І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого




Скачати 128.71 Kb.
НазваІ задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого
Дата конвертації03.03.2013
Розмір128.71 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Журналістика > Документы
... І ЗАДЗВЕНІЛИ СТРУНИ ЙОГО ЛІРИ
Саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого гарного, влучного поетичного слова, до дзвінкоголосої, мелодійної пісні, до захоплюючих історичних сторінок нашого чарівного лелечого краю. Знаю, що багато хто із марганчан здивується, дізнавшись, що йому Олександру Морщавці, композитору, співаку, професійному журналісту та письменнику, 14 липня виповнюється 25 років (О. М. – публікація 2004 року). Усього – чверть віку!

Як тут не здивуватися! У 25 літ більшість із нас ще тільки шукає, пробує себе у житті, а у цього стрункого, стильного, із полохливою і водночас знезброюючою посмішкою молодого чоловіка вже стільки напрацьованого: десятки, сотні пісень, написаних у співдружності з місцевими та столичними поетами, а відтак – більшість гарно оформлених пісенників, нарис-буклет до 50-річчя Марганецької музичної школи; літературно-методичні розробки за творчістю нашого земляка – відомого українського поета Григорія Бідняка „Думки митця”, „Перо Евтерпи”, кілька посібників з літератури рідного краю для шкіл: „Літературне краєзнавство”, та „Поетична етнологія Марганця”; дослідницька робота „Марганець: сторінки минулого”. А якщо до цього додати ще його виступи у місцевих мас-медіа... До речі, постійні глядачі програм „МГОК-ТV”, де Олександр працював тележурналістом до 2003 року, тобто до свого від’їзду в Київ, пам’ятають не тільки його цікаві інформаційні повідомлення, інтерв’ю, репортажі, але і авторську високопрофесійну програму „Ліра” про творчість обдарованих земляків. Додамо до цього ще десятки його виступів, як співака, своїх же пісень на сценах Марганця, Нікополя, Томаківки, Кривого Рогу, Дніпропетровська, Києва...

Сьогодні тележурналіст О.А. Морщавка працює на одному зі столичних телеканалів, друкується в періодиці, тусується з київськими митцями, надолужує те, чого він, природно, не міг отримати у нашій „глибинці”, прагнучи йти в ногу з життям, а то і випереджати його, шліфуючи свій Божий дар митця. А кожну вільну хвилину подум лине додому, в Марганець, до родини, до батьків, до друзів, колег, хто сприяв тренуванню крила для злету - до лелечого клекоту, до Каховського водосховища, де так добре мріється, до життєдайної криниці – їхнього родового оберегу. Тут, вперше задзвеніли струни його ліри.
РОДИНА

Так, родинним оберегом, своєрідним культом Морщавків є предковічна криниця, яка непомітно сховалася в білосніжних садах та буйній городині. А колись це місце люднилося зо дня в день. На початку століття на місці садиби Морщавків по вул. Горького було глибоке озеро, завдяки якому джерелять і нині підземні води в завжди переповнену криницю. У перші десятиліття минулого сторіччя на землі пересохлого озера свою садибу облагородив церковний дзвонар, за часів якого і була викопана та упорядкована кришталево чистої води криниця. Напевно, добра душа і в добрий час започаткувала її. Мало в кого на той час був такий засіб водопостачання. Тому більшість городищан відвідували це джерело і смакували неймовірно живильною водою. Вона ж, як символ благополуччя працелюбної, дружньої сім’ї, ніколи не пересихала, не вичерпувалася.

Під час Вітчизняної війни тимчасові „хазяї” – німці теж не оминули криницю – всі насосні були підірвані, а до річки діставатися було далеко. Підігнавши свої машини під городи, вони відрами черпали „життєдайну силу”.

Зараз її господарка – Лідія Василівна Савчук (в дівоцтві Морщавка). Ще років сім тому вона написала вірш про криницю, в якому розкрила найвищу людську суть – безкорисливе служіння людям, а ще – бути свідком носієм історії багатьох поколінь. Певне, саме цей вірш тітоньки Олександра поетично обдарованої людини, надихнув хлопця на написання історії рідного міста.

Так, вже давно б’ється в міській водомережі струменева вода з Каховського моря. Вже давно обміліли забуті, запущені криниці на обійстях городищан. Та ця все ж так щедро поїть шанувальників „живої води” завдяки шанобливому ставленні до неї родини Морщавків. Тому і радуватиме, безсумніву, ще не одне їхнє покоління.

І ще один культ – культ книги – існує в цій родині, де Олександр пізня дитина. Його брат Василь Анатолійович, офіцер прикордонних військ Російської Федерації, старший на 13 років, крім „сімейного” захоплення – гри на баяні, гітарі (закінчив музшколу), дуже любив і любить читати. Саша ще з дошкільного віку, завдяки улюбленому брату, подружився з книгами, обожнює поповнювати велику родинну бібліотеку раритетами, спеціальною літературою. Це любовно оформлене ще з часів дідуся Василя зібрання містить і художню класику й енциклопедичні довідники, і музичні та технічні посібники.

Постійну прописку в сім’ї отримали творчі вечори: обговорюється і цитується щойно придбана цікава книжка, газетна публікація, вшановуються дні народження улюблених поетів, співаків, композиторів, святкується чийсь із рідних ювілей. І завжди дім, подвір’я наповнюється чарівною музикою, що вихлюпується на вулицю, лине ген-ген аж до Каховського плеса.

З раннього дитинства Олександр всотував хвилюючі звуки класичних творів Моцарта, Бетховена, Шопена у віртуозному фортепіанному виконанні Ірини Леонідівни, вчительки музичної школи, та народнопісенну творчість у оригінальному поданні батька Анатолія Васильовича, який грає на акордеоні, баяні, гітарі... Пам’ятає і ритмічні мелодії, що їх годинами виконував на гармоніці невтомний до життя, його улюблений 91-річний дідусь Василь. І Морщавка Василь - молодший, брат Олександрів, також на „ти” з музикою, залюбки римує, має добре поставлений голос.

Отже, гарна музика, зворушлива пісня – це ще один культ сім’ї Морщавків. І коріння саме цього культу, на мої переконання, криється у генних кодах як материнського, так і батьківського роду.
^ МАТЕРИНСЬКА ГІЛКА
Ірина Леонідівна Морщавка у дівоцтві Рослякова, батька свого не пам’ятає. Він, інженер шляхів сполучення, трагічно загинув, коли донечці було всього два рочки. Сам же Леонід Павлович, людина високоосвічена та інтелігентна, походить із знатної дворянської родини, приближеної до сім’ї імператора Всеросійського у м. Верхній Волочок (Росія). Його ясновельможна мати була відомою Петербурзькою піаністкою. Про те родинне коріння Рослякових добре знала і завжди зберігала, як найбільшу фамільну цінність у чисельних фотографіях, мама Ірини Леонідівни – Александрова Валентина Матвіївна.

Сама Валентина Матвіївна народилася і виростила у передмісті Катеринослава (Дніпропетровськ). Закінчила Дніпропетровський держуніверситет. За фахом – історик. З 1949 року жила і плідно працювала на освітянській ниві: тривалий час очолювала міську вечірню школу №2 (Максимівка), останні роки працювала вчителем історії в СШ№7.

Висококультурна, ерудована, освічена, з молодості палко закохана в театр, Валентина Матвіївна і сама мала неабиякий акторський хист. Вона кілька років керувала драмгуртком у СШ №7, сама талановито грала у нею ж поставлених п’єсах. Наш земляк письменник Г. Бідняк з теплотою згадує її як усебічно обдаровану особистість, яка в міру своєї інтелектуальності усіляк розвивала творчий потенціал школярів.
^ ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДРЕВО БАТЬКА

Коріння родини Морщавок сягає глибини століть. Предок Юрій Морщавка був військовим царської армії. Вийшовши за віком у відставку, повернувся до свого Городища, де всерйоз зайнявся підприємництвом, бо був чоловіком метикуватим, любив в усьому порядок. Мав доглянуті земельні угіддя, млин, механічні майстерні і навіть власну пивоварню. Після Жовтневої революції 1917 року батько Олександрового дідуся Василя Георгійовича продав маєтність, його діти на життя заробляли власним сумлінням, мізками. Той же Василь, після смерті матері, вже з 14 років став працювати писарем у сільській раді. За своїм віком служив вірою і правдою в царській армії, брав участь в Першій Світовій війні, за що нагороджений відзнаками за мужність і відданість Вітчизні – хрестами.

Приїхавши у відпустку до сестер, які вчителювали у місцевій школі, Василь Георгійович закохався в їхню гарненьку покоївку Марію, якій після служби в армії запропонував свою руку і серце. Дівчина, якій тільки-но виповнилося 16, вдячно прийняла та пропозицію, оскільки вже встигла настраждатися, служачи у чужих людей з 8-річного віку. Хоча її батько Григорій Юхимович Панченко і належав до заможного козацького роду і сам фізично був чоловіком дужим (досить сказати, що від його посвисту свічки і лампи - керосинки під склом гасли), та в домі правила лиха мачуха, яка і визначила долю падчерці.

Чи не тому Марія Георгіївна і виросла дуже чутливою на добро, здатною на самопожертву, на високий вчинок, що заповідала і своїм народженим у світлім коханні дітям, і своїм обожнюваним онукам. Досить розповісти лише один випадок із життя Сашиної бабусі Марусі, щоби зрозуміти, яким вона була янголом-охоронцем для своєї родини. Бо саме її самопожертві завдячують і діти, й онуки Морщавки тим, що живуть, множаться, радіють сонячним росяним ранкам, творять і співають гарних пісень.

Жили вони в с. Борисівні, де Василь Георгійович працював у сільраді, коли сталося лихо. Взимку він тяжко захворів. Сільський фельдшер визначив: запалення легень. Молодого чоловіка, чиє життя висіло на волосині, могли врятувати ліки, що їх виготовляли лише в городищанській цілодобовій аптеці. Незважаючи на завірюху, глибоченний сніг і на ніч, що зловісно насувалася на загублене серед степу селище, Марія кинулася рятувати коханого чоловіка. Була саме та погода, про яку говорять, що добрий господар навіть собаку з двору не випустить. Марія ж, немов навіжена, не бачачи за сльозами білого світу, без будь – яких орієнтирів у суцільному білосніжному мороці простувала до Городища. Компасом їй було власне серце, яке набатом стугоніло в скронях: „Я встигну! Я встигну! Я встигну!” Опівночі, що називається, ввалилася в аптеку. Ліки мали бути готові за дві години, тож молода жінка подалася до родичів, аби розповісти про те, що сталося з Василем. Ті не відпускали знесилену Марію, та вона мовила рішуче: „Чого б це мені не коштувало, я до світанку повернуся і врятую його!”

І повернулася, мало не втонувши в одній із балок. І врятувала. І кохала лебедино свого Василя, леліючи разом з ним п’ятеро діточок – три донечки і двох синів, найменший з яких Анатолій – Олександрів батько.

Хтось із мудрих сказав про таких жінок, як Марія Георгіївна: „Люблячі жінки... Незмінні вартові своїх сімейних багатств... Вони залишили історії Вітчизни щасливих чоловіків і хороших нащадків. А це і є головна сила, що рухає усім”.

Діти Марії і Василя Морщавок, який її набагато пережив, буквально купалися в любові і турботі батьків. Василь Георгійович після пам’ятного випадку перебрався в Городище, де працював секретарем у сільраді аж до 1929 року. Незабаром молода сім’я придбала шмат землі з тією легендарною криницею, корову, а ще – гармошку, про яку молодий господар садиби давно мріяв і на якій дуже швидко і вправно навчився грати („Аби діти мали потяг до прекрасного, самі навчилися грати”, - говорить своїй Марусині, а та вторила йому: „І освіту своїм обов’язково дамо вищу, чого б це нам не коштувало”).

Пишу це детально тому, щоби показати настільки гармонійно цілісним, людяним, багатим і не буденним був світ родини, в якій 14 липня 1979 року з’явився на світ герой цього нарису.
ОНУК, СИН

Успішно закінчивши в 1994 р. дев’ятирічку (нині СШ №5) і міську музичну школу, Олександр вступає до Нікопольського педучилища на факультет початкового навчання. Творча атмосфера цього навчального і культурно-освітнього закладу, високий професіоналізм викладачів М.С. Байдацького (директор), І.І. Негрецької, З.Г. Письменної, І.М. Давидко сприяли вихованню особистостей. Олександр не тільки добре навчається, але і починає писати свої пісні на слова відомих українських поетів Малишка, Сосюри... Тут його перші серйозні доробки (хлопець з раннього дитинства „видавав” п’єски, дитячі нехитрі лічилки тощо) знаходять свого вдячного слухача, мужніють разом з ним. Останній рік навчання Саша грає на цимбалах в капелі бандуристок „Нікопольчанка” при педучилищі, починає засвоювати сценічну культуру, розуміється на правилах підбору репертуару, на створенні невидимого потужного струменя „виконавець (сцена) – глядацький зал (публіка)”.

З набутим, бодай ще і не дуже переконливим, багажем Олександр без іспитів вступає до Криворізького державного педуніверситету на омріяний факультет – української філології. Навчаючись перший рік, на стаціонарі, серйозно налаштовується на придбання необхідних глибоких знань. Та скоро юнак розчаровується в системі підготовки фахівців. Він пережив те, про що свій час писав наш знаменитий Каменяр Іван Франко: „Я пристрасно прагнув знань, але одержував тільки мертвий крам... Я розчарувався, відчув огиду, і почав шукати знання поза університетом”.

Перевівшись на заочну форму навчання, студент Олександр на запрошення директора його колишньої рідної школи Т. О. Коновалової йде працювати вчителем німецької та української мови і літератури. Поринувши з головою у шкільне життя, (тепер вже Олександр Анатолійович) він розширяє і межі своєї творчості. Доля зводить його з неординарною особистістю, колишнім земляком, національним поетом і книговидавцем Г.П. Бідняком. У їх творчому тандемі з’являються чимало гарних, прийнятих марганчанами та дніпропетровцями „на ура!” пісень.

Допитливий юнак знайомиться з місцевими талантами, відвідує їх зустрічі, визначає для себе коло тих, чия поетична творчість йому співзвучна. Так з’являються перші пісні на слова його тітоньки Лідії Савчук; знаної ще з дитинства обдарованої поетеси, сусідки по Городищу Алли Кислої, Анатолія Лугового; редактора газети „Марганчанки” Віри Хвостик, на чиї слова кілька гарних пісень вже написав музикант від Бога Микола Швидкий і які успішно виконував ансамбль стрічкоткацької фабрики. В полі зору Олександра Анатолій Антонечко, Лариса Гончарова, Олексій Гаца – колишній городищанин, малолітній в‘язень фашистських таборів, столичний науковець, академік, обдарований поет – пісняр.

Перше знайомство Олександра з членом Міжнародної Асоціації письменників Олексієм Олександровичем Гацою переросло у справжню чоловічу дружбу і в тісне творче співробітництво, якому не могли завадити ні разюча різниця у віці, ні відстань, що розділяла двох митців.

У Києві видані два їх пісенника – „Поцілуймося, братове!” та „В круговерти жизненной метели”.

Дякуючи О. Гаці, серед друзів Олександра, на чиї поетичні перли він пише свої мило звуки, стали київські поети: редактор газети „Рабочее слово” Марат Погрєбцов та вчителька, член Національної спілки письменників України Людмила Паниченко. В 2001 році побачив світ пісенник Людмили Василівни та Олександра „Я до тебе з піснею”.

На жаль, ще чотири-п’ять років ому Олександр Анатолійович на особистому досвіді переконався, що освіта в Україні дуже далека від досконалості, шляхи її реформування, особливо в малих містечках, гальмуються і не отримують підтримки ні фінансової, ні моральної, з боку держави. Експерименти, що їх проводять далекі від шкільного життя столичні чиновники, власне, добивають те, що ще залишилося від уславленої потужної донедавна нашої системи освіти.

Як не дивно, але цю думку юного педагога-філолога (філологія з грецької – любов до слова) я днями прочитала мало не слово в слово в „Маніфесті політичної партії „Трудова Україна”, що вийшов накладом 1,6 млн. примірників. В ньому чорним по білому написано: „Інколи здається, що це робиться свідомо – щоб отримати на виході не високоосвічену, а малоосвічену, і тому тупослухняну молодь”. Ось чому Олександр, який так мріяв присвятити себе школі, щоби в дитячих душах леліяти Слово, з болем в серці, залишив її. Він порвав зі школою, але не з філологією, яку щиро вважає вищою формою гуманітарної освіти, формою, що поєднує усі гуманітарні науки. Він обрав роботу сходинкою вище – стукати переконливим Словом не тільки до дитячих сердець, а до усіх, здатних слухати, чути і зважати на почуте. Тому прийшов у щойно створену телестудію „МГЗК -ТВ”.

Олександр радів, що йому, як першовідкривачеві, поталанило: спочатку як організатору (директору) студії, пізніше як провідному творчому працівнику, в особі тодішнього голови правління МГЗК, депутата обласної ради Павла Олександровича Кравченка. Як поміркована, освічена людина, глава адміністрації потужного гірничо-видобувного підприємства міг не тільки суворо запитати з молодого тележурналіста, але і по-дружньому вказати на прорахунки, підказати. П.О. Кравченко вмів шанувати „трудоголиків”, людей неординарних, які були у постійному пошуку, здатні до творчості, відкриті для критики. Попередній досвід співробітництва з газетою поповнювався досвідом роботи в телеефірі. І по закінчені держуніверситету Олександр вирішив спробувати себе в столичних мас-медіа. Тут нашому земляку так знадобилася вироблена роками навчання і роботи здатність „трое суток не спать, трое суток шагать ради нескольких строчок в газете”. Оперативність, вміння подати матеріал, вийти на актуальну тему, чітка визначеність авторської позиції забезпечили Олександру Анатолійовичу успішне співробітництво з газетою „Вечірній Київ”, роботу в телепрограмі „Економічний вісник”. Доля зводить його з цікавими людьми, поглиблює вже існуючі зв’язки зі столичними особистостями, митцями. Один з них – В.Ю. Константинов, академік УКАН, фітотерапевт, гомеопат, автор багатьох фундаментальних праць, директор Департаменту медицини Дому Європи в Києві. Попереднє знайомство Олександра з Володимиром Юхимовичем відбулося раніше, ще до 2000 року. Константинов – страшний надіслав юному композитору збірку віршів київського поета – свого покійного 24-річного сина Володимира „А душа в одиночестве тайна”. Це тоненьке посмертне видання вразило Олександра неординарністю мислення молодого митця, його вмінням без душевного надриву і брутальності та цинізму змалювати реальний – жорстокий, підлий, несправедливий і такий, що не вміє прощати, світ, у якому ми живемо. Буквально в кілька днів Саша пише пронизливу музику на кілька Володиних віршів. Вже в 2001 році у київському видавництві „Юніверс” виходить поетичний збірник В. Константинова „Стрелял я в воздух, а попал в себя”, в якому вміщені і 6 пісень Олександра. А вже в 2004 році у видавництві ім. Олени Теліги виходить збірка Володиних віршів „Зріз долі” (в перекладі українською Алли Кислої та Віри Хвостик), де вже вміщено 10 пісень О. Морщавки та одну Ігоря Білозіра, написану напередодні безглуздої смерті в одній з львівських кав’ярень. Об’ємне попереднє слово до цієї збірки написав Олександр.

Невдовзі після цієї збірочки в цьому ж, 2004 році, зворушений Олександр вже тримав у руках своє нове дітище – книжку – дослідження „Марганець: сторінки минулого”, майже всі розділи якої попередньо друкувалися у газеті „Марганчанка”. Це все, як свою творчу роботу назвав сам її автор, принесло йому справжню радість – його прийнято до Асоціації письменників, які пишуть на соціально-документальні теми. Це був чудовий подарунок подвижницькому темпу життя нашого земляка напередодні його 25-річного ювілею.

З юнацьким максималізмом усвідомлюючи, що природою йому багато дано в творчому потенціалі, він часом безжальний до себе, сповідуючи принцип „все і одразу!” Ось і живе на найвищих швидкостях. Коли ж відчуває підступну втому, зробивши необхідний запас для телеефіру, втікає бодай усього на кілька днів до родини, в затишок батьківської оселі, в Городище. А ще – до криниці, в якій жебонить найсмачніша у світі вода, цілителька і живильниця його вразливої душі.

Тут його обсідають приємні спогади, як вперше поспілкувавшись з колишнім городищанським, нині відомим українським поетом Григорієм Бідняком, він написав музику на його першого вірша, другого, сотого... Як одна за одною почали виходити їхні пісенні збірочки „Пісенний майданчик”, „Стежкою колишньою”, „Юнь серця”... Олександр бере участь в їх презентаціях, у творчих вечорах Г. Бідняка, сам звітує про особисті пісенні доробки перед учасниками дніпропетровського театру української поезії „Весна”, зближається з обласними митцями: композитором І. Тищенком, солісткою театру опери та балету Наталкою Пєтуховою, солістом драмтеатру ім. Шевченка Миколою Постолакою, художнім керівником театру „Весна” Володимиром Кротом та ін. Всі ці обдаровані митці залишили неабиякий слід в душі О. Морщавки. Як і його неодноразові зустрічі з письменниками Дніпропетровщини Л. Левченко, і. Пуппо, В. Луценком, А. Шкляром, художником В. Хворостом автором ілюстрацій до книг Г. Бідняка та пісенників О. Морщавки.

Натішившись спогадами, Олександр з душевним трепетом сідає за сімейний скарб – фортепіано. І лине над притихлою окраїною гірницького Марганця чарівна мелодія. То дарма, що до неї поки що бракує слів. Завтра, а найпізніше післязавтра, обдарована місцева поетеса Алла Андріївна Кисла (у них з Олександром більше ста пісень), співзвучна Олександрові душа, напише вражаюче гарного вірша про кохання. Адже завдяки цьому високому почуттю, є ми з вами, любі читачі, і є невгамовний Олександр Морщавка, відданий співець Кохання.

Віра Хвостик

Марганчанка”, 10 липня 2004 року., стор. 4-5

Марганчанка”, 17 липня 2004 року., стор. 4

Схожі:

І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconМ80 олександр морщавка
Про Марганець, як мінерал, людству відомо з сивої давнини. Вперше його застосовували при виготовленні скла та керамічних виробів
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconАтаманенко Олександр Анатолійович

І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconКурс кн 2010-2011 6 група Атаманенко Олександр Анатолійович 3 Бернацький Максим Валерійович 3

І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconСтоять: Іван, Антон, Микола, Олександр І Митрофан Єгорович. Сидять:...
Знати Чехова І не любити його – неможливо. Життєрадісним сміхотуном Антошею Чехоне ввійшовши в російську літературу, Чехов дуже рано...
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconОлександр довженко (1894-1956)
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р в с. В’юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався...
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconТестові завдання з української літератури до теми
Хто автор книжки "Олександр Довженко: Нарис про митця", що вийшла друком 1930 р
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconП ереможець у номінації "Трудове навчання"
Олександр Анатолійович (1973 рік народження) – учитель трудового навчання І кваліфікаційної категорії Глухівської загальноосвітньої...
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconМиколюк Олександр
Канади, оае, Польщі, України, Сербії, Словаччини, сша, Франції, юар І японії. В ході дослідження компанії вдалося отримати масу інформації...
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconМиколюк Олександр
Канади, оае, Польщі, України, Сербії, Словаччини, сша, Франції, юар І японії. В ході дослідження компанії вдалося отримати масу інформації...
І задзвеніли струни його ліри саша, Олександр, Олександр Анатолійович Морщавка. Це ім’я вже давно на слуху у марганчан, хто не байдужий до незбагненого iconАрхипенко Олександр Васильович, випуск 1971 року

Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка