«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала




Скачати 154.7 Kb.
Назва«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала
Дата конвертації30.03.2013
Розмір154.7 Kb.
ТипУрок
uchni.com.ua > Право > Урок


Голодомор ─ 33

«Жити заборонено!»
Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933



Підготувала:

Класний керівник

8 класу

Павлик Т. І

Мета: поглибити знання учнів про Голодомор 1932-1933 рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати чужу біду, чужий біль як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.
Обладнання: проектор, виставка учнівських робіт, книжкова виставка, комп’ютер, н, свічки.

Класна кімната прибрана рушниками, на столі хліб, пшениця перев’язана чорною стрічкою , свічка, сірники.
^ Епіграф
«Сиве благання Вкраїни-Вітчизни:

-Доню , як виживеш, все розкажи».



У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

Запалимо Свічку Пам’яті.

Вірш «Свічка пам’яті».

Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяли зорі.

Чому ж до зірок я думкою лину,

Схиляючи голову в тихій покорі?
Може ті зорі – то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

...А серед них скільки було дітей!..

Їм не бачити більше земної краси.
Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш!

Повернись до нас, Доле!
Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

Прошепчу я тихенько молитву свою-

Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.
Хай світло від свічки у небо летить-

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-

І у Вічність до Бога вона відійшла.
Гончар Т.А.

Їм – неоплаканим і невідспіваним...Їм – похованим без труни й молитви... позбавлених могили й шани – присвячується цей урок-реквієм.


Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932-1933 років, який випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.

Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

Це була безкровна війна тоталітарної системи проти українського народу. Війна – задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос.

Уявляєте собі, щоб без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, було знищено голодом мільйони людей! Тільки дітей, зморених голодом - 3 млн. 900тис.! Ось наслідки цієї війни. І це ще не остаточний підрахунок жертв.

Комуністичний режим не міг змиритися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Таких людей слід було знищити.

Один із найбрутальніших сталінських ставлеників М.Хатаєвич ось так цинічно висловився про цю жахливу акцію проти народу:

«Потрібний був голод, щоб показати їм (тобто, селянам-українцям), хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв... Ми виграли війну». Які жахливі слова!

Передусім було здійснено жорстокий удар по селянству «Законом від 7 серпня 1932 року», згідно з яким вводилась смертельна кара за розкрадання колгоспної власності.

Цей варварський «закон про колоски» підняв нову, небачену досі хвилю нацькування дітей на батьків (синдром Павлика Морозова), глухої, звірячої ненависті людини до людини, доносів, підозр, знущань. Юні піонери вистежували односельчан і рідних, доповідали політвідділам, нерідко самі ловили тих, хто зірвав на колгоспному полі один чи два колоски, і радо рапортували на зборах піонерських дружин про досягнуті успіхи в класовій боротьбі. Діти були мобілізовані для чергування на полях...

Масове голодування селян розпочалося в грудні 1931 року і тривало вподовж 22 місяців.

У 1932 році в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області.

А вже до лютого 1933 року з України було вивезено майже все зерно.

Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села. Згідно з установкою Й.Сталіна ставилися до голоду як до неіснуючого явища.

Із спогадів польського селянина, жителя села Богорія: «Коли в 33-му дійшли чутки про страшний голод на Україні, почали збирати пожертви – грішми і продовольством – на допомогу голодуючим. В мене грошей не було, то я пожертвував два мішки зерна. Але згодом стало відомо, що ваш уряд від нашої допомоги відмовився, заявив, що ніякого голоду на Україні немає».

А ось спогад української селянки М.К.Ворожбит про дійсне життя того часу:

«З села не випускають, з України не випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів... Сидимо в темноті, в страхові, в невідомості... І зараз голова обертом іде, і зараз уві сні бачу дитячі приречені очі...».

Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна, яким вони могли б прогодуватися, було вдосталь.У 1932 році в Україні не було посухи. Цим голодомор 1932-33 рр. відрізняється від голоду 1921 року і від голоду 1946-47

рр. Американський кореспондент, який в цей час побував в Україні, розповідав, що з вікна вагону він бачив величезні піраміди зерна, навалені просто неба, з яких йшов дим від внутрішнього згорання.

Згадує Москович Василіса Василівна (1922 р.н.): «Розповідали люди, що пшеницю погрузили на баржі і потопили в Дніпрі, а потім бачили пророслу пшеницю, яка пливла до Черкас...»

Уряд свідомо маскував голод, пересиляючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Тільки з листопада по грудень 1933 року в Україну з Білорусії було відправлено 40 ешелонів з колгоспниками, з центральної черноземної області – 48 ешелонів, з Іванівської – 24.

І в це неможливо повірити, але навесні 1933 року, коли настав пік голоду, на Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини – 1 тисяча, щохвилини – 17 чоловік!

Якщо вдаватися до цифр, то із загальної чисельності сільського населення України загинуло до 11 мільйонів чоловік (в історичній літературі наводяться різні цифри).

Після відновлення незалежності України почався копіткий пошук і збір спогадів очевидців Голодомору 1932-33 років.

Про глибину цієї трагедії найбільше дізнаємося саме з розповідей тих, хто пройшов ці випробування і вижив.

Ті, що пережили жахи війни та концтаборів, кажуть, що не зазнали такого потрясіння як від Голодомору. «Бо ж у нас – свої своїх морили голодом, а там – фашисти...».

Моторошно перечитувати свідчення і спогади тих, хто зміг вижити до наших днів і донести до нас пам’ять про жертви голодомору та правду про той жах, який вони пережили.

«Коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж сталося в 33-му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився».- така думка Валентини Борисенко, дослідниці Голодомору, доктора історичних наук.

Багато високопосадовців розповідали, що, мовляв, голоду не було, а був неврожай. Нісенітниця! Народна мудрість, виплекана віками, про цей випадок каже так: «Неврожай від Бога, а голод від людей».

«Державна політика зробила голодомор!».– так у наш час написав до газети Микола Носенко, якому зараз 84 роки. Далі він згадує:«...уповноважені збирали всі крупи та збіжжя і висипали до одного мішка: квасолю, горох, чечевицю, просо, пшоно, гречку, жито і таке інше. При мені до одного мішка висипали півглечика квасолі і півмакітри проса, приготовленого для товчіння в ступі на пшоно. І я тоді подумав, а що ж із цієї суміші буде? А воно і не вимагалося, щоб щось вийшло – головне, щоб у тебе його не було!..».Політика абсурду на рівні держави, наслідком якої була смерть.

.. Протягом усіх 1920 років аж до 1929 року кожен хлібороб сам розпоряджався власним врожаєм, але від 1929 року сталінський уряд, боячись зміцнення України та її національного піднесення, зобов’язав українських селян здавати зерно державі негайно після збору врожаю. Вимагали здавати зерна більше, аніж було зібрано. Тих, хто не міг здати державі призначену кількість зерна, оголошували «ворогами держави». Таких селян карали штрафом, і вони були змушені продавати хату, худобу, щоб розплатитися з державою. Звідки взятися Куркулям у 1932 – 1933 роках? Але селян так називали і нищили разом з родинами, заарештовували, викидали з хат дітей і немічних, вивозили майже голих, босих і голодних на північ

Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити план хлібозаготівлі в 1932 році не вдалося. У деяких районах місцеве керівництво дозволяло колгоспам залишити зерно для сівби. Саме так зробило керівництво одного з районів на Дніпропетровщині. За це Сталін наказав вчинити над ними розправу: агронома було засуджено до розстрілу, п’ятеро керівників – до 10 років концтаборів, ще п’ятьох – до 8 років. Маючи інформацію про голод, держава ще посилила тиск на українське село, прагнучи виконати план хлібозаготівель. А тисячі пудів хліба пріли, підпливали дощовою водою, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції.



Послухайте реальну історію однієї родини. Починається вона так, як і казка: «Було у матері шість синів і сьома дочка Галя і чоловік Іван. А далі – вже реальне життя.
1930 – 1932 рр. були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господрстві: коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти з кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. В селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-пятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніюи залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти

Двір у нас був чепурненький ,обсажений навколо вишнями ,мав декілька вуликів ,, Тож тата записали у підкуркульники бо у куркулі його записувати не було за що.
Приїхали з села на хутір 4 підводи з людьми .Зайшли в хату мамі сказали не виходити , а ми як пташенята перелякані сиділи на печі і крадькома виглядали. Голова сільради виймає з портфеля полотно застеляє на стіл і сідає вішає портрет «вождяСталіна» і оголошує що іменем Радянської влади за невиконання доведеного плану до двору по здачі хліба державі господарство Бондаренка переходить у власність колгоспу ,Перечетав все і наголосив будівлі, реманент,худоба і солома і сіно і зерно ,…..,,нам залишили піч, лавку,і два ослінчики…

Батько не знав про це бо працював на полі в колгоспі…. Додому він не прийшов ,,його забрали на сільраду погнали в тюрму ,МСуду над ними не було, і ніхто не тямив з якої провини їх взято і посаджено Через місяць групу куркулів і батька в тому числі відправили на заслання в Архангенльск ,,,,,більше про батька я не чула,, мати зосталась сама з нами,,,тринадцятьми дітьми…..

Мати ходила в колгосп на поля і там отримувала за цілий день 100 гр бурячків і 150, гр. хліба на себе і 100 гр на нас всіх,,,



Не дай Боже, нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, перестаєш вірити і сподіватися; перетворюєшся на голодного звіра з однією-єдиною мрією - поїсти.
Мені знайоме це відчуття. В очах тьмариться, сили покидають тіло, а думка працює: «Знайти щось поїсти». Пам'ятаю, як ввели той клятий злополучний «Закон про п'ять колосків». Усі, хто «крастиме державне колгоспне майно», буде розстріляно або позбавлено волі від 8 до 10 років. А як же не красти, коли хочеться жити?

Неподалік, за хатою, колоситься лан пшениці. Такий звабливий, такий теплий і лагідний. Солодкий, п'янкий запах вабить до себе, заворожує. Уже нема сили стриматися і ноги самі проступають до джерела життя - до хлібного поля. Зірвав три колосочки і схаменувся: чи ж ніхто не бачить? Озирнувся. Припав до землі; пригорнувся міцно-міцно, мов до матері, і поповз назад, додому, міцно стискаючи у руці три колоски. Страх сковував руки, серце калатало так гучно, що здавалось чують усі навколо. Ще трохи. Уже недалеко. Кілька метрів проповзти - і рідне подвір'я...
Доповз. Не побачили. Приніс до хати аж три колоски. Три життя, три радості, три надії. Почуття невимовного великого щастя охопило мене; почуття радості за те, що зміг підтримати рідних, що приніс їм сподівання на порятунок.

Першим помер дідусь в листопаді 32…
Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання...

Після неї голодная смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

  • Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку.

Умирати вже вам пора.

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить,

Сиве око, - сліпе, не зряче,

Але серце його козаче

Бється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі

Немає слів.

А над хатою – клекіт орлів,

А на вигоні – трупи чорні

Там, де саваном сніг білів.

Кажуть коли помирає безвинна дитина то на небі спалахує нова зірка-Душа,,,Першою зіркою став наша Катруся…

1-а зірка:

Їй заподіяли смерть за 5 колосочків. Було це літечком 33-го. Вона з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки... Катруся опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з'їсти її. Вона озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3,...5... І раптом схопив її голова сільради і поволік до воза били, били, били... поки не забили. Забили за 5 колосочків, а було їй шість рочків. І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька



.

Василько так схуд, що став як воскова свічечка. Перестав їсти просити. Прийде з патронату, сяде в куточку, ручки складе на грудях, а очі такі глибокі, наче ямки, личко манюсіньке – манюсіньке так і світиться. Майже кожного ранку я одягала його в штанці синенькі й сорочечку і босенького виводила на дорогу, а тоді він уже сам ішов у патронат.
А то одного разу він не схотів чи не зміг встати з подушечки. Мати сказала, щоб я його відвела в патронат, а потім сама пішла на роботу, бо Галька почала пухнути, а мати була дуже слаба. Я почала стягувати Василька з постелі, щоб умити та одягти, але він плакав і не вставав. Тоді я його силою стягнула і почала вмивати та одягати. Василько все плакав, присідав і просився, щоб не вели його в патронат. Але як же його вдома залишити на голодну смерть? Я силою потягла його на дорогу, а він раз у раз присідав і просився, щоб не вели його в патронат, та пручався і плакав, а я все тягла його, та тягла, та ще й ляснула рукою по сідниці. А тоді так жаль було, бо він заплакав ще дужче. - Ну, йди, Васю, сам, як не хочеш зі мною. Ти підеш сам, Васю? Василько перестав ніби плакати, поглянув на мене своїми ямками – очима і пішов, а я повернулася і сказала матері, щоб вони лежали, а я піду в городню бригаду, зароблю, може, сто грамів муки і принесу повну пазуху моркви.
Я прийшла додому аж увечері. Василько був удома, лежав на своїй подушечці і не розмовляв. Я так і кинулася, а мати сказала:

Мати:

Щось наш Василько занедужав. Повернувся з патронату ще вранці, там навіть сніданку не діждався. Я випросила в сусідки склянку молока, то він ковтнув і більше не схотів.

Син:

Я ще не вмер…
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці умирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.
До вишеньки.
В колиску ясночолу.
Я чую запах квітів. Я не вмер.
А небо стрімко падає додолу –
Тримайте хтось,
Хоча б за коси верб.
Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди?
Окраєць ласки…
Чи хоч з печі диму?
Таж скільки в тілі зайвої води!
Я ще не вмер.


Сестра:

Оскільки молоко було для Василька, то ні мати, ні Галька до склянки не доторкнулися. Я обмила морквинку, дала Васі, а він не схотів її взяти. Так ми й полягали спати.

( мати і син виходять )

На другий день, уранці мати встала рано, зварила пійло з тієї муки, що я вчора заробила, піднесла Васильку, але він їсти не захотів. Молока, закислого за ніч, трошки сьорбнув і розплакався…
А я пішла зранку на роботу. Того дня мені робилося млосно, сили не було, аж ніяк руки не могли втримати сапи…

Додому я не ішла, а бігла. Двері в хату були одчинені. Тихо, як у домовині. Мати сиділа біля припічка і плакала… А на столі… А на столі стояла труночка. Я спочатку подумала, що то якийсь ящичок, кинулася до Василькової постелі, щоб дати йому морквинку й зелене яблуко. А постіль була порожня…

Я пильніше глянула на стіл – в маленькій труні, накритій шматочком домотканого полотна, лежав маленький восковий Василько. Біля нього любисток, м’ята, а в руках маленький восковий хрестик.

2-а зірка.

І ще одного братика Петриком звали. Все в матінки просив: "Відріж мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується". Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей котились сльози. Петриком, Петриком його звали.
3-я зірка.

А Андрійкові було три рочки. Його тітка зарубала... З його ручок, з ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А голівку до серденька притулила, люлі-люлечки співала, любим дитям називала... А через два дні моя в річці утопилась...

4-я і 5 -а зірка.

Підбиралася смерть у нашу сімю не стало сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була і тихо вммерла. Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай» Не діждалась. Лежала на столі, а я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та промовляла: «Відмучилась, моя доня, засвітилась на небі зірочкою».

І найстрашніший спогад Я притулилася до матері. А тоді, чуючи, що Миколка сплять, мати сказала:

Я… я скоро умру. Ти не бійся і не тремти так… Це правда. Може, й завтра, бо я вже не можу вставати. Мені погано. Ніхто і ніщо мені вже не поможе. Ти не тремти, не тремти так, донечко, а слухай. Щоб на мене не одягали гарної спідниці і платка. То буде тобі. Все, що є краще, поділите. Миколі теж лежать там батькові штани й сорочки, виросте, то носитиме. А мені одягнете полотняну спідницю. Мені все одно в землі лежати.
Та бережіть себе, одне одного жалійте і шануйте. Ти найстарша, то щоб дивилася за Миколою. Я за нього боюся. Щось у нього тіло все налилося водою. Ви будете… ви будете сирітками нещасними. Я скоро умру…

І мати знову ковтала і ковтала сльози. А я тулилася до неї і тремтіла. Потім мати затихла, і я, змучена днем і голодом заснула, обнявшись із матір’ю. Боже, врятуй мою Маму!»

Мамо! Матусю! Рідненька!

Не покинь мене, моя ненька!

Не лети ти до синього неба,

Бо для доні тобі жити треба.

Твоя донечка їстоньки хоче.

Ось і мишка про жито шепоче...

Хоч не хліба мені, а зернинку знайти,

І до тебе тоді були б сили дійти.

Це зернятко тобі я усе б віддала,

Аби тільки, Матусю, була ти жива!

Боженька! Чуєш? Врятуй мою Маму!

Братика й тата вже кинули в яму.

Від голоду вмерло все наше село.

А людей тут багато-багато жило!..

Залишились лиш брат і Матуся.

Тож до тебе, Єдиного, я зараз молюся!

Спали всі тяжко. Я проснулася і відчула на собі важку, як камінь, материну руку… Але я не здогадалася, чому рука така важка, зняла її помаленьку з себе і поклала на подушку. Мати мовчала. Я думала, що мати спить, і не хотіла її будити. Мати лежали спокійні і холодні. Рука заніміла на подушці. Це та сама рука, що була на мені цілу ніч. Материна мертва рука



Хто ще міг рухатись, кинулись із сіл до міст, щоб роздобути там хоч яких – небудь харчів. Але вхід до міста, а особливо вихід із міста селян з харчами був перекритий міліцією, в село з міста не дозволялось виносити ніяких продуктів. Багато матерів – селянок відносили малих дітей до міста і там залишали просто на вулиці з надією, що в місті дитину підберуть і не дадуть їй померти6--я зірка. залишились ми з братиком удвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг... З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб – запихаю в рот, а мій братик все дивиться на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню». Мій братик помер... а зосталась сама


Бозю !
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в голодній ріці
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина.
Тож підрости б у квітневий розмай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у Тебе в руці?…



Трупи померлих від голоду селян валялися тижнями в сільських хатах, на вулицях сіл і міст, звідки їх підбирали на вантажні машини й вивозили до спільних ям. Кидали туди і живих ще людей, які вже не могли ходити.

І зробилося таке зі мною, що настрій став гарний, і навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в ту хату дядько, що підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива, а мені чомусь ліньки казати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли... Їдемо, а на зустріч підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили, дгугий дядько й каже: «А воно ще живе», - це про мене. А «мій» дядько й каже: «Поки довезу - дійде». А був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала померти.

Смерть – це кінець життя. Вона буває важка й легка. Смерть від голоду – це довга страшна смерть. Люди від голоду втрачали розум. Були випадки, коли матері позбавляли життя своїх дітей...Сьогодні ми забули, викинули з пам’яті імена мільйонів наших співвітчизників, які загинули в голодному 33-му. Немає ні імен, ні хрестів, ні могил, де покояться їхні останки.

Поблизу Лубен на Полтавщині ( на щедрих чорноземах, де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти з горілкою на помин душ. А були тільки вода і хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері – землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще когось з рідних. В давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя,- вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933 –у, не мала змоги спорядити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю.


Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний Хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога. За одвічним народним приписом не відспівані, не поховані по людське душі усопших не впокояться. І стукатимуть у серця живих, доки світ. Отож маємо спокутувати вину свою безневинну – вину і трагедію українців.
Нам милосердя, Господи, подай
До всіх страждущих і незахищених.
Ми ще від страху і злі, і сліпі,
В душах у нас ще багато що знищено.

:

Благослови рід людський на Добро!
Душі відкрий нам для злагоди й миру!
Щоб на Вкраїні незгод не було.
Нас сохрани. І спаси! І помилуй!







Схожі:

«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconЛінійка пам'яті жертвам голодомору 1932-1933 років
Чому сталося? Як сталося? Минуле не належить нікому зокрема. Воно надбання нинішнього І прийдешніх поколінь. На десятиліття можна...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconЛінійка-мітинг, присвячена дню Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933...
Лінійка-мітинг, присвячена дню Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр та політичних репресій
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconЛінійка-мітинг, присвячена дню Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933...
Лінійка-мітинг, присвячена дню Пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр та політичних репресій
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconТ. Г. Шевченко Минає 75 років з трагічної дати в історії нашого народу, але рани живі…
України від 28 березня 2007 року №250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» в Сумській...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconЯкий шлях пройшла історія виникнення голоду 1932-1933 рр в Україні?
Мета. «Народ має знати свою історію, щоб жити у майбутньому …». Який шлях пройшла історія виникнення голоду 1932-1933 рр в Україні?...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconСценарій виховного заходу для учнів 8-11 класів
День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. 80 років тому нашу країну...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconУкраїна вознесенська районна державна адміністрація миколаївської області розпорядженн я
Про заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні та подальшого дослідження теми голодоморів в Україні...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconКурсової роботи «Голодомор 1932-1933 рр на Одещині»
Вступ
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconУрок-реквієм «Дзвін поминальний над краєм Чорнобиль»
«Дзвін поминальний над краєм Чорнобиль», присвячений 27-річниці Чорнобильської катастрофи для учнів старших класів Глибоцької зош...
«Жити заборонено!» Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Підготувала iconКонквест Р. Жнива скорботи: рад колективізація І голодомор
Голод 1932-1933 рр на Україні: очима істориків, мовою документів / Упор. Р. Я. Пиріг та ін. – К.: Політвидав України, 1990
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка