Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство”




НазваНавчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство”
Сторінка40/40
Дата конвертації26.02.2013
Розмір5.61 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
uchni.com.ua > Право > Навчально-методичний посібник
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

4. Спадкування за законом
Спадкування за законом (ab intestato) — спадкування проти за­повіту мало місце в таких випадках:

а) за відсутності заповіту;

б) визнання його недійсним;

в) смерті спадкоємців, зазначених у заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від її прийняття.

У зазначених випадках спадкування наставало в порядку, вста­новленому законом, і називалося ще спадкуванням «проти запо­віту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, вона не визнавалася справжньою. Спадкування та­кож здійснювалося за законом (проти заповіту), у разі смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їхньої від­мови від неї.

Спадкування за законом виникло раніше спадкування за запо­вітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан новелами 118 і 127. Вона була підготовлена усім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом, як зазначалося вище, були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів і за­конодавчо закріплені в реформах Юстиніана.

В основу спадкування за законом в праві Юстиніана було по­кладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приват­на власність. Всіх потенційних спадкоємців, тобто, кровних роди­чів, Юстиніан поділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадко­ємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як бу­ло раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі (рис. 1).

1-й клас спадкоємців за законом — низхідні родичі спадкодав­ця: діти, незалежно від статі і віку, онуки, правнуки та ін. На під­ставі правила про черговість закликання спадкоємців більш бли­зького ступеня усуває від спадкування спадкоємців-більш далеко­го ступеня. Тому за життя дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було живого того їхнього батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини вияви­лися два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділять між собою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вона була жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями од­нієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, розподілять між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.
СПАДКОДАВЕЦЬ

І клас

Діти та інші низхідні родичі (онуки, правнуки) за правом представлення

^ II клас

Батько, мати, повнорідні брати і сестри, інші висхідні родичі і діти бра­тів і сестер за правом представлення

IIІ клас

Неповнорідні брати і сестри та їх діти за правом представлення

IV клас

Решта бокових родичів без обме­ження ступенів

V клас

Той з подружжя, хто пережив спад­кодавця








^ Рис. 1. Спадкування за законом

Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення (вони ніби представляють свого помер­лого батька). За римським правом це був не єдиний випадок спад­кування за правом представлення. В такому ж порядку успадко­вували діди і баби спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент від­криття спадщини не було живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живими.
Спадкодавець — помер 01.01.82 р н. е.

Дочка — померла 05.08.80 р. н. е.

(до відкриття спадщини), її спадкова част­ка

в спадщині в рівних част­ках переходить дітям Син

(онукам спадкодавця)

Діти сина (онуки спадкодавця)

онукам спадкодавця)

2,5 тисячі Діти дочки 2,5 тисячі (онуки спадкодавця)

Онуки спадкодавця з боку сина до

спадкування не закликаються,

оскільки живий їхній батько
^ Рис. 2. Спадкування за правом представлення
II-й клас — висхідні родичі: батько й мати, дід і баба по лінії ба­тька, дід і баба по лінії матері, інші висхідні, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку діди, баби, діти братів і сестер успадкову­ють за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні, а також брати й сестри, спадщина поділялася порівну між усіма спадкоємцями, якщо тільки висхідні, — то на дві рівні частини по материнській і батьківській лінії. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дід і баба по лінії ма­тері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а дру­гу половину ділили між собою дід і баба по лінії матері (рис. 2).

Ш-й клас — неповнорідні брати й сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкуван­ня в порядку представлення. Неповнорідними братами й сестрами були ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдино­кровні), або спільну матір, проте різних батьків (єдиноутробні).

Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер від­кривалося після смерті тих їхніх братів й сестер, з якими вони знаходилися в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чо­ловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а не повно-рідними і не могли успадковувати один після другого.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували родичів більш дальшого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядь­ко померлого — боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат — родич четвертого ступеня. До спадкування буде заклика­ний тільки дядько померлого, а його двоюрідний брат від спадку­вання усувається.

V клас — той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той із подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перерахованих в перших чотирьох класах ро­дичів на момент відкриття спадщини не виявилося або ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадку­вання закликалася дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке дозволяло б жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі чет­вертини спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися за­лежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки дружину.

Отже, в праві Юстиніана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне за­кликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги). Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів за наявності спадкоємців першого до спадкуван­ня не закликався. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце тільки у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщи­ни. Якщо ж спадкоємців другого класу не було або вони відмовили­ся від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадко­ємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їхньої відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу. Якщо ж не було спадкоємців цього класу або во­ни відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування заклика­вся той із подружжя, який пережив померлого.

У праві Юстиніана коло спадкоємців за законом практично було необмеженим.

^ 5. Прийняття спадщини
У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають його власниками. Для цього потрібно було вчинити ряд юридичних дій:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх зна­ходження, розміри вимог і боргів тощо;

в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як в місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провін­ціях, походах тощо. Одним словом, треба було підготувати спадщи­ну до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — приймають вони спадщину чи відмовляються від неї. У зв'язку з цим спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстиніана цей строк міг бути визначе­ний до дев'яти місяців, а імператором — до одного року.

Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину внас­лідок своєї недієздатності, замість них спадщину приймали їхні законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).

Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактич­ним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняття спадщини могла бути зроблена в будь-якій формі, а так само вступити у фактичне управління спад­щиною можна було будь-яким способом, який засвідчував вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, провадить його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.

Вступ в управління спадщиною означає, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто, не тільки власником активної частини спадщини, а й зобов'язаним сплатити борг спадкодавця. Інколи борги перевищують активну частину спад­щини. І тоді постає питання, в якому обсязі має відповідати спадко­ємець за боргами спадкодавця. В доюстиніанівському праві спадко­ємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона склада­лася з одних боргів. Ухилитися від відповідальності можна було ли­ше відмовившись від неї. Така необмежена відповідальність за бор­ги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого класу.

Юстиніан встановив нове правило, за яким спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінювача, кредито­рів спадкодавця та інших заінтересованих осіб опис і оцінку спад­кового майна. Відповідальність за борги спадкодавця в такому разі обтяжувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщи­ни. Наприклад, спадщина за описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 6 тисяч. Спадкоємець відповідав лише в межах 2 тисяч активного майна.

Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець). У противному разі, відпо­відно до давнього цивільного права, спадщина ставала безхазяйною. Преторська практика пішла іншим шляхом. У разі смерті спад­коємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалася наступним спад­коємцям. Поступово преторська практика виробила загальне пра­вило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спад­щини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в но­велах Юстиніана і дістало назву спадкова трансмісія (рис. 3).

Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення, яке:

— має місце лише при спадкуванні за законом (спадкова транс­місія може мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом);

— настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини (спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець по­мирає після відкриття спадщини, але до її прийняття);

— спадкова частка померлого спадкоємця передається конкрет­но зазначеним у законі особам — онукам, племінникам або дідам і бабам (при спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців).

Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спадково­му праві України. Частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за цивільним правом України в порядку представлення переходить тільки онукам. Належну спадкоємцю частку спадково­го майна, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого. Це можуть бути діти спадко­ємця (онуки спадкодавця), а також його дружина і батьки.
Спадкодавець — помер 01.01.82 p. н. е.

Син Дочка

Дочка — померла 20.05.82 р. н. е. після відкриття

спад­щини, не встигнувши прийняти свою частку

Діти сина — Діти дочки —

онуки спадкодавця онуки спадкодавця

Діти сина спадкодавця Спадкова частка дочки пе-

(онуки спадкодавця) до спадкування реходить до її спадкоємців

не закликаються
^ Рис. 3. Спадкова трансмісія
Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії або відмовлявся від прийняття спадщини, йо­го частка порівну приростала до часток останніх спадкоємців. На­приклад, якщо помирав один із двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила до спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.

Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші покладені на них спадщиною обов'язки. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

^ 6. Сингулярне наступництво
Заповідальні відкази (легати). Заповідальний відказ полягає в тому, що заповідач у заповіті покладає на спадкоємця обов'язок передати окремі речі із складу спадщини чи виконати певні дії на користь третьої особи — відказоодержувача. Істотною властивіс­тю легата є те, що він встановлювався в заповіті заради вигоди відказоодержувача (легатарія), а не для погіршання становища спадкоємця. Якщо легат ставив своєю метою покарання спадкоєм­ця, він визнавався нікчемним. Гай з цього приводу писав: «Відкази під приводом покарання були також недійсні. Відказаним як пока­рання визнається те, що залишається для примусу спадкоємця зробити щось або не робити, наприклад, коли напише так: якщо спадкоємець мій видасть свою дочку заміж за Тиція, то хай дасть десять тисяч Сею; або в такій формі: якщо ти не віддаси за Тиція дочку, то ти повинен дати йому десять тисяч. Якщо заповідач на­каже дати десять тисяч Тицію, у випадку якщо спадкоємець, на­приклад, протягом двох років не поставить йому пам'ятник, то і в такому разі відказ встановлено заради покарання. Нарешті, із са­мого визначення ми можемо скласти собі багато подібних випад­ків» (Гай, 2.235). Модестин визначав легат як дарування, складене шляхом заповіту.

Легатарієм може бути лише особа, здатна прийняти спадщину на свою користь. Ще один відомий юрист писав, що легат — це скоро­чення спадщини, засобом якого заповідач бажає передати що-не-будь третій особі із того, що буде повністю належати спадкоємцю.

Заповідальний відказ може покладатися лише на спадкоємця. Легатарія не можна обтяжувати відказом, проте на нього можна покласти виконання фідеїкомісу. Більше того, виконання остан­нього стосовно другої особи ми можемо доручити навіть тому, кому залишаємо довірче доручення (Гай, 2.271).

До II ст. до н. е. заповідач мав право розподіляти всю спадшину у формі заповідальних відказів. При цьому спадкоємцеві залишав­ся тільки пасив, тобто борги. Така форма спадкування ставила в скрутне становище не тільки спадкоємців, а й кредиторів спадко­давця. Для припинення такої практики законом Фурія було перед­бачено заборону встановлювати заповідальні відкази на користь осіб, не пов'язаних зі спадкодавцем кровним зв'язком у межах до шостого ступеня. Проте цей закон не досяг мети, тому іншим зако­ном Воконія 169 р. до н. е. було встановлено, що жоден відказоодержувач за заповітом не повинен був одержувати більше, ніж спадкоємець. Однак і в цьому випадку Гай застерігав, що, розподіляючи спадщину між великою кількістю легатаріїв, заповідач міг до того мало залишити спадкоємцю, що останньому не варто було брати на себе всього тягаря спадщини заради настільки не­значної вигоди (Гай, 2.226).

Гай повідомляв, що класичному періоду були відомі чотири форми заповідальних відказів: відказ шляхом віндикації; відказ засобом примусу до видачі речі; способом дозволу (легатарію взя­ти річ) і шляхом одержання речі наперед (Гай, 2.192). Далі він на­водить характеристику кожної із форм.

Найдавнішими формами заповідальних відказів були відказ шляхом віндикації і відказ примусової видачі речі. За першою спадкодавець залишає розпорядження про перехід частини спад­щини у власність легатарія, за другою він зобов'язувався в запо­віті до передачі легатарію певної речі або іншого виконання (зро­бити чи не робити).

Цей відказ називається віндикаційним тому, що відказана річ у момент прийняття спадщини одразу стає власністю відказоодержувача (легатарія) за квіритським правом, і якщо цю річ легатарш зажадає або від спадкоємця, або від кого-небудь іншого, хто воло­діє річчю, то він повинен позивати її шляхом віндикації, тобто до­вести, що річ за квіритським правом його (Гай, 2.194).

При відказі способом дозволу заповідач наказував спадкоємцю дозволити легатарію забрати певну річ. Об'єктом такого легата мог­ли бути сервітути або узуфрукти на річ спадкодавця. В такому ра­зі обов'язок спадкоємця полягав у тому, щоб не перешкоджати ко­ристуватися речами, визначеними як відказ.

Відказ у формі дозволу міг встановлюватися на користь кількох легатаріїв. У такому разі, якщо об'єктом легату була споживна річ, на думку багатьох юристів, спадкоємець, який дозволив одному із легатаріїв захопити її, не відповідав перед останніми: дана річ бу­ла уже спожита, при цьому без умислу самого спадкоємця. Той же Гай дає таке тлумачення: «Ще більше виявляється розбіжність стосовно того відказу, коли одна і та ж річ відказана роздільно двом або більше особам; одні юристи вважають, що тому й іншому належить вся річ, як і за відказом шляхом віндикації; інші гада­ють, що той, хто володіє річчю, має перевагу, оскільки при цій формі відказу спадкоємець повинен терпіти, що відказоодержувач володіє річчю; отже, якщо спадкоємець дозволив першому воло­діти річчю, і цей візьме річ, то він буде забезпечений стосовно того, хто потім зажадає відказ, тому що, з одного боку, він не має речі, щоб дозволити взяти від себе, з іншого — він не діяв зловмисно, щоб її не мати» (Гай, 2.215).

Інакше складалися відносини, коли об'єктом відказу була непо­дільна річ. Помпоній писав, що, коли відказана частина спадкового майна, існує сумнів, є об'єктом зобов'язання частини речей чи їх вартість. Сабін і Касій вважали, що об'єктом зобов'язання була вартість, Прокул і Нерва — відказані частини речей. Проте варто сприяти спадкодавцю, щоб він сам вибирав, що йому підходить більше: дати частини речей чи вартість. Але спадкоємцю дозволе­но давати частини тих речей, які можна поділити без заподіяння шкоди; якщо ж вони неподільні за природою або їх не можна по­ділити, не пошкодивши, то в будь-якому випадку спадкоємцем по­винна бути надана вартість (Д. 30.26.2).

Відказ шляхом одержання речі наперед полягав у тому, що із складу спадщини попередньо виділялася певна річ, яка при ви­значенні часток спадкоємців не враховувалася. На думку сабініанців, така форма відказу мала місце лише в межах судового розгля­ду про поділ спадщини.

Різноманітність форм заповідальних відказів не сприяла кра­щому правовому регулюванню спадкування. Тому в післякласичну епоху були вжиті спроби до їх уніфікації. За часів Юстиніана від­каз за заповітом в усякому разі має зобов'язальний характер. Спрощуються формальні вимоги до нього. Заповідальний відказ набував чинності з моменту прийняття спадщини.

Фідеїкоміс (fideicommissa) — це вручений іншій особі нефор­мальний відповідальний відказ (легат). Спочатку це було просте прохання спадкодавця в усній чи письмовій формі до спадкоємця {фідуціарія) виконати певне побажання на користь третьої особи — фідеїкомісарія. Це прохання не мало юридичного характеру, воно спиралося лише на совість фідуціарія, на його мораль, тобто це до­ручення мало довірчий характер. Але вже за часів Августа дане суто моральне зобов'язання набуває юридичного характеру і вико­нання фідеїкоміса можна було домагатися в судовому порядку.

Фідеїкоміс був позбавлений обмежень легату, його можна було висловити в будь-якій формі, доручити будь-якій особі, що має якусь вигоду від спадщини. Предметом фідеїкоміса могло бути будь-яке виконання.

В історії розвитку римського спадкового права фідеїкоміси відіграли помітну роль. За їх допомогою спадкове право все більше удосконалювалося, хоча в ньому помітні були й негативні риси. Шляхом фідеїкомісу, наприклад, можна було всю спадщину пере­дати третім особам, залишивши спадкоємцю лише борги. В праві Юстиніана, однак, було встановлено, що незалежно від обсягу фідеїкоміса, встановленому спадкодавцем на користь третіх осіб, спадкоємець в усіх випадках мав право на одну четверту частину спадщини.

Такі прохання спадкодавця до спадкоємця про вчинення тієї чи іншої дії на користь третьої особи спочатку називалися кодицила-ми (codicilli), тобто приписки, додатки до заповіту, в яких спадко­давець повідомляє спадкоємця про свою волю. До часів Августа не було права кодицилів. Їх вперше ввів Луцій Лентул, завдяки чому були започатковані фідеїкоміси. Вмираючи в Африці, Лентул на­писав кодицили, підтверджені заповітом, в яких просив шляхом фідеїкоміса виконати якесь прохання. Божественний Август вико­нав його волю. Наслідуючи його приклад, й інші стали виконувати фідеїкоміси. Відомо, що Август скликав юристів, серед яких був і Требацій, який користувався тоді величезним авторитетом, запро­понувавши на їхній розгляд таке питання: допустити кодицили і чи не суперечать вони основним засадам права? Требацій переко­нав Августа на користь кодицилів, знайшовши, що вони дуже ко­рисні і необхідні для громадян з причини тривалих мандрівок, що здійснювалися давніми: там, де мандрівникам не було можливості зробити заповіт, можна було, принаймні, залишити кодицили. Піс­ля того, як Лабеон залишив кодицили, вже ніхто не сумнівався, що вони допускаються на законній підставі (І. 2.25 рг).

Отже, з наведеного випливає, що кодицили — це таблички, лис­ти пергамента чи папіруса, на яких викладали прохання заповіда­ча до спадкоємця зробити що-небудь на користь третіх осіб. В них, за загальним правилом, заповідач викладав свій фідеїкоміс. У цих же Інституціях Юстиніана далі йдеться, що залишати кодицили може не тільки той, хто вмирає із заповітом, але й той, хто вмирає без заповіту, може залишати фідеїкоміси через кодицили (І. 2.25.1).

Згодом було визнано, якщо волевиявлення, зроблене в кодици-лах, було підтверджене словами заповіту, вони вважалися складе­ними в самому заповіті. Ще пізніше заповіт стали супроводжувати застереженням, щоб його зміст розглядали, принаймні, як кодици­ли. Адже, заповіт, в якому не визначався спадкоємець, таким не визнавався, але як кодицили він зберігав чинність стосовно інших розпоряджень заповідача, в тому числі й щодо фідеїкомісів. Внас­лідок такої еволюції чинність інших розпоряджень заповідача сто­совно спадщини (крім призначення спадкоємця) зберігалася неза­лежно від дійсності заповіту. Фідеїкомісами могли бути обтяжені не тільки спадкоємці за заповітом, а й легатарії і, навіть, спадко­ємці не за заповітом.

Таким чином, вони стали зручною формою заповідальних роз­поряджень, за допомогою якої можна було висловити будь-яку волю щодо спадщини. Проте з часом їх також почали обмежувати разом із обмеженнями спадкування за заповітом.

Фідеїкоміс був зручною формою заповідального розпорядження для підпризначення. Якщо перший фідеїкомісарій, що прийняв на свою користь фідеїкоміс, помирав чи порушував умову, поставлену заповідачем, у такому разі набували чинності права підпризначеного на цей самий об'єкт. Особливо він був успішний, коли перший фідеїкомісарій і всі наступні підпризначені особи були однієї роди­ни (однієї фамілії). При цьому допускалося, щоб перший фідеїко­місарій міг повною мірою скористатися одержаним за фідеїкоміса­ми, а підпризначеному діставалося лише те, що залишалося. Юсти-ніан визначив міру використання (споживання) фідеїкомісу на такий випадок — не більше трьох третин спадщини.

Розпорядитися у формі фідеїкоміса можна було будь-якими ре­чами із спадщини. Предметом його могло бути надання волі рабу. Якщо раб не належав спадкодавцю, то спадкоємець, обтяжений фідеїкомісом, зобов'язувався викупити його і відпустити на волю.

Розмір фідеїкоміса також не повинен був перевищувати розміру легата, який був встановлений претором Фальцидієм не більше трьох чвертей спадщини. Одну чверть спадщини за будь-яких умов спадкоємець мав право залишити за собою — фальцидієва чверть.

В кінці періоду республіки режим заповідальних відказів був поширений на всі фідеїкоміси. Найпоширенішим був так званий універсальний фідеїкоміс. За цією формою можна було відказати всю спадщину. Він полягав у тому, що на фідуціарія покладався обов'язок передати іншій особі всю спадщину. В такому разі відпо­відальним перед кредиторами був, насамперед, фідуціарій. Але згодом було вироблено правило, за яким після його заяви про пе­редачу усієї спадщини фідеїкомісарію фідуціарій зберігав за со­бою лише звання. На фідеїкомісарія переходили не тільки права, а й всі обов'язки спадкодавця. Тому фідуціарій мав право взагалі відмовитися від спадщини і тим самим паралізувати сам фідеїко­міс. Тому на нього й була поширена фальцидієва чверть.

Дарування (donatio). Римське класичне право не знало даруван­ня як окремого виду правочину, в той же час воно знало два види дарування як певного договору. Перший вид дарування, скажімо, звичайне дарування, а другий — дарування на випадок смерті. Цей останній вид дарування, таким чином, за своєю сутністю на­ближався до заповідальних відказів.

Звичайне дарування — це договір, за яким одна сторона — дарувальник надає іншій стороні — обдарованому певне майно (інші цінності) у власність. Характерними рисами дарування є те, що дарувальник обдаровував іншу особу за рахунок свого майна і з метою певним чином збагатити цю особу за свій рахунок. Отже, характерна особливість цього договору — наявність наміру дарувальника передати обдарованому певну цінність саме з метою зба­гатити за свій рахунок, тобто виявити щодо цієї особи певну щед­рість. Передача майна обдарованій особі за цим договором, безпе­речно, здійснюється безоплатно.

Дарування могло здійснюватися: у формі передачі певного май­на, певної грошової суми, надання сервітуту тощо, тобто у формі надання обдарованій особі будь-якої майнової вигоди. Своєрідною формою дарування була дарча обіцянка, тобто обіцянка що-небудь подарувати в майбутньому. Проте вже в класичному праві дару­вання набувало правової чинності за умови, що воно здійсню­валося у формі стипуляції. В цей період за законом Цинція (204 р. до н. е.) розмір дарування був істотно обмежений. Проте цей закон не визнавав договір недійсним, якщо дарування перевищувало до­зволену суму.

Особливості мало дарування між подружжям. Ульпіан вислов­лювався, що дарування між ними не має сили. Таке правило вста­новлено з тим, щоб при взаємному коханні подружжя не віднімало шляхом дарування майна один від одного, не дотримуючись міри і діючи з легковажним марнотратством стосовно себе. Павло уточ­нював: щоб не втрачався намір передусім виховувати дітей. Секст Цецилій додав ще одну причину: часто ставалося, що шлюби роз­падалися, якщо той, хто мав можливість, не здійснював дарування і внаслідок цього траплялося, що шлюби були продажними. Імпе­ратор Антоній Август висловлювався з цього приводу досить чіт­ко: «Наші предки заборонили дарування між чоловіком і дружи­ною. Вони оцінювали гідне поваги кохання лише за душевним на­строєм і піклувалися про репутацію подружжя, щоб (подружня) угода не мала вигляду набутого шляхом ціни і щоб кращий не впа­дав у бідність, а гірший не збагатився» (Д. 24.1.1—3).

Однак римське класичне право допускало дарування між по­дружжям на випадок смерті, коли воно робилося в ситуації певної небезпеки (в очікуванні близької смерті). В такому випадку дару­вальник мав можливість зажадати майнове надання назад, якщо він не вмирав або сам вигодоодержувач вмирав раніше від дару-вальника. Тобто, допускалася відміна дарування.

Дарування на випадок смерті (donatio mortis causa) — дару­вання, яке зумовлювалося майбутньою неясною обставиною, на­приклад, можлива смерть обдарованої особи. Цей вид дарування також мав два види: право власності на річ переходило негайно під відміняльною умовою або тільки після настання відкладальної умови. Якщо обдарована особа помре раніше, дарування втрачає свою чинність або ж дарувальник може вимагати повернення по­дарованого. Найбільш поширеною формою було дарування, здійс­нюване за наявності безпосередньої небезпеки для життя дарувальника, але з умовою, що воно стане недійсним, якщо даруваль­ник залишиться живим.

Отже, за своїм призначенням дарування на випадок смерті має ту саму мету, що й легат, і цим воно наближається до нього. Але між ними була принципова відмінність: легат — це заповідальне розпорядження, а дарування на випадок смерті все ж таки договір між живими, який не залежав ні від заповіту, ні від інших умов спадкування.

Юстиніан зазначав, що дарування на випадок смерті здійсню­ється аналогічно до заповідального відказу: в письмовій або в усній формі в присутності не менше п'яти свідків.

Після визнання фідеїкомісів дарування на випадок смерті за­стосовувалося все менше, однак, продовжувало існувати. Як дого­вір між живими воно мало свої переваги. Подальший розвиток все більше наближав дарування на випадок смерті до заповідальних відказів. Уже закони Фурія і Воконія своїми формулюваннями охоплювали цей вид дарування. Згодом на нього була поширена фальцидієва чверть. У післякласичний період дарування на випа­док смерті могло бути відмінено в будь-який час, а Юстиніан май­же повністю прирівняв його до заповідального відказу.

Спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Іс­тотні зміни в спадкове право внесли преторські едикти і практика їх застосування. Преторські реформи спадкового права почалися ще в ранньореспубліканський період і були особливо активними в період принципату.

Послаблення сімейного характеру приватної власності, розкла­дання агнатського споріднення, обмеження батьківської влади як результат зміни виробничих відносин і розвиток товарообороту зумовили потребу істотної зміни спадкового права. Претор пішов шляхом послаблення значного формалізму при складанні запо­віту. В одному із преторських едиктів було проголошено, що він (претор) буде визнавати заповіти, складені з відхиленням від жор­стких формальних вимог давнього часу. Так була спрощена форма заповіту за давнім цивільним правом. Емансиповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Так, єдина дочка, що взяла шлюб і перейшла на постійне проживання в родину чоло­віка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала. В нових соціально-економічних умовах це не влаштовувало самих рабовласників, і претор знову виявляє своє неабияке мистецтво. Оскільки згідно з нормами цивільного права не можна було визнати спадкоємицею емансиповану дочку, він тільки вводить її у практичне володіння спадщиною (bonorum possessio). Якщо інших претендентів на спадщину не виявиться, вона залишалася за нею. Пізніше претор визнає право на спадщи­ну за такими спадкоємцями і в разі, коли вона оспорюється інши­ми особами.

Література



  1. Культура Древнего Рима. – Т. 1-2.-М, 1985.

  2. Крушкол Ю.С. История древнего мира. Частина 2.- К.: Вища школа., 1976.

  3. Макарчик В.С. Римське приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007.

  4. Підопригора О.А. Основи римсь кого приватного права: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів..- К.: Вентурі, 1997.

  5. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. Спец. вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. Та доп. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001.

  6. Підопригора О.А. Харитонов Є.О. Римське право: Підручник.- К.: Юрінком Інтер, 2003.

  7. Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. – К.: Атка, 2006.

  8. Харитонов Є.О. Римське право (Інституції). – Х.:Одісей, 2000.



1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   40

Схожі:

Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи...
Автор Некопаненко Михайло Григорович, викладач правових дисциплін, спеціаліст ІІ категорії
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconВиди самостійної роботи
Робочої навчальної програми дисципліни “Звітність підприємств” І включені до Карти самостійної роботи студентів з дисципліни “Звітність...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання...
Г 21 Гаряєва Г. М. Правознавство. Навчально-методичний посібник «Правознавство» призначений для студентів денної форми навчання технічних...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів...
«Вступ до фаху» для студентів денної (заочної, денно-заочної) форми навчання галузі знань 0305 Економіка та підприємництво» напряму...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник з навчальної дисципліни “Виконавче...
Навчально-методичний посібник з навчальної дисципліни “Виконавче провадження“ для студентів факультету №4 / Уклад.: В. В. Комаров,...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” icon«Організація виробництва» для студентів 4 курсу заочної форми навчання спеціальності
Методичні вказівки до виконання контрольної роботи з дисципліни «Організація виробництва» (для студентів 4 курсу заочної форми навчання...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів...
«Облік І аудит» для студентів денної (заочної, денно-заочної) форми навчання галузі знань 0306 «Менеджмент організацій» напряму підготовки:...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний комплекс з курсу «логіка» для самостійної роботи...
Навчально-методичний комплекс з курсу “Логіка” для самостійної роботи студентів (для студентів егі денної форми навчання) / Укл.:...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації та завдання для самостійної роботи студентів...
Камінський П. П. Методичні рекомендації та завдання для самостійної роботи студентів денної та заочної форми навчання напряму 0601...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconЯрослава мудрого
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи з навчальної дисципліни “Земельне право України” для студентів V курсу заочних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка