Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009




Скачати 90.94 Kb.
НазваФормат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009
Дата конвертації21.04.2013
Розмір90.94 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Журналістика > Документы
ФОРМАТ ВІТЧИЗНЯНИХ ТОК-ШОУ ВИЗНАЧАЮТЬ ПОЛІТИКИ

Борис Бахтєєв , для «Телекритики» 28-11-2009

Хоча програма Ганни Безулик наочно демонструє, що найцікавіше в ній - це репліки експертів та журналістів

Глядацька цікавість до ток-шоу, їхній рейтинг - річ оманлива. Так само оманлива, як і рейтинг новорічних програм. Як дешеві детективи. Кожного разу чекаєш, що ну от цього разу, ну нарешті, ну хоч тепер, ну мусить же колись бути щось цікаве. І щоразу - розчарування, щоразу - не те. Це тільки підігріває цікавість, мов той обрій, що віддаляється, тільки-но починаєш до нього наближатися, але однаково цікаво: а що ж там? Це - наркотик, «зістрибнути» з якого можна лише або зусиллям волі, або коли організм уже не сприймає, перенасичений. Це - телевізійний варіант комунізму, ісламського фундаменталізму, слов'янської єдності та всіх інших тоталітарних течій в одному флаконі. Тих, які неодмінно обіцяють щось дуже й дуже приємне, але неодмінно ж «після дощику в четвер», «once in a blue moon», «коли рак на горі свисне». Отак і наші ток-шоу: всі вони обіцяють розв'язання актуальних проблем - хай не на практичному, а на інтелектуальному рівні, і всі вони не можуть його дати, бо не мають для того умов і не створюють їх.   

 А надихнула мене сісти за писанину програма «Я так думаю з Ганною Безулик», що виходить щочетверга на 5 каналі. Як на моє суб'єктивне враження, це ток-шоу сьогодні є одним з найкращих та найцікавіших. Зокрема й із тієї причини, що Безулик де в чому відступає від загальноприйнятого в Україні формату подібних програм.

 Треба відзначити: сьогоднішня Ганна Безулик разюче відрізняється від «ранньої» Безулик. Не перериває гостей, не нервує, не нав'язує власну думку, не розмовляє в тональності «ну й дурні ж ви тут усі». Вона стала вправним модератором. Як і належить модераторові, вона не те щоб перебуває в тіні, але не прагне бути щомиті в центрі уваги. Її не буває занадто багато.  

 Випуск від 26 листопада був дуже показовим. Гостями студії були Сергій Головатий та Олег Рибачук. У цьому - «товарний знак» Безулик: нерідко вона запрошує не надто розкручених політиків, не завсідників ток-шоу, не рекламні політичні обличчя всіх каналів. Утім, свіжі обличчя найчастіше так і не конвертуються у свіжі ідеї. Але це вже не провина Безулик.

 Предметом обговорення у випуску була «сильна рука». Розмови майже на класичну тему: хто може змінити ситуацію в Україні - особистості чи інституції. Знову треба висловити комплімент ведучій: в неї виходить майже віртуозно поєднувати домашні заготовки з реагуванням на реальний перебіг обговорення. Без сумніву, домашньою заготовкою є те, що вона поділяє велику й загальну тему на тематичні блоки, на конкретні аспекти. З одного боку, це дозволяє принаймні намагатися не втопити тему в загальних словах ні про що, з іншого - Безулик поділяє обговорення на предментні блоки рівно до тієї міри, щоб за цими вузькими аспектами не загубилася загальна тема. Саме в такий спосіб у випуску від 26 листопада було зачеплено тему корупції, її впливу на українську політичну систему та можливості її приборкати. І все це під кутом зору загальної теми: хто може покінчити з корупцією - сильні лідери чи демократичні інституції. Цікавим вийшло обговорення ролі «третього сектору», громадських організацій та суспільства як такого в сьогоднішній Україні.

 Гостями «другого плану» цього разу були Євген Головаха, Ірина Бекешкіна, Євген Бистрицький, Володимир Фесенко, Віктор Мусіяка, Лариса Івшина, Діана Дуцик та інші експерти та журналісти. Це - ще одна «торгова марка» «Я так думаю»: принаймні з погляду хронометражу гості «другого плану» не мають змоги «так думати» ані в «Шустер live», ані у «Великій політиці», ані навіть у «Свободі слова». У цих грандах жанру гості «другого плану» не мають змоги так детально й предметно висловлювати свої ідеї. Розворушити політиків, не дати їм зовсім перетягнути розмову у вигідне їм самим річище, не дозволяти піаритися, змусити їх говорити правду, та ще й по суті - от що покликані робити численні журналісти та експерти. І, зрештою, змушувати їх думати, а не бубоніти домашні заготовки та завчені словесні штампи.

 Утім, усі старання та намагання Ганни Безулик найчастіше виявляються марними. Кожен із запрошених до студії політиків гне свою лінію й коригувати її під впливом виступів опонентів не збирається. Старанність Безулик висвітлює одну загальну рису наших ток-шоу, яка мало залежить від ведучих, а є наслідком заведеної в нас політичної (та й загальної) культури. Наші політичні ток-шоу є чим завгодно, тільки не дискусіями, не дебатами. Імітація дебатів - от що ми спостерігаємо. Політики виголошують промови - чи то немов на партгоспактиві, чи ніби на мітингу. Вони можуть відповідати на аргументи опонентів, а можуть не відповідати, можуть узагалі тих аргументів не помічати. Кожен виступ кожного гостя є самодостатнім монологом, він не є невід'ємною частиною діалогу. Зверніть увагу: у своїх виступах у ток-шоу політики найчастіше звертаються не один до одного, а до телеаудиторії. Кажучи точніше, до уявної аудиторії, якої не видно й яка не має змоги ані відповісти, ані взагалі висловитися. Іншими словами, кожен гість ток-шоу звертається до якоїсь намальованої його фантазією ідеальної, стовідсотково згідної з ним аудиторії, якої не існує в реальності. Тренування виступів на мітингах перед дзеркалом - от чим є промови політиків у телевізійних ток-шоу. Тільки замість дзеркала в даному разі - телекамери. Бесіди політиків самих із собою - от за чим ми з гідною поваги регулярністю спостерігаємо на різних каналах. Коли хто-небудь з політиків раптом звертається до опонента, вже точно знаєш: зараз буде навішено ще одного ярлика, сказано щось образливе. «Сам дурень» - ото й є єдине, що віп-гості ток-шоу довзволяють собі сказати не в камеру, а опонентам.

 Опоненти є лише статистами. У найкращому разі - свідками. Експерти та журналісти - декорації. Репліки експертів та запитання журналістів можна ігнорувати. Якщо вже не буде виходу, цілком можна відповісти на них до того обтічно, що вже й не пригадаєш, що саме сказав журналіст або експерт. Так само повсякчас відбувалося у «Я так думаю»: проігнорувавши запитання Фесенка, тобто вислухавши його й продовживши свою промову, ніби нічого не сталося, Головатий уже за три хвилини просто промовчав у відповідь на запитання Головахи. Наполягання чи то ведучих, чи то занадто наполегливих журналістів виглядають як настирливість і гальмують темпоритм агітаційно-гіпнотичного сеансу, даруйте, ток-шоу.

 Чи не єдине запитання, на яке Головатий відповідав детально й із бажанням, було таким: якщо він був помаранчевий, то чому ж опинився серед біло-синіх? «Сам дурень» - «Ні, це ти сам дурень». А, ще пригадалося: був ще один епізод із тієї самої серії - Головатий вів мову про Україну як жертву російського більшовизму, а присутній на ефірі Максим Равреба звинуватив його в поганому знанні історії та антиросійській позиції. Тема виявилося вдячною: чи не тому, до речі, так полюбляють наші політики виголошувати промови на теми історії та взаємин із Росією, що для того не потрібно розумових зусиль? Можна обмежуватися найзагальнішими, давно відомими ідеологемами, ледь не цитатниками, та ще й виглядати так собі інтелектуальненько.

 Якщо політики не спускаються до того, щоб відповідати на запитання опонентів та експертів із журналістами, то ні експерти, ані журналісти не мають змоги відповідати політикам на кожне їхнє сумнівне твердження. Справжня дискусія, до речі, саме й передбачає можливість відповідати на кожну тезу, а не загалом на все одразу. От сказав Головатий, ніби сильний демократичний президент Кучма зламав комуністичну систему й започаткував демократію. Невже ніхто з присутніх не мав що заперечити? Не може такого бути. Але можливості заперечити ніхто, окрім мовчазного Рибачука, й справді не мав.

 Якими мусили б бути справжні дебати? Їхні учасники мали б звертатися один до одного, сперечатися один з одним, доводити один одному. От саме глядачі мали б бути там свідками, спостерігачами, може, арбітрами - але не цільовою аудиторією. Чи є в наших ток-шоу бодай що-небудь подібне?

 А тепер спобуймо відповісти на запитання: яку інформацію можна отримати в наших ток-шоу? На отримання якої інформації можна очікувати, вмикаючи телевізор із метою переглянути чергове ток-шоу? Про події? Про політиків та їхні особистісні риси? Про точки зору на проблеми? Про причини, з яких політики діють саме так, а не інакше? Про цілі, яких вони хочуть досягнути? Звісно, ні. Усе це є й без того загальновідомим. Принаймні, на загальному рівні, конкретизувати який наші політики ніколи не хочуть. А може, просто не можуть - інакше й дії їхні не були б такими неадекватними. Інакше й висловлювали б вони у своїх виступах не банальності, а свіжі й компетентні ідеї. Нічого нового, ніколи й ні за яких обставин - от що відрізняє наші політичні ток-шоу. Знаючи тему ток-шоу, можна заздалегідь сказати, хто з гостей що з цього приводу казатиме, які аргументи наводитиме й навіть які слова та фрази вживатиме. Особливо неоковирні чи, дуже рідко, справді дотепні висловлювання - от єдине, що становить інтригу політичних ток-шоу. Ніякої іншої інтриги немає й бути не може. Форматом не передбачено. Савік Шустер виходить зі становища, провокуючи скандали - часто на рівному місці, а через це особливо неочікувані. Ганна Безулик робить нескандальне шоу. Тож 5-7 хвилин цілком вистачає, щоб отримати повне уявлення, хто, що та як.

 Що може зробити з цим ведучий? Жорстко обмежити хронометраж виступів п'ятьма хвилинами? Трьома хвилинами? Це аж ніяк не змусить політиків говорити предметно - надто ж коли вони справді цього не вміють. Просто їхні виступи з товчення води у ступі перетворяться на відверту абракадабру, от і все.

 Шоу Ганни Безулик виявляє одну парадоксальну річ. До її честі, вона надає можливість для реплік і експертам, і журналістам. Часто-густо ці репліки бувають аж ніяк не коротенькими додатками чи контрапунктами до промов віп-гостей, а повноцінними й самодостатніми виступами. Власне кажучи, відмінність між експертами та журналістами в «Я так думаю» є дуже умовною, їхні функції та ролі у програмі дуже подібні. Є в цьому свій резон: політичний оглядач - це теж експерт.

 Оце й виходять найцікавіші виступи у програмі! От саме там і свіжі ідеї, і неочікувані погляди на проблеми, і міркування щодо їх розв'язання. Гості-політики в такі моменти виглядають зовсім блідо, про їхню присутність у студії просто забуваєш. Але коли дискутування не передбачене форматом, найцікавіші думки та ідеї так і залишаються просто собі думками вголос. Випусканням інтелектуальної пари в мікрофон. Дуже-дуже рідко віп-гості спускаються зі своїх політичних небес, щоб підтримати висловлену експертом або журналістом думку чи посперечатися з нею. Підкреслю: з нею, думкою, а не з ним, експертом або журналістом. Виглядає, що політики в ці хвилини опиняються не у форматі, просто-таки зайвими, весільними генералами. Так і крутиться в голові радикальна ідея - взагалі прибрати політиків з політичних ток-шоу. Якими яскравими, видовищними та пізнавальними одразу стали б вони, яку б поживу для роздумів давали!

 Але, за загальною концепцією наших ток-шоу, саме політики визначають їхній формат, саме вони там - персони грата. Тож експерти та журналісти не дискутують один з одним. Бо пам'ятають, чи, може, відчувають, чи навіть навчені, мов постулату Евкліда: вони - не головні герої, вони - постаті другого плану, їхній ступінь свободи - крок праворуч та крок ліворуч і не більше, дякувати пані Безулик, що бодай цей крок можна зробити й висловити наболіле. Субординації треба дотримуватися. Попри значну кількість визнаних та поважних журналістів та експертів у випусках «Я так думаю», всі вони залишаються лише засобами, метою програми є те саме, що й в усіх інших ток-шоу, - політики та все, що вони побажають висловити.

 От вам, до речі, ще один парадокс: наше телебачення вважається за демократичне, вільне та ще багато яке, а політичні ток-шоу, як заведено вважати, правлять за доказ його деморатичності, квінтесенцію тієї демократичності. Чому ж тоді саме в ток-шоу таким очевидним є поділ гостей (громадян) на патриціїв та плебеїв, дворян та міщан із такими різними правами? Хоч би яким розумним, компетентним, цікавим, популярним, рейтинговим був експерт або журналіст, але він ніколи не зможе стати гостем «першої гільдії». Просто через те, що «рылом не вышел». І навпаки: хоч би яким одіозним, непопулярним, шахраюватим, дурнуватим був політик, а місце «в голові столу» йому забезпечене. Що дозволене Юпітерові, те не дозволене бикові. Тож наші... гм... юпітери просто-таки випромінюють відчуття власної обраності, окремішності, вищості. Оце випромінювання й перетворилося для політиків на головну мету відвідування ними телестудій. Ток-шоу надають їм для того всі можливості. Становий, кастовий характер нашого суспільства та нашої держави - от що, попри власне бажання, демонструє наше політичне телебачення.

 Так от, висловив пан Головаха переконання, що треба повернутися до мажоритарної чи бодай змішаної системи виборів. Неоднозначне твердження, хоча б з огляду на те, що зовсім нещодавно ще саме так і було, й нічого доброго з того не виходило. Депутатів обирали за те, що вони дорогу заасфальтували або пісочницю відремонтували (бо були дуже багаті або мали повноваження розпоряджатися бюджетними коштами), а їхня здатність та схильність до законотворчої діяльності (не кажучи вже про моральні чесноти та політичну позицію) виявлялися категоріями абсолютно незначущими. Власне, обирали того самого хазяїна, який прийде й усіх ощасливить, бодай на території даного окремо взятого виборчого округу. Тож нинішня виборча система, коли, як зазначив Головаха, справді обирають не парламентарів, а лідерів, є поганою, але порятунок навряд чи полягає в поверненні до мажоритарки. Цілком імовірно, що за умов, коли значна частина суспільства чекає на «доброго хазяїна» та «сильну руку», оптимальної виборчої системи взагалі не знайти, бо за будь-якої системи її мінуси перемагатимуть її ж плюси. Є тут навколо чого дискутувати, є що з'ясовувати.

Але так і потонула його репліка в загальному шумі. Бо представникам «нижчих класів» не личить сперечатися одне з одним. Форматом не передбачено, а двоє «аристократів» розвивати цю тему «не соизволили». Цікава, конкретна, актуальна проблема як виникла, так і зникла.   

 Мікрофон опиняється в руках експертів та журналістів - і саме ці моменти цілком виправдовують назву «Я так думаю». Коли ж перед мікрофоном «самовиражаються» політики, думати не хочеться - ані так, ані якось інакше. За відсутністю, як кажуть юристи, події думки.

 Тож і визріло під кінець випуску зухвале запитання: а якби не було у студії Рибачука з Головатим, що змінилося б? Чи такою вже конче необхідною була їхня присутність? Коли обговорення стосувалося загальної проблеми, що мало залежить від конкретних кроків парламенту, уряду, президента, партій та їхніх лідерів - що такого особливого могли сказати політики, чого б не сказали експерти? Який ексклюзивний фактаж могли вони надати, які ексклюзивні погляди висловити? Чи то за соціальним статусом їх офіційно оголошено світочами думки загальнонаціонального масштабу? Намагання Ганни Безулик відійти від заведеного звичного формату політичних ток-шоу так і зупинилося десь на півдорозі.

 © 2001—2007, «Телекритика». Всі права застережено

Схожі:

Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconПрофесійна якість українських теленовин. Моніторинг, частина 1 Ігор...
Проект «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян» здійснюється...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconТема:   Ток шоу   «Здоровий спосіб життя»
Ознайомити учнів з причинами зараження вірусом Сніду та профілактика у боротьбі з цією смертельною хворобою
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconТок-шоу на тему: «Заборонений плід солодкий»
Діти – це майбутнє нашої держави. Від їхнього здоров’я, від рівня освіти буде залежати майбутнє нашої України
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconБаран Борис Захарович Ворона Григорій Андрійович Верета Варвара Михайлівна...

Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconІнтелектуальна гра «Хрестики нулики» для учнів 6-7 класів
Добрий день, шановні гості! Запрошую вас на інтелектуальне шоу «Хрестики-нулики». Для участі в нашому шоу необхідно не тільки бажання,...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconПрофесійна якість українських теленовин. Моніторинг, частина 2 Ігор...
Другий коли повну відповідальність за якість випуску несе його ведучий. Тобто, по суті, він одноосібно виконує дві функції ведучого...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconПерелік пріоритетних інвестиційних проектів у промисловому комплексі України на 2009-2013 роки
Забезпечення завантаженості вітчизняних хімічних підприємств та збільшення ефективності сільськогосподарських підприємств у виробництві...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconБернарда шоу и оскара уайльда
Также существуют вечные проблемы между мужчиной и женщиной, между добродетелями и пороками, вечные споры о красоте и искусстве и...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconПлан-конспект тема : Знайомство з Publisher
Опорні напрямні можна задати на вкладці Опорні напрямні діалогового вікна Напрямні розмітки (меню Розташування). Поля текстової рамки...
Формат вітчизняних ток-шоу визначають політики борис Бахтєєв, для «Телекритики» 28-11-2009 iconНоворічне шоу для старшокласників Ведуча 1
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка