Вереміївка у ХІХ столітті




Скачати 268.14 Kb.
НазваВереміївка у ХІХ столітті
Сторінка1/3
Дата конвертації30.03.2013
Розмір268.14 Kb.
ТипДокументы
uchni.com.ua > Право > Документы
  1   2   3
ВЕРЕМІЇВКА У ХІХ СТОЛІТТІ

Боротьба селян проти кріпацтва

Якщо ХVIII століття відзначене боротьбою козаків за збереження своїх козачих вольностей, то ХІХ століття відзначилося боротьбою вереміївських кріпаків проти феодального гноблення, проти сваволі панів-кріпосників.

Так, на початку ХІХ століття пан Облонський (із засульського містечка Оболоні Полтавської обл.) купив у монастиря вереміїївську економію з 630 ревізськими душами, з розрахунку, що вони будуть обробляти і вереміївський маєток і облонський (оболонський), де була нестача людей. Але вереміївці відмовилися виїздити в Облонь, заявивши, що будуть відробляти панщину у вереміївській економії. Пан став вдаватись до насильства.

Як завжди в таких випадках, з’являються майстри погрі­ти руки на чужому горі. Таким виявився із Золотоноші (тодішнього повіту) колезький реєстратор Шурман. Він запропонував написати царю прохання, аби він дав указ заплатити за них із духовної казни гроші поміщикові Облонському, а їх залишити в казенному відомстві з тим, що вони зобов’язуються сплачені гроші на протязі 15 років повернути в казну. Таке прохання Шурман написав у 1889 році і став нібито клопотати, за що взяв по карбованцю з кожного селянина, тобто 630 крб.

Коли ж засідання Золотоніського земського суду з повітовим стряпчим оголосило цим селянам, що прохання їх “залишилась без уваги”, то селяни відповіли, що до тих пір не повірять земському суду, доки не підтвердить того їх повірений і що вчинять так, як він їм порадить. Шурман пише нове прохання полтавському губернатору.

За розпорядженням губернатора було проведено слідство і розглянуто справу в повітовому земському суді. Прийнято рішення із затвердженням в департаменті генерального суду і в урядовому Сенаті: 13 осіб селян поміщика Облонського піддати тілесному покаранню і залишити на місці проживання в Облоні. А Шурмана взяти під варту при поліції, відібрати в рахунок казни одержані від селян 630 крб. грошей і зобов’язати підпискою, щоб надалі протизаконно не вчиняв, доручити місцевій поліції взяти під нагляд. Це було у квітні 1825 року. Та на цьому справа не закінчилась: селяни не припинили боротьби.

Коли ж у тому 1825 році прикажчик і писар з економії збирали з усіх селян “казенні недоїмки”, селяни побили їх, закували в нерухомі колодки і погрожували вбити. Золотоніському комісару і повітовому стряпчому було наказано привести селян до послуху, а “о настоящем буйстве” провести розслідування.

Але, незважаючи на те, що 17 осіб було заарештовано, іншим зроблено “внушение”, селяни знову “оказали непослушание”: заявили, що опікунам і поставленим від них прикажчикам підкорятися не будуть і ніякої повинності в другій економії, крім Вереміївської, відбувати не будуть. Для встановлення порядку у Вереміївку було направлено дві роти 13-го Єгерського полку. Але, незважаючи на оточення військами, селяни вчинили новий опір, категорично відмовились йти на роботу в Облонь. Доставлені силою селяни в Облонь (41 особа) продовжували чинити непослух і відмовлялися працювати.

Князь Рєпнін  малоросійський воєнний губернатор, доповідаючи про це міністру внутрішніх справ, пояснює непослух селян їх упертістю і якоюсь переконаністю зробитися казенними.

Було застосовано більш жорстокі заходи, 7 осіб, які виявились призвідниками непослуху, покарані батогом: одного  25-ма, а інших  20-ма ударами і, поставивши їм на обличчя “указательные знаки” (розпеченим залізом клеймо каторжника), зіслані до Сибіру на каторжні роботи.

Та і це не допомогло, не зломило волі до боротьби. І тому пан Облонський продав їх чи програв у карти горошинському пану Погоді.

Так в тодішньому столичному департаменті з'явилася справа “Про непослух селян поміщика Облонського с.Вереміївки, Золотоніського повіту, Полтавської губернії”, яка і нині зберігається в Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга, а копії  в Черкаському обласному державному архіві та в Тимченківському краєзнавчому музеї (ЦГИАЛ, ф. 1233, оп.І, од.зб.456, арк.444-447).


^

Пан Погода


Погода  горошинський поміщик  виграв Вереміївку у Облонського. Маєток Облонських був біля озера Сажанка, будинок був із подвійними жовтими віконницями. Сарай цегловий для овець  шпанки, вікна напівциркулем.

Це місце, де потім був рибколгосп ім. Шмідта, а раніше колгосп ім.Ворошилова, тільки за протокою. Бо вже в наш час перед переселенням Іван Григорович Черкащенко викопував цеглу для погреба з того дворища.

Зберіглися дані про цей виграш.

Степу  800 десятин

Лугу  500 д. (Нечаїв луг). Так луг був названий пізніше.

Лісу  200 д. (урочище Васьків кут).

Крім цього:

116 десятин  Порубльова ділянка

60 д.  попівщина за Ріпами

150 д.  Велика Сахнівка (де Комишани)

150 д.  Липалька (біля Бурисенкового)

20 д.  Кириківська левада

4 д.  Сеньківська левада

100 д.  Бугаїне

22 д.  Риговатка

та інші ділянки.

Пан Погода, якому дісталися вереміївські селяни від пана Облонського, не приділяв особливої уваги вереміївському маєтку, оскільки у нього були інші великі маєтки, особливо в Горошині, де і жив пан. Для зручності управління він відпустив вереміївців на оброк.

Ось тоді зажили селяни, забувши, що вони і кріпаки. Почалось їх розшарування: одні бідніли, інші багатіли. Пану платили оброк. Коли ж був недорід, то через засуху, то повінь, то град, то мороз, який виморозив хліб, їхали до нього із проханням зменшити оброк, він зменшував. Такі поїздки почастішали навіть у роки, коли не було недороду. Це привело до того, що Вереміївська економія давала дуже малі прибутки, і пан запропонував вереміївцям викупитися на волю, навіть за невелику суму. Але бідний не зміг зібрати такої суми, а багатий не захотів платити більше за бідного. Довго радили та так і не дійшли згоди: не викупились.

Тоді пан запропонував самим селянам знайти для себе купця, а в противному разі він продає їх на вивіз до Херсонщини чи Таврії, де була велика нестача людей. Захвилювалися вереміївці, спорядили ходаків у різні кінці, щоб знайти купця. Довго ходили вони по різних краях, багатьох панів перепитали, доки на Катеринославщині (Дніпропетровщині) не зустріли пана, який погодився купити їх без вивозу. Пронирливі ходаки Вахній (Борба) і Мигаль продали вереміївців не за 6 тисяч, як просив Погода, а ще й собі по тисячі вторгували. Ось тоді-то Мигаль і купив собі чумачку і став чумаком. Вахній розпорядився своїм капіталом інакше, повернувши його на свій добробут.

Так вереміївці стали власністю пана Нечаєва, який був зовсім несхожим на свого попередника: відзначався крутою вдачею і свавіллям. Вереміяки називали його просто: пан Нечай.


^

У ярмі Нечая


У 1838 році частина вереміївців, тобто кріпаки, підпали під владу жорстокого пана Нечая. Він відразу дає відчути свою владу. Оскільки його селяни були розкидані по великій Вереміївці між казенними селянами і козаками, що становило велику складність для управління, він наказав усім підданим перенести свої садиби на нове місце, де були виділені нові садиби на прямих довгих вулицях. Будувався новий куток (хутір)  Нечаївка. Для швидшого здійснення свого плану він застосував жорстокі засоби: бив селян, руйнував їх житла, силоміць перевозив їх майно на нову садибу. Ось тоді і з’явилась приказка:
Як був пан Погода,

Була людям вигода.

А як став пан Нечай,

Стало лихо та печаль.
Як жилося вереміївцям у пана Нечая, про це добре видно зі сарги, яка і нині зберігається в Санкт-Петербурзькому ЦДІА (ф. 1263, оп. 19, од.зб.625, арк. 1-3) і значиться як “Скарга поміщика Нечаєва с.Вереміївки Золотоніського повіту на повне розорення їх володарем і управляючим маєтка Бондаренком” від 1858 року. Скаргу розібрали і винесли рішення, в якому скаржники звинувачувались у порушенні закону, згідно з яким кріпакам забороняється скаржитись на свого поміщика. Рішення суду було таким:

14 осіб покарати різками по 20 кожному;

13 осіб  по 12 ударів;

3 особи  по 5 ударів кожному;

13 осіб  утриманням під вартою 7 днів (ЦДИАІ, ф. 1405, оп.61, од.зб.4990).

^

Пан Нечай


Надвірний радник Гліб Нечаєв, а у Вереміївці його називали  пан Нечай, родом із Катеринославщини (Дніпропетровщини), там мав і маєток. У Вереміївці з’явився у 1838 році, коли ку­пив у пана Погоди Вереміївську економію.

Тут він інколи літом проживав. Маєток його був біля озера Сажанка, або там, де пізніше був колгосп ім.Ворошилова, а потім Вереміївська бригада рибколгоспу. Будинок був ще панів Облонських.

Землі його були по яру праворуч та ліворуч від яру, до дороги, що йде від Порубльового узвозу до стовпової, тобто тепер до центральної дороги Вереміївки. Землі його не орались, випасувались тонкорунні вівці-шпанка і коні.
Вереміївка у 1859 році

Пасажирські станції
^

Поштові станції


1859 року

Поштова станція була лише в хуторі Баталей. Пасажирські станції були у кожнім населенім пункті на хуторі Біла Голова і навіть у Крутім Яру, де був хутір Баталеєць (приватний хутір).




^ Населені пункти

Віддаль

Кількість дворів

Населення

 

від Золот. повіту

Від Іркл. повіту

чол.

жін.

разом

1

Хут. Баталей біля колодязя (власницькі  і казенні)

45

18

5

11

11

22

2

Хут. Крутий Яр (Баталеєць) хут.приватний біля колодязя

49

22

1

1

1

2

3

Вереміївка міст.біля  р.Свинотоп (власницьке  і казенне)

52

25

986

3182

3304

6486

4

Погоріле с.казенне біля  р.Погоріла і  Лькове

54

27

77

224

239

463

5

Митлашівка с. казенне біля р. Ковалівка

56

29

25

84

93

177

6

х. Біла голова біля р. Річище

58

31

4

11

13

24

 

Всего

 

 

1098

3513

3661

7174


^

Биті дороги


1. Поштовий тракт. По дорозі Золотоноша-Кременчук. Баталей, Крутий яр (Баталеець), Жовнин, Протопопівська поштова станція, Воїнська гребля, Переправа через Сулу.

Праворуч шляху  Гузичеві хутори, Гусине, Ялинці (Лялинцы).

2. Етапний тракт. Через Вереміївку. З правого боку  Погоріле, Митлашівка, Біла Голова (Переправа через Дніпро).

3. Транспортний тракт із села Мала Бурімка в місто Жовнин через Матвіївку і Кліщинці.


Заводи


Ще в 1858 році згадується у Вереміївці 4 заводи. Стільки ж було у 1863 році. Три селітрових  виробляли порох. Один із них був, де стовпову дорогу, за Кітляревим містком, перетинала дорога із старого базару на Кислю. Там аж до переселення була глибока кругла конусна яма, яка всіх дивувала своїм призначенням.

Один винокурний завод. В останній час він був у яру, біля Борби.
1861 рік  воля

19 лютого 1861 року цар змушений видати маніфест про скасування кріпацтва.

Через деякий час його оголошували народу по селах. Так, у Вереміївці мировий посередник Оріховський вичитав царський маніфест, за яким всім оголошувалась воля і про земельні наділи по 8,5 десятин. 1 десятина садиби і 2,5 степу. Але люди не хотіли брати землю, бо викуп за неї розтягувався на 50 років.

З 1861 року платили такі податки:

  1. Викуп за землю 7 крб. за десятину.

  2. Земські.

  3. На утримання волості.

  4. На утримання сільської розправи.

  5. Страхові.

Козаки не мали права землі купувати, вони несли державну службу.


^

Після скасування кріпацтва


Що ж становила собою Вереміївка в перші роки після після скасування кріпацтва?

Із “Пам’ятної книги Полтавської губернії” видно, що входила вона тоді до Полтавської губернії, Золотоніського повіту. Золотоніський повіт, як і всі інші, ділився на три стани. Ми відносились до І стану. Станова квартира І стану знаходилась у містечку Ірклієві, що знаходився в 27 верстах від повітового міста. Волосні управління ділилися на 2 типи. Одні називалися “Волосні управління тимчасово зобов’язаних селян” і “Волосні управління відомства палати державного майна”. У Вереміївці були обидва ці управління. Тільки “Волосним управам тимчасово зобов’язаних селян” були підпорядковані  Вереміївка, Жовнин, Лялинці (Ялинці), Гусине і Москаленки. До другого Вереміївського волосного управління “Відомств державного майна” відносилась лише Вереміївка.

Містечко Вереміївка розташоване над річкою Свинотопом. Відстань від губернського міста Полтави 180 км, від повітового  Золотоноші ─ 52 км і від стану (Ірклієва) 25 км. В ньому розміщалось 2 волосні управи, 989 дворів і проживало 7646 душ. Із них 3695 чоловіків і 3951 жінка.

До послуг цих людей було 3 дерев’яних церкви 4 і 5 класу приходу і одне сільське училище, 2 ярмарки, 3 селітрових і один винокурний завод. Церква входила до підданства благочинного Полтавської єпархії священика Іваніцького, що проживав у селі Кліщенцях. В його підданство входило 12 церков Посулля.

Ярмарки у Вереміївці називалися Всеїдненська і Петропавлівська. Торгували в основному кримською сіллю, лісовими матеріалами, смолою, дьогтем, донською рибою, мануфактурою, конопляними виробами, шерстю, рогатою худобою, кіньми та продукцією сільського господарства.

Основне населення того часу складали державні і тимчасовозобов’язані селяни, що становили 88,5 %. Тимчасовозобов’язаних (колишніх кріпаків) 36,3 % і 52,2 % державних, куди відносились казенні селяни і козаки  46,9 %. Решта 11,5 % припадала на міщан, купців, духовенство, дворянство і т. ін.

Характерним явищем того часу, особливо 1864 року  року повного звільнення від кріпацтва, є приріст населення, що складав 2,56 % проти середнього 1,4 %. Або на 100 померлих припадало 177 новонароджених.

Займалися люди тоді сільським господарством, особливо розведенням тварин: рогата худоба, вівці, а особливо коні. В середньому 1 кінь приходився на 11 жителів. Багато було спеціальних кінських заводів у губернії. Наш повіт посідав друге місце в губернії. А найбільший кінний завод на всю губернію був у Вереміївці. Це завод надвірного радника Нечаєва, в якому було 113 маток і 20 жеребців. Ціна коней на заводах і ярмарках від 25 до 1000 крб. сріблом за одного коня.

Після скасування кріпацтва число заводів різко скоротилося.

По великій рогатій худобі Золотоніський повіт стояв на першому місці: мав 58 тисяч голів худоби. 1 голова припадала на два чоловіки, тоді як в інших повітах на 4, 5, 6 осіб.

Дуже було розвинуто вівчарство, як просте, так і тонкорунне. Велика кількість тонкорунних овець була у пана Нечая. Золотоніський повіт посідав друге місце. Значно було розвинуте чумацтво, славилась Вереміївка своїми великими сірими волами. По чумацтву Золотоніський повіт посідав перше місце. Із нього виходила четверта частина чумаків всієї губернії.


Заводи


Перше місце серед заводських промислів належить винокурінню. В губернії був 331 завод, у повіті  31. Ці заводи виробили цінностей на 3 млн.531 тисячу крб., що складало більше трьох чвертей (77,4 %) загальної цінності продукції і виробів усіх заводів і фабрик губернії. Нічого сказати  прибутковий промисел. У Вереміївці також був винокурний завод, три селітряних і цегляний.

Найбільше були розвинені ремесла: чоботарство, що складало 18 % від усіх ремесел. За ним ідуть кравці, теслярі, столярі, ковалі, чинбарі, м’ясники, черевичники, ткачі, картузники, бондарі, будочники, пекарі.

Із “Пам’ятної книги Полтавської губернії” за 1865 рік видно, що в 1860 р. з’явились перші школи в містечках Вереміївці і Жовнині. Вони називалися сільські училища. В них навчалося
у Вереміївці у Жовнині

1860 125 осіб 50 осіб

1861 130 45

1862 160 65

1863 173 75

1864 175 80
Причому навчалися лише хлопчики, дівчат не було в школах. Лише у Вереміївці у 1864 році стало навчатися 20 дівчаток.


^

Мартинович у Вереміївці


(7 березня 1856 - 15 грудня 1933)

Порфирій Денисович родом був із с.Костянтинівки, тепер Харківської області, як видатний український художник добре прислужився вереміякам, написавши цілу галерею портретів наших односельців в позаминулому столітті.

Серед славної плеяди художників України він посідає особливе місце, як митець, творчість якого глибоко пов’язана з народним побутом, звичаями, піснями.

Після закінчення Харківської гімназії він вступає 1873 року до Петербурзької академії художеств, яку і закінчив успішно.

Протягом п’яти років (1876-1880) влітку П.Д.Мартинович приїжджаїв у с.Вереміївку, де замальовував побут селян, чумаків, реліквії чумацького господарства. Герої його творів переважно селяни і причому жителі Вереміївки та інших сіл Посулля. Написані вони майже всі з натури, чим і є для нас цінними.

Що ж тягло Мартиновича в наші краї? Як відомо, Вереміївка вважалась козачим селом. Тут жили прямі нащадки запорожців. У 70-х роках минулого століття тут в побуті збереглося багато непорушної старовини. Верєміївка жила життям ХVIII століття.

Діди, чоловіки і навіть парубки вбиралися у старовинні сині жупани з вишитими манишками, закаврашами та срібними різнофігурними фібулами-застібками. Вони носили також червоні сап’янці з китицями на халявах та із залізними підковами.

Тут розвинуте було різьб’ярське мистецтво, художня вишивка, ткання килимів, що являло собою високі зразки народної творчості.

Багато картин намалював Порфирій Денисович на вереміївські теми. Кращими з них є портрети діда Грицька Гончара і Федора Мигаля. Серед інших картин вєреміївського періоду і на вереміївські теми: “Сліпий”, “Трохим Мироненко”, “Пасько Гнучий”, “Олекса Бондар”, "Яків Кричака".

У своїх жанрових малюнках Мартинович приділяв значну увагу матеріальній культурі українського села, найбільше Вереміївки. Він змалював Вереміївський базар з цікавим, старовинної архітектури двоповерховим будинком у центрі, вулиці Вереміївки, двір чумака Мигаля, кілька фасадів хат, внутрішність хати козака Гончаря, вереміївську, ще запорізьких часів, дерев’яну церкву, ятки на ярмарку тощо. Мартинович уважно вивчав також український народний одяг і зробив багато замальовок олівцем та етюди олією, як цілих комплектів, і окремих предметів костюма.

Цікаво, що перші ілюстрації до “Енеїди” Котляревського зроблені П.Д.Мартиновичем.

Порфирій Денисович, як відомо, був не лише добрим майстром пензля, а й відомим фольклористом та етнографом. Отож, перебуваючи в селі, він спостерігав народні звичаї, розваги, побут, слухав пісні, щедрівки, колядки вереміївців.Мартинович записав чимало досить цікавих казок і пісень. З вуст Кирила Васильовича Сайка записав він кілька українських народних казок: “Казка про Запорожця”, "Казка про правду”, віршовану казку “Подарунча” та казку "Двоє з торбою". Слід зауважити, що казок на подібні сюжети ми не зустрічали у фольклорно-етнографічних збірниках, які видавались у дореволюційний і радянський часи.

У 1930 році була остання виставка його робіт, організована Харківським державним музеєм українського мистецтва. На ній було експоновано понад 150 робіт митця. Після закриття її П.Д. Мартинович усі свої роботи подарував цьому музею.

У Тимченківському краєзнавчому музеї є стенд, присвячений П.Д. Мартиновичу, зберігається ряд ілюстрацій і фотокопій його картин. Жителі сіл Вереміївки і Тимченок, що колись входили до складу Вереміївки, вдячні художникові, що розповів їм про славних предків і старовинну культуру села.


Чумацтво

Дуже поширеним промислом у Вереміївці було чумацтво, тобто поїздка волами в Крим по сіль чи на Дін по рибу (оселедці). Нелегка то була справа, і їхали в таку далеку подорож тільки сміливі, сильні і мужні люди. Недарма слово чумак і козак мають близьке значення, надто вже долі їх були близькими. Як козак, відправляючись у похід, не знав, чи повернеться, чи загине, так і чумак, відправляючись у Крим, готував рушницю, спис, шаблю, адже половина дороги пролягала через ногайські степи, так що зустріч з татарами неминуча. А може мор який, чума зустріне його в дорозі. Недаром кажуть, що назва чумак походить від того, що часто вони привозили із собою цю страшну хворобу, чуму. Хоч з метою застереження вони використовували незвичайні заходи: вимазували дьогтем одежу, тіло, волів і вози. Та не завжди це допомагало, часто повертались чумаки не в повному складі, а десь далеко, в степу, залишалалась одинока могилка. Та це не лякало чумаків: вони знову і знову відправлялися у свою далеку і небезпечну мандрівку і їх, як і козаків, чекали з тривогою вдома. Навіть пісні одні і ті ж співали, лише заміняли слово козак на чумак, оскільки грунт, на якому зростали ті й другі, мав багато спільного.
  1   2   3

Схожі:

Вереміївка у ХІХ столітті iconЗалучення національних традицій до сучасної системи виховання
Писав він так у ХІХ столітті. Нині, у ХХІ столітті, національні скарби важливо не просто зберегти, необхідно використовувати ці надбання...
Вереміївка у ХІХ столітті iconНе валіть з хворої голови на здорову
Хіх столітті при Архієпископі Волинському І житомирському Модесті). Православні жителі «деревни Ольшанка» (в тому числі чехи, які...
Вереміївка у ХІХ столітті iconТипологія мечів каролінзького типу
Хіх столітті, досить довго науковці не ставили питання про систематизацію матеріалу. Вже на початку ХХ сторіччя кількість знайдених...
Вереміївка у ХІХ столітті iconНи жчі церковно-освітні заклади в Україні (60-ті рр. Хіх ст. – 1917 р.)
Розвиток церковнопарафіяльних шкіл на півдні України у другій половині ХІХ ст на початку ХХ ст
Вереміївка у ХІХ столітті iconІі література другої половини ХІХ та на межі хіх-ххст
Вступ. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., розквіт соціально-психологічної прози
Вереміївка у ХІХ столітті iconУрок 43 Українське мистецтво другої половини ХІХ ст. Формування просторової компетенції
Користуючись картою атласа «Розвиток української культури у другій половині ХІХ ст. — на початку ХХ ст.», виконайте завдання
Вереміївка у ХІХ столітті iconУрок 34 Початок громадівського руху наприкінці 50–60-х років ХІХ...
Користуючись картою атласа «Суспільно-політичне життя на українських землях у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.» виконайте...
Вереміївка у ХІХ столітті iconПередмова
Вереміївка  звичайне село, яких багато в Україні, І разом з тим  значно виділяється серед своїх сусідів І своїми розмірами, І населенням,...
Вереміївка у ХІХ столітті iconЧому ХІХ століття називають «золотою добою» світового художнього процесу?
Який творчий метод утверджується у Європі з 20-х років ХІХ століття, його основні естетичні принципи та представників?
Вереміївка у ХІХ столітті iconУрок 4 Вплив міжнародних відносин на землі України в першій третині...
Користуючись картою атласа «Українські землі в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст. (1806–1812)» та «Українські землі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка