Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру




Скачати 129.92 Kb.
НазваУрок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру
Дата конвертації07.03.2013
Розмір129.92 Kb.
ТипУрок
uchni.com.ua > Література > Урок


Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру.
Театр — вид мистецтва, засобом виразності якого є художнє від­ображення життя крізь драматичну дію, що виникає в процесі гри ак­тора перед публікою.

Театр є синтетичним видом мистецтва, в якому поєднується багато видів мистецтва:

  • література (текст п'єси);

  • образотворче мистецтво (театр, декорації, костюми);

  • хореографія (фігури, пози, рухи акторів);

  • музика (спів акторів, музичне оформлення вистави).

Трагедія — драматичний твір, що відзначається гостротою конфлік­ту, особистого чи суспільного характеру.

Комедія — весела вистава з музикою, піснями і танцями.

Трагедія і комедія — два полюси драматургії. У XVIII столітті з'явилися п'єси, у яких були присутні ознаки обох жанрів. Так наро­дився новий жанр, який називається драма.

Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професій­ного рівня були визначальними для різних галузей українського мисте­цтва. У перші десятиріччя XIX століття в Україні виникає професійний театр, але український репертуар у мандрівних груп був небагатий.

Поява в 1798 р. перших частин «Енеїди» І. Котляревського, де на­родна мова вживається як літературна, відкриває новий розділ укра­їнської літератури, і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започатковувала нову українську драматургію й була своєрідним до­робком у царині світського театру. Традиції Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ'яненко, основоположник художньої прози в україн­ській літературі.

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здо­бутки акторів М. Щепкіна і К. Соленика. (Перегляд ілюстрацій: сцена з опери Лисенка «Тарас Бульба», сцена з вистави «Наталка Полтавка», сцена з вистави «Шельменко-денщиик» (на вибір учителя).)

У 20-х роках XIX століття музика набуває рис романтизму. Стають поширеними такі жанри, як опера, пісні; для них характерні ліричне звучання, емоційне піднесення, використання елементів фолькло­ру. Твори українських драматургів усе більше ставлять у театральних трупах Д. Д. Жураховського, К. Л. Зелінського. Найвідомішим акто­ром того часу був К. Т. Соленик, який майстерно грав такі драматич­ні ролі, як Возний («Наталка Полтавка» Котляревського), Шельменко («Шельменко-денщик» Квітки-Основ'яненка), Фамусов («Лихо від ро­зуму» Грибоєдова). Драматургія того часу утверджувала на сцені образ героя, сміливого і невідступного в боротьбі за щастя.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виста­вах грав І. Котляревський, який у 1819-1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав у 1819 р. п'єси «Натал­ка Полтавка» та «Москаль-чарівник», де використовував прийоми вер­тепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги. (Слухання пісні Наталки з опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка.)

У другій половині XIX ст. в Україні паралельно з розвитком про­фесійного театру поширився аматорський театральний рух. Аматорські вистави були популярні в Чернігові, Полтаві, в Києві, Єлисаветграді. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського те­атру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропив-ницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенко-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Український театр класичної доби починається з аматорських гурт­ків другої половини XIX ст., які ставлять «Наталку Полтавку» Котля­ревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка та «Назара Стодолю» Шевченка.

Упродовж другої половини XIX ст. для театру багато пишуть М. Кропивницький («Дай серцеві волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї»); І. Карпенко-Карий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Най­мичка»); М. Старицький («Богдан Хмельницький», «Не судилося»).

За своєю громадською значущістю та рівнем майстерності ама­торські гуртки часто перевищували професійні театри. Найвідоміші з них: гурток Київського університету (1859), єлисаветградський (60-ті рр.), очолювані театральними аматорами М. Л. Кропивницьким та І. К. Карпенком-Карим; Київський музично-драматичний гурток М. В. Лисенка та М. П. Старицького, що в 1873 р. вперше поставив українську національну оперу «Різдвяна ніч» М. В. Лисенка.

Театральне мистецтво в Галичині з кінця XVIII ст. представлене було польськими трупами. В останній чверті XVIII ст. у Львові гра­ли польські трупи В. Богуславського і А. Трусколянського. У першій половині XIX ст. в Галичині виникли українські аматорські театраль­ні гуртки. Серед аматорів відзначилися И. Вітошинський та М. Вере-щинський. У 1864 р. виставою «Маруся» за Г. Квіткою-Основяненком розпочав діяльність професійний український театр товариства «Русь­ка бесіда» у Львові. Не маючи постійного приміщення, він мандрував по містах і селах Галичини та Буковини. Його історія нараховує шіст­десят років. Діяльність аматорського театру в Галичині 1848-1850 рр. обмежувалась трьома роками, та це не применшує значення його в іс­торії театральної культури.

Коломийський театр є унікальним явищем в історії розвитку те­атрального мистецтва України. Перший театр на західноукраїнських землях, заснований ще в 1848 році місцевим священиком Іваном Озаркевичем, не тільки не загубився в історії, але й піднісся до нових творчих висот. На шляху становлення театру було чимало злетів і па­дінь. Проіснувавши три роки, театр під орудою Івана Озаркевича при­пинив свою діяльність, але вже в 1879 році в Коломиї було створено перше літературно-драматичне товариство ім. Г. Квітки-Основ янєнка. статутом якого передбачалась постановка однієї вистави на місяць. У 1911 році в місті зареєстрували аматорський театр ім. І. Котлярев­ського. Його першою виставою стала «Наталка Полтавка». У 1916 році був створений театр ім. Тобілевича, а 20-30 роки позначені діяльністю на театральній ниві Олекси Скалозуба та Дмитра Николишина, які гур­тували довкола себе талановиту молодь.
Театральне мистецтво в Україні сягає коренями сивої давнини, бере початок із фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках і щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморо­хи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видови­ща на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — в першій половині XVIII ст., популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігій­ного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й вико­нуються на Різдво.

^ Театр корифеїв

XIX ст. створило всі передумови для виникнення нового театру. Реалістична гра російського актора М. Щепкіна та українського — К. Соленика, яких порівнював Т. Шевченко, поява українських драма­тичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Кобзаря, спро­ба Є. Гребінки поставити українські драми в столиці Російської імперії та Я. Кухаренка — в інших містах, дали неабиякий шанс у майбутньо­му виникнути такому важливому компонентові, як художній ансамбль, який створили М. Кропивницький та М. Старицький.

Царські укази про заборону українського слова і національного те­атру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповіль­нювали розвиток української драматургії, проте знищити її не могли. У кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню націо­нальної свідомості народу.

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово корифей — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розу­мінні це слово означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів і особливу увагу приділив ре­жисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синель-ников визнавав: «До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого московського театру, не знав і навіть не підозрював про головне — про ансамбль».

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковець-ку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевті­люватися в них.

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічно­го мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві уза­гальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі мож­ливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв лише розважально-комічні.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був осо­бливо широким («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котля­ревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля» Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були і драматургами, й режисерами, й акторами.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержа­ли можливість ставити вистави українською мовою. За всіх обмежень і умовностей (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізу­вав український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася на дві: Кропив­ницький зі своїми акторами відокремився від Старицького і його при­хильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більшим, ніж того на почат­ку творчого шляху могли очікувати самі актори. їх тепло зустріли під час перебування на гастролях у Москві. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петербурзі україн­ський театр сміливо конкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився на місце «пустої забави», через що глядач «лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя».
^ Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серп­ня 1860 року.

Дитинство Марії минуло серед селян. Особливо багато пісень їй пе­респівала і казок переповіла баба Сукондиха, наче знаючи, що в майбут­ньому дівчинка стане талановитою артисткою, зіграє не одну нещасну селянську долю і заспіває не одну в дитинстві почуту народну пісню.

Освіту Марія одержала в приватному пансіоні в Чернігові. Дівчина дуже любила театр, сама складала маленькі вистави й охоче грала ролі, але батьки були категорично проти вступу до театральної школи.

Першу свою роль — роль Наталки Полтавки — Марія зіграла після закінчення пансіонату в Ніжинському аматорському гуртку. Як дружи­на артилерійського офіцера Хлистова, майбутня артистка змушена була переїхати в Бендери. Тут вона познайомилася з офіцером Миколою То-білевичем (на сцені Миколою Садовським), відчула непереможний по­тяг до мистецтва, влилася в трупу М. Кропивницького і все життя при­святила сценічному мистецтву.

Граючи покривджених і зганьблених, Марія Заньковецька розкри­вала душу жінки з народу, бачила в ній страдницю. В. Василько писав: «Я не пригадую бездумних образів у Заньковецької. Думка завжди бу­ла властива їм. Яка саме думка — висока чи низька — це інша справа...»

М. Заньковецька блискуче зіграла центральні ролі в «Назарі Стодо­лі» Т. Шевченка, в «Безталанній», «Не судилось», «Лимерівні», однак найбільше любила образ Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» і грала цю роль настільки правдиво, що глядачі сльозами вмивалися: «Терпне тіло і стискає дихання, коли Олена Заньковецька, мов несамовита, вбігає на сцену. Очі її повні жаху. З невимовним од-чаєм, якимсь зойком, і вириваються у неї слова: "Мамо, мамо, рятуй­те!... зрадив, зрадив, милий!.."». Чудово входила вона й в образ Наталі з «Лимерівни» Панаса Мирного: «Вираз почуття у Заньковецької був настільки яскравий, що вплив його підкоряв не тільки глядача, а й парт­нерів. Згадується четверта дія п'єси "Лимерівна". Наталя співає пісню "Ой пила, пила та Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду". Потім у гніві і сльозах вона звертається до свого хрещеного: "А батенько хрещений допомагав..." При цих словах Наталя Заньковецька дивилась на нього з таким полум'ям гніву в очах, що ні один з акторів, які грали хрещеного батька, буквально не витримував її погляду і опускав очі...»

Під час гастролей у Москві Заньковецьку побачив К. Станіслав-ський і дав її грі найвищу оцінку: «Талант винятковий, свій, національ­ний. Я сказав би — істинно народний». Лев Толстой, захоплений грою артистки, просив її подарувати хустку з плечей. Свій подарунок він вру­чив із написом: «Безсмертній — від смертного».

У комедійних ролях М. Заньковецька підкорювала зал гумором, жвавістю. М. Рильський, який бачив акторку на сцені на схилі її літ, ди­вувався з її запальності: «Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний, то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери, хто бачив, як майже буквально літає вона в огненному танці, той ніко­ли цього не забуде».

Марія Заньковецька вбачала в українському народові велику силу, захищала його право на рідну мову на І Всеросійському з'їзді театраль­них діячів. До останніх днів велика українська артистка піклувалася про талановиту молодь, її вважали своєю порадницею і наставницею В. Ва­силько, Г. Юра, Н. Ужвій. Великий талант, добра школа (крім Черні­гівського пансіонату Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичайна працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити понад ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстер­но зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне сопрано, бездоган­но виконувала найскладніші пісні. Ще за життя М. Заньковецьку порів­нювали з акторками, яких знав світ: італійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар. Не покидала сцени М. Заньковецька і в радянські часи, хоча знала, що й вона під недремним наглядом чекістів. Працювала вона тоді в Державному народному театрі в Києві разом із П. Саксаганським та І. Мар'яненком. Згодом цьому театрові присвоїли ім'я М. Заньковець­кої. Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі «Остап Бандура» в 1923 р. Померла М. Заньковецька в Ніжині в 1934 р. Похо­вана в Києві на Байковому кладовищі.

^ Перший український стаціонарний театр

Поява свого часу в Києві стаціонарного українського театру — подія визначна. І не тільки для міста, але й для культурного життя України. Організатором, директором і режисером театру був Микола Садовський. На фасаді однієї з давніх будівель столиці — Троїцького народного будинку (1902 р.), що нині належить Театру оперети, є меморіальна до­шка з барельєфним портретом одного з братів Тобілевичів, на якій ви­карбовано: «В цьому будинку в 1907-1918 рр. жив і працював видатний діяч українського театру...» Прикро, що така вагома історико-культурна подія, як сторіччя створення першого українського стаціонарного театру в Києві, не стала приводом для широких заходів — ані в самій опереті, ані на інших сценах...

Троїцький народний дім, збудований 1902 р., швидко увійшов до чис­ла регулярно працюючих київських театрів. Товариство здавало його різ­ним театральним колективам для гастрольних вистав. 1907 р. М. К. Са-довський уклав угоду про оренду приміщення на тривалий строк. Так тоді й народився перший український стаціонарний професійний театр. Він, до речі, помітно відрізнявся від інших. Це був насамперед загаль­нодоступний театр. Ціни на квитки тут були відчутно нижчі, навіть по десять і п'ять копійок за місце, тоді як в оперному чи Соловцовському (перший російський стаціонарний театр) найдешевший квиток коштував 32 копійки. А місць у театрі Садовського було всього 600, у той час як в опері удвічі, а в Соловцовському — у півтора рази більше. Завдяки низьким цінам у цей театр масово їхали люди з усіх передмість Києва — Деміївки, залізничної Солом'янки, робітничої Шулявки.

Микола Садовський — професіонал високого ґатунку і патріот, до того ж людина темпераментна, амбіційна — поставив за мету створити театр високої культури. І встиг дуже багато зробити для цього, приму­сивши ворогів і скептиків визнати за факт, що український театр уві­йшов повноправним членом у театральне мистецтво. То була справді подвижницька робота.

В організації театру вагому участь брала велика актриса Марія Зань­ковецька. Разом із нею Садовський вирішував усі важливі питання ре­пертуару, підготовки до сезону, загальні ідейні лінії театру. На жаль, вона працювала в театрі лише перші два роки. Надалі ролі, які вона ви­конувала, перейшли до Л. Ліницької.

Певний час у театрі працювала й Софія Тобілевич — дружина Тобілевича-старшого (Карпенка-Карого). На сцені вона була найкращою Терпилихою в «Наталці Полтавці», щирою, простою матір'ю-селянкою в «Суєті», провінційною старою кокеткою в ролі Анни Андріївни у «Ре­візорі». Чимало зусиль доклала вона для створення в театрі атмосфери щирості в стосунках між акторами, що іноді порушувалася через не-врівноважену вдачу М. Садовського — великого таланта на сцені, проте у побуті людини примхливої, з багатьма слабкостями. Доволі успішно театр працював до початку Першої світової війни... Але трагічні події розкидали по світах і акторів театру, і його глядачів.

Уже під час війни багато акторів і хористів були мобілізовані. Біль­шість із них значилися в Київському гарнізоні. Комендант Київського гарнізону Медер переслідував акторів, які тікали з казарми на вечірні вистави. Адміністраціям київських театрів, зокрема й українських, до­водилося хитрувати, аби обійти Мед ера та його шпигунів. На афішах і в програмах міняли прізвища відомих акторів, які були мобілізовані, і вони виступали під новими іменами. Коли стався революційний пере­ворот 1917-го, М. Садовський опинився в еміграції (Чехія). Сучасники згадують, яким він був розгубленим, коли наважився залишити Київ, оточений частинами Червоної Армії. Микола Карпович був хворий. Лі­кар категорично не радив йому виїжджати з Києва, нагадуючи, як лікар Троншен сказав Вольтеру: «Старого дерева не пересаджують». Але Са­довського тягнуло у свій «сад» — на українську сцену.

Діяльність стаціонарного українського театру М. Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстер­ності; неабиякого значення надавали художньому і музичному оформ­ленню вистав. Для цього було запрошено до співпраці видатних ху­дожників і музикантів. Видатний український митець-громадянин М. Садовський — неперевершений артист героїко-романтичного і тра­гедійного плану, народний самобутній талант, представник реалістич­ної школи М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність пе­ревтілення, пристрасний темперамент, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музи­кальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.


Схожі:

Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconМ. Дніпропетровськ 2003р
...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconКиївський національний університет театру, кіно І телебаченні
Мольєр використав досягнення літературної класицистскої комедії І, натхненний передовими ідеями гуманізму, створив жанр високої комедії....
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconПеревірила: кандидат філологічних наук, доцент Хоцянівська Ірина володимирівна Оцінка
Шляхи розвитку розвитку українського театру в кінці XX на початку початку XXI ст
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconЩоб створити ляльку для настільного театру яєць, треба
Складнішим для виготовлення, але не менш цікавим для гри є театр мушель. Оскільки матеріал для цього виду настільного театру досить...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру icon02. 11. 2012 року
Тиждень української писемності й мови. На загальношкільній лінійці агітбригада провела літературну газету «Слово про рідну мову»,...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconРозділ Лесь Курбас – геній українського театру
Чим світліші часи, чим буйніший розгін І розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості,...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconУрок для них дуже цікавий тоді, коли використовується досл
Недарма видатні діячі нашої держави надавали виняткового значення формуванню розумового потенціалу українського громадянства, вважаючи,...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconУрок-засідання театру юного читця Тема: «По роботі й винагорода....
...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconСпіваєм славу тій події І тепер
Української держави; поглиблення знань про iсторичний факт злуки українського народу, його значення; пробудження iнтересу до поглибленого...
Урок №12 Значення драматургії для розвитку українського театру iconПроведення тижня музики І театру в Іванівському нвк
З 18 березня по 22 березня 2013 р в Іванівському нвк пройшов тиждень музики І театру. Всі заходи проводилися згідно плану
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка