізму має певні специфічні ознаки, які роблять його унікальним. У чому полягає ця унікальність, в яких моментах «український проект» відрізняється від «класичних варіантів» націотворення — це також: проблема, аналіз якої дає змогу визначити місце української нації у світовій історії. Таким чином, ми повертаємося до вже відомого нам парадоксу в осмисленні явищ, які дістали назву «нація» і «націоналізм»: для того, щоб зрозуміти «національне», маємо поставити його в контекст «вселюдського», осягаючи окреме, маємо аналізувати його в контексті загального.

Розглядаючи «український проект», ми зосередимося головним чином на теоретичних аспектах становлення української нації і націоналізму, намагаючись уникати ілюстративних моментів, звернень до конкретних фактів, емпіричного матеріалу — інакше нам довелося б просто писати історію України з погляду націогенези 1.
^ Термінологічні проблеми
Одна з головних ознак сучасного українського суспільствознавства полягає в тому, що не існує згоди щодо поняття «українська нація», від якого можна було б відштовхуватися в конкретних (історичних, соціологічних тощо) дослідженнях. За цієї ситуації дослідники або ж взагалі не дають визначення, покладаючись на те, що з їхньої системи аргументів аудиторія сама зрозуміє, про що саме йдеться, або формулюють «робоче визначення», пристосоване до конкретних аналітичних завдань, або ж запозичують чиєсь визначення.

Зрозуміло, тут не йдеться про необхідність створити нормативне, універсальне визначення «нації», що є неможливим (це ми вже з’ясували раніше). Мається на увазі передусім певний набір формальних ознак поняття «українська нація», які визнаються такими, що з достатньою мірою адекватності відображають суттєві ознаки спільноти, що вважає себе, або ж яку вважають інші, «українською нацією». Очевидно, що для ведення продуктивної дискусії необхідно встановити її понятійні рамки, інакше вона втратить будь-який сенс.

Як приклад згадаємо тривалі суперечки з приводу того, який визначальний чинник вкладається в поняття «українська нація» — етнічний чи політичний?

У державно-нормативних документах, зокрема в Конституції України, таке поняття як «українська нація» не визначене, хоча й уживається разом з терміном «український народ», у рамках якого об’єднуються «громадяни України всіх національностей» 2. Цілком очевидно, що на момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст (принаймні такий стереотип переважав і, очевидно, переважає у масовій свідомості), концепція «нації» не пов’язувалася з концепцією громадянства. Цей підхід і досі відчувається в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні — це передусім етнічно-культурна, мовна спільнота.

При цьому досить часто поняття «український народ» і «українська нація» ототожнюються: «Термін У. [український] н.[арод] тотожний терміну українська нація й визначає етнонаціональну спільноту, яка ідентифікує себе як власний самобутній етнокультурний та етнополітичний організм на власній споконвічній етнічній території» 3. Значною мірою таке розуміння «нації» пов’язане також із тим, що воно змішується з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», що є очевидним наслідком категоріальної нерозробленості сучасної української наукової термінології та надмірної заангажованості суспільствознавства в політичних справах.

Можна назвати ще декілька причин, через які «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні: тривала бездержавність українців (за цих умов політично-етатистська версія нації, очевидно, не мала шансів на успіх), вплив народницьких традицій в сучасному суспільствознавстві, інерція радянських часів, коли панувала етнологічна концепція нації тощо.

Поряд із цим підходом існує також й інша версія — «українська політична нація». Вона базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається громадянством індивіда (згадаємо дискусію про типологію націй і націоналізмів) і наближається до моделі «нації», що ґрунтується на понятті «народного суверенітету». Цікаво, що й у цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно-політичної еліти.

Я. Грицак наводить цікаву гіпотезу (на жаль, не згадуючи імені її автора), згідно з якою у новопосталих державах вибір концепції національної ідентичності (етнічної чи політичної) залежить від типу еліти, яка приходить до влади. Якщо це культурницька еліта, вона має схильність вибирати етнічну концепцію. Політичній концепції нації віддають перевагу адміністративні еліти. Особливістю України є те, що у її випадку обидва типи місцевих еліт зробили вибір на користь політичної концепції нації 44. Як на нашу думку, ця інструменталістська гіпотеза, досить приваблива з погляду її аналітичної комфортності, може призвести до надмірних спрощень, не кажучи вже про спірний характер твердження щодо однозначного вибору еліт.

Можна припустити, що на практиці сучасні українські еліти віддають належне як «етнічній», так і «політичній» концепції нації, намагаючись збалансувати їх, оскільки вибір на користь лише однієї з них ставить під загрозу політичну стабільність і територіальну цілісність держави й відповідно — домінантні позиції цих еліт.

Понятійний поділ на «етнічну» і «політичну» концепції нації відповідає вже відомій нам типології Ф. Майнеке (Kultumation — Stagnation). Ми знаємо, що цей поділ є теоретичним відображенням двох варіантів націогенези. В українській інтелектуальній традиції вони існували вже на початку XX ст. у вигляді двох історіографічних шкіл. Можна згадати, наприклад, концепцію нації В. Липинського та його школи як зразок «політичної» теорії нації, а також «народницьку» версію, що орієнтувалася переважно на «етнічну» концепцію нації (ще раз наголосимо на умовності цього поділу). Варто звернути увагу й на ту обставину, що процес становлення української нації,

якщо розглядати його як трансформацію етнічно-культурної спільноти (Kultumation) у політичну, відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох досить коротких епізодів), тобто політична концепція не мала шансів на реалізацію, тоді як етнічна значною мірою сприяла стабілізації націогенези принаймні на рівні еліт. Користуючись термінологією Е. Сміта, ми можемо ідентифікувати українців початку модерної доби як демотичну етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту — націю.

Ще раз наголосимо на тому, що йдеться про концепції, а не реалії. У даному випадку йдеться не про реальне існування «етнічної» чи «політичної» нації як такої, а про спроби визначитися щодо ознак, які, на нашу думку, є притаманними певному явищу.

У цьому контексті стає зрозумілішою проблема з визначенням змісту, який вкладається в поняття «українська нація». Згадаємо, наприклад, поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» ознаки «нації» і розглянемо, яким чином можна застосувати їх щодо терміна «українська нація».

Звернемося до «об’єктивних» ознак. Загальновизнаною є думка про те, що українці як етнос були і залишаються автохтонами, отже, можна вести мову про тривале, безперервне життя цього етносу у відносно стабільних територіальних межах. Проте бездержавність українців, набагато триваліша аніж періоди державного існування, фактично перекреслює територіальну ознаку як важливу складову у визначенні «української нації»: українські етнічні землі постійно були поділені між різними державами. Якщо ж вести мову про модерну епоху, що стала часом інтенсивного формування української нації, то ми дійдемо парадоксального висновку: територіально українська нація остаточно оформилася завдяки радянському режимові, який завершив об’єднання основних українських етнічних земель у рамках Української РСР, не кажучи вже про стабільну, хоча й суто символічну, державність у рамках Радянського Союзу. Поза тим, топонім «Україна» остаточно стабілізувався як «національний» лише в XIX ст.

Інша «об’єктивна» ознака — мова. Коли сформувалася українська мова як мова «високої культури» (за термінологією Е. Ґелнера)? Перша спроба мала місце в XVI— XVII ст., проте внаслідок політичної асиміляції «українських» еліт відбулася перерва у становленні стандартизованої літературної мови, і на рубежі XIX—XX ст. почалося формування її нового варіанта, яке тривало аж до перших декад XX ст. 5 При цьому цілком очевидно, що мовна самоідентифікація українців не може однозначно ототожнюватися з національною: скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовувалось на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналежності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю? З іншого боку, посилаючись на дані радянських авторів, Б. Кравченко стверджує, що «українська національна ідентичність» у 1960 — 70-ті роки панувала навіть у мовно зрусифікованих регіонах радянської України 6, що «від зворотного» підтверджує тезу про недостатність мовного критерію як детермінанти у визначенні «нації».

Якщо брати до уваги таку ознаку, як «спільність економічного житія», то доведеться визнати, що «національна економіка» в Україні не склалася й понині, особливо коли зважати на той факт, що за радянських часів, тобто в епоху інтенсивної модернізації, економіка УРСР формувалася як інтегральна частина загальносоюзної економіки. Сучасні проблеми державного й національного будівництва, регіоналізм значною мірою пов’язані саме з відсутністю загальнонаціональної економіки.

Чи можемо ми за таких обставин відмовитися від орієнтації на «об’єктивні» ознаки, визначаючи параметри поняття «українська нація»? Очевидно, ні. Парадокс полягає в тому, що «об’єктивні» ознаки, безперечно, мають велике значення, однак тоді, коли вони набувають символічної цінності, коли відбувається їхня «суб’єктивація» (у даному випадку цей термін уживається не в його філософському значенні). На це звернув увагу Дж Армстронг. Аналізуючи проблему мовної ідентичності як аспекг становлення національної ідентичності українців, він зауважував, що мова сама по собі не відіграє вирішальної ролі у становленні цієї ідентичності, вона набуває значення лише тоді, коли перетворюється на символічну цінність 7.

Так само й розуміння «території» може стати надзвичайно важливим символічним чинником у формуванні національної свідомості. Коли на рубежі XIX—XX ст. в українській суспільно-політичній думці виникла ідея «соборної» України, тобто України в межах етнічних земель (тарасівці, Ю. Бачинський, М. Міхновський), то стало цілком очевидним, що ця ідея є надзвичайно важливим елементом національної свідомості української інтелектуальної еліти і відповідно — розуміння поняття «українська нація».

Утім, доведемо наші міркування до логічного завершення. «Об’єктивні» ознаки, існуючи на рівні суб’єктивному (як символи в даному випадку), в реальному житті мають інструментальне, практичне значення. Коли вони входять у суспільну свідомість, то сприймаються як об’єктивна реальність, отже, стають «об’єктивними» і вже діють саме як об’єктивні чинники.

Усі ці спостереження підводять нас до висновку про те, що у формуванні поняття «українська нація» вирішальну роль відіграють суб’єктивні ознаки. «Об’єктивні» також мають велике значення, але вже в їхньому суб’єктивному втіленні. У цьому контексті визначення нації як «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) та «комунікативна теорія» нації, взагалі всі теорії, що пов’язують суттєві ознаки цього явища із сферою «суб’єктивного», виглядають як найпридатніший інструментарій у дослідженні української нації.

Взаємодія, співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» ознак нації, «етнічних» та «політичних» її компонентів і відповідних чинників, розглядаються суспільствознавцями в різних контекстах, під різним кутом зору. Зокрема, ця проблема знаходить конкретніше втілення в різних поглядах на історичну генезу української нації. Можемо потішити себе тим, що в цій галузі вже сформувалися два основні «табори», які загалом відповідають поділові, що склався у світовому суспільствознавстві: маємо власних «примордіалістів» і «модерністів», про яких і йтиметься далі.
^ Генеза: «примордіалісти»
В сучасному українському суспільствознавстві проблема становлення української нації аналізується переважно в руслі етногенетичних або «етніцистських» концепцій. Основу цих концепцій складає система понять «етнос — народ — нація», де перше виступає родовим і здебільшого ототожнюється з другим і навіть із третім. Наведемо деякі з найчіткіших формулювань цього підходу: «Народ в якості етносу поєднує в собі всі характеристики, що визначають його як окрему спільність, котра володіє системою сталих ознак, що сформувалися історично. Відповідно до цього, етносами є народи, що перебувають як на племінній стадії розвитку, так і на стадії національного, тобто коли етнос стає народом-нацією. Отже, етнос — це родове поняття для будь-якої стадії цивілізаційного розвитку того чи іншого народу.

Взятий же в якості нації, народ характеризується, окрім властивостей, таких як мова, характер тощо, притаманних його попереднім етапам історичного розвитку, — національною свідомістю та сталою політичною організацією, що виражає його національні інтереси» 8.

Відповідним чином сформульовано аксіоматичну версію націогенези, згідно з якою українці (як етнос і народ) існують з прадавніх часів. Ще в період Київської Русі вони утворили етнокультурну (в інших варіантах — етносоціальну чи навіть етнополітичну, тобто національну) спільноту, яка в XVI—XVII ст. намагалася оформитися в національно-державну спільноту. Після існування в «латентному стані» у складі імперій вона пережила в XIX ст. період «національного відродження», наслідком якого стало формування «модерної української нації». Останній термін створює можливість для припущення, що існувала «домодерна українська нація», з якою іноді ототожнюється поняття «український народ».

Цей підхід значною мірою збігається з версією націогенези, запропонованою західними «етніцистами», зокрема Е. Смітом, Дж Армстронгом, П. Брассом, I. Лисяком-Рудницьким та ін. їхні аргументи в узагальненому вигляді зводяться до таких положень:

1. Нації утворюються не «з нуля», а на основі етнічних спільнот, реальних, чи «сконструйованих», «винайдених» іт. ін.

2. Етногенеза пов’язана з націогенезою через певні елементи культурної тяглості (символи, міфи, традиції).

3. Ці елементи культурної тяглості якісно змінюються, особливо в період націотворення, коли вони набувають інструментального значення.

При цьому на аналітичному рівні поняття «етнос», «етнічна група», «етногенез» відокремлені від понять «нація» і «націогенеза».

Сучасні українські суспільствознавці, які сповідують етногенетичний варіант націогенези, здебільшого не визнають ідеї про те, що етнічна спільнота може бути сконструйованою чи винайденою. Дехто наполягає на безпосередній антропологічно-біологічній тяглості у процесі етнонаціогенези. Досить поширеною є думка про «органічність» елементів культурної тяглості, що заперечує їхнє інструментальне значення. Як ми вже зазначали, поняття «етнос», «народ», «нація» досить часто ототожнюються. Нарешті, перебільшується чи й абсолютизується фактор безперервності в етнонаціогенезі.

Усе це складає основу примордіалістської версії націогенези українців. Ця версія є домінуючою в сучасному українському суспільствознавстві. Це можна пояснити популярністю народницької інтелектуальної традиції, до якої повертаються сучасні дослідники, а також ідеологічною та дослідницькою кон’юнктурою (термін «кон’юнктура» вживається тут у нейтральному значенні). Цілком очевидно, що в початковий період становлення державної нації, який нині переживає Україна, «соціальне замовлення» полягає в легітимізації її вимог історичними аргументами. Серед останніх найвагомішим має бути той, згідно з яким відповідна нація має якомога давніші історичні корені.

Ми вже окреслили найзагальніші риси цих підходів. Наведемо кілька конкретних прикладів. Почнемо з примордіалістських версій, що зосереджуються здебільшого на питаннях етногенези українців, як безпосередньої передумови й основи націогенези. Своєрідний соціально-біологічний варіант примордіалізму пропонує Л. Залізняк. Він стверджує, що «сучасні українці генетично пов’язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу... [...]. Українці XVI—XVIII ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, самосвідомість, антропологічний тип тощо) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X — XIV ст. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями (виділено мною. — Г.К.)» 9. Зрозуміло, що ця «етнокультурна тяглість» має засвідчити наявність подальшого історичного зв’язку з «національним відродженням» XIX ст., українською державністю XX ст. тощо. Л. Залізняк дещо пом’якшує радикальність своїх висновків, застосовуючи термін «праукраїнці».

Подібну аналітичну схему, але з ухилом у «культурницький примордіалізм» пропонує інший український дослідник А. Пономарьов. Український етнос, вважає він, шляхом тривалої історичної еволюції перетворився в націю. Цей процес, зокрема, знайшов відображення у зміні етнонімів-самоназв. «Етап формування українського етносу, — стверджує А. Пономарьов, — пов’язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу» 10.

Вирішальне значення в націогенезі, зауважує автор, має суб’єктивний чинник. Серед головних складників нації, що становлять її основу і розкривають внутрішню сугність, виступають національні інтереси. Останні «приводяться в рух визрілою національною ідеєю, довкола якої кристалізується етнос». Свідченням наявності національної ідеї є формування у людей національної самосвідомості, «що може виявлятися в підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови». На цій основі формується «національна культура» та національна держава, яку А. Пономарьов чомусь називає «зовнішнім атрибутом».

Отже, на цій основі пропонується така «націогенетична концепція» (зауважимо, що поняття «етногенеза» та «націогенеза» автор уживає як тотожні): «етногенез українців слід відшукувати в київсько-руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті [...]. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для українців (виділено мною. — Г.К)» 11.

Згодом, продовжує А. Пономарьов, націогенетичний процес «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно-культурне відродження. «Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського етносу» 12.

Ми вдалися до такого широкого цитування лише з однією метою — продемонструвати очевидну невиробленість термінології, що призводить до хаотичного згромадження категорій різного аналітичного рівня. Архаїзація терміна «національний», ототожнення термінів «націогенеза» й «етногенеза» (при одночасних спробах розмежувати їх), відсутність критеріїв, за якими визначається зміст цих та інших термінів (в якому значенні вживаються поняття «національний дух», «національне піднесення», «національне»?) тощо — все це не лише вади підходу до проблеми конкретного автора, а й віддзеркалення загального стану українського суспільствознавства. Утім, нас цікавить інше: А. Пономарьов намагається розв’язати дилему перервності і континуїтету в націогенезі українців, звертаючись передусім до «суб’єктивних» чинників, які справді були й залишаються найпридатнішими для цієї мети. В даному випадку це вияв найпоширенішого в сучасному суспільствознавстві підходу.

Згадаємо ще один варіант примордіалізму, назвемо його «політико-генетичною версією». На думку львівського дослідника Я. Дашкевича, вже в період Київської Русі існувала нація під назвою «русь». «...Процес формування русі як політичної та етнічної нації у IX—X ст., — стверджує автор, — відповідає тим принципам етнічності, які висуває етносоціологія у відношенні до націй, щоправда, вже після періоду Французької революції» 13. Київська Русь у цьому варіанті розглядається як «держава-імперія, багатонаціональна за своїм населенням». Цю імперію, вважає Я. Дашкевич, формувала верхівка єдиної політичної нації, що на початковому етапі утворилася з кількох етнічних елементів, серед яких переміг «східнослов’янський початковий субстрат, який таким чином перетворився на суперстрат, що асимілював норманів та іранців, приймаючи для своєї національної держави-імперії назву Русь і утворюючи вже гомогенну не лише політичну, але й етнічну націю під такою ж назвою» 14.

«Етнонаціональну» єдність Я. Дашкевич визначає такими параметрами:

1. ^ Соціокультурна єдність (єдиний язичницький пантеон, а згодом — спільна християнська релігія «в слов’янському обряді з єдиною культовою церковнослов’янською мовою, що відіграла також уніфікуючу роль як мова єдиної руської літератури» та мова еліти).

2. Єдність історії та сучасного досвіду (боротьба з Полем та її традиції, завоювання територій в IX—XI ст.).

3. Уявлення про спільне походження.

4. Колективна ідентичність (поділ на «своїх» і «чужих», який відбувався, на думку Я. Дашкевича, за етнічними та релігійними ознаками) і навіть — «високорозвинене почуття національної самосвідомості й національної гордості».

5. ^ Почуття солідарності (передусім, усередині верхівки «політичної нації»).

До цих складників Я. Дашкевич додає також політико-державний чинник (існування держави з більш-менш визначеними кордонами та центром у Києві), соціально-економічний чинник (специфічна, притаманна лише Київській Русі, соціальна стратифікація суспільства, формування «регіональних ринків» — очевидно, мається на увазі щось на зразок «єдності економічного життя» — сам автор у даному випадку висловлюється невиразно); культурно-ідеологічний чинник (наявність єдиної давньоруської культури) 15.

Коментуючи цю версію націогенези, звернемо увагу на очевидні ремінісценції зі схеми Е. Сміта: знаходимо «етнічне ядро» латерального типу — русь, довкола якого формується «нація». Під егідою держави відбувається процес бюрократичної інкорпорації підлеглих етносів. Очевидною є також схожість з аналітичною схемою І. Лисяка-Рудницького, про яку йтиметься нижче.

Утім, повернемося до аргументації Я. Дашкевича. Фактично, якщо довести його міркування до логічного завершення, можна стверджувати, що в Київській Русі розгорталися процеси, які мало чим відрізнялися від процесів творення «націй до націоналізму» у Франції, Англії та Іспанії. Звідси можна дійти й іншого висновку — історія, чи «коріння», українців як нації сягає саме часів Київської Русі.

Якщо сприймати міркування львівського історика як гіпотезу, основану на теоретичних конструкціях Е. Сміта та І. Лисяка-Рудницького, вона виглядатиме цікавою, хоча й не новою у теоретичному плані. Якщо ж акцентувати увагу на конкретній аргументації автора, то можна помітити очевидні методологічні огріхи й суперечливість висновків. По-перше, знов-таки «нація» ототожнюється з етносом і державою (щоправда, не завжди). Звичайно, цей термін архаїзується, а разом з ним і поняття «етнічної» та «політичної» нації. По-друге, викликають певні сумніви аргументи щодо наявності в «руській нації» деяких із згаданих вище елементів єдності: «уявлення про спільне походження», «колективна ідентичність» та «національна самосвідомість» (явний архаїзм), «почуття солідарності». Навіть якщо адресувати усі ці суб’єктивні ознаки політичній та інтелектуальній еліті Київської Русі («політичній нації»), виникають сумніви щодо їхньої безперечної наявності. Знов-таки привертає увагу невиробленість категоріально-понятійної сфери: про ототожнення деяких термінів уже йшлося, згадаємо також про те, що «національна держава» та «держава-імперія» у даному випадку постають як поняття рівнозначні, що, мабуть, є неприйнятним із методологічного погляду.

Позицію Я. Дашкевича з цих питань поділяє інший львівський історик — Я. Ісаєвич. Щоправда, він безпосередньо посилається на працю Е. Сміта «Етнічне походження націй» як на теоретичне джерело своїх міркувань. Звертаючи увагу на той факт, що в етнічних груп (Я. Ісаєвич вживає термін «етнія» як кальку з ethnie) та націй на початкових етапах їхнього формування є певні спільні риси — символи, самоуявлення, уявлення про майбутнє — він доходить такого висновку: «Не є таким безперечним твердження, що «модерні» нації настільки відмінні від етнічних формацій ранішого часу, що неможливо назвати одним терміном давні і модерні спільноти. [...] Від початків існування державності, від появи етнічної свідомості простежуються певні риси самосвідомості, які зберігаються протягом наступних 1000 чи 1500 років. [...] Вважається досить переконливим погляд, що головним фактором утворення нації були події тисячолітньої давності, а не політичний рух кінця XIX ст., який сприяв консолідації, але ж ніяк не започаткував її» 16.

Мабуть, не варто повертатися до узагальненої критики згаданих примордіалістських версій націогенези українців. Зазначимо лише, що «українські примордіалісти» підходять до проблем становлення націй з тих самих позицій, що й їхні західні однодумці. Отже, можна адресувати їм ті ж самі зауваження, про які ми згадували в нарисі, присвяченому теоріям націогенези.

Звернемося до тих аналітичних пропозицій, в яких примордіалістські аргументи співіснують з модерністськими. Найцікавіший варіант такої схеми запропонував І. Лисяк-Рудницький.

Формулюючи свій варіант підходу до націогенези українців, він вводить аналітичний поділ, згідно з яким слід розрізняти поняття «народ» і «нація». «Народ» — це «етнічна одиниця», «нація» —політична. «Те, що творить народ, — писав учений, — це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (просторовий і часовий) «народний характер» 17. Нація — явище суб’єктивної сфери, це «колектив людей, що хочуть бути державою» «існування нації спирається на свідому волю її членів» . Отже, поняття «народ» і «нація», вважав І. Лисяк-Рудницький, не тотожні, зрештою, й відповідні суспільні явища, які визначаються за допомогою цих понять, виникають у різні часи і мають різний «вік». Народ, або етнічний колектив, за І. Лисяком-Рудницьким — це основа, «підбудова», на якій формується нація (у вигляді «надбудови»).

Вчений погоджувався з тим, що формування українського народу загалом завершилося «в половині першого тисячоліття нашої ери». Що ж до початків становлення української нації, то їх, на думку дослідника, «треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто набагато століть після сформування українського народного (етнічного) колективу» 19.

Аналітичний поділ, запропонований І. Лисяком-Рудницьким, дав змогу йому сформулювати свій підхід до проблеми континуїтету й перервності в націогенезі. Становлення української нації — це процес, у якому спостерігалися перерви, однак наявність «основи», народу гарантувало спадковість у націогенезі. Вчений не заперечує того очевидного факту, що в побуті, матеріальній і духовній культурі українського народу, в його мові і територіальному розселенні відбувалися зміни. Однак вони, на думку дослідника, мали еволюційний характер, і саме це забезпечувало спадкоємність розвитку, континуїтет.

У процесі становлення української нації автор виділяє три фази: княжофеодальну (від Київської Русі до Люблінської унії), козацьку (XVII—XVIII ст.) та модерну (вона починається з «національного відродження» XIX ст.). «Очевидно, — зауважував І. Лисяк-Рудницький, — помилкою було б думати, що між трьома фазами існування української нації взагалі не було ніякого генетичного зв’язку. Якщо б це прийняти, то, будучи послідовним, треба б прийти до висновку, що маємо справу з існуванням трьох зовеш окремих національних об’єктів» 20. «Генетичний зв’язок» існує завдяки «підбудові», тобто народові.

Взаємодія «народу» і «нації» в націогенезі українців, і відповідно, співвідношення елементів перервності й безперервності у цьому процесі виглядають, на думку І. Лисяка-Рудницького, так по-перше, «надбудова», тобто нація в ті періоди, коли вона існувала, абсорбувала в себе багато характерних рис «підбудови». Внаслідок цього деякі константні риси народу закарбовувалися, зберігалися і як константні риси нації в ті моменти, коли вона формувалася чи відроджувалася. По-друге, певні риси, характерні для нації, залишалися в «підбудові»: «В такому випадку, якщо «вища» сфера стала жертвою знищення, ті її вартості й традиції, що їх вона встигла тривалим способом защепити «нижчій сфері», можуть зберегтися...» 21. Найнаочніший тому приклад — козацька традиція, яка значною мірою змінила побут і колективну свідомість українців. По-третє, існували елементи безпосередньо політичної спадкоємності, представлені в діяльності політичних чи релігійних еліт (боярсько-шляхетські кола, що приєдналися до козаччини, нащадки козацької старшини, що взяли участь у національному відродженні XIX ст. та в українській революції 1917—1921 pp.). Утім, ці елементи були надзвичайно слабкими й рудиментарними. По-четверте, важливим чинником континуїтету була «постійність геополітичної ситуації», передусім, стабільність фактора зовнішньої загрози. Усі ці елементи континуїтету мають спільну особливість — усі вони є частиною «реальної традиції», що має, так би мовити, «матеріальну основу». Ця реальна традиція доповнюється свідомо сконструйованою, як це було, наприклад, тоді, коли М. Грушевський обґрунтував зв’язок між Київською Руссю та претензіями сучасників на існування української нації. (Впадає в око цілковита схожість цієї ідеї з «винайденою традицією» Е. Гобсбаума. Зауважимо лише, що І. Лисяк-Рудницький сформулював її у 1951 р., за тридцять років до англійського вченого.)

Загалом, аналітична структура, запропонована українським ученим майже півстоліття тому, виглядає привабливою й актуальною і сьогодні. Для нас вона цікава не лише тим, що дає можливість структуралізувати наші уявлення про націогенезу і визначити співвідношення останньої з етногенезою. Вражає те, що в ній ми знаходимо елементи підходів, які набагато пізніше з’явилися в західному суспільствознавстві і вважалися цілком оригінальними. Ми вже згадували про ідею «винайденої традиції» в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького. Привертає увагу й те, що його погляд на певні елементи етнічної ідентичності, як важливі чинники континуїтету в націогенезі, навдивовижу нагадують узагальнення Дж Армстронга та Е. Сміта, праці яких з’явилися на початку 1980-х років.

Концепція І. Лисяка-Рудницького формувалася під очевидним впливом теорії поділу націй на «історичні» і «неісторичні»: розриви в «національній» історії пов’язуються в ній передусім із втратою державності та політичних еліт (розриви в історії «надбудови»). Спроба поєднати в одній аналітичній схемі етногенезу і націогенезу, не ототожнюючи їх, як на нашу думку, досить вдала, водночас надала деяким міркуванням ученого примордіалістський характер (у тій частині, де йдеться про етногенезу та про континуїтет у розвиткові етносу). Привертає увагу й помітна суперечливість у вживанні терміна «нація». Явно архаїзуючи його, І. Лисяк-Рудницький згадує про «націю» в Київській Русі (називаючи її «руською») та в козацьку добу («козацько-українська нація»). Разом з тим він заперечує наявність «нації» в модерному розумінні цього слова в давні часи 22, термін адресується передусім елітам княжої та козацької діб. Саме тому виникає термін «модерна нація», який має відображати реалії доби після Французької революції (вчений розробив також окрему концепцію формування «модерної української нації», про яку йтиметься нижче).

Подекуди міркування І. Лисяка-Рудницького мають телеологічний присмак — згідно з його аргументацією українська нація виникла тому, що вона мала виникнути. Оскільки народ продемонстрував «подиву гідну тяглість (континуїтет)», націогенеза постає у цьому випадку як генетично запрограмований процес, що розвивався всупереч будь-яким перешкодам лише завдяки фактові буття народу (етносу).

Вважаючи схему І. Лисяка-Рудницького компромісним варіантом між примордіалізмом і модернізмом, розглянемо докладніше останній, попередню зауваживши, що «модерністське» спрямування в українській суспільствознавчій традиції не має таких коренів і не настільки поширене як примордіалізм.
  1   2   3   4

Схожі:

Українська нація iconДвнз «криворізький національний університет» криворізький педагогічний...
У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах...
Українська нація iconУкраїнська мова: особливості її походження, вивчення І захисту що таке мова?
Мова належить до так званих вторинних си­стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є....
Українська нація iconБританські ліберали, роберт вільям сітон-вотсон І “нещаслива нація”
Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра історії слов’янських країн
Українська нація iconГрупа Дата Предмет українська література
П. Хропко. Українська література. Підручник для 10 класу.— К., 2001 та видання інших років
Українська нація iconОсобливості роботи за підручником «Українська мова. 2 клас» (автор...
Віту, вирішення життєво важливих завдань)» (Програма, с. 10), уможливлює зміст навчально-методичного комплекту, до якого входять:...
Українська нація iconУроку
Українська мова. 10-11 класи. Програма для профільного навчання учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Філолгічнтй напрям, профіль...
Українська нація iconУрок 20 Нова українська література І театр як відображення тенденцій...
Користуючись картою атласа «Українська культура першої половини ХІХ ст.», виконайте завдання
Українська нація iconЗа програмою, рекомендованою мону
Українська мова. 10-11 класи. Програма для профільного навчання учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Філолгічнтй напрям, профіль...
Українська нація iconРеферат на тему Стан української мови в сучасній Україні
Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою...
Українська нація icon«Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри»
Українська мова І традиція генеалогічного й типологічного розподілу слов’янських мов
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка