Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш




Скачати 416.33 Kb.
НазваКінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш
Сторінка1/3
Дата конвертації18.03.2013
Розмір416.33 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Література > Документы
  1   2   3
Українська драма
Кінець ХІХ – початок ХХ століття – один із найцікавіших та, мабуть, і найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, і один із найменш відомих широкому читацькому загалу, в тім числі (осмілюсь твердити) й значній частині учителів-філологів.

Це – не дивно. Адже переважна більшість письменників, що творили в цей період і дожили до “побудови соціалістичного суспільства” – були знищені. Ті, хто встиг “своєчасно” померти, були піддані “посмертній екзекуції” у вигляді вилучення із літературного обігу окремих творів, перетрактування їх проблематики, “причісування” під реалістичний метод та революційну ідеологію.

Та й саме поняття “модернізм”, з яким пов’язаний український (та й загальноєвропейський) процес цього періоду, тривалий час було у нас “лайливим” словом, тавром “буржуазності”, “безідейності”, що синонімізувалося ледь не з поняттям “ідеологічної диверсії”.

Тож після того, як одні були знищені, а інші (Коцюбинський, Леся Українка, Стефаник, Кобилянська…) “причесані” під реалізм, в українській літературі не стало жодного письменника, з чиїм іменем можна було б пов’язати будь-які творчі пошуки, а від модерністичних течій і напрямків не зосталось і сліду.

Українська література, яку ми вивчали після 1937 року, була виключно реалістична й соціально спрямована, позбавлена будь-якої філософії, окрім народницької чи революційно-демократичної, а отже – нецікавою, примітивною, “загумінковою”.

Казали колись мої учні, в яких я в силу не від мене залежних обставин, викладала російську літературу:

– Ну чого це так: в російській літературі то якийсь Печорін носиться зі своїми душевними проблемами, то якийсь Болконський, “на тучку глядючи, о вечности размышляет”, то Татьяна з якоюсь “опасной книжкой бродит”… а у нас – тільки жито жнуть та з панами й куркулями борються!..

Сьогодні, коли, нарешті, виявилося, що й у нас, окрім “жита” та “боротьби з панами”, було багато й іншого – цікавого й різноманітного, не кожен, навіть з учителів, виявився спроможним охопити те розмаїття, звести його до певної системи, співвіднести з тими процесами, що відбувалися в літературно-мистецькому житті Європи, тим більше, що й західноєвропейська література проходила в нас через щільні ідеологічні фільтри.

Тож пропонований навчальною програмою з української літератури “розгляд творчості українських письменників у загальноєвропейському контексті” – справа для учителя не така-то вже й легка.

Жодною мірою не претендуючи на будь-які наукові відкриття чи всеохопність висвітлення проблеми, авторка даної роботи зробила спробу бодай пунктирно окреслити загальні тенденції розвитку європейської модерністичної драми як жанру мистецтва “нової реальності”, що в центр естетичних пошуків поставило людину, її внутрішній світ у всій складності його проблем і протиріч, а також простежити, як ці пошуки відобразились в українській драматургії, чим збагатили загальноєвропейську літературну скарбницю.
^ МОДЕРНІСТИЧНА ДРАМА ЯК ВІДГУК

НА ФІЛОСОФСЬКІ ПОШУКИ ГУМАНІСТИЧНОЇ

МОДЕЛІ ОНОВЛЕННЯ СВІТУ
ІІ половина ХІХ століття – період глобальних розчарувань та інтенсивних пошуків шляхів оновлення світу.

Буржуазні революції, що прокотилися мало не всією Європою, не виправдали сподівань на його гуманізацію. Цивілізація, що зробила приголомшливий крок вперед, не розкріпостила, а навпаки, ще більше закабалила людину. Світ, що виник внаслідок революцій, виявився обездуховленим, непридатним для комфортного існування та розвитку в ньому повноцінної особистості.

Пошук шляхів перетворення світу в напрямку його гуманізації, пристосування до потреб людини, ускладнений кризою об’єктивізму, актуалізував не почуте свого часу, а до ІІ половини ХІХ віку вже й значною мірою забуте питання, поставлене Кантом: “Що є людина?”, без відповіді на яке годі збагнути, що саме потрібно людині для щастя і які шляхи ведуть до ощасливлення людства.

Якщо говорити загально, то саме звідси, з оцих питань, з посиленої уваги до людини як суспільної й духовної цінності й беруть початки усі модерністичні течії в літературі та мистецтві, що, заперечуючи матеріалістичний детермінізм, виключно логічний шлях пізнання, поклали в основу нової естетики постулат про неповторність індивіда, його душі, його способів пізнання світу, включно (а почасти й пріоритетно) з інтуїтивним пізнанням; його неповторні реакції на оточуючу дійсність (в тому числі й ірреальну), велику роль в яких відіграють не зовнішні впливи, а внутрішні, часто – підсвідомі імпульси.

Чи заторкнули ці модерністичні віяння європейську драму? Як відобразилися в ній? Якими новими рисами позначилися в драматичному мистецтві, і чи заторкнули якимось чином драматургію українську?

Саме ці питання спробуємо розглянути нижче.
^ ДРАМА ІДЕЙ”, А НЕ “ДРАМА ЛЮДЕЙ”
Розвиток європейської драми останніх десятиліть ХІХ століття пов’язаний з іменами Г. Ібсена, О. Стріндберга, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, А. Чехова.

При всій оригінальності й різноплановості творів названих драматургів було в них те спільне, що дозволяє об’єднати їх творчість в одному понятті: модерністична драма.

Цим спільним було посилення уваги до психології, до внутрішнього світу героїв, що провокувало відхід від “подієвості”, перенесення драматичної колізії із зовнішньої дії на внутрішню.

“Матеріалом для драми, – твердить німецький драматург Герхард Гауптман, – є самі характери й ситуації, а не фабула подій і зовнішня дія”. Драматична ситуація, за Гауптманом, закладена в психічних причинах і наслідках внутрішніх дій людини, а суттю драми є інстинкт і емоція. (За F. B. Wahr Theory and Composition of the Hauptmans Drama).

Бернард Шоу, аналізуючи тогочасну новітню драму (“Квінтесенція ібсентизму”), підкреслював, що рушійною силою в ній стає не “подієвість”, а “конфлікт ідей”. Новий, ібсенівський тип драми ґрунтується, за твердженням Б. Шоу, не на динаміці подій, а на динаміці думок і почуттів. Це не “драма людей”, а “драма ідей”, яка по суті, не має розв’язки.

Цілком очевидно, що ця “драма ідей” може розвиватися не лише між різними персонажами, а й у душі однієї людини, особливо ж, якщо це глибока, здатна до саморефлексії, одинока або схильна до психічних аномалій людина.

На цьому аспекті новітньої драми наголошував Г. Гауптман: “Драма – це боротьба людини самої з собою”.

Образно й точно схарактеризував цю особливість модерністичної драми Микола Вороний – один із найталановитіших українських театральних критиків кінця ХІХ – початку ХХ століття: “Нова драма малює боротьбу індивідуума з самим собою; се драма почувань, передчувань, докорів сумління, вагання волі, ляку і жаху; се страшний образ кривавого побоїща в душі людини”.

Переміщення драматичного конфлікту із зовнішньої у внутрішню сферу неминуче повинне було призвести до зростання ролі вербальних засобів його вираження. Діалоги стають напруженішими, монологи, що передають стан душі, почуття, ідеї персонажів, стають глибшими й довшими (в окремих драмах Ібсена вони розтягуються на кілька сторінок).

В ряді драм “подієвість” взагалі зводиться до мінімуму: трагізм, а іноді й комізм ситуацій розкривається в розмовах персонажів, наслідками яких іноді бувають, одначе, трагічні фінали, як у п’єсах А. Чехова, наприклад. Іноді трагізм якраз у тім і полягає, що в драмі (чи, вірніше, в житті персонажів) нічого не відбувається, як у чехівських же “Трьох сестрах”, де замість подій чи дій бачимо лише розмови про пристрасну мрію змінити що-небудь, вирватись із цього “безподієвого”, одноманітного існування – життя, в якому нічого не відбувається.

Але ж вираження в художньому слові переживань, почуттів, мрій героя – це специфіка зовсім іншого жанру, це – лірика!

Отже, ознакою модерністичної драми стає неминуча її “ліризація”. Жанри синкретизуються. На сцену приходить лірична драма й навіть лірична комедія, яка, зрештою, досить часто буває подібна до трагедії, як “Вишневий сад” у вже згадуваного А. П. Чехова.

Утверджується й започаткований ще Байроном (“Манфред”) та Гете (“Фауст”), а в українській літературі М. Костомаровим (“Сон князя Святослава”) жанр драматичної поеми, де ліричний струмінь іноді превалює над драматичним. Жанр, що найповніший розвиток дістав у творчості Лесі Українки.
^ ДРАМАТИЧНІ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

ЯК “ОБРАЗ КРИВАВОГО ПОБОЇЩА” В ДУШАХ ГЕРОЇВ
Драматична поема – улюблений жанр української письменниці. “Одержима”, “На полі крові”, “Вавілонський полон”, “Кассандра”, “Адвокат Мартіан”, “Оргія” – це не повний перелік творів, жанр яких був визначений Лесею Українкою як драматична поема. І в кожному з цих творів те “криваве побоїще”, що відбувається в людській душі, знаходить своє якнайповніше втілення й філософське осмислення, бо саме внутрішній конфлікт лежить в основі образів головних персонажів і є рушійною силою драматичної дії.

У Міріам (“Одержима) – це конфлікт між незнищенною любов’ю до Месії й неможливістю (саме із-за цієї одержимої любові) сприйняти Його вчення, що вимагає простити (ба, навіть полюбити!..) ворогів – усіх тих, що фізично й морально знущалися над її коханим, що завдавали Йому смертних страждань, а нині, замучивши Його, стали палкими послідовниками Його вчення, яке наразі саме для них виявилося найбільш вигідним: адже це саме їх треба простити й полюбити, і саме їм – як розкаяним грішникам – повинне відкритись Небесне Царство.

Заради Небесного Царства – чому б і не стати сповідниками вчення Того, кого вчора замучили, ради земного?..

Простити, полюбити їх – для Міріам значило б забути хресні муки Месії, а отже зректися любові до Нього.

Не простити – значить не прийняти Його вчення, а отже й зректися можливості зустрітися з ним у Царстві Небесному, яке відкривається лише для послідовників цього вчення.
^ Він їм простив. Він їм усім простив.

Вони те чули. І на віки вічні

його слова утіхою їм будуть.

А тільки я непрощена зосталась,

бо я не можу їм простить за нього.

... Умер він, зраджений землею й небом,

як завжди, одинокий. А тепер

я тут сиджу, як завжди, одинока,

даремні сльози ллю і проклинаю

все те, що він любив.

І з кожним словом

все більш надію трачу на рятунок,

і вічно, вічно буду одинока

на цьому і на тому світі...
В цьому “кривавому побоїщі”, що відбувається в серці героїні, перемагає любов, в жертву якій Міріам приносить і своє життя, і спасіння, і радість майбутньої зустрічі з Месією.

Гине сама героїня. Гине від рук тих, що замучили Месію, але прийняли Його учення.
Месіє!..

За тебе віддаю... життя... і кров...

і душу... Не за щастя...

не за Небесне царство...

ні... з любові!
Здавалось би, тут бачимо заперечення твердженню Б. Шоу, що модерністична драма не має розв’язки, бо хіба не є розв’язкою покаменування й загибель Міріам?

Але розв’язка ця лише порізна, бо вона не розв’язує внутрішнього конфлікту драми, її головної проблеми: що вище й святіше – жертовна любов (аж до пожертви власною душею і власним вічним блаженством) чи вірність ученню, яке забезпечує блаженство, але вимагає зречення любові? І кого Месія прийме в своє Небесне Царство: одержиму любов’ю Міріам, чи тих, хто, не вірячи в учення Месії, убив Його, а повіривши – убив Міріам?

Відповіді на ці питання має шукати сам читач (глядач). Адже письменники-модерністи ніколи не виступали в ролі прямолінійних “тлумачів життя”. Вони ставили проблеми, розмірковували над ними, залишаючи читачеві право домірковувати й робити власні висновки.

Не меншу поживу для серця й розуму дає й драматична поема “Адвокат Мартіан”, значно більше ніж “Одержима” насичена “подієвістю” (зовнішньою дією). Проте й тут головний конфлікт відбувається в душі головного героя. Це конфлікт між вірою й неможливістю її відкритого сповідування, що призводить до цілого ряду інших причинно-наслідкових конфліктів.

Відречення від Христа (несповідування віри) вважається в християнстві одним із тяжких гріхів. Проте Адвоката Мартіана чинити цей гріх спонукає сама віра й обов’язок християнина: адже він має можливість захищати в судах членів християнської громади лише до тих пір, доки влада не знатиме, що він сам є християнином.

Отже, адвокат змушений чинити гріх проти віри, задля самої віри. Ця складна психологічна колізія породжує нові внутрішні конфлікти й страждання.

Будучи ревним християнином, адвокат Мартіан не лише виростив дітей у християнському дусі, а й вдихнув у них жагу служити Христу, полонив їх красою християнського подвигу, але разом із тим змушений був і накласти сувору заборону на будь-який вияв цієї віри.

Якщо вжити євангельський вираз “Віра без діл – мертва суть”, то Мартіан прирік своїх дітей на “мертву віру”. А молоді душі не можуть жити в мертвеччині бездіяльності.

^ Ти б хотів, щоб я вуста замкнула і тільки серцем Богові молилась?” – дорікає Мартіану донька Аврелія.

Так, доню”, – тихо, упокорено відповідає батько.
Аврелія:

^ Ну, то знай же се, батьку,

Що я не можу так. Бо щоб мовчати,

То треба все забуть…

…………………………..

Уста замкнувши, ти замкнув і серце,

І я не хочу більше прислухатись,

Що там у ньому, як в темниці стогне.

Нехай умре і стогін…
Донька, що мріяла стати “білою лілеєю” у вінці Христовому, прагла подвижницького чину, пішла “гасити спрагу життя” “водою з брудної калюжі” зради християнським ідеалам. Син – умирати за них. Ні доньку, ні сина Мартіан, що “признаватись до Христа” може лише “зачинившись у власній хаті”, не спроможний врятувати.

Обов’язок служити вірі, перед людьми зрікаючись її, заставляє Мартіана зачинити двері перед дорогою для нього людиною – сином свого друга Аврелієм, який потребує порятунку, – й таким чином стати винуватцем його смерті, а себе самого приректи на довічні муки сумління.

Те ж “криваве побоїще” бачимо й у душі троянської царівни-пророчиці (“Кассандра”), яка, за словами самої Лесі Українки, “сама боїться свого пророцтва і, що найстрашніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине… і, знаючи ту правду, нічого не робить для боротьби, а коли й намагається щось робити, то діла її гинуть марно, бо… віри в порятунок у неї немає… І пророчий дух для неї не дар, а кара”. (Із листа до О. Кобилянської від 14 березня 1893 р. Леся Українка, твори, т. 4, 1965, с. 329-330).

Образ Кассандри є одним із досить добре розроблених в європейській літературі. Цей образ бачимо і в “Троянках” Евріпіда, і в ІІ частині Вергілієвої “Енеїди”, і в “Троїлі на Крессіді” Шекспіра, і в “Агамемноні” Кастроппа. Троянська пророчиця стала центральним образом творів Шіллера (“Кассандра”), Гесслера (“Кассандра”), Ойленберга (“Кассандра”).

Проте, драма “української” Кассандри – це не тільки драма героїчної жінки, що заради батьківщини зрікається особистого щастя, як в одних із авторів, і не тільки драма пророка, зненавидженого народом, який, замість дослухатися до суворої, страшної правди, воліє жити оманливими ілюзіями.
^ Доволі з нас твоєї правди,

Зловісної, згубливої. Так дай же

нам хоч неправдою пожить в надії… –
каже Кассандрі її братова Андромаха в творі Лесі Українки.

Та драму своєї героїні Леся Українка бачить в тому, що її Кассандра сама, зрештою, починає сумніватися в своєму пророчому дарі, в своєму праві говорити правду:
Я собі не вірю.

Вже, бачиш, довершилась божа кара:

не тільки інші, а й сама Кассандра

зневірились в Кассандрі. Я не знаю,

чи все то правда, що я нині бачу.
Ця зневіра в собі не дозволяє Кассандрі спинити коханого, що йде розвідником у табір мармідонців, хоч вона ясно бачить його абсолютно даремну, безцільну загибель. Сумнів у своєму праві на правду (а не лише погрози братів “прикласти” до неї ймення зрадниці інтересів батьківщини) заставляє Кассандру вчинити “потрійну зраду”: зрадити себе саму, правду, лідійців, участь яких в обороні Трої лідійський цар Ономай поставив у залежність від згоди Кассандри на шлюб із ним.

Кассандра, розуміючи, що отим своїм єдиним словом “згода” “пожене на загибель ціле військо”, бо бачила у видіннях їх нищівну поразку, все ж супроти своєї волі вимовляє це слово. Ця “потрійна зрада” стає не лише причиною загибелі лідійського війська, а й саму Кассандру позбавляє сили і віри в себе в момент, коли вона мала реальну можливість врятувати рідне місто, убивши Сінона-елліна, залишеного в Трої, щоб обпоїти сонним зіллям сторожу й дати змогу грекам, схованим у дерев’яному коні, вибратись із схованки, перебити сплячих і відчинити для грецького війська міську браму.

Згадка про чужинців (лідійців), які безвинно загинули через неї, позбавляє сили її руку з мечем, що мав упасти на голову чужинця-лазутчика:
^ Пролита марне кров

волає до богів супроти мене…

Багряна хмара насува на очі,

на розум мій…

Рука моя зів’яла… Серце всохло…

тьма… тьма…
Так зрада правди, що для пророчиці означає зраду самої себе, стає причиною загибелі не лише самої Кассандри, а й батьківщини, доля якої для неї була стократ дорожчою від своєї власної долі.

Перевівши зовнішній конфлікт – “пророк і юрба” у внутрішній – “пророк і правда”, “пророк і вірність своєму покликанню”, українська письменниця на відомому сюжеті створила модерністичну драму, суголосну своєму часові, наповнивши її актуальною для нього проблематикою.
  1   2   3

Схожі:

Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconЖанри доби Відродження
Відродження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок...
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconСемінарське заняття №4
Михайлин І. Л. Історія української журналістики ХІХ століття: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 720 с
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconРозділ 10. Порушення митних правил
Разом з тим мк україни поряд із Кримінальним кодексом України містить один склад злочину — контрабанду
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconСпеціалізована реклама – у світлі “чарівного ліхтаря” (Єлисаветград)
Використання засобів реклами в українських виданнях (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconЦе була перша друкована українська книга, написана живою народною...
Котляревського «Енеїда». Твір став першою ластівкою нової української літератури
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconЧому ХІХ століття називають «золотою добою» світового художнього процесу?
Який творчий метод утверджується у Європі з 20-х років ХІХ століття, його основні естетичні принципи та представників?
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconУрок української мови
Мета: вчити дітей встановлювати зв’язок дієслів з іменниками, змінювати дієслова разом з іменниками за зразком: один багато; розвивати...
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconМіська науково-практична конференція іппо ку імені Бориса Грінченка...
Маланюк – одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури ХХ століття. Усією своєю творчістю поет прагнув сприяти відродженню...
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconІі література другої половини ХІХ та на межі хіх-ххст
Вступ. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., розквіт соціально-психологічної прози
Кінець ХІХ початок ХХ століття один із найцікавіших та, мабуть, І найплідніших періодів у розвитку української літератури, а разом із тим, І один із найменш iconВереміївка у ХІХ столітті
Якщо ХVIII століття відзначене боротьбою козаків за збереження своїх козачих вольностей, то ХІХ століття відзначилося боротьбою вереміївських...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка