Фонетика І фонологія




Скачати 139.36 Kb.
НазваФонетика І фонологія
Дата конвертації08.03.2013
Розмір139.36 Kb.
ТипЛекція
uchni.com.ua > Література > Лекція




Міністерство освіти і науки України

Міністерство освіти і науки АРК

РВНЗ «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта)

Інститут філології, історії та мистецтв

Кафедра української мови та методики викладання
Дисципліна: Методика навчання української мови

Викладач – старший викладач кафедри Світлана Миколаївна Авраменко

Лекція

Тема: Фонетика і фонологія


План

  1. Фонетика як галузь мовознавства

  2. Розділи фонетики

  3. Звук мови та фонема

  4. Предмет дослідження фонетики та фонології

  5. Поняття фонеми


Список рекомендованої літератури

Основна

  1. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. / М. П. Кочерган. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005, стор. 102–159.

  2. Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.

  3. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. 2-ге вид. – К., 1997.

  4. Сучасна українська мова / За ред. О.Д Пономарева. – 3 вид. – К.: Либідь, 2005.

  5. Українська мова: Практикум. Навчальний посібник / Пазяк О.М., Сербенська О.А.,Фурдуй М.І., Шевченко Л.Ю. – К., Либідь, 2000.

Додаткова

  1. Іщенко О. Магічні тексти на уроках української мови / О. Іщенко // Початкова школа, № 9 – 2012   с. 56.

  2. Іщенко О. Експериментальна фонетика у світлі сучасних комп’ютерних технологій / О. Іщенко // Інтелектуальні системи та прикладна лінгвістика: Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції; НТУ “Харківський політехнічний інститут”, 15-16 березня 2012.   Харків, с. 16-17, читати

  3. Іщенко О. Лінгводидактичні основи сприйняття усного мовлення / О. Іщенко // Початкова школа,  № 1, с. 59-60, читати

  4. Іщенко О. Деякі зауваги про звуки [і], [и] в українській мові / О. Іщенко // На хвилях мови. Аллі Йосипівні Багмут / Ін-т укр. мови НАН України. Київ, с. 249-255

  5. Іщенко О. Темп мовлення особи як індикатор її розвитку / О. Іщенко // Початкова школа, № 9, 2011.   с. 56, читати

  6. Іщенко О. Голосні звуки сучасної української літературної мови залежно від темпу мовлення (експериментально-фонетичне дослідження): авторефетат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук.   Київ, 2009. – 19 с, читати

  7. Іщенко О. Проблеми слов’янської фонотактики / О. Іщенко // Українська мова, № 2, 2009.   с. 125–127; співавт. Л.М. Хоменко, читати

  8. Іщенко О. Акустичні характеристики голосних звуків української мови (експериментально-фонетичне дослідження) / О. Іщенко // Українська мова, № 4, 2008.   с. 102–111, читати

  9. Іщенко О. Темп мовлення як об’єкт фонетичних досліджень / О. Іщенко // Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник.   Київ, 2007.   Вип. 37, с. 61–64, читати

  10. Іщенко О. Синоніміка українських замовлянь на уроках рідної мови / О. Іщенко // Педагогіка та методика навчання і виховання.   Суми, 2004.   Ч. 1.   с. 27-30.

  11. Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 2-ге, виправлене і доповнене – К., 2004.

Студенти мають знати: визначення понять «фонетика», «фонологія», «звук», «голосні звуки», «приголосні звуки», «гармонічні складові тони»; розділи фонетики; 2 наукові погляди на фонетику як науку; види фонетики залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови; ознаки, за якими розрізняються тони і шуми; предмет дослідження фонетики та фонології; завдання фонетики та фонології; фонологічні школи; походження терміна «фонема».

Студенти мають вміти: творчо опрацьовувати теоретичний матеріал з теми лекції, поширюючи та поглиблюючи основні відомості під час самостійної роботи з теми, добираючи власні докази, логічно визначаючи систему запитань для засвоєння матеріалу, наводячи власні приклади та створюючи твори-роздуми з питань лекції.

ЗАВДАННЯ

В аудиторії

^

Домашнє завдання

1. Ознайомитись з тезами лекції, записавши у нотатках власні докази, приклади, схематично узагальнивши основні положення теорії.

^

2. До кожного питання плану скласти систему запитань для засвоєння теоретичних відомостей

1. Поширити та поглибити матеріал лекції через самостійне опрацювання літератури з теми.

^

2. Ознайомитись з сучасними науковими розробками з теми, перечитавши статті, наведені у списку літератури, і обравши 1 для короткого повідомлення.





^ ВИКЛАД ТЕМИ

ПРИМІТКИ

1. Фонетика як галузь мовознавства

Звукові одиниці, які служать засобом передання думки, досліджує спеціальна  наука  — фонетика.

Фонетика (від гр. phonetikos звуковий) — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як  науку : 1. Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна -  фонологія .

2. Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх. Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну.

Описова фонетика займається вивченням звукової системи мови на певному етапі її розвитку. Це вивчення може здійснюватися в чотирьох аспектах:

1. Акустичний аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх звучання, тобто як явища акустично-фізичного.

2. З погляду артикуляційного звуки вивчаються як наслідок певних рухів мовних органів.

3. Перцептивний (сприймальний) аспект передбачає вивчення звуків з погляду їх сприймання і розуміння.

^

2. Розділи фонетики


Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах, тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

Щодо часу виділяють:

Стосовно мов виокремлюють:


Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

  • фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)

  • діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)

  • фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики).


^ Відповідно до методів вивчення говорять про теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).
^ Стосовно практичного застосування фонетичних знань визначають нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.
^ 3.Звук мови та фонема

Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі. Джерелом мовних звуків служать коливання голосових зв’язок у гортані й тертя повітряного струменя об стінки мовного апарата. Звуки поділяються на тони й шуми.

^ Тони виникають внаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань. У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону, тому різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум,— і відповідно поділяються на дві групи: голосні і приголосні.

Голосні — це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні — це звуки, в основі яких лежить шум, до якого може долучатися й голос (при утворенні сонорних або дзвінких приголосних). Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.

Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об’єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності.

Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.

Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв’язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв’язок і ступеня їх напруженості.

Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику. Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами. Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації. Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його спектр, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра. Лінгвістичний (соціальний, фонологічний) аспект має на увазі вивчення ролі звукової сторони мови з погляду її смислових функцій. Наприклад, звуки [н] і [н’] здатні розрізняти слова (пор. стан і стань), а звуки [а], [у],[ и] можуть розрізняти і слова, і форми слів (пор. лак, лук, лик; книга, книгу, книги) й под. Такі одиниці, що служать для розрізнювання слів і форм слів, називаються фонемами. Вивчення мовних звуків виключно з погляду анатомо-фізіологічного або фізично-акустичного неможливе. Воно обов’язково — свідомо чи несвідомо — враховує значення звуків для спілкування, тобто включає й лінгвістичний, або функціональний (ще інакше — соціальний), аспект.
^ 4. Предмет дослідження фонетики та фонології

Дослідження фонетики в плані перших трьох аспектів здійснюється природознавчими методами (анатомо-фізіологічними й акустичними). Дослідження функцій звукових елементів у процесі комунікації здійснюється за допомогою мовознавчих (лінгвістичних) методів дослідження. Усі ці аспекти, відрізняючись своїми завданнями і методами дослідження, разом з тим перебувають у щільному, нерозривному зв’язку і взаємно доповнюють один одного.

В історії мовознавства були спроби протиставити ці аспекти й штучно розділити їх між двома  науками : основною  наукою  — фонологією (вивчення звукових явищ, з погляду їх здатності диференціювати смислові одиниці) і допоміжною — фонетикою (артикуляційно-акустичний та перцептивний аспекти), проте в наш час і у вітчизняному, і в зарубіжному мовознавстві утвердилася думка  про  те, що й так звана фонетика (у вузькому розумінні), і  фонологія  є нероздільними частинами однієї  науки  — фонетики. Незважаючи на те, що фонетика у вузькому розумінні і  фонологія  користуються різними методами, вони мають спільний предмет дослідження — звукові засоби мови, але досліджують цей предмет з різних точок зору. Повного й глибокого розуміння звукових засобів мови можна досягти, тільки користуючись усіма аспектами однаковою мірою. Уперше виступив проти однобічного анатомо-фізіологічного (а також історичного) вивчення мовних звуків основоположник функціонального аспекту, видатний учений І. О. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст. Він вважав, що фонетика повинна вивчати, по-перше, матеріальну природу звуків (акустичний і фізіологічний аспекти), а по-друге — роль звуків у механізмі мови з морфологічного, словотворчого погляду. Друга сторона фонетики й становить її функціональний аспект.

Ідея І. О. Бодуена де Куртене  про  дві сторони фонетики дістала широке визнання в лінгвістиці. Вона знайшла продовження у працях ряду радянських фонетистів і поклала початок формуванню двох фонологічних шкіл: ленінградської, або щербівської (її основоположник — Л. В. Щерба), і московської (її зачинателі — Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. Н. Сидоров). Лише після цього теорія фонеми набула широкого розповсюдження і в зарубіжному мовознавстві, де також виділилась низка фонологічних шкіл.

Найбільш поширені з них: празька, копенгагенська, лондонська та американська лінгвістичні школи. Само собою зрозуміло, що зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл.

Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають; дослідити, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з’являються в різних фонетичних умовах; вивчити смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

Фонологія займається передусім такими питаннями:

− встановлює фонематичні засоби передання думки в українській літературній мові;

  визначає систему основних значущих одиниць — фонем і дає їх класифікацію;

  досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з’являються в різних фонетичних умовах.

Історична фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови.

^ Предметом нашого вивчення є фонетика сучасної української літературної мови, тобто передусім фонетика описова. Разом з тим для розуміння сучасної фонетичної системи української мови, зокрема для з’ясування причин ряду фонетичних змін, а також для з’ясування багатьох рис, що визначають самобутність української літературної мови, необхідне звернення до історичних фактів, що й буде робитися в міру потреби.

Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти   вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання , що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.  Фонологія  починаєтьмя там, де виникає питання: чому, тобто  фонологія   це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його  розділів .  Фонології  не виповнилося ще й 150 років: вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І. О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства.

Термін фонологія – теж, можна сказати, грецьке слово, оскільки він утворений від давньогрецьких слів “звук , голос“ і “слово, вчення” , але давні греки цього слова не знали, бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії. І для звука, що розглядається з точки зору фонологіїї, згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.   звук, голос ).

З часів виникнення  фонології  і до сьогодні не вщухають дискусії  про  те, що є частиною чого –  фонологія  є  розділом  фонетики чи фонетика є  розділом   фонології  . У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів  фонології , представники цієї лінгвістичної  науки  взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства: це мовляв, фізика (акустика є  розділом  фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство.

Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували  фонологію  як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше   фонетика чи  фонологія , а між тим ці два  розділи  мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує. І краще не розв’язувати дещо схоластичне питання, що є частиною, а що – цілим. Хоч і фонетика, і  фонологія  вивчають одну і ту ж річ   звук, але вивчають її з різних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється: те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт  фонології  іменується вже фонемою. І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й  фонології  призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних  наук  виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то подальший виклад основних теоретичних положень  про  фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.
^ 5. Поняття фонеми

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків, проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— зазначав академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити меті людського спілкування.

Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного) критерію, суть якого полягає насамперед у з„ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто переданні думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л. Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів».

З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.

Фонема — це найменша мовна одиниця, потенціально пов’язана зі значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку.

Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю. Якщо фонема — це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті — бути засобом спілкування. Спілкуватися — значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.





Схожі:

Фонетика І фонологія iconФонетика. Графіка. Уподібнення приголосних звуків
Фонетика – (гр phōnētikōs – звуковий) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови
Фонетика І фонологія iconФонетика. Орфоепія фонетика це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови
Орфоепія — це розділ мовознавства, що вивчає правила нормативної літературної вимови
Фонетика І фонологія iconКонтрольна робота №6 (тестові завдання) Фонетика Графіка Орфографія Орфоепія

Фонетика І фонологія iconЩо вивчає фонетика?
У якому рядку в усіх словах при зміні їх форми та доборі споріднених відбувається чергування голосних звуків?
Фонетика І фонологія iconКонтрольна робота №5 (тестові завдання). Фонетика. Графіка. Орфоепія. Орфографія
Знайдіть дієслова, у яких а чергується з о при зміні форми слова чи в спільнокореневому слові
Фонетика І фонологія iconКонтрольна робота №4 «Фонетика. Графіка. Орфоепія». Тести
Поділити подані слова на склади. Підкреслити відкриті однією лінією, закриті – двома: Прочитати, сміються, пісня, надія, сім’я, степ,...
Фонетика І фонологія iconВід гр grapho пишу, малюю – розділ на­уки про мову, в якому вивчається...
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка