Лекція №2 Тема лекції




Скачати 441.69 Kb.
НазваЛекція №2 Тема лекції
Сторінка1/5
Дата конвертації01.03.2013
Розмір441.69 Kb.
ТипЛекція
uchni.com.ua > Право > Лекція
  1   2   3   4   5

Лекція № 2

Тема лекції:

Нормативність і правильність фахового мовлення.

Мета заняття:



Навчальна -


дати студентам ґрунтовні й систематичні знання про писемне ділове мовлення, сформувати уміння й навички забезпечення оволодіння нормами української орфографії. Студенти повинні: знати правописні правила української мови; вміти використовувати правила орфографії сучасної української літературної мови в професійному спілкуванні.

Виховна -

виховувати порядну особистість, освіченого техніка-технолога.

Розвиваюча -

розвивати грамотне писемне професійне мовлення студентів

Література:




Обов’язкова:

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посіб.

— К.: Артек, 1999.

  1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — 400 с.

  2. Зубков М.Г. Мова ділових паперів. — Харків: Торсінг, 2001.- 384 с.

  3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. — 480 с.

  4. Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / за ред. Н.Д.Бабич. - Чернівці: Книги ХХІ, 2005. -572 с.

  5. Мацюк З.О. Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування — К.: Каравела, 2005.

  6. Мацько Л.І. Кравець Л.В. Культура українського фахового мовлення Навч. посіб.

— К.: ВЦ "Академія", 2007. — 360 с.;

  1. Панько Т.І., Кочан Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство — Львів: Вид-во "Світ", 1994. — 214 с.

  2. Токарська А.С., Кочан І.М. Українська мова фахового спрямування для юристів — К. : Знання, 2008. — 413 с.

  3. Український правопис / НАН України, Інститут мовознавства імені О.О.Потебні; Інститут української мови — стереотип. вид. — К.: Наукова думка, 2003. — 240 с.

  4. Унівесальний довідник-практикум з ділових паперів/ за ред. Л. О.Пустовіт — К.: Довіра, 2000 — 1017 с.

  1. Шевчук С.В. Ділове мовлення для державних службовців: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 424 с.

  2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2008 — 448 с.

  3. Шевчук С.В., Кабиш О.О. Практикум з українського ділового мовлення: Навчальний посібник. — К.: Арій, 2008. — 160 с.


Додаткова:

6. Коваль А.П. Культура ділового мовлення.-К.:Вища шк.,1974.-223с.




7. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови.-К.: Либідь,1992.-248с.


^ ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ







1

Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

2

Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

3

Синтаксичні норми сучасної літературної мови у професійному спілкуванні.

4

Загальні вимоги до складання документів. Текст документа. Основні реквізити. Види документів


^ 1. Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Приголосні звуки розрізняються за місцем творення, способом творення й участю голосу. Щодо участі голосу вони поділяються на дзвінкі та глухі: Дзвінкі приголосні творяться за участю голосу й шуму.

У літературній мові звуки цих пар чітко розрізняються, зокрема дзвінкі приголосні у вимові не заступаються глухими, наприклад: важ [важ] — ваш [ваш] ворог [ворог] — ворох [ворох]

гадка [гадка] — гатка [гатка] газ [газ] — гас [гас] гриб [гриб] — грип [грип] везти [ви'зти] — вести [ви'сти]

дужка [дужка] — душка [душка] казка [казка] — каска [каска] лід [л'ід] — літ [л'іт] міг [м'іг] — міх [м'іх]

плід [пл'ід] — пліт [пл'іт] п'ядь [пйад'] — п'ять [пйат'].

Наведені пари слів не лише різні значенням, а й відмінні звучанням.

У кінці слова та в кінці складу перед глухими приголосними маємо дзвінку вимову дзвінких шумних приголосних, наприклад: біб [б'іб] дубки [дубки]

лід [л'ід] ладком [ладком]

віз [в'із] лізти [л'ізти]

корж [корж] діжка [д'іжка]

ріг [р 'іг] лягти [л 'агтй]

дзвін [дз'в'ін] ґедзь [ґедз']

джміль [джм' іл' ] ґандж [ґандж] •

У словах: вогко [вохко] — легко [лехко], кігті [к'іхт'і] — нігті [н'іхт'і] звук [г] зазвичай знеголошується й оглушується. Якщо дзвінкі приголосні не уподібнюються до наступного глухого звука, то глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова стають дзвінкими, наприклад:

боротьба [бород'ба] осьде [оз'де]

молотьба [молод'ба] Тбілісі/[дб'іл'іс'і]

футбол [фудбол] баскетбол [баскеидбол].

Замість глухого к на письмі, у вимові маємо дзвінкий г", наприклад:

аякже [айагже] вокзал [воґзал]

екземпляр [егзеимпл 'ар]

повсякденний [поус'аґден:ий] рюкзак [р'уґзак]

Стокгольм [стоггбл'м] якби [йаґби].

Дзвінкі приголосні у складі префіксів і прийменників

У префіксах і прийменниках під, від, над, перед, об, між

звуки [д], [б], [ж] перед глухими зберігають дзвінкість, наприклад: підходити [п'ідх6диети] під тачкою [п'ід тачкойу]

відтоді [в'ідтбд 'і] від хвороби [в'ід хвороби]

надколоти [надколоти] над полем [над полем]

передплатник [пеиреидплатниек] перед краєм [перед крайем] обточити [обточити] об підлогу [об п'ідлогу]

міжсезонний [м'іжсиез6н:ий] між чужими [м'іж чужими]. Перед глухими звуками префікс і прийменник з завжди оглушується, наприклад:

зсадити [с:адйти] з парти [спирти]

зцілити [с'ц'ілйти] з сином [с:йном].

Перед глухими шиплячими ш, ч префікс і прийменник з змінюється на ш, наприклад:

зшивати [ш:еивати] з шахти [плахти]

зчистити [шчйстиети] , з чотирьох [шчотиер'6х].

Нормальний і швидкий темп мовлення зазвичай зумовлює оглушення у префіксі роз- кінцевого приголосного перед глухими, наприклад:

розповідь [роспов'ід'] розказати [росказати].

Повільний же темп мовлення вимагає чіткої вимови з у префіксі роз-, наприклад:

розповідай [розпов'ідай] розкажи [розкажи].

Так само дзвінко він вимовляється й перед глухим с, наприклад:' розсадити [розсадити]

Лише швидкий темп мовлення зумовлює оглушення з у префіксах і прийменниках без, через, наприклад:

через тебе [череис тебе]. Сполучення двох літер дж, дз позначає один звук у словах: • джунглі [джунґл 'і] ґедзь [ґедз']

джиґун [джиеґун] дзьоб[дз'об]

їжджу [йіжджу] родзинки [родзинки]

і два звуки [дз] на місці д і звука [з] дзижчати [дзеижчати] та под.

Лише на межі префікса й кореня вимовляють два звуки:

а) звук ДЖ — на місці літери Д і звука [ж] підживлення [п'іджжйулеин' :а];

б) звук ДЗ — на місці літери д і звука [з] відзначити [в'дВзначиети].

Запровадження іншомовного звука [ф] до української мови відбувалося поступово. Спочатку його заступали інші приголосні, особливо це помітно на прикладі найдавніших запозичень, переважно імен, наприклад:

хв Хведір, Трихвон, Хведось, Хведора, Хвилимон, Хвеська; хвор-туна, хвіртка, дрохва

кв квасоля

х Охрім, Євстахій, Юхим, Трохим, Хома, Пархон

п Пилип, Степан, Йосип, Степанида, Ничипір, Прокопій, Прокіп, Онопрій, Панас, Опанас, Сопрон; пляшка

ш Дорош

т Тадей, Методій, Теохтист, Тимотей; Атени, Голгота; ана-тема, катедра, етер, міт

в Векла, Матвій.

Майже всі наведені приклади залишаються нормативними й дотепер, але новіші запозичення вимагають як написання, так і вимови літери ф, наприклад: портфель, фаетон, фанатик, фант, фігура, фін, фокус, форма та ін.

Твердої вимови вимагають шиплячі звуки [ж], [ш], [дж], [ч], наприклад:

їж [йіж] кішка [к'ішка]

буджу [буджу] річ [р'іч].

Незначне пом'якшення шиплячих припустиме тільки перед [і] речі [реч'і] та у випадках подовження приголосних, наприклад:

Запорожжя [запор6ж':а] річчю [р'іч':у].

Приголосний р завжди твердий на кінці складу і слова й лише на початку складу перед звуками [а], [о], [у] — відповідно перед літерами я, ьо, ю, а та перед і вимовляється м'яко, наприклад:

у рядок [у р'адок] чотирьох [чогтер'ох]

вірю [в'ір'у] ліхтарі [л'іхтар'і].

Передньоязиковий ясенний л — твердий сонант злегка пом'якшується перед голосними [е] та [и], наприклад:

малина [малина].

М'яко вимовляти л, як і більшість приголосних, слід перед і, я, ю, ь, наприклад:

плівка [пл'гука] мляво [мл'аво]

лють [л'ут'] мулько [мул'ко]

біль [б'іл'] • сльоза [сл'оза].

Після повернення до української мови літери ґ виникли певні складнощі як у написанні, так й у вимові цієї літери, оскільки понад 80 років її всюди заступала літера г.

Літера Г, г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах, наприклад: гаманець [гаманец'] гарний [гарний]

гречка [гречка] гривня [гриун 'а]

гай [гай] тощо, так і в іншомовних на місці Н, И; О, д давнішого походження газета, гігант, гінді, голокост тощо та в запозиченнях зі звукосполученнями переважно грецького походження агро гео, лог, гог, грам, граф, гігро, гідро, гіпер, гіпно, гіпо, голо, наприклад: агрономія, геологія, логопед, грамофон, педагогіка, гігроскопічний, гіперболоїд, гіпноз, граматика, міліграм, географія, гідролокація, гіподинамія, голографія та ін.

Літера Ґ, ґ передає задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах {аґрус [аґрус], ґава [ґава] та ін.; в окремих діалектизмах Західної України: ґазда [ґазда], леґінь [лбґ'ін'] й ін.), так і в іншомовних запозиченнях {еґо [еґо], реґіон [реиґ'і6н]), а також у їхніх похідних на місці латинського О, д1 (крім грецизмів).

Увага!

галун (сірчанокисла сіль) галун (тасьма)

гуля (дієслово) ґуля (ім.)

грати (дієслово) ґрати (ім.)

гніт (ім. зі значенням «тиск») гніт (ім. зі значенням «стрічка»)

глей (кольорова гончарна ґлей (згуслий сік плодових

глина) дерев)

голка (гострий кінець чого-н.) ґолка (сорт пшениці без остюків)

Звук ґ вимовляється також на місці правописного к під асимілятивним впливом наступного дзвінкого приголосного, наприклад:

Слова з літерою ґ — загальні та власні назви див. у додатках 3, 4.

анекдот [анеиґд6т] аякже [айаґже]

вокзал [воґзал] рюкзак [р 'уґзак]

якби [йагбй] й гіод.

Особлива складність щодо правильної вимови існує у словах, де наявний звук [ґ] і звук [г], наприклад: Габсбурґ [габсбурґ] Гюґо [г'уґб]

Геґель [геґел'] Гемінґвей [гйм'інґвей]

Копенгаген [копеингаґен] герцоґ [герцог]

гуґенот [гуґеинот] гідальґо [г'ідал'ґо]

Побутує хибна думка, що в українській мові начебто всі слова пишуться так, як їх вимовляють. Це твердження є не зовсім правильним, оскільки в мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взаємодіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. Виникає явище асиміляції" —- артикуляційного уподібнення звуків один одному. Розрізняють повну й часткову асиміляцію — залежно від ступеня уподібнення звука. Вплив попереднього звука на наступний є прогресивною асиміляцією, а наступного на попередній — регресивною. В українській мові частіше відбувається саме регресивна асиміляція, коли дзвінкі шумні приголосні перед глухими втрачають голос, що в певних випадках позначається й на орфографії; тхнути, скривдити, спечений, сформований. У префіксах роз-, без- асиміляція не обов'язкова, наприклад:

розстелити [рос(с)теилйти]'

небезпечний [небеспечний]

безпідставно [бесп'ітстауно].

У середині слова або на межі слів асиміляція, як правило, послідовна.

Дзвінкі перед глухими оглушуються, а глухі перед дзвінкими одзвінчуються, наприклад:

вогкість [вбхкЧс 'т'] нігті [н'іхт'і]

боротьба [бород'ба] кісьба [к'із 'ба]

вокзал [воґзал] осьде [6з 'де]

який [йагбй] наш брат [наж брат].

1 Тут і далі використано принцип фонематичної транскрипції.

За місцем і способом творення звук [з] перед [ш], [ч] на початку слова вимовляється як [ш], а в середині слова переходить у [ж], наприклад:

зшити [ш:йти] зчистити [шчйстити]

вивізши [вйв'іжши] безчесний [беижчесний].

Шиплячі перед свистячими стають свистячими, наприклад:

не морочся [не мороц 'с 'а]

на книжці [на кнbз'ц'і].

При асиміляції за м'якістю і твердістю приголосні д, т, н, л, с, з, ц та.буквосполучення дз перед пом'якшеними приголосними палаталізуються, наприклад:

у казці [у каз 'ц'і] пісні [п'іс 'н'і]

сонця [сон'ц'а] дзвінко [дз'в'інко].

Але не відбувається пом'якшення д, з та інших приголосних на стикові морфологічних частин слова, наприклад: безрезультатний, бездощів 'я, віддавати, відрізати; д, т, с, з перед бі, пі, ві, мі, якщо це і походить з о, наприклад: двір, відбіг, безпідставний, розвіяти, розміряти.

Прогресивна асиміляція за місцем і способом творення спостерігається у сполученнях ст, зд: (ст—с'т' —с'ц'т'), наприклад:

радість — раді[с'ц'т'] гості — го[с'ц'т']і.

Асиміляція за м'якістю/твердістю може виникати у прикметникових суфіксах — ськ(ий), зьк(ий) з м'яким [с'], [з'], [п']: лю[д']ський.

Літера щ завжди позначає сполучення двох звуків [шч], наприклад:

праща [прйшча] дощ [дошч].

Орфоепічнийрозбір

1. Затранскрибувати слово.

2. Вимовити голосні (окремо й у слові).

3. Вимовити приголосні (окремо й у слові).

4. Виділити звукосполучення, передавання яких на письмі не відповідає вимові.

Голосні звуки української мови, на відміну від російської, є звуками повного творення. Вони вимовляються повнозвучно й чітко не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції. Виняток становлять звуки [е] та [о].

Звук [е] у ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и]. Перед наголошеним складом із голосними [и], [і], [у] це наближення стає більше: степи [стиепи], несіть [ниес'іт'], піе-лиця [тиелиц'а], а перед наголошеним складом з [о], [а], [е] нахил [є] до [и] менший: несло [неисл6], несла [несла], несе [неисе].

У низці випадків ненаголошений [е] вимовляється без значного нахилу до [и] і перед наголошеними [и], [і], [у], зокрема у префіксах без-, пре-: безвихідний [беизвйх'ідний], премудрий [премудрий], у заперечній частці не-: невинний [неивин:ий], після голосного у словах іншомовного походження: поетичний [поеи-тичний], а також перед [р] у межах складу: терпіти [теирп'іти].

На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м'яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив відчутно за обобічного межування таких приголосних. Після [й] перед подальшим м'яким приголосним голосний [е] вимовляється зі значним нахилом до [і]: заєць [зайе'ц'], освоєння [освойе'н':а], купаєшся [купайе'с' :а].

Ненаголошений [и] в основі слова вимовляється з помітним наближенням до [е]. Із більшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е], [а]: миленький [меилен'кий], директор [деиректор], кишеня [кеишен'а], лиман [леиман].

Перед складом із наголошеним [о] вимовляється середній звук між [и] та [е]: вино [виено], живопис [жиевопис], лимон [лиемон]. Найменше зближується [и] з [е] перед наголошеним складом з [у], [і], [и]: живу [жи'ву], живіть [жиев'іт'].

Зближення, змішування та нерозрізнювання [е], [и] в нена-голошених позиціях — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму, наприклад пари слів: греби [гриеби] — гриби [грие-бй], клени [клиенй] — клини [клиенй], мене [меине] — мине [меи-не] вимовляються абсолютно однаково.

Звук [о] перед наголошеним складом зі звуками [у] або [і] вимовляється з деяким наближенням до звука [у]. Виразніший цей нахил перед складом з [у] і менш виразний перед складом з [і].

З помітним наближенням до [у] вимовляється ненаголощений [о] перед складом з наголошеним [у] в основі слова: голубка [гоу_ лубка], зозуля [зоузул'а], кожух [коужух], могутній [моугут'н'ій], полумисок [поулумиесок], розумний [розумний].

Літературній мові традиційно припустима вимова звука [и] або наближення до [и] на місці правописного і зазвичай у наголошеній позиції у словах: [йнший], [йнколи], [йнод'і], [йній], [йнде], [йдол], [йжиц'а], [йкати], [йр'ій], [йрод], [йскра], [ич], [ит]; [индйк], [иржа], [инакше], [инжйр], [иноземний].

Для літературної мови характерне лише помірне «укання» під час вимови голосного [о].

В українській мові відсутнє сильне ослаблення, стягування, зне-виразнювання ненаголошених голосних завдяки відносній слабкості наголосу. Оскільки словесний наголос не різко вирізняється з-поміж ненаголошених, він зосереджує на собі стільки видихової енергії, що її стає і для повнозвучної вимови голосних і в ненаголошених складах. За такого відносно рівномірного розподілу між складами видихової енергії (в уповільненому темпі мовлення) по обидва боки наголошеного складу (але не ближче ніж за склад) з'являються побічнонаголошені склади: . а) у цростих словах: задоволений, високо, матуся й под.;

б) у словах із префіксами: перед-, після-, навколо-, поза-, понад-, проти-, через- без-, між-, над-, не-, пере-, наприклад: передсвятковий, післяобідній, навколосвітній, позафракційний, понадстроковий, протиотрутний, черезрядковий, беззмістовний, міжшкільний, надзвуковий, неорганічний, переорієнтуватися;

в) у простих словах із префіксами: най-, що-, як-, анти-, де-, дез-, дис-, екстра-, квазі-, контр-, макро-, мікро-, міні-, псев-дО-, ре-, супер-, транс-, ультра- й под., наприклад: найприваб-ливіший, щомиті, якнайкраще, антидемократичний, демілітаризований, дезорієнтований, дисгармонія, екстраординарний, квазі-зоряний, контрзаходи, макроекондміка, мікропроцесор, мініметр, псевдотеорія, рекультивація, суперзірка, трансконтинентальний, ультрасучасний;

г) у складних словах: великовантажний, картоплесаджалка, метробудівнйк, птахоферма й под

Отже, голосний звук, потрапляючи під побічний наголос, звучить чітко, виразно. Ненаголошені початкові та прикінцеві склади багатоскладового слова під час вимови не тільки не ослаблюються, а, навпаки, увиразнюються, вимовляються майже так само повнозвучно, як і наголошені.
Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом,' окремо і з дефісом, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; окрім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, дієвіше, ефективніше сприяє піднесенню мовної культури народу. На думку С. Смаль-Стоцького, правопис — це культурна справа, а основний чинник культури — традиція. Головне — відновити перервану орфографічну традицію як знаковий засіб самоідентифікації української спільноти та її внутрішньої єдності.

В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною і граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи. Сучасна орфографія вибудована на двох основних принципах — фонетичному й морфологічному. Певне застосування має також і смисловий, або семантично- диференційний, принцип письма. Так, за смисловим розрізненням слів уживаємо велику й малу літеру, наприклад: Тиґр — річка й тиґр — звір Примор 'я — регіон і примор 'я — місцина біля моря Комар — прізвище й комар — комаха Поділ — назва району й поділ — низина та поділ — дія; написання слів разом, окремо і з дефісом, наприклад: проте — сполучник і про те — прийм. із займ., насторожі — присл. і на сторожі — прийм. з ім., по-вашому — присл. і по вашому — прийм. із займ.
^ 2. Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм

Основними поняттями морфології є: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія та частини мови. Як наука про форми морфологія вивчає засоби вираження граматичних значень слів і форми словозміни (іменника, прикметника, числівника, займенника, дієслова) та функціональне призначення самостійних і службових слів.

Однією з визначальних ознак культури писемного та усного спілкування є граматична правильність, тобто дотримання унормованих правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Кожній повнозначній змінюваній частині мови – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід обов’язково дотримуватися.

Частини мови – це слова, що характеризуються спільними лексичними ознаками, властивими їм граматичними категоріями, синтаксичними функціями і засобами словотвору.

Частини мови за основним значенням і граматичними формами поділяються на самостійні та службові. Слова, які мають лексичне і граматичне значення, виступають членами речення й утворюють речення, а також називають предмети, поняття, прикмети, якість, кількість, порядок дії й стани – називаються повнозначними (самостійними):

  • іменник,

  • прикметник,

  • числівник,

  • займенник,

  • прислівник,

  • дієслово.

У стилістичному плані морфологія використовується на підставі наявності в ній близьких за значенням і функціями явищ. При стилістичному використанні фактів морфології слід мати на увазі два моменти: різну частотність уживання окремих форм у тому чи іншому функціональному стилі і зв’язки значень певних форм з даним функціональним стилем.

Слід розглядати такі морфологічні засоби: категорія роду, категорія числа, власні й загальні назви, ступені порівняння, стягнені й нестягнені форми, дієслівні категорії та інші.

Іменники – це слова, що мають значення предметності й відповідають на запитання хто? Що? За своїм смисловим значенням і граматичними властивостями іменники поділяються на дві групи: загальні і власні.

У документах найчастіше виникає сумнів щодо використання роду іменників, коли це стосується назви осіб за професією. Офіційні назви посад, професій – іменники чоловічого роду, тому слід вживати саме їх. Коли ж після таких сполук на позначення жіночого роду стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вживається у формі жіночого роду. Часто в документах замість множини використовуємо однину. Чимало помилок у вживанні давального та родового відмінка іменників (-у, -ові, -еві, -а, -я, -у, -ю).

Змінювані іменники поділяються на чотири відміни. Іменники І та ІІ відміни за характером закінчень поділяються на тверду, м’яку й мішану групи.

Прикметники – це слова, що вказують на ознаку предмета і відповідають на запитання який? Яка? Яке? Чий? Чия? Чиє? Прикметники змінюються за родами, числами, відмінками; виражають різноманітні ознаки й властивості предметів: якість, розмір, смак, матеріал, колір, належність, зовнішні ознаки, внутрішні властивості, відношення до часу, відношення до місця. За значенням та граматичними властивостями прикметники поділяються на три групи:

Якісні – називають ознаки, властиві предмету більшою або меншою мірою: холодний – холодніший – найхолодніший.

Відносні – називають ознаки предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: телефонний дзвінок, завтрашній день.

Присвійні – вказують на приналежність предмета людині (тварині) і відповідають на питання чий? Чия? Чиє?: братів автомобіль, батькова фірма.

Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

В українській мові прикметники мають повну (відмінювану) і коротку (невідмінювану) форму.

Також розрізняють дві групи: тверду і м’яку

У діловому мовленні можуть виникнути труднощі у використанні ступенів порівняння, оскільки тут частіше вживані аналітичні форми: більш вичерпний, найбільш повний.
  1   2   3   4   5

Схожі:

Лекція №2 Тема лекції iconЛекція №1 Тема лекції
Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -к.: А. С. К., 2003. — 400 с
Лекція №2 Тема лекції iconЛекція №3 тема: Рак стравоходу І шлунка
Сучасні підходи до формування груп підвищеного ризику, епідеміологія, клінічна симптоматика, методи діагностики та сучасні принципи...
Лекція №2 Тема лекції iconЛекція підготувала
Мета лекції: Познайомити учнів з поняттям самовиховання, його засобами та передумовами
Лекція №2 Тема лекції iconЛекція Семінарське заняття
Види лекції залежно від форми організації І керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів
Лекція №2 Тема лекції iconЛекція одночасно вирішує дві основні задачі: повідомлення нових знань, що розширюють
Ряд особливостей лекції визначається її призначенням, характером матеріалу, складом аудиторії, особистісними та мовними якостями...
Лекція №2 Тема лекції iconПлан Життя та творчість (хронологічна таблиця) т
Тема лекції: «проза. Загальний огляд: григорій косинка(стрілець). „На золотих богів”»
Лекція №2 Тема лекції icon8 жовтня 2007 року д оповідь Джеймса Вульфенсона, Колишнього голови Світового банку
Ця тема акуальна І в Україні, І в сша, І в Австралії, І в усьму світі. Це шанс подивитись на всю планету, на наш світ, І задуматись...
Лекція №2 Тема лекції iconЛекції: «Василь Стефаник видатний український новеліст, майстер соціально-психологічної...
Тема лекції: «Василь Стефаник — видатний український новеліст, майстер соціально-психологічної новели. «Новина»
Лекція №2 Тема лекції iconМета: удосконалити знання лікарів-інтернів про сучасні погляди на...
Тема. Гастроезофагальна рефлюксна хвороба у дітей. Клініко-параклінічна діагностика панкреатиту
Лекція №2 Тема лекції iconЛекція Тема 1 (тези)
Відбувається зосередження власності в руках окремих підприємців. Це веде до монопольного ціноутворення
Додайте кнопку на своєму сайті:
Школьные материалы


База даних захищена авторським правом © 2014
звернутися до адміністрації
uchni.com.ua
Головна сторінка