Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство”




НазваНавчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство”
Сторінка6/40
Дата конвертації26.02.2013
Розмір5.61 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
uchni.com.ua > Право > Навчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

^ 3. Поняття і види позовів
У класичному римському праві позов (actio) є правом до­магатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est ac­tio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи. Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam). Якщо предметом спору є право на річ, то це —речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітут­не, заставне або якесь інше речове право. Порушником ре­чового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позо­вом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися поруш­ником речового права. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позо­вом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — пород­ження пори пом'якшення формалізму. Наприклад, при відчу­женні особливо важливих речей не дотримувались спеціаль­ного обряду (так званої манципації), право власності до на­бувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до по­зовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволен­ню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж пози­вача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1.Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподія­ної шкоди;

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;

3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного, випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий резуль­тат в обох випадках був однаковим, претор застосовував за­значений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судці: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (по­зов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речо­вий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним за­хистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кіль­кома певними особами, найчастіше з договору або іншого зо­бов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між кон­кретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особис­того позову дістав назву відносного захисту.

2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов'язаний буквою дого­вору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вва­жав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з'ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суво­рого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом'якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ри­туалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вима­гати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворо­го права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхиля­лись, оскільки продаж все ж мав місце.

3. Actio directa («прямий позов»), що містить головну ви­могу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний по­зов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допо­могою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов'язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив ко­рисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.

4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору по­ширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus ci­vile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. На­приклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія від­повідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не настава­ла. Проте, оскільки результат в обох випадках був однако­вим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи безді­яльності винної особи, за аналогією.

5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, передбаче­ні jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виник­нення.

Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов'язання з перенесення права власності з'явився цей тер­мін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосу­вання кондикції дістали у формулярному процесі. Це персо­нальний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондик-ція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного по­зову саме в зобов'язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаче­ного помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконан­ня, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконан­ня, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кон­дикція про повернення майнового надання, мету якого не бу­ло досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з без­підставного збагачення.

6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував суд­ді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвит­ком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропоную­чи у формулі судді допустити існування фактів, яких на­справді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впро­ваджуватися така форма уступки прав, як передача вимо­ги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондем-нації. Застосовувались, наприклад, для судового представ­ництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого представляли, а в кондемнації — ім'я представника.

8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими мож­на було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іно­ді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вар­тість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяжен­ням.

9. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

Іноді виникала ситуація, коли для захисту одних і тих са­мих правовідносин право могло запропонувати кілька позо­вів. Наприклад, furtum у римському праві була цивільно-пра­вовим порушенням. Проти цього делікту приватне право Ри­му могло запропонувати віндикаційний позов, позов про по­вернення присвоєного і кондикцію з безпідставно придбано­го. Ось у таких випадках йшлося про конкуренцію позовів, тобто одна або декілька осіб наділялися кількома позовами для захисту одного і того самого права, наприклад власності. Право вибору належало позивачеві. Проте задоволення ви­моги за одним позовом з конкуруючих знесилювало вимоги за іншими, оскільки заборонялося двічі задовольняти одну й ту саму вимогу. Але якщо за одним позовом вимога задо­вольнялася лише частково (не повністю), то в такому разі дозволялося заявляти другий позов.

^ 4. Особливі засоби преторського захисту
Крім позовного захисту порушених прав, були введені най­різноманітніші форми непозовного захисту від правопору­шень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів (іт-perium) і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресува­лися конкретним особам, а потім проголошувались як за­гальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства (vim fieri veto). Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтер­дикти, які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо. Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негатив­них наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшко­дувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у во­лодіння спадковим майном з метою забезпечення виконан­ня заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан (restitutio in integrum). В дея­ких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до перепла­ти в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно випра­вити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього restitutio in integrum — поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.

Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках: неповнолітність однієї із сторін (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), відсутність однієї із сторін (absentia justa). Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

^ 5.Позовна давність
Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, в цивільному обороті. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Проте активних дій ця третя особа не проявляє (позову не закладає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обо­роту, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент судочинства.

Строки в праві мають різне значення і в інших правовідно­синах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Сплив певного часу перетво­рює факт в право (набувна давність), проте він і гасить пра­во (позовна давність). Час надає право одному, водночас позбавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови ніякою давністю не обмежува­лися — доки, поки існувало саме право, існувало й право на позов, тобто на судовий захист. Однак вже претори внаслі­док викладених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Потім були встановлені строкові обмеження для деяких ци­вільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Феодосій II вво­дить спеціальні строки для погашення права на позов три­валістю ЗО років. Згодом для позовів (церкви, державні скарб­ниці та ін.) встановлюються строки 40 років, для інших — коротші, але основний строк позовної давності — 30 років.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н.е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то через 7 днів після заяви вимоги кредитора. В спорах про речове пра­во перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися..Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку. Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність ви­конати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку вико­нання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверд­жує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається.

Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову.

Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

Схожі:

Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи...
Автор Некопаненко Михайло Григорович, викладач правових дисциплін, спеціаліст ІІ категорії
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconВиди самостійної роботи
Робочої навчальної програми дисципліни “Звітність підприємств” І включені до Карти самостійної роботи студентів з дисципліни “Звітність...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання...
Г 21 Гаряєва Г. М. Правознавство. Навчально-методичний посібник «Правознавство» призначений для студентів денної форми навчання технічних...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів...
«Вступ до фаху» для студентів денної (заочної, денно-заочної) форми навчання галузі знань 0305 Економіка та підприємництво» напряму...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний посібник з навчальної дисципліни “Виконавче...
Навчально-методичний посібник з навчальної дисципліни “Виконавче провадження“ для студентів факультету №4 / Уклад.: В. В. Комаров,...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” icon«Організація виробництва» для студентів 4 курсу заочної форми навчання спеціальності
Методичні вказівки до виконання контрольної роботи з дисципліни «Організація виробництва» (для студентів 4 курсу заочної форми навчання...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів...
«Облік І аудит» для студентів денної (заочної, денно-заочної) форми навчання галузі знань 0306 «Менеджмент організацій» напряму підготовки:...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconНавчально-методичний комплекс з курсу «логіка» для самостійної роботи...
Навчально-методичний комплекс з курсу “Логіка” для самостійної роботи студентів (для студентів егі денної форми навчання) / Укл.:...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconМетодичні рекомендації та завдання для самостійної роботи студентів...
Камінський П. П. Методичні рекомендації та завдання для самостійної роботи студентів денної та заочної форми навчання напряму 0601...
Навчально-методичний посібник для забезпечення самостійної роботи студентів заочної форми навчання із навчальної дисципліни для спеціальності 060101 “Правознавство” iconЯрослава мудрого
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи з навчальної дисципліни “Земельне право України” для студентів V курсу заочних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка