2. Культура І суспільство




Назва2. Культура І суспільство
Сторінка2/21
Дата конвертації25.02.2013
Розмір2.69 Mb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Культура > Документы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

14

Піднесення культури хоч і залежало від способу виробництва матеріальних благ, але в значно більшій мірі визначалося типом державності, політичним режимом. Демократичний суспільний і державний устрій завжди створює сприятливі умови для духов­ного поступу, розвитку творчих потенцій особистості, орієнтації громадської поведінки в рамках моральних і правових норм; і навпаки, тоталітарний політичний режим паралізує духовне жит­тя, культивує в масових масштабах споживацький егоїзм, полі­тичну інфантильність і правовий нігілізм.

Соціально-класова структура суспільства визначає певну іє­рархію культурних цінностей і норм, сприяє змаганню культур­них напрямків, що виражають естетичні уподобання різних со­ціальних груп. У залежності від характеру соціально-класової структури (динамічна чи статична, ієрархічно-вертикальна чи го­ризонтальна, замкнута чи відкрита, диференційована чи моноліт­на) можна говорити про ступінь еластичності культури, її здат­ності вийти не тільки за національні рамки, але й за рамки існую­чого типу суспільних відносин. Чим більша динамічність і дифе­ренційованість суспільної структури, тим сильніші живильні дже­рела культуротворчості, тим кращі передумови для зближення і взаємодії культурних типів.

Хоч уже па ранніх історичних етапах культура відображала класову специфіку суспільства, проте це не означає, що її твор­цем був якийсь один клас чи соціальний стан. У культурному творенні брали участь представники різних соціальних прошар­ків, які репрезентували різноманітні течії, напрямки, відмінні за соціально-класовою формою, але близькі за своєю культурологіч­ною суттю. Однак сказане не знімає питання про питому вагу того чи іншого класу або соціальної групи в конкретних історич­них умовах.

Зміст культури обумовлений також становищем Індивіда в
суспільстві під кутом зору пріоритету приватного чи колектив­
ного. Досвід історії свідчить, що колективні форми співжиття
порівняно з приватними забезпечували значно гірші умови для
поступу цивілізації і культури, оскільки вони паралізували іні­
ціативу людний, сковували персональну відповідальність, ослаб­
лювали внутрішні пружини самореалізації і самоідентифікації
особи. Однак сказане не має універсального значення, а стосує­
ться тільки певних історичних періодів і окремих регіонів. На­
приклад, у наш час спосіб життя і мислення, який базується на
колективізмі в органічному поєднанні з вільною підприємницькою
діяльністю і демократичними інсти- виявився більш спри-

ятливим для історичного і культур! рогресу людства, ніж

спосіб з явно вираженим приватним спрямуванням. Підтвер­дження тому — розвиток Японії порівняно зі США, які мають значно слаоміі історичні традиції колективних форм співжиття.

15

Пошуки оптимального співвідношення колективного і приватно­го в сучасному типі суспільства є актуальною проблемою.

Всяка культура черпає сакральний (священний) зміст у дже­релах суспільної свідомості.. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або її секуляризації (звільнення від релігійного) за­лежить співвідношення священних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Історичний досвід вчить: коли із свідо­мості витісняться елементи сакрального смислу і вона наповнить­ся тільки елементами реально-прагматичного смислу чи навпа­ки, культурний прогрес може зупинитись. У першому випадку повна секуляризація призводить до орієнтації людей на прагма­тичні цінності, сприяє оміщаненню способу їх існування і в кін­цевому результаті веде до втрати культурного смислу соціаль­ного буття; в другому — повна сакралізація спонукає до войов­ничого фанатизму або абсолютного зречення існуючого суспіль­ного порядку, що також є антикультурним за своєю суттю. Тре­ба мати на увазі, що сакралізованого вигляду можуть набрати не тільки істинні ідеї (ідея бога, справедливості), але й хибні (ідея «царства божого» на землі, національної .виключності). Жи­вотворним джерелом культурного розквіту є лише гармонійне поєднання сакралізованих істин, гуманних цінностей і елементів розумного прагматизму.

В тій мірі, у якій суспільство формує культуру, сприяючи її розквіту чи спричиняючи занепад, культурогениі фактори, фік­суючи перебування народу на певній стадії суспільного прогре­су, служать передумовою революційного оновлення суспільства. Без достатнього духовно-культурного потенціалу суспільство не спроможне перейти на якісно новий виток свого розвитку, а за несприятливих обставин може бути відкинене далеко назад. У тих країнах, де культурне середовище було пронизане авторитар-но-патріархальними традиціями, стереотипами сервілізму й ідо­лопоклонства, на руїнах деспотизму швидко виростали тоталі­тарні режими. Це пояснюється тим, що народи, які довгий час. перебували в стані іноземного або внутрірежимного поневолення, не могли витворити резерву культурно-духовних сил, здатних протистояти авторитарному мисленню й тоталітарним структурам. Звідси випливає, що тоталітарний суспільний і державний устрій є своєрідною аберацією (відхиленням) свідомості мас, які, праг­нучи свободи і соціальної справедливості, але недостатньо розу­міючи їх істинний смисл, намагаються швидко й рішуче знищити бастіони деспотизму і в результаті вручають свою долю ще більш підступному монстру. Ця тенденція виразно проявляється і в наш час, коли на уламках радянської імперії формуються суверенні держави. Так, народи Середньої Азії й Закавказзя, які зазнали більш відчутних духовних деформацій, інтенсивної ентропії ку-льтуротворчої енергії, з великими труднощами й соціальними екс-

16

цесами переходять на засади побудови цивілізованого суспільст­ва. Для народів Прибалтики, яким вдалося зберегти національно-культурні цінності менш ушкодженими, легше не тільки стабілі­зувати ситуацію, а й значно радикальніше реформувати суспільне життя. Отже, вплив культури на суспільство слід розглядати як запоруку відвернення загрози реанімації тоталітаризму, попере­дження національних конфліктів, збереження соціальної рівноваги при переході на принципово нові суспільно-політичні засади, очи­щення від догм і передсудів минулого.

Аналіз загальних закономірностей впливу культури на суспіль­ство буде не повний, якщо не з'ясувати специфіки їх перелом­лення через національні відносини, національну культуру.

Взаємодія суспільства і національної культури. Проблему взаємодії етнічних і національних факторів із культурою можна зрозуміти через поняття «національна культура». Для цього не­обхідно попередньо з'ясувати такі поняття, як «етнос» і «нація». Під етносом (по-грецькому — народ, плем'я) слід розуміти стійку спільність людей, що історично склалась на певній терито­рії, має відносно стабільні особливості культури (включаючи мо­ву) і психіки, а також етнічну самосвідомість (Культура і побут населення України. К: Либідь, 1991, с. 230). Значно важче ви­значити поняття «нація», оскільки у багатьох теоріях і концепціях воно трактується по-різному. Крім того, немає єдиного підходу щодо виділення суттєвої ознаки, на основі якої можна провести грань між етнічним і національним.

У німецькій класичній філософії, зокрема у Г. В. Гегеля, на­ція розглядається як «дух народу», який набув цілісності й завер­шеності в державі. За расистськими теоріями, сутність нації ви­ражається в особливому «народному дусі», «національному ха­рактері», який в основі своїй базується на спільності походжен­ня, крові, раси. У соціально-психологічних теоріях головними ат­рибутами нації вважаються національні почуття, національна во­ля. Теорії культурологічного спрямування трактують націю як історично-культурну спільність, у рамках якої культуротворчою здатністю наділена тільки творча еліта. У марксистській теорії суттєвою ознакою нації є спільність економічного життя: нація виникає лише в умовах розвитку капіталізму, коли сформувався єдиний загальнонаціональний ринок; не відкидаються й інші важ­ливі ознаки — спільність території, психологічного складу, куль­тури. Привертають увагу теорії, що виділяють державу як го­ловний фактор формування нації. Згідно з цими теоріями, народ стає нацією лише в умовах державного існування. Таку думку поділяли й українські націоналісти.

Враховуючи сказане, слід визнати, що економічний і держав­ний фактори справді є важливими атрибутами для розрізнення понять «нація» і «етнос». Єдиний ринок і лержава формують та-

17

ку історичну спільність, в якій усі складники, притаманні етносу„ переломлюються через політико-державницьку свідомість. Отже, основні відмінності між народом і нацією полягають, на нашу думку, ось у чому: 1) нація є вищий етап розвитку народу, коли завдяки спільному ринку і державі формується усвідомлення на­ціональної приналежності; 2) нація об'єднує й народи, які не є автохтонами на даній території; 3) у нації всі ознаки етносу на­бувають значно досконалішого розвитку.

Поняття нації й національної культури перебувають у такому ж співвідношенні, як поняття культури і суспільства взагалі. То­му національну культуру можна визначити як історичну просто­рово-часову величину виміру морально-духовної сили нації, її інтелектуальних ресурсів, біосоціальних резервів з точки зору перспектив розвитку світової цивілізації. Національна культура охоплює спектр різноманітних чинників національного життя — географічних, господарських, побутових, мовно-духовних, політико-державних, які забезпечують збереження і відтворення етнофоп-ду, сприяють утвердженню національної свідомості, інтегрують націю у світову співдружність народів. Відповідно до цього у структурі національної культури виділяються такі елементи: куль-туроформуючі фактори географічного середовища і господар­ства, побутова культура, політична і правова культура, духовна культура. Такий підхід до .структури національної культури дає можливість розкрити національну специфіку у важливих сферах суспільного життя. Проте національна культура характеризує і ті феномени національного життя, які мають більш інтегральний і синтезований вигляд, закладають духовні підвалини для всіх напрямків національно-культурного процесу. До них можна від­нести національний характер, національну самосвідомість, на­ціональний менталітет. Географічний фактор особливо проявляє­ться на початку становлення етносу і його культури. Він сприяє оформленню етнічної специфіки суспільної організації, виробляє відповідні стандарти національно-культурної адаптації людини, закладає генофонд національного характеру і менталітету. М. Бердяєв, вказуючи на цей момент, підкреслює залежність російської душі, для якої притаманна широчінь натури, устрем­ління в безконечність, безформність, від пейзажу Росії, широти і безмежності її просторів. Деспотичний характер російської дер­жави також був обумовлений характером географічного сере­довища, оскільки існувала необхідність у сильних централізова­них структурах для оформлення в єдине ціле строкатості і не­осяжності природних ландшафтів (Бердяєв Н. Истоки и смьісл русского коммунизма //Юность, 1989, № 11, с. 81). Під впливом

природного середовища формується душевний склад людини, ви­робляються різноманітні форми комунікації, які забезпечують етнічну специфіку світовідчуття і світосприймання. Описуючи без-

18

посередній зв'язок наших предків з природою, І. Крип'якевич відзначає її величезний вплив на формування у них світоглядних орієнтирів і патріотичних почуттів: «Давня людина жила в тіс­них зв'язках з природою, і як її господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи... Вся земля була освя­чена приявністю богів, і це тісно зв'язувало людину з рідною країною, витворювало у ній любов до батьківщини» (І. П. Кри­п'якевич. Історія України. Львів, 1990, с. 24).

Географічний фактор зберігає сильний культуротворчий по­тенціал протягом усієї історії народу і нації, він є тим невичерп­ним матеріалом, з якого творяться всі культурні форми і завдя­ки якому зберігаються національна унікальність і самобутність

культурного процесу.

Під впливом географічного фактора витворюються схожі гос­подарсько-культурні типи серед народів, що живуть у подібних природних і соціально-економічних умовах.

У рамках господарсько-культурного типу в органічній єдності перебувають усі елементи: традиційні види господарської діяль­ності, структура виробництва, зафіксований у знаннях і навиках людей технологічний досвід, а також відповідна система цінно­стей трудової мотивації. За названими параметрами можна вия­вити генетичне ядро, що є домінантою в подальшому розвитку на­ціональних особливостей господарської культури народу і спри­ятливого передумовою для обміну між спорідненими культурами різних народів. Так, висока землеробська культура українського народу, що бере свій початок з мотичного землеробства доби не­оліту (VI—IV тисячоліття до н. є.), була провідним культуро­творчий фактором його життєдіяльності на всіх етапах історич­ного розвитку аж до періоду сталінської колективізації. У струк­турі господарської культури цементуючим елементом є паціональ-но-світоглядна основа трудової мотивації. Лише зберігаючи 1 закріплюючи цю основу, народ може досягти економічного роз­квіту. Саме вірність віковим трудовим традиціям, органічно по­в'язаним з ритуальними культами, допомогла японському наро­дові здійснити економічне чудо. На Україні труд завжди пов'язу­вався з християнськими символами; образи Христа, що «іде за плугом», і діви Марії, що «їсти приносить», сприймались хлібо­робами як вияв Божої благодаті в їх повсякденному спілкуванні

з землею-годувальницею.

Специфіка національної культури проявляється не тільки у
традиційних видах господарської Діяльності, але й у всіх сферах
сучасної економіки: виробництві, обміні, споживанні, розподілі й
управлінні. Скажімо, якщо шведи досяігл'й високого рівня в роз­
поділі національного продукту, американці традиційно сильні в
менеджменті, то японці перевершили всіх ефективно функціоную­
чою системою трудової мотивації.
19

Необхідною умовою окультурення сучасної економіки є віль­на підприємницька діяльність, конкурентна боротьба. Тільки економічна свобода в поєднанні з національною культурно-госпо­дарською традицією здатні витворити такий тип культурного го­сподаря, для якого культурно-національний аспект товару буде не менше значити, ніж економічний. Досвід сучасних цивілізова­них країн показує, що дух вільного підприємництва поступово орієнтує зміст виробництва і споживання на етнічні цінності. При цьому, аби не втратити національну самобутність у бурхливому процесі інтернаціоналізації та інтеграції, національна економіка мусить шукати оптимальні резерви виходу на передові рубежі науково-технічного прогресу у джерелах вітчизняної і світової культури. Ось чому на Заході в школах бізнесу велика увага при­діляється вивченню предметів гуманітарного циклу як національ­ного, так і світового рівня. Наприклад, працівник торгівлі воло­діє декількома іноземними мовами, знаннями з галузі історії, со­ціології, теорії економічних учень, географії зарубіжних країн.

Отже, національна культура в сфері господарського життя не тільки забезпечує органічний зв'язок господарсько-культурної традиції з модерними галузями економіки, але й збагачує мозаї­ку світового культурного процесу дорогоцінними каменями з на­ціональним відблиском.

Національна побутова культура, функціонуючи за межами ви­робничої і суспільно-політичної діяльності, включає в себе засо­би задоволення потреб людини у їжі, одязі, житлі, охороні здо­ров'я, а також різні механізми засвоєння духовних благ, мережу закладів відпочинку, спілкування, розваг, сімейні і родинні від­носини. Вона охоплює як матеріальні елементи, так і широкий спектр духовних явищ: фольклор, народне образотворче мистец­тво, народні філософські знання, релігійні вірування. До матері­альних чинників можна віднести домашні промисли та ремесла, традиційний гужовий транспорт, типи поселень та різновиди на­родного житла, його інтер'єр, господарський двір, народний одяг, харчування. Всі названі складники мають етнічну і національну специфіку. Взяти хоча б систему харчування: набір харчових про­дуктів, способи їх обробки, приготування страв, харчові обмежен­ня, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв. Та й самі широковживані терміни «національна кухня», «національний одяг» переконливо свідчать про національний ха­рактер побуту.

Важливими чинниками побутової культури є звичаї, традиції, обряди, ритуали, які, поєднуючись з відповідними матеріальними елементами, виражають глибокий духовний смисл.

Звичай — усталений спосіб людської діяльності або правило поведінки, характерні для етнічної групи чи народу. Традиції (лат. іхасШіо — передача) — процес позабіологічної передачі від 20

покоління до покоління усталених культурно-побутових особли-іюстей. Обряд — колективні символічні дії, виконувані з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім'ї, колективу. Ритуал (лат. ritualis — обрядовий) — сукупність обрядів (Культура і побут населення України, с. 232). Взаємодіючи між собою, ці складники національно-побутової культури відтворюють непе­рервний процес одухотворення нащадків з надр сивої давнини. 'Гак, поховальний обряд на Україні, що супроводжувався звичаєм класти хліб на віко труни небіжчика, посипати" долівку зерном після виносу його з хати, символізував неперервність людського роду, прагнення зберегти живий зв'язок поколінь.

Завдяки певному консерватизмові, яким відзначається побу­това культура, забезпечується ефективна дія механізму культур­ної спадкоємності, без якого неможливий розвиток нації. Правда, деякі компоненти побуту набувають рудиментарної форми, ста­ють анахронізмом до вимог часу. Скажімо, викрадення нарече­ної чи викуп за неї, що мають місце в побуті закавказьких наро­дів, у сьогоднішніх умовах сприймаються вже як явища антикуль-турного гатунку. Суть культури полягає в тому, щоб шляхом ро­зумного селекційного відбору здійснювати синтез позитивних мо­ментів і сучасного в побутовій сфері. Таким чином, побутова культура, маючи глибокі народні корені і розгалужену систему судин, по яких циркулюють потоки культуротворчих актів широ­ких верств народу, є одним із головних факторів національної

самоідентифікації.

Політична культура характеризує стан і функціонування по­літичної системи з точки зору вираження і гармонізації інтере­сів різних соціальних категорій, забезпечення організації гос­подарського і духовного життя народу, гарантування прав і сво­бод громадян, захисту національних інтересів на міжнародній

арені.

Дія, політичної культури поширюється на такі елементи полі­тичної системи, як держава, право, відносини між соціальними групами, партіями. Національна специфіка політичної культури полягає в тому, що вона, по-перше, синтезуючи різні складники духовного життя під кутом зору національного інтересу, забезпе­чує консолідацію соціальних верств народу в боротьбі проти іно­земного поневолення; по-друге, акумулюючи політичний досвід своєї нації й інших народів, спрямовує процес будівництва дер­жави у відповідності з національно-культурними традиціями і тенденціями розвитку політичних, систем у масштабах світової

цивілізації.

Держава, будучи продуктом розвитку національної культу­ри, одночасно служить передумовою культурного прогресу. Якщо державні інститути є логічним витвором тенденції розвитку на­ціонально-культурної традиції, то вони зберігають свою міцність
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

2. Культура І суспільство iconОсновні поняття
Суспільство, індустріальне суспільство, аграрне суспільство, інформаційне суспільство, суспільні відносини
2. Культура І суспільство iconРоботи
Суспільство та духовна культура мисливців на мамонта пізнього палеоліту (на прикладі Межиріцького поселення)
2. Культура І суспільство iconРоботи
Суспільство та духовна культура мисливців на мамонта пізнього палеоліту (на прикладі Межиріцького поселення)
2. Культура І суспільство icon1). Соціологія як наука. Предмет І метод соціології Термін «соціологія»...
«societas» (суспільство) та грецького «logos» (слово, вчення). Впровадив його до наукового вжитку у 30-х роках XIX ст французький...
2. Культура І суспільство icon“Поняття про суспільство”
Суспільство в широкому змісті: сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей, у вузькому змісті – історично конкретний...
2. Культура І суспільство iconПрограма для загальноосвітніх навчальних закладів художня культура
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
2. Культура І суспільство iconСуспільство
Пояснюють неможливість наукового визначення суспіль­ства унікальністю самого суспільного життя на Землі, суспільство позбавлене всезагальних,...
2. Культура І суспільство iconУрок №17 «Загальне уявлення про культуру та її роль в суспільстві»....
Термін «культура» (від лат cultura) – означає обробка, виховання, освіта. В наш Час він налічує багато тлумачень, загальним для них...
2. Культура І суспільство iconХарактеристика теорії держави І права 1
Оскільки суспільство являє собою надзвичайно складне, багатогранне та багатоаспектне явище, то наука про суспільство, єдина І цільна...
2. Культура І суспільство iconСуспільство знання, ікт та цінності пстмодерну
«що виробляє усі необхідні для життєдіяльності І розвитку наукові знання, високі технології, наукоємні артефакти й послуги та які...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка