Вступ 3




Скачати 250.08 Kb.
НазваВступ 3
Дата конвертації27.02.2013
Розмір250.08 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Література > Документы



ЗМІСТ


ЗМІСТ 2

ВСТУП 3

1.1 ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА 4

1.2. Аналіз сюжету на прикладі образу Жюльєна Сореля 8

1.3. Основний конфлікт роману “Червоне і чорне”. 18

ВИСНОВКИ 24

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 26

ВСТУП


Акутальність теми полягає в дослідженні роману Стендаля “Червоне і чорне ” не з позицій соціального реалізму як це було в радянському літературознавстві, а аналіз сюжету із метою висвітлення основного конфлікту твору в аспекті соціально-психологічного роману ХІХ ст.

Підхід до чудового прикладу твору класинчого реалізму із позицій як саме такого реалізму, а не соціального.

Мета роботи полягає в розкритті основного конфлікту роману Стендаля “Червоне і чорне” на основі аналізу образу Жюльєна Сореля.

Завдання:

  1. Показати, що композиція роману — це доля головного героя.

  2. Висвітлити основний конфлікт роману на основі аналізу образу Жюльєна Сореля.

  3. Унаочнити паралелі основного кофлікту роману із долею, внутрішніми переживаннями головного героя.

Об’єктом дослідження виступає роман Стендаля “Червоне і чорне”.

Предметом дослідження є основний конфлікт роману Стендаля “Червоне і чорне”.
^

1.1 ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА


Творчість Стендаля (літературний псевдонім Анрі Марі Бейля) (1783—1842) відкриває новий період у розвитку не тільки французької, але й і західноєвропейської літератури — період класичного реалізму. Саме Стендалю належить першість в обґрунтуванні головних принципів і програми формування реалізму, теоретично заявлених у першій половині 1820-х років, коли ще панував романтизм, і незабаром блискуче втілених у художніх шедеврах видатного романіста XIX ст.

Народившись за 6 років до Великої французької революції — 23 січня 1783р. на півдні Франції, у Греноблі, Стендаль вже в дитячі роки виявився свідком грандіозних історичних подій. Атмосфера того часу розбудила перші пориви волелюбності в хлопчику, який ріс у заможній родині. Його батько був адвокатом при місцевому парламенті, мати вмерла рано. Доброчинну роль у вихованні майбутнього письменника зіграв його дід, Анрі Ганьйон, високо освічена людина, що навернула онука до читання книг, яке породило таємні спроби дитячої творчості. У 1796 р. Стендаль був відданий у Центральну школу Гренобля. Серед інших наук він особливо захопився математикою. Її точністю і логічною ясністю письменник пізніше вирішить збагатити мистецтво зображення людської душі, помітивши в чернетках: «Застосувати прийоми математики до людського серця. Покласти цю ідею в основу творчого методу і мови пристрасті. У цьому — все мистецтво». 1:237

У 1799 р., успішно витримавши випускні іспити, Стендаль їде в Париж для вступу в Політехнічну школу, однак потім він передумав і вступив в школу образотворчих мистецтв. Там же й він зростає як письменник, — невдовзі виходить його комедія «Сельмур». Впливовий родич майбутнього письменника призначає юнака на військову службу. На початку 1800 р. Стендаль відправляється в похід з армією Наполеона в Італію, але вже наприкінці наступного року подає у відставку. Мріючи про славу найбільшого поета, рівного Мольєру, він рветься в Париж.

1802—1805 роки, проведені переважно в столиці, стали «роками освіти», які зіграли винятково важливу роль у формуванні світогляду та естетичних поглядів майбутнього письменника. Його юнацькі зошити, щоденник, переписування і драматургічний досвід — свідчення напруженого духовного життя. Стендаль у цю пору — ярий республіканець, ворог тиранії, яка загрожувала країні в міру зміцнення єдиновладдя Наполеона, — автор викривальних та акутальних комедій. Він має і інші літературні задуми, спрямовані на викривання суспільних невдач. Він — шукач істини, яка відкрила би шлях до щастя всіх людей на землі, Стендаль вірить, що знайде її, осягаючи не божественне провидіння, на основи сучасної науки — філософії й етики, природознавства і медицини, старанний учень великих просвітників: Монтеск'є і Гельвеція, їхнього послідовника Дестюта де Трасі, основоположника «філософської медицини» Кабаніса, так от, спираючись на кращі розуми епохи просвітництва Стендаль стає літератором в стилі реалізму.

У 1822 р. Стендаль, який пройшов через ці наукові студії, напише: «Мистецтво завжди залежить від науки, воно користається методами, відкритими наукою». 1:244 Набуте в школі він з раніх років прагне застосувати до мистецтва, а багато що з його висновків і спостережень знайдуть відображення в зрілій естетичній теорії і практиці письменника.

Щирим відкриттям для юного Стендаля стала обґрунтована Гельвецієм утилітаристська концепція «особистого інтересу» як природної основи людини, для якого «прагнення до щастя» є головним стимулом усіх діянь. Не маючи нічого спільного з апологією егоїзму й егоцентризму, вчення філософа стверджувало, що людина, живучи в суспільстві собі подібних, не тільки не може не вважатися одним із них, але й повинна заради власного щастя діяти для них добро. «Полювання за щастям» діалектично по'єднувалися із цивільною чеснотою, гарантуючи тим самим благополуччя всьому суспільству. Це навчання зробило сильний вплив не тільки на суспільні погляди й етику Стендаля, що виведе власну формулу щастя: «Шляхетна душа діє в ім'я свого щастя, але її найбільше щастя полягає в тому, щоб доставляти щастя іншим» 1:237, але й значно відбилося у його подальшому житті та творчості.

«Полювання за щастям» як головний двигун усіх вчинків людини стане постійним предметом зображення Стендалем-художником. При цьому письменник, будучи, як і його вчителі-філософи, просвітником, найважливіше значення додасть соціальному середовищу, вихованню й особливостям епохи у формуванні особистості і самого «способу» її «полювання за щастям».

Ранні шукання письменника відзначені еволюцією його естетичних пристрастей: преклоніння перед класичним театром Расіна, захоплення республіканським неокласицизмом Альфьері, традиційним Шекспіром і т.п..

У цій зміні естетичних орієнтирів не тільки відбилися тенденції, характерні для еволюції естетичних смаків французького суспільства, але і намітився деякий підступ до прийдешнього літературного маніфесту Стендаля «Расін і Шекспір».

Однак поки перед майбутнім письменником (а йшов 1805 рік) із всією очевидністю встає дуже прозаїчна проблема. Йому вже 22 роки, а визначеної професії, яка забезпечує постійний заробіток, у нього ще немає. Численні творчі задуми далекі від завершення і не обіцяють гонорарів. Спроба зайнятися торговою справою, виїхавши в Марсель, виявляється безуспішною. І в 1806 р. Стендаль знову поступає на військову службу.

Відкривається новий період у біографії письменника, який охоплює 8 років і дає йому найбагатший життєвий досвід. Книжкові знання перевіряються і коректуються вивченням реальної дійсності, насамперед — «величезної машини» — імперії Наполеона і її армій.

Зречення Наполеона від влади в 1814 р. і реставрація Бурбонів поклали кінець службі Стендаля в армії. Відмовившись від місця, запропонованого йому новим урядом, письменник їде в Італію і залишається там сім років, роблячи нетривалі поїздки у Париж, Гренобль, Лондон. Саме в Італії відбулися перші публікації Стендаля: «Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо» (1815), «Історія живопису в Італії», подорожні нариси «Рим, Неаполь і Флоренція» (1817).

У 1830 р. Стендаль закінчує роман «Червоне і чорне», що ознаменував настання зрілості письменника.
^

1.2. Аналіз сюжету на прикладі образу Жюльєна Сореля



Дорога, по якій йде головний герой «Червоного і чорного»,— широка, розмита дощами історії, на ній нічого не варто й оступитися, впасти в прірву безвиході... Вона немов описує мертву петлю — провінційний Верьєр, Безансон, Париж, знову Верьєр і, нарешті, Безансон — там обірветься шлях, яким йде молода людина з маленького гірського містечка.

Чому ж так, а не інакше закінчується життя Жюльєна Сореля? Відповідь ми знайдемо на сторінках роману, але вона складна; неоднозначна, як складні й обставини життя, як складний і сам персонаж.

Можливо, варто привести ще один епіграф-цитату Мірабо до однієї з останніх глав роману — «Прости мені, Господи, посередність» 6:490. Це сумно-іронічне прохання, звернене до небес, ця фраза, подібна тому як доказ від протилежного дає рішення геометричної теореми, дасть психологічний ключ до розуміння стендалевського характеру.

Справді, Жюльєна Сореля можна дорікнути в чому завгодно — у безпристрасності, навіть у холодній ощадливості, у цинізмі (перші читачі і критики саме так, негатив­но, прочитали цей характер),— але тільки не в посередності й сірій буденності. Герой «Червоного і чорного» являється неабиякою особистістю. У ньому все вище «норми», передбачуваною посередністю: сила вибухового темпераменту і сила розуму, честолюбної волі і романтичної мрійності, ця зосередженість на собі, своєму внутрішньому світі і прагнення проникнути, розгадати суть — людей, речей, подій.

Син теслі стає вихователем дітей у самого мера. Це його перший вихід «у люди», у життя. Не можна сказати, щоб життя це було відзначено яскравими подіями, скоріше провінційною нудьгою, лукавством, інтригами, які ведуть хазяїн будинку пан де Реналь, скупа і нерозумна людина (він без міри вихваляється приналежністю до старого дворянського роду і відрізняється якоюсь невгамовною сварливістю), і нахабний пройдисвіт негоціант Вально. Суть провінційної «політики», боротьба між ультрароялістами і «лібералами» зводиться тут до того, хто займе жадані посади, стане самою впливовою людиною у Верьєрі. Відвідування містечка королем, приїзд єпископа дають зайвий привід для дріб'язкової боротьби самолюбства, провінційного марнославства і, звичайно ж, для нескінченних пліток і пересудів.

Є, однак, і світла сторона в житті молодого героя: пані де Реналь, з її добротою і любов’ю. Але в провінції не можна сховатися від чужих, заздрісних і недоброзичливих очей, Жюльєн Сорель змушений розлучитися зі своєю першою коханою.

У стінах семінарії, куди він потрапляє з будинку Реналей, усе просочено неправдою, заздрістю і недоброзичливістю. Сорель тут, з його живим розумом, гарячою кров'ю, з його знанням латині й академічними успіхами, чужий більш ніж будь-де; його вважають за гордія (у цьому семінаристи недалекі від істини, вони нюхом чують, що перед ними чужинець, людина іншої породи, створена з більш тонкої, шляхетної матерії), і навіть налаштованість ректора, суворого абата Пікара, не може відгородити юнака від недоброго ока, від підлої зради.

Нарешті, Париж, будинок великого вельможі. Тут панує відмінна ввічливість і принижують лише іноді, від нудьги, від дурного настрою чи від дуже дурної погоди. У салоні маркізи де Ла-Моль збирається “вищий світ стародавньої аристократії” і можна говорити вільно про все, аби це не суперечило судженням хазяїв будинку і не містило в собі якої-небудь подоби самостійної думки. Молоді люди, що відвідують особняк де Ла-Молей, чудово виховані, їх вчинки і мова не виходять за рамки, запропоновані пристойністю, у їхніх головах немає і тіні живого судження, а характери цілком позбавлені натяку на яку-небудь енергію. Іншими словами, вони в усьому відповідають вимогам гарного тону. Деякі з них можуть прославлятися на війні, і єдине, що їм вселило б страх,— це показатися смішними в очах їхнього оточення, порушивши одне з неписаних правил поведінки.

Жюльєн Сорель неминуче, мимоволі виділяється й у цьому колі: спочатку в силу того, що провінціал, згодом тому, що він просто не може бути таким, як усі, навіть тоді, коли хоче: розум (хоча б його і приховали) не сховаєш, енергію, розтривожене самолюбство не приховаєш у гордій замкнутості, та ж замкнутість і видасть цю гординю, цю честолюбну волю.

Маркіз де Ла-Моль, людина розумна, тонка і безнадійно нудьгуюча посередині всієї пишноти, вирізняє молодого секретаря.

Виділяє Жюльєна і дочка маркіза Матільда. Серед вихованих молодих людей її кола, що наводять на неї смерельну нудьгу, вона зупиняє погляд на людині, настільки відмінному від її звичайного оточення. «Не Дантон чи це?»—так називається одна з глав роману; цим питанням задається Матільда, що вгадала у своєму коханому натуру неабияку, здатну на сильне почуття, на рішуче дію.

І Жюльєн Сорель робить таку дію, коли пострілами у верьєрській церкві, як картковий будиночок, змітає ретельно зведений будинок успіху, і далі, у суді, спокушаючи долю, кидає в обличчя присяжним: «...Добродії: ви бачите перед собою простолюдина, що обурився проти свого низького жереба...» 6:527

Гордість — одна з домінант його особистості, саме від її, від гордості, йде це обурювання «низьким жеребом». Як не парадоксально, саме гордість штовхає героя на шлях лицемірства і розрахунку, змушує приймати «правила гри», що існують у суспільстві, де для таких, як він, виявилися перекриті дорогі.

В часи Наполеона йому б не довелося носити маску, тоді усе вирішили б особисті якості іншого порядку — розум, хоробрість, воля,— адже й Бонапарт зобов'язаний винятково самому собі усім, чого він досяг.

Жюльєн Сорель сповідає дійсний культ Наполеона. Юнак, який мріє про військові подвиги і славу, що зберігає на дні скриньки портрет свого кумира, змушений уникати його уроків. Для нього військова кар’єра закрита (офіцерами можуть стати тепер тільки дворяни), залишається духовна кар'єра, виходить, треба — адже він почуває, знає, що здатний на багато чого,— затаїти свої справжні думки і, діючи з обачністю змовника, зробити все, щоб вибитися з низького стану.

Тінь Наполеона, його дух насичують літературу першої половини минулого століття. Наполеоном марять герої Стендаля, над його долею задумується Бальзак, ним захоплюються Гюго, Байрон; у Росії пушкінська Тетяна, відвідуючи садибу Онєгіна.

Форми цієї вільної чи мимовільної залежності літературного персонажа — від деякої подібності внутрішніх, частіше зовнішніх рис, що дбайливо культивується самим героєм, і супроводжується іронічною авторською інтонацією (такий Германн у «Піковій дамі»), від замилування, що бачить в імператорі ідеал людини дії (Жюльєн Сорель, Фабриціо дель Донго з «Пармській обителі») до спроби напряму помірятися із можливостями Бонапарта (внутрішньо залишаючись холодним і далеким його внутрішній суті), співвіднестись з його долею: “... чи зможу преступити, адже він зміг, він преступав, посилаючи на загибель тисячі” 6:243, — такий Жульєн, такий і Розкольников Достоєвського («Злочин і покарання»). В наявності свого роду «комплекс Наполеона», що у нашому випадку (у випадку Сореля) виражається, звичайно, не в тому, щоб зрівнятися з кумиром, але щоб, маючити перед очима такий приклад, «зробити себе», досягти усього, на що дають тобі право розум і воля.

Колись Фігаро, персонаж зухвалої комедії Бомарше, говорив, що заради однієї тільки їжі йому довелося «виявити таку поінформованість і таку спритність, яких протягом століття не треба буде для керування всіма Іспаніями». Це був перший і, мабуть, самий симпатичний тип — «людина, що робить себе» — у європейській літературі. У ньому ще проглядаються зв'язки із злодійкуватими слугами Мольєра, зі спритним Арлекіном італійського народного театру масок. І в той же час це уже нова людина, що відкрито кидає виклик сильним світу цього. Він знає, що свого доможеться, на його стороні сам час. Недарма Наполеон називав цю комедію “Весілля Фігаро” — «революцією в дії». Див: 1:256

Але дія роману проходить в іншу епоху. Час, коли перемагав Фігаро, відійшло в минуле. З тих пір як уперше пролунав його молодий і упевнений голос, пройшло близько половини століття. За ці десятиліття відгомоніли пожежи революції, здобував перемоги і вмер у вигнанні Бонапарт, і час начебто потік назад з поверненням Бурбонів.

Якщо брати за точку відліку 1789 рік, коли парижани приступом взяли Бастилію, молоде покоління двадцятих років буде поколінням онуків. Воно набагато серйозніше, ніж їх діди, чи, можливо у ньому немає колишньої впевненості в собі, у тому що вдасться цей світ скорити, залишилося лише нестерпне бажання все-таки зробити це, помірятися силами, кинути рукавичку; десь, овіяний, серпанком легенди, маячить перед ними образ Наполеона, але більшість з них розуміє, що це вже легенда і всього лише легенда, що вони позбавлені необхідної риси характеру, щоб вистояти і перемогти. У їхні серця проникла отрута всіх зачарувань і розчарувань романтизму. Вони більш схильні до міркування, чим до дії.

Романтичний герой перебуває в розладі зі світом. Байроновський Чайльд-Гарольд, розчарований і іронічно-похмурий, став символом цілого покоління. В Франції А. де Мюссе в «Сповіді сина століття» дав свій варіант молодого героя, ураженого особливого роду хворобою — атрофією волі.

Але романтичний персонаж — це ще і бунтар: він не приймає сучасного йому суспільства, що усе більш кроїться на буржуазний лад. Він бунтує в драмах В. Гюго, утілюючи собою позитивний ідеал нової епохи.

Але ось що характерно: такий активний романтичний персонаж діє в обставинах настільки ж виняткових, як він сам, і обставини ці майже завжди віднесені в минуле. Схоже, що романтикам у ту пору воно замінило майбутнє. І тому романтичний бунтар живе, в цьому вже трохи екзотичному минулому, а сучасної буржуазної повсякденності протистоїть гіркий скептик, розчарований іроніст, не здатний на скільки-небудь рішучий вчинок.

Жюльєн Сорель, стендалевський герой взагалі — явище в цьому понятті виняткове: ровесник романтичному герою, він і міркує і діє; можна сказати, що він діє, міркуючи. Парадокс у тім, що герой Стендаля одночасно і цільний у своїй готовності до дії і психологічно роздвоєний, перевіряючи кожен свій вчинок розумом.

Суперечливий тут і самий характер почуття. На противагу тому, що ми бачимо в романтичній прозі, його джерелом буде скоріше рух розуму, ніж серця. Коли Жюльєн вирішує скорити пані де Реналь, він саме вирішує і зважується на це: тому що йому образлива дворянська пиха її чоловіка, тому що стати коханцем чарівної жінки, господарки будинку, означає зайвий раз підтвердити самому собі, що ти щось вартуєш. Цей зв'язок потішає гордість, марнославство; нарешті, це важко: самолюбний, соромливий юнак боїться перед замужньої жінки, виходить, треба перебороти страх, це і є його завдання, він повинний ввечері втримати її руку у своїй — «інакше йду до себе, і кулю в чоло».

Початок його любовних романів — це якесь загартування волі, але настають миті, коли він стає просто самим собою. «У відповідь на її докори він кинувся до її ніг і обхопив її коліна. А тому що вона продовжувала сварити його, і страшно суворо, він раптом розридався». 6:98

Про перше побачення з Матільдою Стендаль пише, що воно було «зовсім крижаним... навряд ли коли-небудь, такі любовні слова вимовлялися настільки холодним і чемним тоном» 6:278. Але от сварка, разрив — і Жюльєн «ледве не збожеволів, змушений зізнатися собі, що любить Матільду» 6:307.

У цьому весь Жюльєн Сорель, рраціональний і палкий, боязкий до зухвалості, гордий до зарозумілої сором'язливості, честолюбний, хоробрий і ще дуже молода людина усього життя в романі йому відпущене чотири роки: з дев'ятнадцяти до двадцяти трьох.

Колись Лермонтов, пояснюючи свого Печоріна, писав, що в ньому живуть немов би два чоловіки, з яких один. діє, інший холодно спостерігає і судить його. У своєму герої Стендаль теж ніби з'єднує дві істоти: одну, розумово-холоднувату, яка все точно розраховує наперед, вибирає мету і дорогу, інша — до крайності імпульсивна, буває непередбаченою у своїй поведінці і її весь час слід то пришпорювати, то тримати у вузді.

Жюльєн Сорель — це свого роду кентавр, вершник і кінь, злиті воєдино; нервовий, гарячий скакун зрештою скине розсудливого вершника, кинувшись назустріч загибелі і назустріч щастю.

Саме так, адже опинившись у в'язниці, у камері смертників, Жюльєн нарешті-то й щасливий. Він бачить пані де Реналь, він зрозумів, що бути поруч з нею, говорити з нею, любити — це і є дійсне щастя, його щастя, все інше — зайве, суєта. Тепер він спокійний, він може «умерти, мріючи».

На останніх сторінках роману висвітлюється глибинна суть стендалевського характеру, який хотів показати Стендаль. Та ще на самому початку, коли йому стояло вибирати між посередністю, що забезпечує йому надійний добробут, і «усіма героїчними мріями юності», Жюльєн вибирає мрії, а юнацькі мрії можна визначити знаменитим виразом Стендаля — «гоніння за щастям». Слово «гоніння» як би в самому собі укладається поняття дії, швидкості, ризику, що настільки відповідають потребам молодого темпераменту, у звуках цього слова начебто б чується дзенькіт копит. Згадаємо, що Сорель сповідає культ дії: ризикувати, коли треба ставити на карту життя,— це теж складає частину його «героїчних мріянь». Він підмінює одне іншим — сутана замість мундира, кар'єру замість військової слави. Героїчні цілі більш не існують.

Стефан Цвейг помітив, що в Стендалі уживались реаліст і романтик. Жюльєн Сорель несе на собі відбиток цієї подвійності світовідчуття: тверезість і безстрасність з'єдналися в ньому з жагучою чутливістю. Власне, і ця тверезість, і цей розум, що аналізує - рід холодної зброї, яким прокладають дорогу, але , вона підказана не розумом (холодний розум висловиться скоріше на користь надійної «золотої середини», «стійкого благополуччя»), вона, по суті, плід палкої, живої уяви.

Цікаво відзначити, что герой Стендаля «зірветься» там, де процвітає герой Бальзака, скажімо, його Растіньяк («Батько Горіо»). Жюльєн Сорель не уступить у розумі, наполегливості, здатності вести ризиковану гру бальзаківському герою (тут, мабуть, він дасть йому фору), і тому в останній момент його спіткає невдача. Розгадка цього «зриву», видимо, у тім, що в героїв різні системи цінностей. Багатство, становище у світі, успіх — от вища мета Растіньяка; він ніколи не задумається, навіщо, чому це потрібно, для нього це «потрібно» — річ сама собою що розуміється; жінки у певному змісті теж «річ», з їхньою допомогою він прокладе собі дорогу.

Жюльєн Сорель знає, для чого йому потрібно стати тим ким він прагне стати, він просто зобов'язаний, повинний вибитися в люди. І він усе зробить сам, його помічниками будуть розум, воля, завзятість — його єдина зброя. Іншими словами, він повинний зробити насамперед самого себе. Ціль, яка для Растіньяка є вища життєва задача, для Сореля лише шлях до самоствердження.

Жюльєн Сорель — душа, що веде безупинний діалог із собою; він сам, його власне «я» — от головний зміст і смисл його життя. Він «егоїст». Слово, введене у французьку мову Стендалем, покликано відокремити, протиставити це поняття егоїзму, суть якого — черстве і навіть нецікаве до власного «я» — себелюбство.

І для стендалевского героя жінки, у відомому сенсі, засіб, але ціль тут інша: герой не має на увазі зробити жінку «сходинкою» на шляху до соціального успіху, для нього важливіше всього — показати себе як особистість. У кращі свої хвилини він віддається любові з усім самозабуттям юності, а останні часи і дні його віддані романтично-безкорисливому почуттю.

В основі своєй він мрійник. І його шлях на сторінках роману по суті не що інше, як повернення до себе, до своєї дійсної природи.

«Я намагаюся розповідати і правдиво і ясно про те, що відбувається в серці людини» Див.: 1:254,— писав Стендаль. Чудовий художник-психолог, він прагне — простежити рух думки, почуття від самих джерел, показати їх у розвитку, немов прибігаючи до способу відеозйомки, і від того інші епізоди роману, що не повинні були б займати багато часу, якщо мати на увазі зовнішню сторону дії, протікають як би в уповільненому ритмі (мить, коли Жюльєн уперше зважується взяти руку пані де Реналь, томливі хвилини першого побачення з Матільдою, їхнє спілкування в бібліотеці).

Критика і читачі роману часто дивувалися (часом дивуються і дотепер), чому автор, що скрупульозно описує, здавалося б, самі незначні вчинки свого персонажа, обмежується скупим, як телеграфне повідомлення, викладом фактів, коли справа стосується вирішальних днів чи годин (у романі упущена і ця дрібниця, так що ми не знаємо, як довго Жюльєн Сорель перебував у своєму дивному безпам'ятстві). Можливо, письменник виявився неспроможний зобразити те, що відбувалося в душі героя? Ні, просто автор обігнав свій час; інстинкт психолога і художника підказав йому: саме так повинен прожити ці злі для себе години його Жюльєн — тобто не відчувати нічого. Так, підтверджує сучасна психологія, так, а не інакше почувається людина, яка потрапила в ситуацію, подібну цій.

«Червоне і чорне» — великий психологічний роман, точніше, соціально-психологічний. Письменник, слідкуючи за шляхом свого героя, висвітлює не тільки неповторимо індивідуальне в зовнішньому і внутрішньому його вигляді.

Проводячи його по мостах і шляхах тодішньої Франції, Стендаль малює вражаючу картину упадку моралі («смертний вирок...єдина річ, яку не можна купити...»), безпринципову ощадливість буржуазії, нікчемність і слабкість дворянства, дає цілу галерею образів самого різного стану — від бідного сільського священика до вельможі-єпископа, від селянина, провінційного ліберала, італійського карбонарія до аристократа, близького до двору. Нарешті, у романі показане пробудження в суспільстві нових сил, молодих, енергійних і зухвалих, чий голос так чітко пролунав на суді в мові Жюльєна Сореля.

«Я аж ніяк не маю честі належати до вашого стану, я бачу тут... тільки одних обурених буржуа... не задумуючись над тим, що моя молодість заслуговує деякого жалю, вони бажають покарати і раз назавжди зломити в мені цю породу молодих людей низького походження, задавлених убогістю, якій пощастило одержати гарну освіту...» 6:518.

Буржуа були не даремно налякані його пострілами. Події, зображені Стендалем у романі, охоплюють кінець двадцятих років, кінець липневої революції, і немає сумніву, що та «порода молодих людей», про яку сказав підсудний, виявиться по іншу сторону барикад.

Час має свій колір. «Червоне і чорне» — така назва стендалевського роману. Вона символічна: тут і чорно-червоне поле рулетки, що притягає гравця, яке карає щастя — випробуючи долю, і колір священникової сутани і військового мундира, колір реакції, мороку і смерті і — нетерпіння і кров, колір революції; час їхній з'єднало в собі — червоне і чорне.
^

1.3. Основний конфлікт роману “Червоне і чорне”.


Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Бертьє. Стендаль довідався про них, переглядаючи хроніку газет» Гренобля. Як з'ясувалося, засуджений до страти молодой син селянина, що вирішив зробити кар'єру, став гувернером у родині місцевого багатія Мішу, але, викритий у любовному зв'язку з матір'ю своїх вихованців, втратив місце. Невдачі чекали його і пізніше.

Його вигнали з духовної семінарії, а потім із служби в паризькому аристократичному особняку де Кардоне, де він був скомпрометований відносинами з дочкою хазяїна й особливо листом пані Мішу, в яку зневірений Берті вистрілив у церкві і потім намагався покінчити життя самогубством,

Ця судова хроніка не випадково вразила увагу Стендаля, що задумав роман про трагічну долю талановитого плебея у Франції епохи Реставрації.

Однак реальне джерело лише розбудило творчу фантазію художника, що завжди шукав можливості підтвердити правду вимислу реальністю. Замість дрібного честолюбця з'являється героїчна і трагічна особистість Жюльєна Сореля. Не меншу метаморфозу потерпають факти в сюжеті роману, який відтворює типові риси цілої епохи в головних закономірностях її історичного розвитку.

У прагненні охопити всі сфери сучасного суспільного життя Стендаль схожий на його молодшого сучасника Бальзака, але реалізує він цю задачу по своєму. Створений ним тип роману відрізняється не характерним для Бальзака хронікально-лінійною композицією, яка організована як достовірна біографія героя. У цьому Стендаль тяжіє до традиції романістів XVIII ст., зокрема високо шанованого ним Філдінга. Однак на відміну від нього автор «Червоного і чорного» будує сюжет не на авантюрно-пригодницькій основі, а на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений в складній і драматичній взаємодії із соціальним середовищем. Сюжет вперед рухає тут не інтрига, а дія внутрішня, перенесена в душу і розум Жюльєна Сореля, який постійно строго аналізує ситуацію і себе в ній перш ніж зважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Внутрішні монологи, що ніби включають читача в хід думок і почуттів героя. «Точне і проникливе зображення людського серця» і визначає поетику «Червоного і чорного» як найяскравішого зразка соціально-психологічного роману у світовій реалістичній літературі ХІХ ст.

«Хроніка XIX століття» — такий підзаголовок «Червоного і чорного». Підкреслюючи життєву вірогідність зображуваного, він свідчить і про розширення об'єкта дослідження письменника. Якщо в «Арманс» були присутні тільки «сцени» з життя великосвітського салону, то театром дії в новому романі є Франція, представлена в її основних соціальних, силах.

Вивчаючи взаємодію цих сил, Стендаль створює разючу картину громадського життя часів Реставрації: з кризою наполеонівської імперії влада знову виявилася в аристократії і духовенства.

Лише буржуазія в «Червоному і чорному» не знає побоювань і страху. Розуміючи все зростаючу силу грошей, вона всіляко збагачується. Так діє і Вально — головний суперник де Реналя у Верьєрі. Жадібний і спритний, він був винахідливим у спробах досягнення мети аж до пограбування «підвідомчих» йому сиріт бідняків з приюту, позбавлений самолюбства і честі, неосвічений і грубий Вально не зупиняється і перед підкупом заради просування до влади. Зрештою він стає першою людиною Верьєра, одержує титул барона і права верховного судді, який засуджує Жюльєна до страти.

В історії суперництва Вально і дворянина де Реналя, Стендаль проектує генеральну лінію соціального розвитку Франції, де на зміну старій аристократії приходила буржуазія, яка набирала силу. Однак майстерність стендалевського аналізу не тільки в тому, що він вгадав фінал цього процесу. У романі показано, що збагачення суспільства почалося задовго до Липневої революції. У світі, який оточує Жюльєна, збагаченням заклопотаний не тільки Вально, але і маркіз де Ла Моль (він, «маючи змогу дізнаватися всі новини, удало грав на біржі»), і де Реналь, що володіє гвоздильним заводом і скуповує землі, і старий селянин Сорель, за плату віддаючи свого «невезучого» (в розумінні батька Сореля) сина меру Верьєра, а пізніше відверто радіючи заповіту Жюльєна.

Основний конфлікт роману — це протистояння чеснот і цінностей “міщанської епохи” та “епохи класичного мистецтва”. Протистояння виражається в боротьбі двох частин тогочасного суспільства: світу користі і наживи протистоїть абсолютно байдужий до грошей герой Стендаля. Талановитий плебей, він ніби увібрав у себе найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: невтримну відвагу й енергію, чесність і твердість духу, впертість у просуванні до мети. Він завжди і скрізь (як особняк де Реналя, чи будинок Вально, паризький палац де Ла Моля, чи зал засідань верьєрского суду) залишається людиною свого класу, представником нижчого, защемленого в законних правах стану. Звідси потенційна революційність стендалевского героя, створеного, за словами автора, з того ж матеріалу, що і титани 93-го року. Не випадково син маркіза де Ла Моля зауважує: “Остерігайтеся цієї енергійної молодої людини! Якщо буде знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину”6:298.

Так думають про героя ті, кого він вважає своїми класовими ворогами,— аристократи. Не випадковою є і його близькість з відважним італійським карбонарієм Альтамирою та іншим іспанським революціонером Дієго Бустасом. Характерно, що сам Жюльєн відчуває себе духовним сином Революції. У бесіді з Альтамирою, він признається, що саме революція є його дійсною стихією. «Уже чи не новий це Дантон?» — думає про Жюльєна Матільда де Ла Моль, намагаючись визначити, яку роль може зіграти в майбутній революції її коханий.

У романі є епізод: Жюльєн, полуднаючи на вершині стрімчака, спостерігає за польотом яструба. Заздрячи польоту птаха, він хотів би перевтілитися у нього, піднявшись над навколишнім світом. «От така була доля в Наполеона,— думає герой,— Може бути, і мене очікує така ж...» 6:187. Наполеон, чий приклад «породив у Франції божевільне і, звичайно, злощасне честолюбство» (Стендаль), і є для Жюльєна тим вищим зразком, на який герой орієнтується, вибираючи свій шлях. Божевільне честолюбство — найважливіша із рис Сореля, сина свого століття,— і заманює його в табір протилежний табору революціонерів. Правда, жагуче бажаючи слави для себе, він мріє і про волю для усіх. Однак перше в ньому бере верх. Жюльєн будує зухвалі плани досягнення слави, покладаючись на власну волю, енергію і таланти, у всесиллі яких герой, натхненний прикладом Наполеона, не сумнівається. Але Жюльєн живе в іншу епоху. В роки Реставрації люди, подібні до нього, здаються небезпечними, їхня енергія — руйнівна, тому що вона таїть у собі можливість нових соціальних потрясінь і бурь. Жюльєн думає про те, щоб прямим і чесним шляхом зробити гідну кар'єру, не є можливим.

Суперечливе поєднання в натурі Жюльєна початку плебейського, революційного, незалежного і шляхетного з честолюбними устремліннями, які штовхають на шлях лицемірства, помсти і злочину, і складає основу складного характеру героя, а разом із тим — і основу конфлікту “Червоного і чорного”. Протиборство цих антагоністичних початків визначає внутрішній драматизм Жюльєна, «змушеного насилувати свою шляхетну натуру, щоб відігравати мерзенну роль, що сам собі нав'язав» (Роже Вайян).

Шлях наверх, що проходить у романі Жюльєн Сорель, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Але це і шлях збагнення справжньої сутності світу влади, будь-то влада політична, економічна чи ін. Почавши у Верьєрі з відкриття моральної неохайності, користолюбства і жорстокості провінційних стовпів суспільства, його влада завершується в придворних сферах Парижу, де Жюльєн виявляє, власне кажучи, ті ж пороки, лише мистецьки прикриті й облагороджені розкішшю, титулами, великосвітським лоском. До моменту, коли герой вже досяг мети, ставши віконтом де Верней і зятем могутнього маркіза, стає зовсім очевидно, що гра не коштувала перемоги. Перспектива такого щастя не може задовольнити стендалевського героя. Причиною тому — жива душа, що збереглася в Жюльєні усупереч усім насильствам, над нею створеним.

Однак для того, щоб це очевидним було до кінця, усвідомлене героєм, знадобилося дуже сильне потрясіння, здатне вибити його з колії, що стала вже, звичною. Пережити це потрясіння і довелося Жюльєну в момент фатального пострілу в Луїзу де Реналь. У повному сум'ятті почуттів, викликаних її листом до маркіза де Ла Моль, що компрометує Жюльєна, він, майже не пам'ятаючи себе, стріляв у жінку, яку до нестями кохав,— єдину із всіх, котра щедро і безоглядно дарувала йому колись справжнє щастя, а тепер зрадила святу віру в неї, яка зрадила йому не в коханні, а лише насмілилася перешкодити його кар'єрі.

У романі повернення Луїзи у Верьєн пов'язане з відродженням першої любові Жюльєна. Луїза де Реналь — натура тонка, цільна — утілює моральний ідеї Стендаля. Її почуття до Жюльєна природні і чисті. За маскою озлобленого честолюбця і зухвалого звабника, що вступив у її будинок вона зустріла юнака — чуттєвого, доброго, вдячного, що вперше пізнає безкорисливість і силу дійсної любові. Тільки з Луїзою де Реналь герой і дозволяв собі бути самим собою, знімаючи маску, у якій звичайно з'являвся в суспільстві.

Моральне відродження Жюльєна відбивається й у зміні його відносин до Матільди де Ла Моль, блискучій аристократці, шлюб з якою повинний був затвердити його становище у вищому суспільстві.

На відміну від образу пані де Реналь, образ Матільди в романі як би втілює честолюбний ідеал Жюльєна, в ім'я якого герой готовий був піти на поступку перед совістю. Гострий розум, рідкісна краса і незвичайна енергія, незалежність суджень і вчинків, прагнення до розкоші і пристрастей життя — усе це безперечно піднімає Матільду над навколишнім світом тьмяної, млявої і безликої великосвітської молоді, яку вона відверто нехтує. Жюльєн постав перед нею як особистість неабияка, горда, енергійна, здатна на великі. зухвалі, а можливо, навіть жорстокі справи.

Перед самою смертю на судовому процесі Жюльєн дає останній, вирішальний бій суспільству, уперше виступивши перед ним із відкритим забралом. Зриваючи маски лицемірного людинолюбства і благопристойності зі своїх суддів, герой кидає їм в обличчя грізну правду. Не за постріл у пані де Реналь відправляють його на гільйотину. Головний злочин Жюльєна у тому що він, плебей, насмілився виступити проти аристократії, якої, із позиції Сореля, “давно немає, яка зникла після революції” 6:127.

ВИСНОВКИ


«Роман — це дзеркало, з яким йдеш по великій дорозі»,— зауважує Стендаль. Продовжуючи свою думку, він пише: «То воно відбиває блакить небозводу, то брудні калюжі і вибої. Йде людина, зваливши на себе це дзеркало, а ви цю людину обвинувачуєте в аморальності! Обвинувачуйте скоріше велику дорогу...» 1:260.

Стендаль дуже чітко передав настрій епохи після буржуазної революції у Франції. Всі проблеми, які хвилювали тогочасне суспільство: пихатість вчорашніх, “пекарів”, “пивоварів” та “лихварів”, які намагються зайняти місце під сонцем замість справжніх аристократів, людей благородних по духу, а не по крові, яким виступає перед нами Жюльєн Сорель.

Трагізм роману полягає саме в цих внутрішніх переживаннях героя: Сорель намагається бути “кращим” в світі тих, на кого він ніколи не буде схожий — в світі міщанства, традицій, причепурених дам, які поряд із виродженими аристократами намагаються уподібнюватися шляхетним людям минулого. Ось в чому основний конфлікт твору. Конфлікт в душі самого Сореля, виклик всім силам суспільства, в якому типові буржуа намагаються перетворитися на “аристократів нової епохи”.

Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює і піднімає героя, очищаючи його від пороків, прищеплених суспільством. Нарешті, Жюльєну відкривається й ілюзорність його честолюбних прагнень до кар'єри, з якими він ще зовсім недавно пов'язував уявлення про щастя. Тому, очікуючи страти, він так рішуче відмовляється від допомоги сильних світу цього, ще здатних визволити його із в'язниці, повернувши до колишнього життя. Двобій із суспільством завершується моральною перемогою героя, поверненням його до свого природного єства.
^

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. История зарубежной литератры ХІХ века./ Под ред. Н.А.Соловьевой. — М.: Высшая школа. — 1991. —637 с.

  2. Кривцова Т. Наполеон та Жюльєн (за романом Стендаля “Червоне і чорне”). — Зарубіжна література в навчальних закладах. — №2. 2002. — С. 15 – 16.ї

  3. Пахомова С. “Моліться за мою душу” (за романом Стендаля “Червоне і чорне”). — Зарубіжна література в навчальних закладах. — №8. 1997. — С. 38 – 42.

  4. Парнас М. Основний конфлікт в романі Стендаля “Червоне і чорне”. — Тема. — №2. — 42-43.

  5. Стендаль і час. — Всесвіт. — 1988. — С. 23 – 27.

  6. Стендаль. Красное и черное. — М.:”Детская л-ра”. — 1985. — 573 с.

  7. Юрченко І. Стендаль у школі. — Зарубіжна література в навчальних закладах. — №1. 1988. — С. 10-13.

  8. Ярський В. Романи Стендаля в школі. — Зарубіжна література в навчальних закладах. — №3. 1993. — С. 12 – 18.

Схожі:

Вступ 3 iconЗміст вступ
Вступ Теоретичні основи фінансового лізингу
Вступ 3 iconЗміст вступ
Вступ Теоретичні основи фінансового лізингу
Вступ 3 iconВступ до психології
Цей розділ представлений більш детально та розширено у зв’язку з тим, що вступ є дуже важливою ланкою у розумінні історії та логіки...
Вступ 3 iconПлан вступ 1 вступ
Результати цього дослідження можуть бути використані при розробці концепції соціального захисту в Україні, що, на мій погляд, повинна...
Вступ 3 iconІ. зміст І. Вступ
Вступ
Вступ 3 iconІ. зміст І. Вступ
Вступ
Вступ 3 iconНнц «Інститут аграрної економіки» наану вступ
Вступ. Бюджетній політиці належить важливе місце в системі державних фінансів. У наукових дискусіях XX ст саме бюджетній політиці...
Вступ 3 iconПлан роботи методичного об´єднання вчителів географії 2010-2011 н р. Вступ
Вступ. Протягом 2009-2010 н р в роботі районного методичного об’єднання брало участь 27 чоловік, серед яких 17 чоловік мають вищу...
Вступ 3 iconПлан роботи методичного об´єднання вчителів хімії 2010-2011 н р. Вступ
Вступ. Протягом 2009-2010 н р в роботі районного методичного об’єднання брало участь 20 чоловік, серед яких 13 чоловік мають вищу...
Вступ 3 iconПлан Вступ Клінічні ознаки гострих респіраторних вірусних захворювань...
Грз. Саме грвз за своєю питомою часткою займають провідне місце в структурі інфекційної патології людини. Експерти вооз підкреслюють,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка